Український режисер Олег Сенцов. Фото: Лукаш Дейнарович / Forum
07 вересня 2020

Віщий польський фільм

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

«Історія, яка відбулася 1945 року в Польщі, нагадує те, що трапилося в Криму 2014-го», — написав у статті для «Нової Польщі» український режисер, політв’язень Олег Сенцов під час свого перебування у виправній колонії в Лабитнангі.

Коли мене запитують про польський кінематограф, улюблені фільми та режисерів, то на думку відразу спадають два імені: Кшиштоф Кесльовський та Анджей Вайда. Мені подобаються й інші польські творці, але ці височіють на полі моїх уподобань, немов дві гори. «Три кольори: синій» Французько-польсько-швейцарський фільм 1993 року Кшиштофа Кесльовського. Перша стрічка з трилогії «Три кольори (Синій / Білий / Червоний)», нагородженої численними міжнародними кінопреміями. — узагалі один із улюблених фільмів, а «Попіл і діамант» Фільм Анджея Вайди 1958 року, знятий за мотивами однойменної повісті Єжи Анджеєвського. Одне з найзначніших досягнень польської кіношколи. — один із найважливіших. Перший — про кохання, а другий — про долю; тепер я хотів би написати про нього.

Гарне кіно для мене визначається лише за одним критерієм: це фільм, який ти можеш переглядати багато разів. Він не набридає, навіть якщо всі сцени і текст уже знаєш напам’ять. Знову й знову переглядаєш стрічку, щоб відчути все ті ж сильні емоції й задоволення, помітити нову дрібницю, деталь, яка вислизала від тебе раніше.

«Попіл і діамант» — якраз із таких фільмів. Уже понад 60 років він вражає, надихає глядачів і режисерів, аматорів і професіоналів у всьому світі, і я — один із них.

Про цей фільм написано сотні, якщо не тисячі статей та есеїв, і я не повторюватиму висновків критиків і не аналізуватиму свої відчуття. Я хотів би написати про те, що робить гарне кіно по-справжньому великим: це його універсальність, актуальність для будь-яких часів і народів. Воно не старіє.

Це віщий фільм.

Історія, яка відбулася 1945 року в Польщі, нагадує те, що трапилося в Криму 2014-го. Приходить хтось сильний зі своєю армією й говорить, як ви тепер будете жити, виправдовуючи свої агресивні дії словами про те, буцім він урятував вас від реальних або вигаданих ворогів.

Хтось відверто радіє такому розкладу й новим можливостям, хтось намагається боротися з несправедливістю, розуміючи, що його слабкий спротив заздалегідь приречений. А ще є більшість — завжди інертна й зі всім згідна, готова прийняти що завгодно, змиритися з будь-якою владою, аби лише її не чіпали, дали жерти й не поставили до стінки. Цій холодній більшості напевно зрозуміло, що будь-який протест заздалегідь приречений на невдачу, тому розважливіше буде змовчати й скоритися.

Кадр з фільму «Попіл і діамант». Джерело: пресматеріали

Але не всі такі. Не всі готові мовчати й коритися. Завжди знайдеться хтось, кому не потрібне сите життя в загорожі, хто обирає вільну смерть на самотньому пустищі. І навіть якщо героєві судилося померти в болючих судомах на купі сміттяГоловний герой фільму Мацєк Хелміцький, якого зіграв видатний Збіґнєв Цибульський, поранений, помирає на звалищі під звучання полонезу Оґінського., зрештою на смітнику історії опиняться ті, хто його згубив. А про нього знімуть фільм, гарний фільм, який житиме вічно.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Олег Сенцов

Український кінорежисер, сценарист і письменник, політв’язень (2014–2019). Лауреат Премії імені Сахарова «За свободу думки».