Кабани, модернізм і море
Двоє дітей з мамою йдуть до вокзалу. Жінка несе валізу, старший син тягне за собою возика, навантаженого речами. Молодша донька оглядається — услід їм розгублено дивиться пес, що сидить віддалік. Це — пам’ятник виселеним ґдинянам, встановлений на перетині вулиць Старовєйської та Вокзальної. Він зустрічає туристів, які, щойно зійшовши з потяга, починають розглядатися довкола, і немовби ілюструє важливу частину історії міста (зрештою, як і Польщі), яке в різні періоди ставало порогом у нове, повне невідомости життя емігрантів — нерідко вимушених, — які залишали все, що для них було дорогим.

Нині за межами батьківщини мешкає понад 20 мільйонів поляків і людей із польським корінням. Найчисленніші польські діаспори — в США, Бразилії, Німеччині, Франції та Канаді. Найвідомішими польськими емігрантами, чий шлях на захід пролягав через порт у Ґдині, були письменник Вітольд Ґомбрович та профессор Збіґнєв Бжезінський, що обіймав посаду радника з питань національної безпеки президента США Джиммі Картера (1977–1981).
Пам’ятник виселеним ґдинянам роботи Адама Дзєйовського та Павла Сасіна відкрили 2014 року. Він присвячений 80 тисячам мешканців Ґдині (це дві третини тогочасного населення), депортованих німцями в жовтні 1939 року. Його сюжет підказали скульпторам спогади ґдинянки, яка мала тоді 12 років. Залишаючи місто, вона крадькома винесла в наплічнику собаку, що було заборонено. Тварину, яка в дорозі вибралася з багажу, застрелили солдати.
Тепер, коли з початком повномасштабної війни багато українців змушені залишити свої домівки й шукати прихистку на Заході, скульптура біля вокзалу «Ґдиня Головна» набула нового звучання: місто знову стало перевалковим пунктом для тих, хто місцем призначення обрав, наприклад, Швецію.
Драма переселень не повинна повторитися в майбутньому. Не так давно ми гадали, що живемо в світі без конфліктів і страху війни. Трагедія війни на землях України показує, що не існує такого почуття, як абсолютна безпека. Згадуючи сьогодні драматичні події Другої світової, ми хочемо сказати: немає виправдання тим, хто піднімає руку на жінок і дітей.
Мешканці й гості міста люблять фотографувати пам’ятник, тому в соцмережах можна знайти чимало його зображень. У холодну й дощову пору ґдиняни одягають скульптуру пса відповідно до погоди — закутують у попону, намотують на шию шарфик. І така турбота зігріває не лише песика, але й перехожих.
Перша згадка про Ґдиню (рибальське село) датується 1209 роком. 1922-го ухвалено рішення про будівництво в цьому місці порту, який був так потрібен щойно відродженій польській державі, а 10 лютого 1926 року Ґдиня отримала міські права. Землі, прилеглі до порту, забудовувалися стрімко й досить хаотично, що досі помітно в архітектурі міста. Сьогодні на місці колишнього села та його околиць розташований центр Ґдині, тобто Середмістя. Тут зосереджені основні пам’ятки й саме сюди передусім прямують усі туристи. Це — рай для любителей модернізму (і пекло для тих, хто його недолюблює).
Вулиця Старовєйська, в кінці якої встановлено пам’ятник виселеним ґдинянам, тягнеться між вокзалом і морем. В інтернеті вона прославилася як улюблене місце прогулянок місцевих кабанів: час від часу в соцмережах з’являються відео, на яких кабаняча родина повагом переходить вулицю по «зебрі» або прямує до дверей банку. Анна Бочковська в книжці «Ґдиня. Перша в Польщі» пише, що це типові ґдинські мешканці — поза людьми (додам від себе).
Нерідко вони будять мене в нелюдську пору, десь о четвертій ранку. Під моїми вікнами є газон, куди сусіди невідь-чому кидають усе підряд. Кабани це зрозуміли й почали туди навідуватися. Іноді вони вищать так, немов когось убивають, а насправді це лише кабаниха робить зауваження дитинчаті, щоб воно чогось там не їло. Прислухатися до кабанячих звуків — захоплива справа: виявляється, наприклад, — я дізналася про це від натуралістів, — що в дітей кабанів різні імена, кожного з них мати кличе інакше.

