Максим Ситніков: Як би ви описали точку, в якій зараз перебуває Україна?
Ірма Вітовська: Ми в епіцентрі різних емоцій, різних світоглядів — тих, хто поділяє наші погляди, і тих, хто має протилежні. Ця війна точиться на світоглядних розбіжностях, на розумінні, що таке людина і в чому її цінність.
У багатьох країнах людину трактують як раба: раб божий, інструмент чогось, герой, що повинен померти. За ідеологією смерті завжди стоїть група негідників, як хочете їх називайте: феодали, олігархи, царська сім’я. За ідеологією смерті у РФ стоїть секта людей, світоглядно взаємопов’язаних знущанням з інших, садомазохізмом щодо своїх громадян і сусідів, яких вони хочуть повернути. Чимало країн, як і Росія, мають різні форми релігії, міфів, світоглядних традицій, в них існує каста обраних, відповідно всі інші повинні щось захищати і за щось помирати. Тобто людина — ніщо. А українці обрали лінію, де людина — щось. Загалом Україна світоглядно виросла, пішла далеко вперед, обрала інші цінності.
МС: Наскільки українці як народ змінилися за місяці війни?
ІВ: Ми сильно змінилися. Про це свідчить те, як кожна людина на своєму рівні чинить супротив — всередині країни чи за її межами.
Сьогоднішнє диво ЗСУ було б неможливим, якби не події, які розгорталися впродовж останніх 30 років. Ми змінювалися поступово, і кожна нова хвиля подій була поштовхом уперед. Починаючи від Революції на граніті, Помаранчевої революції і, звичайно, Євромайдану. Вони об’єднували все більше людей, які були за європейські цінності й мали спільне бачення майбутнього України. Думаю, якісна маса визріла. І наше щастя, що Росія не наважилася на велике вторгнення 2014 року, і ми мали ці вісім років.
Ми вже бачили Крим, Донбас, ми вже були готові до того, що будуть жертви серед цивільного населення. Але ніхто не сподівався таких масштабів злочинів проти дітей. Це, мабуть, витверезило ще більшу кількість людей, змінило нас, причім безповоротно. Це дало нам усвідомлення, що ми не маємо вибору, окрім як боротись за життя. Звісно, є люди, які досі, не зважаючи на кров і терор, виправдовують Росію. Вони є, але це вже далеко не більшість.
МС: Чому росіяни вирішили дати цю фору — ці вісім років, упродовж яких ми активно будували громадянське суспільство?
ІВ: Думаю, вони грали. По-перше, їм потрібно було накачати своїх людей пропагандою. А за рік цього не зробиш. Тоді ще не була готова критична маса. Там мізерна частина залишалася притомною з початку приходу Путіна. І то вона зникала в тюрмах, її вбивали, змушували покинути Росію. Ще дехто з притомних голосно висловив своє «ні» 2014 року. Зараз ми більше спостерігаємо демаршів, коли люди виїжджають Інтерв’ю записане 20 вересня, до оголошення в Росії часткової мобілізації. і так публічно заявляють про свою незгоду. Я їх розумію, це правильно, але мене це не стосується. Це вони повинні думати про майбутнє своєї країни. Але нам це на руку, бо колись потрібно буде з сусідами вести діалог, тож краще його вести з тими, хто зараз виїхав, ніж із тими, що залишився і кричить: «Смерть українцям!»
МС: Ну, звичайно…
ІВ: По-друге, росіяни руйнували Україну зсередини — у них тут була агентура. Вони укладали угоди з європейцями, розраховуючи зіграти на газі. А ще треба було підростити Юнармію. Але РФ не дурна, — вона бачила, що Україна не прогинається й не йде на поступки, що виростає якісна українська молодь, тренується українська армія. А до всього почалися білоруські мітинги.
Вони зрозуміли, що в Путіна залишилось обмаль часу, щоб увійти в історію — а він довго жив з цією ідеєю, поки його остаточно не шизонуло. Адже 30 грудня 2022 року — століття з часу утворення Радянського Союзу. Саме за 2022 рік Путін думав влаштувати нам і 30-ті, і 40-ві, і 50-ті. Щоб ми пройшли всі чистки й до 30 грудня ті з нас, що залишаться живими, упокорені й залякані, дружно побігли танцювати гопак нової совєтської України на трупах щонайменше половини українського населення.
МС: Як вас особисто змінила війна?
ІВ: Скажу за себе і жінок загалом. Ми всі постаріли. По здоров’ю війна вдарила, полетіло багато нервів.
