Максим Бутченко: 5 червня вас поранило. Ви рефлексували, навіщо це вам, які з цього варто зробити висновки?
Масі Найєм: Я усвідомив, за що пішов воювати — за суспільство. Лежачи в лікарні, я питав себе, чи мотивація, з якою я воював, варта цієї втрати? Адже решту життя буду бачити на одне око, не відчуватиму запахів, бо перебиті канали. Це маленька смерть тіла. Та я не впав у депресію. Мене підбадьорювали соцмережі: багато людей, з якими я боявся навіть привітатись, писали мені слова подяки й підтримки.
Ми воюємо за соціум, за відповідний устрій, навіть якщо з ним не згодні. Нам не подобаються певні речі, що відбуваються в державі, але це наша країна і нам вирішувати все цивілізованим способом. Я зараз не можу бути корисний нашому суспільству так, як раніше. Але суспільство мені вдячне. Через цю вдячність я знову піду на війну.
МБ: Вас нічого не стримує?
МН: Два моменти. Це рідні — не хочу бачити, як вони страждають. І друге — боюся, що втрачу під час бойових дій руку чи ногу, стану несамостійним. Останнє, що я хочу відчувати до себе з боку інших, — жалість. Але я тримаю свій мозок холодним.
МБ: Досі невідомо, хто вам підклав міну?
МН: Ця справа ще розслідується. 5 червня ми з побратимами мали зробити понтонну переправу через річку, бо в місці, де знаходилися, лишався один міст. Його могли розбити, і як тоді проводити наступ? Але головне, що якби вороги почали наступати, то якось треба було б переправляти людей.
Звідки там узялася міна, не знаю. Думаю, в цьому замішані місцеві. Коли ми приїхали, все було нормально. Але згодом ми переставляли машину й підірвалися на міні. Думаю, вона була на дистанційному керуванні або її поставили після того, як ми заїхали.
МБ: Хто ще постраждав?
МН: Водій помер на місці. Мого друга Сашу, який сидів позаду й був ближче до епіцентру вибуху, важко поранило. А я сидів за ним. Саша вийшов із коми, але досі не говорить. Його треба терміново відправити за кордон на лікування. Ми шукаємо спосіб це зробити.
Автівка, в якій підірвався Масі Найєм із товаришами. Джерело: Масі Найєм / фейсбукМБ: Ви втратили око.
МН: Якби це був прямий уламок, а не загнутий, я б узагалі не вижив. Сила дії протитанкової міни шалена. Але я сидів у задній частині машини, мене дістало уламком.
МБ: Що ви відчували в перші миті, коли прийшли до тями?
МН: Я був при тямі, коли підірвався. Хлопець, що був з нами, кричав мені: ти живий? Я відповів, що живий. Він знову запитав те саме, і я зрозумів, що він оглух. Я сам вийшов із машини, був при пам’яті, але весь у крові. Вже в евакуаційній машині я стогнав, втрачав свідомість, але приходив до тями. Пам’ятаю швидку, яка нас везла на шаленій швидкості. Ми встигли у лікарню імені Мєчнікова у Дніпрі за рекордний час. Якби запізнилися на пів години, гематома б натиснула на мозок і я б більше ніколи не був при свідомості. Ця лікарня — золоте місце, медики в ній мають величезний досвід і вся робота там націлена на максимально швидке лікування поранених. Спершу Масі Найєма з місця подій транспортували до Слов’янська, згодом до Краматорська, де провели першу операцію, і вже звідти — до лікарні у Дніпрі.
Прийшов до тями вже в палаті, після операції, коли мене взяла за руку Тетяна Губа, радниця очільника області — вона наша клієнтка, а тоді займалася пораненими. Вона сказала, щоб я не переймався, що вона поруч. Більше нічого не пам’ятаю. Прокинувся, коли вже партнери компанії були поруч, кілька друзів. Подумки жартував над собою, що тепер можу наліпити значок інвалідності на скло машини.
МБ: Про що ще думали в лікарні?
МН: Було страшно, ввечері особливо накривало. Я боявся померти, боявся задихнутися, бракувало повітря. Боліло весь час. Я сам із собою говорив. Працював із психологом, завдяки чому тепер швидко одужую. Не знаю, як хлопці після поранень виживають без психолога. З цим держава повинна терміново щось вирішувати.
Масі Найєм в лікарні. Джерело: Масі Найєм / фейсбукМБ: Є речі, яких довелося вчитися заново?