Окрім життя дикої природи, Старовєйська славиться тим, що це найстаріша вулиця в Ґдині — вона почала формуватися ще в XIII сторіччі. Поселення зосередилося навколо місця, відомого сьогодні як Кашубська площа. Після того, як Ґдиня отримала міські права, вулицю Старовєйську почали забудовувати кількаповерховими будинками, тут відкривалися ремісничі майстерні та пункти побутового обслуговування. Фасади споруд, що були зведені тоді і вціліли під час Другої світової, вбудовані в архітектуру торгового центру Atrium (Старовєйська, 41-43).

На початку 1920-х років у будинку під номером один відкрився шинок, що належав Авґусту Скверчу. До 1939-го він називався Picadilly й був єдиним у довоєнній Ґдині місцем, де подавали кошерну їжу. Нині за цією адресою розташована варенична Mandu — знаменита в Тримісті Агломерація Ґданська, Сопота і Ґдині. мережа трьох ресторанів (два інші розташовані в Ґданську), яку можна сміливо порадити всім любителям польських вареників. Ґдиняни загалом рекомендують «knajpy na Starowiejskiej», тобто заклади на Старовєйській, тому ті, хто збираються відвідати Ґдиню й не бажають залишитися голодними, можуть сміливо додати цю вулицю до переліку запланованих для відвідування: там є пекарні, цукерні, ресторани грузинської, індійської та інших азійських кухонь, популярна піцерія Andiamo a Roma, а тим, хто бажає продовжити (або завершити) прогулянку в барі, варто зазирнути до бару наливок Zołza (Старовєйська, 16).
Колишній шинок Picadilly розташований на перехресті Старовєйської та Свєнтоянської — головної вулиці Ґдині, яку почали забудовувати невдовзі після ухвалення рішення про будівництво порту. Свєнтоянська проходить майже через усе Середмістя вздовж берегової лінії. Це вулиця, за якою закріпився статус фешенебельної, а також торгової, з огляду на величезну кількість крамниць, які там відкривалися. За часів Польської Народної Республіки саме сюди приїжджали скуповуватися мешканці Ґданська. В наш час вулиця великою мірою стала пам’ятником міжвоєнному двадцятиріччю.
Влада ПНР потрактувала її як капіталістичну спадщину — від неї віяло заможністю, аж голова йшла обертом, — і хотіла зробити її простішою. У 1990-х її, трохи на виріст, порівнювали з нью-йоркською П’ятою авеню.
— Щоб дізнатися, що тепер носять у світі, їхали на Свєнтоянську, — каже Барбара Баньковська, урбаністка, яка в 1950-х навчалася у Ґданську, а в 1980-х там працювала. — Студенткою я навідувала тітку, яка жила на Свєнтоянській. Вона водила мене в чайну. За похмурого сталінізму — в чайну!
Архітектура Ґдині загалом і Свєнтоянської зокрема — це поєднання модерністичних архітектурних форм та морських мотивів. Проєктувальники намагалися відобразити зв’язок міста з морем у вигляді будинків. Про це, зрештою, пишуть у кожному путівнику, тому на цьому не будемо зосереджуватися. Відзначимо лише, що варто придивитися також до малої архітектури Свєнтоянської: вазони у формі човнів, стовпчики огорож, що нагадують кнехти — дослівно кожна на перший погляд незначна деталь продумана так, щоб підкреслити єднання Ґдині з морем. І виявляти такі деталі під час прогулянки — надзвичайно захопливо.

На перетині вулиць Свєнтоянської та Армії Крайової стоїть базиліка Пресвятої Діви Марії Королеви Польщі, зведена у 1920-х роках, а 1924-го освячена як вотивний костел на знак подяки за відродження незалежности. Архітектура базиліки поєднує елементи бароко та ренесансу, більш притаманні центральним регіонам Польщі, ніж Ґдині. Це один із найстарших костелів у місті. Натомість найстаршим не лише в Ґдині, але й у всьому Тримісті вважається костел святого архангела Михаїла в районі Оксивє, збудований 1224 року, зруйнований у Другу світову (саме тут розпочався напад на Ґдиню) і відновлений невдовзі після війни. Внутрішнє архітектурне планування костелу нагадує стиль сільських парафіяльних церков Східної Померанії XIII–XIV сторіч.
.jpg?updatedAt=1751877142118)
Неподалік базиліки (за адресою Свєнтоянська, 15) розташований неприкметний будинок, який, утім, має свою таємницю. Якщо ввійти до під’їзду, пройти через нього і вийти у двір, ви побачите найвужчу будівлю в Ґдині — флігель завширшки всього сім метрів. Він прибудований до будинку м’ясника Валентия Беднарського і з’явився цілком випадково. Невдовзі після набуття Ґдинею міських прав земляки Валентий Беднарський і Станіслав Лісєцький, родом із Вонґровця (місто між Познанню та Бидґощем), придбали ділянку під два будинки. У листопаді 1927 року на будівельному майданчику трапився драматичний інцидент: рухнув еркер у домі Лісєцького. Тоді ж з’ясувалося, що з’єднання між будинками було виконане нехлюйськи. Після низки суперечок і сварок Беднарський, прагнучи відокремитися від сусіда, збудував тривісний двоповерховий флігель, який і сьогодні приваблює любителів архітектури.

