Скульптура у дворі Кшиштофа Зануссі. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Я живу в Лясках ось уже майже десять років. Біля мого дому в саду стоять незакінчені скульптури, які після Другої світової війни мали бути встановлені в нішах собору святого Марціна у варшавському Старому місті, проте влада Польської Народної Республіки не дозволила цього зробити. Цей ректорський костел сестер-францисканок служебниць Хреста, які також утримують навчально-виховний заклад для незрячих у селі Ляски. Воно розташоване неподалік, і про це незвичайне місце ми ще поговоримо.

Ліс і його мешканці

Пес Кшиштофа Зануссі. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

За 20 метрів від мого будинку пролягає формальна межа національного парку. У мене 10 собак, але їх там вигулювати не можна. Це заборонено, бо вони лякають косуль. Тож на прогулянки я виходжу сам, швидше з необхідності: треба ж більше рухатися під час пандемії. Ліс у Лясках — явище феноменальне. Мало де поблизу великого міста збереглася така величезна лісиста територія! Пуща стоїть на пісках, земля тут настільки неродюча, що ні в кого не виникало спокуси викорчувати ліс.

У пущі можна зустріти не тільки косуль, але й лосів. Зазвичай вони з’являються восени. Особливо небезпечні лосиці, коли біля них дитинчата. Взимку тварини виходять на дорогу, щоб злизувати сіль, яку розсипають снігоприбиральні машини. А ще в нас водяться рисі, дикі кішки і зайці.

Фото 4: Кампіноська пуща. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Мій дебют

Приблизно за 20 кілометрів від цього будинку, в селі Ґраніца, я знімав свою дебютну картину «Структура кристала». Там я провів значну частину зими 1968–1969 років. Зараз у Ґраніці етнографічний музей просто неба, скансен, де можна побачити сільські будинки цієї частини Мазовії. А майже 30 років по тому я знімав там фільм «Брат нашого Бога» за п’єсою Кароля Войтили. Світське ім’я папи Івана Павла ІІ.

Що бачать незрячі?

Ружа Чацька. Джерело: Вікіпедія

У 20-літньому віці графиня Ружа Чацька впала з коня. Перед очима з’явилися чорні цятки — окуліст сказав, що через два роки вона осліпне. Відшарування сітківки. А тоді не знали, як його лікувати. Дівчина була на межі глибокої депресії, адже її життя почало закриватися щойно розпочавшись. Проте Ружа зуміла подолати відчай, вхопившись за думку, що вона має можливість, зокрема, фінансову, змінити становище незрячих.

Польщі тоді не існувало на мапі — вона була розділена між Пруссією, Австрією та Росією. У найбільш відсталій підросійській частині взагалі не було служб, які б займалися допомогою сліпим. Незрячих нічому не вчили, хіба що виготовляти щітки. Поволі втрачаючи зір, Ружа Чацька об’їхала всю Європу, щоб зрозуміти, як такі проблеми вирішують у розвинених країнах, і повернулася з переконанням, якого в Лясках дотримуються й донині: незрячі бачать те, чого не бачимо ми, і в багатьох сферах можуть досягти набагато більшого. Тому їх можна навчати, наприклад, математиці, мовам, фортепіанній грі.

Завдяки знайомствам у Ватикані, 1911 року Ружа Чацька заснувала в Лясках монастир Згромадження сестер-францисканок служебниць Хреста.

Після Першої світової війни туди приїхало чимало дівчат із хороших сімей, які бажали присвятити себе служінню. Серед кандидаток у черниці були й освічені єврейки; в Лясках вони згодом пережили німецьку окупацію, і ніхто їх не видав, позаяк інформаторам було дуже важко проникнути в цей центр. Після Другої світової війни на це скаржилася і держбезпека ПНР.