МН: Немає. Невдовзі поїду в Дніпро, щоб поговорити з професором Сірком, який мене оперував. Я йому довіряю. Від того, що немає нервів у враженій частині мозку, я загальмовую — дисфокусуюсь, коли втомлююсь. А втомлююсь я вже о першій годині дня. Хочу, щоб мені пояснили, як із цим впоратися. Зараз пішов грати на фортепіано, бо знаю, що постраждала частина мозку повинна розвиватися. Але я не відчуваю частини обличчя. І скоро ці лицеві м’язи почнуть зсуватися вниз. Це, крім усього, відіб’ється на моїй упевненості в собі.
Нещодавно на вулиці підійшла жінка: «Я вас знаю. Ви були поранені. Я реабілітологиня». І показала мені вправи, які потрібно робити.
Головний успішний показник всієї цієї системи реабілітації військових — поранений пішов працювати. Це єдине, що має бути важливим для держави. Бо щойно я стану непотрібним суспільству, що зі мною буде? Може прийти до мене якийсь злочинець, щоб замовити вбивство, бо я це вмію робити. І деякі на моєму місці погодяться. Як це сталося з убивцями активістки Каті Гандзюк.
МБ: Які ситуації з війни найбільше запам’яталися?
МН: Коли ми заходили в прифронтове село, а там поодинокі будівлі стоять цілі, і біля них — прив’язані собаки. Тобто люди настільки швидко тікали, що забували їх відв’язати. У деяких випадках нам не вдавалося цього зробити, бо собаки кидалися нас кусати, були дуже агресивні. Залишати помирати їх від голодної смерті ми теж не могли. Тому деяких довелося вбивати.
Я забирав собак із війни. 2016 року Масі Найєм привіз із зони АТО собаку Бармалея, якого називає «авдіївським борзим». Не уявляю, в якому стані маю бути, щоб не подбати про собаку і втекти. Адже тварина страждала через інших тварин — росіян. І тут можна скотитися в емоційну прірву ненависті до них.
МБ: Ви скотилися?
МН: У мене ненависті до них досі немає, бо ненависть може завести дуже далеко. Я розумію, що таке війна. Розумію, чому так відбувається, але не хочу уподібнитися росіянам.
МБ: Думаю, ви вірите в перемогу України. Коли прийшла ця впевненість, віра?
МН: 25–26 лютого стільки відомих людей пішло воювати, записалося до лав ТрО, що стало зрозуміло: ми виграємо, це лише питання часу. Війну ми виграємо, а от на полі бою, наскільки я розумію, будуть і програшні ситуації. Час від часу вони трапляються. Про кількість убитих нам не просто так не говорять — це б нас деморалізувало.
Після поранення я почав комплексніше думати про перемогу України й те, якою ціною ми її здобудемо. Тому в мене немає ейфорії від тактичних перемог.
У момент, коли 24 лютого загинула перша людина — людство програло. Це жахіття ще можна було зупинити 2014 року, коли війна тільки починалася, але цього не сталося. Людство загалом програло.
Оця нерозторопність Європи – велика проблема. Навіть зараз у питанні надання озброєння. Зволікання Євросоюзу призводить до того, що гине велика кількість людей. Ми дуже вдячні ЄС, але деякі країни могли б діяти швидше. У нас вибір невеликий. Ми, українці, або виграємо, або загинемо — всі 37 мільйонів.
МБ: Ваша перша батьківщина — Афганістан. Нещодавно ви сказали, що він не готовий був до свободи. А до чого була готова Україна? Що вона показала під час цієї війни?
МН: Вона показала, що їй властива свобода, що ми по-дорослому ставимося до неї. Ми не кинули все, мовляв, це справа військових, нехай вони нас захищають. Навіть коли у нас буде ще сильніша армія, суспільство не стоятиме осторонь. Це не справа армії, це справа усіх. Україна показала спроможність щось віддати за свободу. Ми показали на своєму прикладі, що мотив та ідея сильніші за велику кількість озброєння, як у РФ. Бо наш мотив — захистити останнє, свою свободу. І наша націдея зараз проста: росіяни, дайте нам спокій.
МБ: 24 лютого вам було страшно?
МН: Я не відчував страху. Просто в мене такий характер: усе, що довкола діється, я сприймаю, як щось цікаве, навіть прикольне. Було зрозуміло, що почнеться хаос, геть інший період життя, який невідомо коли закінчиться. Я знав це відчуття ще з подій в Афганістані, коли не можна було ні в чому бути впевненим. Масі Найєм народився 1984 року в Афганістані. Його батько був міністром освіти, виступав проти совєтського вторгнення. 1989 року, коли СРСР ввів війська, він із синами Масі та Мустафою виїхав до Москви, а 1990 — до Києва.