З протилежного боку вулиці розташована гастрономічна цікавинка — цукерня Pączuś (Свєнтоянськая, 18), де випікають найкращі в Тримісті пончики. В Масний четвер, та й у звичайні дні, сюди вишиковуються черги, тому, якщо хочете скуштувати місцевих пончиків, треба запастися часом і терпцем.
За 500 метрів звідси, на Кашубській площі, 7Б розташоване Cafe Strych — кав’ярня-бар, що існує з 1999 року й міститься в старому рибальському домі. Це атмосферне місце, наповнене предметами зі сторічною історією.

Любителям вареників, які опинилися в цьому районі, можна порекомендувати вареничну Pierożek за адресою: сквер Косцюшка, 15. І тут якраз слід звернути увагу на те, що сквером Косцюшка часто помилково називають Південний пірс — насправді ж це простір між Свєнтоянською вулицею та пірсом.
На Південному пірсі розташовані класичні туристичні принади, описані в усіх путівниках: військовий корабель-музей Błyskawica та фрегат-музей Dar Pomorza, а також фонтан «Келихи», збудований у 1970-х роках на самому початку пірса. На пірсі також встановлена скульптура, яку зазвичай приймають за дельфіна, але насправді це кузина дельфинів — морська свиня авторства Пйотра Яхоловського. Біля Південного пірса швартуються пасажирські судна, водні трамваї, що курсують до Геля, а також вітрильники, зокрема — знаменитий навчальний Dar Młodzieży. А ще тут розташовані Ґдинський акваріум та Морський університет. Будинок університету, який завершили споруджувати 1947 року, 1989-го занесли до реєстру пам’яток архітектури. Прикметно, що форма його даху нагадує військовий корабель.
Пляж, банани й будинок із дансингом
За якихось 10 хвилин від скверу Косцюшка можна дійти до знаменитого Ґдинського кіноцентру, де проводиться Фестиваль польського ігрового кіно. Прямо навпроти нього, по вулиці Армії Крайової (колишня Квятковського), стоїть будинок під номером 24, де колись містилися офіси й помешкання компанії Bananas — великого постачальника бананів до Польщі. Будинок ввели в експлуатацію 1935 року. Він був зразком інвестиції класу «люкс». Серед інших розкошів у під’їзді містився єдиний у всій довоєнній Ґдині сміттєпровід.
Цей будинок також має свою таємницю. Позаду нього була розташована прибудова з дорогими помешканнями й терасою, а в підвалі облаштоване професійне сховище для дозрівання бананов (dojrzewalnia), яке вміщало одночасно до 35 тисяч грон фруктів. Це було унікальне сховище в центрі Ґдині — всі приміщення такого роду завжди містилися в порту. Дім, який мешканці Ґдині досі називають Bananas, навіть дав назву фестивалю Open House Gdynia 2023.
Поруч із Кіноцентром, на вулиці Юзефа Вибіцького, 3 розташований також «дім з дансингом» — ще одне незвичне місце. 1935 року земельну ділянку, на якій нині стоїть будинок, придбала Ядвіґа Бем. Причому для цього їй, єврейці за походженням, довелося перейти на католицизм, оскільки євреям було важко отримати кредит. Пані Бем за пів року збудувала розкішний чотириповерховий прибутковий будинок із зеленими терасами на даху. На першому поверсі вирував життям популярний дансинг Mascotte, куди запрошували виступати музик із Англії та США. В наші дні естафету певною мірою перейняв Klaps (у перекладі — «кінохлопавка») — затишна кав’ярня з атмосферою богемного закладу початку минулого сторіччя. Його стіни прикрашають автографи знаменитих відвідувачів, а гості можуть не лише скуштувати смачних домашніх страв, але й послухати ввечері живу музику.