Повномасштабна війна для мене не була шоком: я чекала її всі ці вісім років. Я стала цинічніша щодо слів та ідей, бо ми дуже важко здобуваємо свободу. Це цинізм у плані дорослішання і розуміння, що треба покладатися на самих себе. Не хочу нікого засуджувати, адже коли відбувалось подібне в Сирії, ми теж жили своїм життям. У квітні я була в Неаполі з промокампанією фільму Koza Nostra, Українсько-італійська комедія з Ірмою Вітовською у головній ролі, вийшла в прокат в Італії в травні 2022 року. і друзі привезли мене на піцу на набережну. Там гуляли люди з візочками, всі усміхалися, хотіли подобатись, — така приємна суєта. А в мене вдома в цей час кривава війна, щойно звільнили Київщину. І я стою й відчуваю, як мене це страшенно вантажить. Я була б у гармонії з собою, якби тоді поруч мовчки сиділа така, як я, жінка із Сирії. Ми б порозумілися без слів. Нікому не бажаю це відчути.
Напевно, я стала ще більше вірити в Бога — це така соломинка, за яку людина хапається, коли ніщо більше не рятує, це вже остання інстанція.
МС: Яка зараз роль кіно й театру в Україні?
Ірма Вітовська в Івано- франківському драмтеатрі. Джерело: Ірма Вітовська / фейсбукІВ: Архівізація. Кінодокументалісти фільмують усе, що є свідченням про сьогодення. Тому документальне кіно зараз у пріоритеті. На художні фільми має прийти час. Головне, щоб не було кон’юнктури, щоб не було «тому що треба і на часі», щоб бажання розказати йшло від автора. На тлі сьогоднішніх подій народжується епос. І важливо, щоб із часом він не перетворився на плакатність, пропаганду.
Для військових, які на ротації, для людей із найбільш стресових регіонів зараз потрібні легкі матеріали: мюзикли, де багато кохання, сміху, й комедії про любов. Це те, що людина на базовому рівні хотіла б мати постійно. Дозвільний контент. Якщо це навіть військовий гумор, то в ньому обов’язково має бути тролінг ворога. Згадаймо, наприклад, фільм «Містер Піткін у тилу ворога». Британська кінокомедія 1958 року режисера Джона Педді Карстейрса. Були водевілі в Першу світову, мюзикли в Другу світову. Зараз знову актуальні оперети Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня» й «Шаріка» (останню ми втілили в мюзикл). Прем’єра мюзиклу «Шаріка, або Кохання січового стрільця» відбулася в Івано-Франківському драмтеатрі в червні 2022 року. У цьому творі січові стрільці, як зараз наші хлопці ЗСУ, азовці — герої, з гумором, інтелектуали.
А на серйозний матеріал є запит переселенців, які раніше не мали достатнього культурного тла або взагалі перебували під російським впливом. Йдеться про вистави на тему минувшини, забутих сторінок історії. Тобто або просвітництво, або реабілітація сміхом і теплими емоціями.
МС: Нещодавно ви вступили до Острозької академії. Що вас надихнуло піти вчитися саме зараз і яку спеціальність ви обрали?
ІВ: Я вступила в магістратуру на історію та археологію заочно. Колись не пройшла на цю спеціальність, тож тепер вирішила закрити гештальт. Я вважаю, що історія — це про людину в часі. Актори постійно стикаються з людиною в часі. Я у своїх образах втілюю людей із різних віків. Мені б хотілося бути захисницею важливості цього предмету для акторів.
Звичайно, є консультанти з історії, але для актора важливо розчинитися в людині з того чи іншого часу. Коли потрібно знищити весь багаж знань, що назбирувався після періоду, в якому жив герой. Наприклад, коли ви не знаєте, як користуватися виделкою. Так з історичним матеріалом працює хороший Голлівуд. Коли я спостерігаю за фабулою голлівудського фільму, то не витрачаю часу на те, як актор подає костюм. Щоб не грати костюм, потрібно повністю розчинитися в тому часі. Особливо це важливо в кіно, бо кіно — деталізоване мистецтво. Театр — метафора, в ньому головний силует, вміння працювати з костюмами, реквізитом. А от у кіно напрочуд помітні дрібні речі.
Історія дає нам багато відповідей на запитання сьогоднішнього часу. Мені здається, що Україна досягла б значно більшого, якби ми відкрили для себе забуті сторінки історії.
МС: А чому саме Острозька академія?
ІВ: Ми з кіношниками їздили з кінопоказами й збирали кошти на ЗСУ. І я приїхала з «Думками» Фільм «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча з Ірмою Вітовською в головній ролі. в Нетішин неподалік Острога, а потім була екскурсія. Коли я зайшла в Острозьку академію, — зрозуміла, що залишаюся тут. Щось у мені спрацювало — як закоханість. У підземеллі академії на мене ніби зійшов дух просвіти: я зрозуміла, що вступаю сюди.