За кілька тижнів до 24 лютого наша юридична компанія «Міллер» затвердила протокол дій на випадок вторгнення. Згідно з ним ми з партнерами 24-го вранці відразу приїхали в офіс і телефоном сказали співробітникам, щоб ті не виходили на роботу і якомога швидше виїжджали з Києва. Потім я повернувся додому і чекав, коли нам дадуть зброю. Ввечері я її отримав. Перші два-три дні ми охороняли «Гради» 72-ї бригади, оскільки думали, що може зайти диверсійно-розвідувальна група.
МБ: Тобто спочатку ви були в добровольчому підрозділі?
МН: Так. Ми зібрались із учасниками «Гонору», неформального молодіжного руху. У нього входять свідомі громадяни, достатньо здорові хлопці. Ми власноруч облаштували базу, купили собі форму.
МБ: Ким були ці люди поруч?
МН: Сергій Філімонов — актор, що зіграв головного героя в фільмі «Носоріг» Олега Сенцова. Також до нас приєдналися хлопці, з якими ми воювали 2016 року. Був з нами і мій ротний. Він кадровий військовий, на той момент звільнився і жив цивільним життям, проте після 24 лютого приїхав до Києва. До речі, думаю, багато чого поганого не сталося саме завдяки тому, що він був поруч. Наприклад, якось коли ми поїхали на місце дислокації до іншої бригади — вони перебували на першому поверсі диспансеру. Приїжджаємо, всі сплять. Мій ротний каже: «Що ви тут робите?» Відповідають, що їх так розмістили. Ротний наказав їм швидко зібрати речі й спускатися в підвал. Вони послухалися. А через півтори години прилетіла міна поруч, розбила всі вікна. Нікого не поранило.
МБ: Про що ви думали в перші дні війни?
МН: Перші чотири-п’ять днів я почувався максимально спокійно, тому що відповів собі на питання «чи є чого боятися?» Автомат є, значить, захистимо. Певний час ми виконували завдання від державної контррозвідки.
Але все ж я думав про найгірший сценарій, який може розгорнутися, коли на вулицях Києва почнеться стрілянина. Для багатьох це б означало, що тепер можна йти в рознос. І цього я найбільше боявся. Ситуація й без того була напружена, наприклад, мене на блокпостах висаджували з машини та ретельно обшукували, з автомата цілились. Хлопці героїчно стояли на блокпостах по чотири-п’ять днів, не спали, а потім вважали, що вони герої, бо їм було важко. Я тоді написав у фейсбуці: «Знаєте, не можна вимірювати свою ефективність мірою власних страждань». Насправді там непотрібно було по 15 людей, достатньо було двох. Та це неможливо було їм пояснити. Досвіду вони не мали.
МБ: До кінця березня ви перебували в Києві й околицях. Розкажіть, чим займалися в той період.
МН: Тоді при Офісі президента організували продовольчий штаб, щоб забезпечити Київ десь на два місяці продуктами на випадок блокади. Якісь склади були в Броварах, Бучі, але вивезти звідти продукти в Київ було неможливо: на блокпостах дорогу перекривали бетонні блоки, а багатотонна машина не може їх об’їжджати зигзагом. Ми просили прибрати блоки. Але нам відмовляли, мовляв, ми тут захищаємо Україну. Доводилось викликати поліцію, телефонувати до СБУ, щоб вони допомогли. Бо ж на блокпостах стояли співробітники СБУ, дехто з ТрО, дехто з ЗСУ, а ще поліціянти. Але перед нами була задача не знайти винних у тому, що не можемо проїхати, а виконати завдання.
Траплялися ситуації, коли до магазину в центрі не могла заїхати фура, бо для цього треба було знати паролі Управління державної охорони. Крім того, велику проблему становила комендантська година. Адже коли машина везла продукти, скажімо, з Дніпра до Києва, і не встигала проїхати до комендантської години, то мусила стояти всю ніч. А це ламало цілий логістичний ланцюг. Тому ми теж залагоджували перепустки для водіїв цих фур.
Це все показало, наскільки сильно Україні потрібні інфраструктурні правила на випадок війни. В нас хворий сусід. Те, що цей придурок нападе, було лише питанням часу. Думаю, після цієї війни багато чого зміниться. Ми вже передбачимо, що робити на випадок такої халепи.