Неподалік, у двох кроках від міського пляжу, розташоване приміщення Клубу військового флоту Riwiera, чия історія розпочинається у перші десятиріччя XX сторіччя. 1922 року в районі фільварку Штайнберґ (теперішня Камєнна Ґура, тобто Кам’яна гора) під егідою Польської асоціації морського купання розпочалося будівництво курортного готелю, який мав скласти конкуренцію Сопоту. Споруду в модерністській концепції класицизму, з рестораном на першому поверсі та готельними номерами, запроєктував Владислав Ґрановський. Готель Riwiera відкрився 1923 року й невдовзі став популярним місцем зустрічей світської еліти Ґдині. Після війни приміщення орендували Державне управління з питань репатріації та Шведський комітет допомоги Польщі. 1947 року приміщення передали в оренду Морській лізі, яка відкрила тут готель «Туристичний». Через три роки споруда перейшла у власність військово-морського командування й стала офіцерським клубом, а відтак військово-морським клубом. Колишню назву Riwiera повернули 1993 року. Сьогодні тут проводяться різноманітні заходи: концерти, лекції, творчі зустрічі, літературні вечори.
Кам’яна гора здіймається над Кіноцентром, Клубом Riwiera, кав’ярнею Klaps та пляжем. На неї можна піднятися безкоштовним фунікулером. Нагорі розташований оглядовий майданчик, звідки відкривається краєвид на місто і море.
Звук тиші
Міський пляж у Середмісті — безумовно, один із бонусів відпочинку в Ґдині. Однак цей бонус використовує так багато народу, що навіть поза сезоном тут доволі людно. Набагато просторіше — з іншого боку Орловського кліфу (Klif Orłowski). Щоправда, Орловська набережна й пірс досить популярні серед туристів, зате звідти можна прогулятися вздовж моря до самого Сопота й знайти спокійну місцину. Над пляжем простягається парк Колибки — вельми великий лісовий масив між Ґдинею й Сопотом, звідки відкривається неймовірно мальовничий краєвид на море. Про всяк випадок варто мати у смартфоні мапу в офлайн-доступі, тому що сигнал у парку слабкий.
З пірса фешенебельного району Орлово можна побачити закинуту споруду, яка нагадує готель і незмінно приваблює увагу туристів. У ґдинській групі в фейсбуці питання про те, чи цей готель працює і як там зняти номер, викликають приступи бурхливих веселощів у місцевих мешканців, тому що цей будинок — лідер рейтингу страшних місць Польщі, санаторій на вулиці Зацішна. А точніше — його руїни.