Каплиця в Лясках, 1940. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Після війни двоюрідний брат однієї з францисканок, який був членом Політбюро, приїхав у Ляски, щоб ліквідувати центр. Він викликав сестру, вони пішли в ліс і довго кричали один на одного — їдишем, аби їх ніхто не зрозумів. Вона кричала голосніше і зрештою переконала його, що сліпі все одно не збудують соціалізму. Так центр залишили в спокої, хоча інші такого роду заклади в сталінські часи закрили. У часи ПНР осередок існував переважно завдяки пожертвуванням із США, так залишається й досі. Держава виділяє гроші лише на загальну освіту підопічних, а спеціалізована освіта (наприклад, навчання мовам або музиці) фінансується з пожертв.

Примирення й екуменізм

Під час Другої світової війни Ляски були частково евакуйовані. У ролі окружного капелана Армії Крайової тут перебував майбутній примас Польщі (1948–1981) Стефан Вишинський. Розповідають, що тоді він двічі мало не загинув від рук ґестапо. Якщо це правда, то його ідея примирення з Німеччиною Ідеться про звернення польських єпископів, скероване 1965 року до німецьких єпископів, яке містило фразу «ми пробачаємо і просимо вибачення». звучить особливо переконливо.

До речі, в семінарії Стефан Вишинський був учнем священника Владислава Корніловича, ігумена тутешнього костелу, який ще до Другої світової почав активну співпрацю зі світськими католицькими організаціями. Корнілович був настільки освіченим пастирем, що погодився соборувати вмираючого маршала Юзефа Пілсудського попри те, що формально той був лютеранином (він відійшов від католицизму заради шлюбу з першою дружиною).

У Ляски приїжджали прихильники церковних реформ, в тому числі з Франції та Нідерландів. Вони привнесли сюди дух, який згодом проявився на Другому ватиканському соборі. Рух оновлення на основі сцієнтизму XIX століття, поширеного в розвинутих країнах. Тут здійснювались спроби повернутися до метафізики й обговорення вічних питань, відбувались християнсько-юдейські зустрічі.

Каплиця в Лясках. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Відчувався і вплив Східної церкви, позаяк чимало сестер були родом із тих теренів Речі Посполитої, які після поділів відійшли до Росії, зокрема з Поділля.

Уже з моєї ініціативи тут побував представник московського патріарха, який привіз мені ікону святого Августина. Цей святий — моя підмога в стосунках із православними, адже це постать, яка нас об’єднує. Сюди приїжджало безліч моїх православних знайомих, навіть кілька священників.

У пошуках заспокоєння

Всередині каплиці. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Я приїжджав у Ляски в дитинстві й пізніше, у роки моїх криз, наприклад, коли кинув свій перший університет. Тоді я відразу поїхав сюди. Якби я мав більше часу й можливостей, то подався б у Тинець або Бєляни під Краковом: це були піднесені й візуально мальовничі місця, а Ляски — непоказні й бідні, хоча зворушливі. Сестри збудували дуже просту й водночас прекрасну каплицю. Її опори — з необтесаних стовбурів. Вона дуже гарна.

У місцевий Будинок паломника приїжджають у духовному сум’ятті, наприклад, коли хтось розбитий після смерті близького. Сюди прибувають без попередження, достатньо зробити пожертву. Я навіть дивуюся: в осередку можна жити і харчуватися за копійки, проте ніхто цим не зловживає.

Місце останнього спочинку

Цвинтар у Лясках. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

На території центру для незрячих є скромний цвинтар, де поховані сестри місцевого монастиря, друзі закладу, а ще деякі видатні постаті польської культури й політики. Серед них, наприклад, письменник і есеїст Зигмунт Куб’як, поети Ян Лєхонь і Антоній Слонімський, прем’єр Тадеуш Мазовецький. Така собі неофіційна почесна алея.

Тутешнє кладовище схоже на сільський некрополь: без плитки террацо і цвинтарних аналогів великопанельного будівництва, без цього огидного засилля бетону. Люди обирають це кладовище, тому що воно нехтує тією посмертною славою, яку ми часто шукаємо, турбуючись про красиві склепи і вічну пам’ять. А тут — прояв смирення і звернення до духовності. Це той справжній католицизм, непохитний, навіть коли ієрархія не виконує свої завдання, а єпископи сіють спокусу. Якщо людина шукає віру, то тут її віднайде.

Записав Пйотр Поґожельський

Переклала Жанна Слоньовська