МБ: Наприкінці березня ви пішли в армію.
МН: Так, я, розвідник, потрапив у спеціальний штурмовий розвідбатальйон, куди приймали тільки тих, у кого вже є воєнний досвід. 15 діб нас ще донавчали: з ранку і до вечора в броніках, повній амуніції, стріляли на полігоні, постирали пальці до крові від швидкої зміни магазинів. Потім нас повезли на бойові завдання в бік Запорізької області.
Перші дні я був у казармі й ніяк не міг собі пояснити, як так сталося, що я знову на війні. З одного боку, я дуже не хотів цього — ненавиджу всі ці хлоп’ячі історії зі стріляниною. Крім того, в мирний час я не тренувався. А з іншого боку, я був щасливий, бо саме на війні, у військовій частині міг почуватися спокійним. Бо як я комусь потім поясню, що я, успішний адвокат, маючи дві ноги і військовий досвід, не пішов воювати? І я б не пробачив собі, якби не пішов.
МБ: Що змінилося відтоді, як ви воювали шість років тому?
МН: Мотивація. Тоді я був дитиною: вимагав видати мені одяг, репетував, що не така каска. А зараз мені держава нічого не давала. Я сам знайшов каску, броню взяв через волонтерів. Якби не вони, не знаю, як би ми воювали. У нашому підрозділі не було жодної людини, яка б на щось скаржилася. Ми жили у звичайних казармах, їли просту їжу. Дуже класно, що командування перестало бути дебільними військовими: «Дозвольте?» — «Ідіть». Було відчуття нормальності. Це націлювало на ефективність, давало змогу сфокусуватися. Якщо тебе відправляють на бойові, ти виконуєш завдання на відмінно, бо розумієш: до тебе ставляться людяно.
МБ: Ваш досвід роботи юристом якось допоміг у розвідці?
МН: Як юрист я стикався з убивствами, пограбуваннями, навчився спокійно сприймати погані події. На війні мені дуже допомагає набутий у професії менеджмент емоцій. Мені важливо виконувати завдання з мінімальними втратами й максимальним успіхом. А ще в мене є дитяча мрія — отримати звання Героя України.
Масі Найєм. Джерело: Масі Найєм / фейсбукМБ: Чому ви обрали фах юриста?
МН: Я ніколи не хотів бути юристом. Мій батько — доктор філософських наук, психолог. Але коли я пішов навчатися на психолога, він сказав, що це поганий вибір, він бачив мене правником. Тоді я подав документи в перший університет, який трапився на очі, і так вступив у єврейський виш. 2007 року Масі Найєм закінчив Міжнародний Соломонів університет. Мені як мусульманину було цікаво і навіть весело там навчатися — ми вивчали історію єврейського народу, іврит.
Після другого курсу я вже працював юристом, але не усвідомлював свою роль десь до 2017 року. В якийсь момент я зрозумів, що повинен допомагати людям, адже маю для цього юридичні інструменти. В Афганістані суспільство недостатньо зріле, аби об’єднатись проти несправедливості. В Україні суспільство сильне — це те, чого може від нас навчитися Європа.
МБ: Ви вели багато гучних справ. З чим вам як правозахиснику довелося зіткнутися?
МН: Наша компанія поставила собі завдання: бути партнером держави в реалізації верховенства права. І в окремих випадках ми змусили державу реалізувати це право, вказавши на її умисні або ненавмисні помилки. Маю на увазі гучну справу Каті Гандзюк, Сергія Стерненка та інші.
Що нас відрізняє в цьому плані від Росії, — це безпечність. Одного разу мені телефонували з Офісу президента і сказали, щоб я більше не вів справу, пов’язану з убивством журналіста Павла Шеремета. Я відповів, що все ж буду захищати клієнта. Це був єдиний раз. Пізніше я вийшов з цієї справи, бо за законом не мав права її вести: Павло був моїм другом. 2019 року Масі Найєм був адвокатом Андрія Антоненка, одного з підозрюваних у вбивстві Павла Шеремета. Адже я б увесь час ставив під сумнів, винний мій клієнт чи ні й таким чином зашкодив би.
МБ: Що буде з Росією та Україною у найближчі роки?
МН: Те саме, що й із СРСР, який напав на Афганістан і потім розпався. Я дуже сподіваюся, що саме це чекає Росію. Ми як старші брати вимушені змінювати росіян.