МС: Які б ви виокремили найважливіші події, що відбулися в історії України після 24 лютого?
ІВ: Саме 24 лютого. Ірпінь, Буча, Бородянка, Чернігівщина. Борис Джонсон, який вселив надію своїм приїздом. Кожен приїзд наступного союзника — це надія. Кожен виступ президента в парламентах — це голос твоєї країни. Це надихало не злякатися. В нас такі круті генерали, такі круті ЗСУ. Ми самі не очікували, що зможемо дати відсіч величезній армії РФ. І не очікували того, як на наших очах подорослішають наші діти. Це, мабуть, і є історія. Щодня відбувається щось, що варте ввійти в підручники. Велика драма і трагедія. Звичайно, за цей час побільшало української мови, що для мене є одним із найголовніших досягнень. Мова — це можливість відірватися щонайдалі від імперії. Щоб нас більше ніхто не сприймав як якийсь додаток.
МС: На вашу думку, до закінчення війни ще далеко чи ми вже пройшли бодай половину?
ІВ: Війна закінчиться тоді, коли розпадеться РФ. Коли поневолені народи здобудуть власне «я». Тоді це буде повна перемога. Бо якщо навіть у Росії прийде ліберальна влада (а в них же постійно: добрий цар, поганий цар, добрий цар, поганий цар) й почне виплачувати репарації, то де гарантія, що Юнармія, яку зараз накачали пропагандою, не зробить реванш і не знищить цю ліберальність? І ми будемо мати не тільки війну Росії з Україною — ми матимемо велику континентальну війну. Я бачу тільки один порятунок — якщо народи, що живуть у РФ, утворять декілька держав. Тоді є надія, що імперськість Росії більше не вилізе. По-перше, цим народам стане легше самим, — ресурсно. По-друге, вони нарешті заживуть у своєму тілі. Бо Росія — це Франкенштейн, який живе в чужому тілі.
МС: Що змінилось у вашому житті за ці пів року?
ІВ: Я живу зараз на два міста: Київ — Івано-Франківськ. Франківськ — моє рідне місто, там живуть мої батьки. Ми з сім’єю поїхали туди через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення: я хотіла відвезти малого. Потім я почала їздити туди-сюди між двома містами.
Я віддавна співпрацюю з Івано-франківським театром, його керівник, Ростислав Держипільський, — мій кум. Без кумівства не обійшлося. Ми з ним працювали над виставою «Оскар і рожева пані», Благодійний арт-проєкт Івано-франківського театру за участю Ірми Вітовської, директора Ростислава Держипільського та акторів театру. неооперою «Гамлет». І тепер Ростислав теж запросив мене долучатись. Ми зробили «Шаріку», тривають репетиції «Лісової пісні».
А до Києва я приїжджаю грати деякі вистави з Молодим театром, думаю, поновимо виставу «Сталкери». Специфічна комедія на дві дії за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». Ще мене чекають зйомки в деяких проєктах, що стояли на паузі цей період. Отак і мотаюсь. Я вже кажу і там, і тут: «Їду додому». Це кайф — жити на два міста. В мирний час, думаю, чудово було б і на три-чотири. Наприклад, із задоволенням можна б щось зробити в Одесі з Голенком, Максим Голенко — головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька. чи у Бакірова Андрій Бакіров — головний режисер Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. в Чернігові. Не все ж має відбуватися в Києві. Сама зміна локації та колективу класно впливає на те, що ти не розслабляєшся.
МС: Ви говорили про дознімання фільмів, які були на паузі. Що це за фільми і кого ви в них граєте?
ІВ: Зараз не маю права розповідати про них. Я дуже люблю, коли фільм закінчений і я можу сказати: «Ми виробили фільм». А зараз ще всяке може бути. Я вже «завагітніла» одним зі своїх персонажів, він зараз у мені. А про один фільм можу розповісти, бо він закінчений і вже навіть здубльований. Це Koza Nostra. Можливо, восени український глядач побачить його в кінотеатрах, які запрацюють.
МС: Ви ще волонтерите.
ІВ: Ми спочатку самі допомагали приватно, а коли захотіли допомагати європейці, наші партнери, ми створили фонд, щоб усе було офіційно. Ми його не піаримо, працюємо точково з окремими людьми, тому поки не просимо коштів у загалу. Лише одного разу я просила постом, бо потрібно було конче закрити «вундервафлю» — винищувач дронів, який коштує 470 тисяч. Його вже чекали на харківському напрямку якраз перед початком деокупації. А волонтерю я вже давно, зокрема в паліативній медицині.
МС: У якому фільмі чи спектаклі ви хотіли б зіграти після війни?
ІВ: У тому фільмі, який ми планували робити. Не знаю, чи він буде. Це роль Алли Горської, до якої я мала приступати зараз, восени. Ми дуже схожі з нею. Не тільки візуально, а й внутрішньо. Думаю, після війни її образ стане об’ємнішим. Можливо, це вже буде не Алла Горська, а королева Єлизавета ІІ.
Зйомки «Казка старого Мельника». Джерело: Ірма Вітовська / фейсбукМС: Українці зараз переживають глибоку травму. Як нам оговтатися, як жити далі після Ізюмів, Буч, Бородянок?
ІВ: Ми ще тільки відкриємо для себе території, які звільнять… Як бути? Потрібно багато психологів. Потрібно лікувати тих, хто повернеться з фронту, тому що посттравматичний стресовий розлад нікуди не дівається. У кожного свій ступінь слабкості. Потрібно працювати, щоб повернути й соціалізувати наших героїв і героїнь. Це стосується і цивільного населення, яке стало свідками, учасниками, жертвами цих жахів. У нас буде ще багато поранених, буде ще багато людей, які весь час нагадуватимуть нам про війну самим своїм виглядом. У нас буде розвалена країна, яка чекатиме відновлення. Буде потреба в робочих руках — відбудовувати.
Українцям варто брати приклад із тих, кому це вдалося. Наперекір усім трагедіям потрібно витягувати за волосся і сусідів, і дітей, і себе. І рвати вперед. Бо немає шляху назад — занадто багато вже покладено. Нема розвороту, нема іншого шляху.
МС: Як ви особисто рятуєтеся?
ІВ: Живу на коротку перспективу. І раджу всім жити на коротку перспективу. На довгу — це розуміти, що війна може тривати все твоє життя. Варто жити і мріяти на коротку дистанцію: «Ой, напевно, на вихідні запечу овочі гриль».
МС: Або в Карпати…
ІВ: У Карпати з’їздити, на природу вийти, зустрітися з друзями. Люби сьогоднішній день повноцінно, бо його може не бути. Зараз немає приємностей, які ми собі ще дозволяли після 2014 року: ми допомагали військовим, але все одно їздили відпочивати, мандрували країнами. Зараз уже ні. Коли тебе запрошують представити Україну, ти із задоволенням це робиш, розуміючи: там треба підняти рух, ти можеш бути корисною на якомусь кінофестивалі. А просто так їхати тусити немає сенсу, адже потрібно допомагати. Тому зараз маленькі радості перетворилися на «запекти овочі гриль на вихідних».
МС: Наскільки змінилася ваша аудиторія?
ІВ: У Франківську я вперше граю стабільно. Раніше, ще до 2020-го року, я там грала «Оскара» і «Гамлета». Потім пандемія, я поїхала в Італію. Молодий театр відновився, туди приходять ті, хто скучив за виставами. А у Франківську дуже багато переселенців, їм дозволили ходити безплатно, і вони ходять по три-чотири рази. Переселенців одразу видно: вони дуже вдячні, дивляться всі вистави, прокачуються. Я дуже рада, що у франківському театрі є спектаклі за Марією Матіос, зокрема «Солодка Даруся» й «Нація», в яких підіймаються важливі теми. І переселенці накладають їх на себе. Адже те, що захід України пережив у 39-му і 40-х роках, на їхніх територіях відбувається зараз. Є й інші вистави про минуле. На «Шаріці» ажіотаж був.
Щодо кіно, то коли я їздила з фільмами, приходило багато переселенців, які раніше не бачили українських стрічок. Ті, що з маленьких містечок, кажуть, що в них не було кінотеатрів, або були, але там ішли тільки розважальні фільми. А стрічок, які розвивають, збагачують, вони не бачили. Тепер ми це надолужуємо, і я бачу, як ці українці відкривають для себе щось, що проходило повз.
МС: Найстрашніше і найкрасивіше, що ви бачили або чули після 24 лютого?
ІВ: Найкрасивіше — це, мабуть, тіктоки й ролики, які записують воїни: коли танцюють, роблять приколи чи веслують. Це крутий гумор, це надзвичайно світло, прекрасно й інтелектуально достойно. Коли вони зі скрипками роблять номери, коли співають. А ще до сліз проймають ролики, на яких видно, як вони з тваринами живуть.
А найстрашніше? Це те, що роблять російські «вояки».
МС: Що таке війна?
ІВ: Це іспит. Головне на війні — залишитись людиною. Не тільки обрати, на чиєму ти боці. Важливо, чи ти виконуєш злочинний наказ, думаючи, що робиш святе, чи здаєш своїх, щоб вижити. Це теж тест. Не обов’язково бути зі зброєю і робити зло. Можна просто йти і здавати своїх сусідів — щоб комусь сподобатись. Тому війна — це великий тест, детектор совісті.