Приміщення Будинку відпочинку і лікування профспілки працівників комунального господарства і місцевої промисловости збудовано на початку 1960-х років. Інша назва будівлі — «Здоров’я». У період свого розквіту курорт нараховував 160 місць. Сюди приїжджали у відпустку, на програми схуднення та реабілітацію. Тут можна було влаштовувати весілля та хрестини. 2005 року санаторій закрився через осідання ґрунту. Планувалося, що будинок знесуть, але цього не відбулося й він сам поступово руйнується.
За 40 років до будівництва курорту «Здоров’я» письменник Стефан Жеромський, що переніс іспанський грип, за рекомендацією лікарів шукав житло біля моря.
Я мрію, немов про райське місце, про якусь садибу — віллу біля моря, — адже саме біля моря мені велять оселитися лікарі з огляду на слабке серце й легені.
Бернард Хшановський, політик і адвокат, який багато подорожував Кашубією й добре знав Помор’я, порекомендував йому рибальське (а як же!) сільце Орлово між Сопотами, як тоді називався Сопот, і Ґдинею, на межі з Вільним місто Ґданськом.
Її ще в попередньому сторіччі облюбували поціновувачі прогулянок, які шукали сховку від сопотської метушні. З часом тут збудували кілька пансіонатів. І хоча газети писали, що на узбережжя ринули натовпи варшав’ян, спровокувавши злет цін на оренду літніх квартир та землю, це сільце ще не втратило своєї ідилічної чарівности.
А оскільки до будівництва знаменитого санаторію було ще далеко (хоча, як бачимо, туристична індустрія почала успішно розвиватися — і газетні статті сторічної давнини звучать сьогодні так актуально, немовби були опубліковані в наші дні), письменнику з родиною довелося задовольнитися скромною рибальською хатиною недалеко від пляжу, гирла річки Качиної та Орловського кліфу. Стефан Жеромський жив у Орлові з травня по вересень 1920 року й написав там повість «Самбор і Мествин». Сьогодні в цьому будиночку (вулиця Орловська, 6) розташований музей письменника.
І ще одна принада Орлова, доступна цілком безкоштовно, — це схід сонця на березі. Сонце піднімається прямо з моря, поступово забарвлюючи пірс, кліф та ліс — і від цього видовища забиває дух.
Тим, що цінують спокій і природу, можна порекомендувати пляжі в районах Оксивє, Бабє Доли, Мехелінки та Рева. Вони, з огляду на свою віддаленість від центру міста, менш популярні серед відпочивальників, а при цьому неймовірно мальовничі й фотогенічні, тож ваш інстаграм вам подякує.
Пляж у районі Бабє Доли знаменитий тим, що в морі, за 300 метрів від берега, видніється «торпедівня» — руїни німецького полігону торпед, спорудженого під час Другої світової війни. З берегом його з’єднував поміст, через який вузькоколійною залізницею перевозилися компоненти для виготовлення торпед. Після війни поміст знищили. Згодом пропонувалася маса ідей використання руїн: відкриття музею флори й фауни, шахтарський санаторій, пристань для яхт або готель-люкс. Після обвалу фронтальної стіни, який значною мірою пошкодив конструкцію споруди, ніхто вже не намагався дати «торпедівні» друге життя.
Оксивє, куди потрібно їхати, щоб побачити найстарший у Тримісті костел святого архангела Михаїла, згаданий вище, — це тихе мальовниче місце, нічим не схоже на центральну Ґдиню, хоч і розташоване лише за п’ять кілометрів від Середмістя. Це один із найзатишніших районів міста. З крутих сходів, які ведуть до пляжу від вулиці Осада Рибацька, відкривається фантастичний краєвид на море. Повертаючись із пляжу або костелу, можна випити чудової кави з домашнім тістечком у родинній кав’ярні Pani Mama. В двох кроках від кав’ярні розташована зупинка, звідки автобуси йдуть у центр через Оксивє Дольне, яке виходить на ґдинський порт.
У порту розташована одна з головних принад — Музей еміграції, відкритий 2015 року в відремонтованому приміщенні морського вокзалу на Французькій набережній. У кінці пірса, що тягнеться від музею, видніє встановлений до 100-річчя порту (29 квітня 1923 року був відкритий тимчасовий порт у Ґдині) пам’ятник інженеру Тадеушу Венді та міністру промисловости й торгівлі Еуґеніушу Квятковському, без яких порт ніколи б не був споруджений. Пам’ятник приваблює увагу туристів і містян, які прогулюються пірсом. І майже ніхто не помічає маленької скульптури навпроти, на краю пірса. Фігурка хлопчика, що лежить на боці, підтягнувши коліна до підборіддя, — це робота «Звук тиші» скульптора Теву, якого називають ґдинським Бенксі. Він знаменитий тим, що встановлює свої витвори в різних частинах міста, ніколи не питаючи дозволу, зазвичай уночі. Задля справедливости варто сказати, що скульптури зникають так само раптово, як і з’являються — за різними версіями, їх прибирають вандали або привласнюють колекціонери. Одна з робіт Теву протрималася на місці лише пару годин. Однак «Звук тиші» залишається на портовому пірсі з 2019 року. Можливо, через те, що пам’ятник, навіть знаючи про його існування, дуже важко помітити.

Оцінюючи місто і порт Ґдиню, ми часто впадаємо в крайнощі. Поети шукають у ній об’єкт, який наповнить натхненням їхні чутливі душі. Вони зупиняються на берегах чудесного Орлова або дивляться на Ґдиню з висоти Кам’яної гори, й тому ми отримуємо поетичні факти, плід видінь і почуттів поета, а не справжні, дійсні.
Прозаїки й буркотуни зображають Ґдиню в похмурих барвах, перераховують самі лише мінуси, і в результаті ми пізнаємо Ґдиню як місце скандалів, убивств і матроських шинків.
Істина лежить посередині. Є дві Ґдині і дві реальності. Ґдиня красива і здорова, улюблена й сповнена любови, а також Ґдиня, яка відштовхує своїм виглядом, викликає огиду, почуття жаху, страху й печалі.
Сьогодні погляди на Ґдиню так само суперечливі, як і майже сто років тому. Хтось нею захоплюється, хтось вважає просто містом — нічим не прикметним, найнуднішим у Тримісті. Правда лежить посередині. Ґдиня — дуже різна, не схожа на жодне польське місто, і хоча б через це заслуговує на увагу й спроби знайти собі в ній щось до душі.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик