Коли мене запитують про польський кінематограф , улюблені фільми та режисерів, то на думку відразу спадають два імені: Кшиштоф Кєсльовський та Анджей Вайда. Мені подобаються й інші польські творці , але ці височіють на полі моїх уподобань, немов дві гори. «Три кольори: синій» Французько-польсько-швейцарський фільм 1993 року Кшиштофа Кесльовського. Перша стрічка з трилогії «Три кольори (Синій / Білий / Червоний)», нагородженої численними міжнародними кінопреміями. — узагалі один із улюблених фільмів , а «Попіл і діамант» Фільм Анджея Вайди 1958 року, знятий за мотивами однойменної повісті Єжи Анджеєвського. Одне з найзначніших досягнень польської кіношколи. — один із найважливіших. Перший — про кохання , а другий — про долю; тепер я хотів би написати про нього.

Гарне кіно для мене визначається за єдиним критерієм: це фільм , який ти можеш переглядати багато разів. Він не набридає, навіть якщо всі сцени і текст уже знаєш напам’ять. Знову й знову переглядаєш стрічку, щоб відчути все ті ж сильні емоції й задоволення, помітити нову дрібницю, деталь, яка вислизала від тебе раніше.

«Попіл і діамант» — якраз із таких фільмів. Уже понад 60 років він вражає , надихає глядачів і режисерів, аматорів і професіоналів у всьому світі, і я — один із них.

Про цей фільм написано сотні , якщо не тисячі статей та есеїв, тож я не повторюватиму висновків критиків і не аналізуватиму свої відчуття. Я хотів би написати про те, що робить гарне кіно по-справжньому великим: це його універсальність, актуальність для будь-яких часів і народів. Воно не старіє.

Це віщий фільм.

Історія , яка відбулася 1945 року в Польщі, нагадує те, що трапилося в Криму 2014-го. Приходить хтось сильний зі своєю армією й говорить, як ви тепер будете жити, виправдовуючи свої агресивні дії словами про те, буцім він урятував вас від реальних або вигаданих ворогів.

Хтось відверто радіє такому розкладу й новим можливостям , хтось намагається боротися з несправедливістю, розуміючи, що його слабкий спротив заздалегідь приречений. А ще є більшість — завжди інертна й зі всім згідна, готова прийняти що завгодно, змиритися з будь-якою владою, аби лише її не чіпали, дали жерти й не поставили до стінки. Цій холодній більшості напевно зрозуміло, що будь-який протест заздалегідь приречений на невдачу, тому розважливіше буде змовчати й скоритися.

Кадр із фільму «Попіл і діамант». Джерело: пресматеріали

Але не всі такі. Не всі готові мовчати й коритися. Завжди знайдеться хтось , кому не потрібне сите життя в загорожі, хто обирає вільну смерть на самотньому пустищі. І навіть якщо героєві судилося померти в болючих судомах на купі сміттяГоловний герой фільму Мацєк Хелміцький, якого зіграв видатний Збіґнєв Цибульський, поранений, помирає на звалищі під звучання полонезу Оґінського. , зрештою на смітнику історії опиняться ті, хто його згубив. А про нього знімуть фільм, гарний фільм, який житиме вічно.

Переклав Андрій Савенець