Польський кінематограф від самого початку намагався зрозуміти Польщу та її культуру , історичні труднощі, поразки та перемоги. Намагання поляків розібратися у минулому країни набуло особливого значення після Другої світової війни, яка ледь не знищила країну та її народ. У період комуністичної диктатури кіно стало однією з небагатьох царин, де була можлива дискусія – і про ХХ сторіччя, і про всю тисячолітню польську історію.
Розповідаємо про кілька фільмів , які допоможуть глибше пізнати польську історію.
«Потоп» (1974)
Екранізація однієї з частин «Трилогії» Генрика Сенкевича – національної біблії поляків ХІХ сторіччя , яку читала чи не кожна дитина. Це гігантська історична фреска: тривалість картини – майже п’ять годин. Зняв її Єжи Гофман – випускник московського ВДІКуВсеросійський державний інститут кінематографії. , видатний режисер і, до речі, батько однієї із засновниць компанії Apple Джоанни Гофман.
Цей фільм , номінований свого часу на Оскар, – либонь, одна з найкращих історичних картин польського кінематографу.
Масштабне знімання проходило в Польщі й на колишніх теренах Речі Посполитої , що належали тоді совєтським Білорусі та Україні.
Стрічка передає атмосферу часів шведського нашестя на польсько-литовську державу. «Потоп» – один із небагатьох фільмів , де вдалося чудово розкрити польську культуру, яка була чи не найцікавішим явищем свого часу і від якої до другої половини ХХ сторіччя великою мірою не лишилося й сліду. Додамо до цього ще потужні батальні сцени й одну з найкрасивіших любовних історій кінематографу – кохання головних героїв Анджея Кмитиця та Оленьки.
«Хрестоносці» (1960)
Перший польський блокбастер , знятий Алєксандром Фордом, основоположником повоєнного польського кіно. «Хрестоносці» – це також екранізація популярного роману Генрика Сенкевича , в якому змальовано боротьбу поляків із рицарями Тевтонського ордену та битву під Грюнвальдом 1410 року, що поклала кінець впливу загарбників.
Хрестоносці – негативні персонажі польської історії , символічні пращури гітлерівської Німеччини, відповідальної за злочини останньої війни.
Комуністична пропаганда , одержима ідеєю нагадати про цей факт і використати його у власних цілях, виділила на створення картини величезні кошти.
Це перший соціалістичний фільм , знятий на плівку «Кодак», яку раз на декілька днів проявляли у Парижі. А сцена самої Грюнвальдської битви – взірець батального кіно високого класу. Фрагменти фільму пізніше використовувалися у комедійному серіалі Бі-Бі-Сі «Летючий цирк Монті Пайтона». На екранах кінотеатрів фільм уже переглянуло понад 40 млн людей.
«Земля обітована» (1975)
Перший фільм Анджея Вайди у нашому переліку. І знову першоджерелом став твір польського нобелівського лауреата – цього разу Владислава Реймонта – в якому розповідається вже про іншу Польщу , захоплену, розділену між Росією , Німеччиною та Австрією. Дія картини відбувається в одному з головних промислових центрів Російської імперії , в Лодзі , де троє друзів – поляк, єврей і німець – відкривають фабрику.
Однак класові відмінності стають сильнішими за національні. Багатії безжально експлуатують робітників. Лодзь – це не лише прекрасні палаци і будинки , а й бідняцькі нетрі, оточені стічними канавами; не лише можливість швидко розбагатіти, а й самогубства банкрутів. На початку ХХ сторіччя Лодзь – ще маленьке містечко, а вже через кілька десятків років – друге за розміром місто Польщі, промисловий центр, що не поступався Манчестеру.
Індустріалізація , яка потягла за собою розквіт капіталізму, а потім і соціалізму, як бачимо, була присутня і на польських землях, причім у досить радикальній формі.
Фільм Вайди вважається одним із найдосконаліших кінематографічних втілень тієї епохи і класикою світового кіно.
«Допит» (1981)
Сталінізм прийшов у Польщу на багнетах Червоної армії. Після шести років війни Польща знову втратила свободу і часто про цей факт не знають на схід від її кордонів.
Жертвами сталінізму ставали звичайні люди , проте кінематографісти протягом тривалого часу не мали права порушувати цю тему. Лише революція Солідарності у 1980-1981 роках дала таку можливість , однак ненадовго. Цим шансом скористався Ришард Буґайський, знявши фільм «Допит» – біографічну історію про звичайну танцівницю Антоніну Дзівіш, котра потрапила в жорна системи. Пройшовши через фізичні й психічні тортури та знущання, жінка не піддалася й проявила волю до боротьби.
У головній ролі – Кристина Янда. Останні кадри фільму знімали вже в нових умовах , коли в Польщі вводили воєнний стан. Стрічку могли знищити , але вона чудом вціліла. Проте прем’єра відбулася лише 1989 року.
Роль Янди , за яку акторка отримала Золоту пальмову гілку в Каннах, вважається одним із найсильніших образів жертв сталінізму у світовому кінематографі.
«Катинь» (2007)
Один із останніх фільмів Анджея Вайди розкриває Катинський злочин , про який довгі роки мовчали або ж обманювали – масове вбивство польських офіцерів у Катині. Під час подібної розправи (у Харкові) розстріляли батька режисера. У своєму фільмі Вайда показав не лише сам злочинВсього у квітні 1940 року НКВС за наказом Сталіна розстріляв більше 21 тисячі поляків. , а й трагічні долі сімей загиблих, історію комуністичної й гітлерівської брехні, а також пропаганди, яка вже після війни перекладала відповідальність совєтської держави на німців.
Сильні враження від фільму підсилює музика Кшиштофа Пендерецького та реалістичні сцени катинських розстрілів.
Зважаючи на великий авторитет Анджея Вайди , навіть путінська пропаганда не змогла обійти увагою цей фільм.
Його показали на російському телебаченні 10 квітня 2010 року – у день , коли польський президент й перші особи держави загинули в автокатастрофі, прямуючи до Катині, щоб вшанувати пам’ять замордованих польських офіцерів.
Переклала Оксана Горошко
