У XVIII столітті Річ Посполита переживала політичну кризу. При владі перебували конкурентні магнатські угрупування , а жертвою цього суперництва стала головна державна інституція — Сейм. Його функціонування було повністю паралізоване, таким чином Річ Посполита залишилась без ефективного центрального управління.
Такий стан справ влаштовував і сусідні державні утворення , і більшість шляхти. Однак, як наголошував видатний знавець тієї епохи Емануель Ростворовський, причиною краху польсько-литовської держави була далеко не ця летаргія. Він відбувся тоді, коли шляхетський народ, що змінився в дусі Просвітництва, проявив найбільшу готовність до оновлення Речі Посполитої.
У 1788–1792 роках Великий сейм , ухваливши Конституцію 3 травня , створив ефективний — особливо для польсько-литовських умов — устрій та запровадив нові податки для фінансування суттєво збільшеної армії.
Сусіди — насамперед Росія та Пруссія — однозначно вороже сприйняли активізацію Речі Посполитої. У XVIII столітті Петербург прагнув встановити свій протекторат над польсько-литовською державою. Проведена під російськими багнетами елекція Вибори короля Сеймом. 1764 року , в результаті якої королем обрали Станіслава Авґуста Понятовського, здавалося, привели до досягнення Катериною II її мети. Однак ні новий король, ні шляхетське співтовариство не захотіли прийняти умови протекторату, нав’язані імператрицею. У ситуації неможливості контролювати всю територію Речі Посполитої Петербург ухвалив рішення про розподіл земель західного сусіда: до розподілу запросили приєднатися Пруссію й Австрію.
В результаті цього поділу , який відбувся 1772 року, від Речі Посполитої відірвали близько 211 тисяч квадратних кілометрів (тобто близько чверті її території), на яких проживало приблизно 4,5 мільйона жителів. Після першого поділу 1772 року Петербург успішно контролював усічену польсько-литовську державу, і цей контроль був безумовною умовою того, що Росія збереже її державну позицію. Революція 1788–1792 років — саме так зазвичай називають згадане вище засідання Великого Сейму — стала можливою завдяки тому, що Катерині ІІ довелося відступити з польсько-литовських земель через участь Росії у важких війнах із Туреччиною та Швецією. Проте незацікавленість російського двору справами західного сусіда була лише позірною. Незабаром після закінчення війни з Туреччиною, навесні 1792 року, російські війська ввійшли в Річ Посполиту.
Приводом для інтервенції — війну так і не оголосили — стала підтримка Катериною II «здорової частини народу» в особі віроломних магнатів , лідерів створеної в Петербурзі Тарговицької конфедерації — проти «якобінських» змовників у Варшаві. Варшавська влада не вірила у можливість воєнної перемоги, однак розраховувала на певну форму компромісу з Петербургом і збереження хоча б частини реформ. Розрахунки виявилися помилковими — Катерина II була рішуче налаштована на знищення противника. «Тарговичани» захопили владу, а сейм у Гродно, проведений під контролем російських військ, схвалив другий поділ Речі Посполитої. Після того, як Росія й Пруссія захопили сумарно ще близько 307 квадратних кілометрів, Річ Посполита стала неповноцінною державою, повністю залежною від Росії.
Лідери Великого сейму , які перебували в еміграції в Саксонії, вирішили, що в нових умовах єдиною можливістю зберегти незалежність залишається збройне повстання. Союзника вони вбачали в революційній Франції, що з весни 1792 року була втягнута у війну проти Австрії, яку підтримувала Пруссія. Крім того, французи були прикладом успішного та новаторського залучення всього суспільства до боротьби з ворогом.
Проте змовників розділяло ставлення до революційних методів. Помірковані , згуртовані навколо Іґнація Потоцького, вони хотіли відновити устрій, запроваджений Конституцією 3 травня, отримати підтримку консервативної шляхти та ретельно підготувати повстання, військові дії якого мала вести насамперед регулярна армія. А радикали під проводом Гуґо Коллонтая постулювали революційні соціальні реформи (коштом шляхетських привілеїв), а також загальне залучення суспільства до боротьби проти загарбників і деспотизму. Невирішене протиріччя в намаганні перетягнути на свою сторону водночас і шляхту, і селянство, які мали протилежні інтереси, залишатиметься проблемою повстання аж до його завершення.
Однак лідери запланованого повстання погоджувалися , що його успіх потребує запровадження диктаторської влади. Кандидата на цю роль вони знайшли в особі Тадеуша Косцюшка, який уже тоді був доволі прославленим. Він походив із бідної поліської шляхти, був випускником Лицарської школи — кузні кадрів у реформованій Речі Посполитій, покликаній виховувати освічених патріотів, — і вперше прославився своєю участю в американській війні за незалежність (1776–1783 роки) як військовий інженер, а потім — як успішний генерал у польсько-російській війні 1792 року. Важливо, що його слава сягала Парижа: у серпні 1792 року французькі Національні збори вшанували його — наряду, зокрема, із Джорджем Вашингтоном — почесним громадянством.
Читайте також
Катерина ІІ проти Речі Посполитої. Політика напередодні першого поділу
Інтерв’ю з історикинею Зоф’єю Зєлінською.
У січні 1793 року Косцюшко вирушив до Франції домовлятися про підтримку запланованого повстання. У листі , представленому французькій владі, він наголошував на перевагах, які Париж отримає від революції в Речі Посполитій, — передусім це відволікаючий маневр у тилу Австрії та Пруссії, — а також він обіцяв далекосяжні демократичні реформи у Речі Посполитій: ліквідацію королівської влади, Сенату й статусу вищого духовенства, звільнення селян від кріпосної залежності, набагато ширші політичні права і рівність перед законом.
Франція суттєво скористалася тим , що прусські й австрійські війська були змушені брати участь у подіях на сході, однак так і не підтримала повстання в Речі Посполитій. А представлена Косцюшком програма реформ була скроєна на виріст задля переконання революційно налаштованих слухачів, хоча майбутній Головнокомандувач і справді мав досить радикальні погляди на соціальні питання.
Сигнал до початку повстання надійшов із Речі Посполитої. Країна перебувала в економічній кризі , яку посилювала необхідність утримання окупаційної російської армії. У всіх соціальних групах зростало невдоволення, повсюдно утворювалися союзи змовників. Особливо добре організованим осередком опору було польсько-литовське військо, яке, згідно з рішеннями Гродненського сейму, очікувало різке скорочення. У відповідь на звістку про це скорочення один зі змовників, Антоній Мадалінський, на чолі повстанської бригади національної кавалерії 12 березня 1794 року вирушив з Остроленки до Кракова. А 24 березня Косцюшко на Ринковій площі в Кракові проголосив акт про повстання та склав присягу, пообіцявши використати свою диктаторську владу для здобуття суверенітету та зміцнення свободи.
Окрім регулярних частин , які активно формувалися, вишкіл спішно проходили також добровольчі формування селян-косиньєрів. Косиньєри — загони польських і білоруських селян, озброєних косами. Косцюшко на чолі чотирьох тисяч солдатів і двох тисяч косиньєрів попрямував у напрямку Варшави , маючи намір зненацька взяти столицю. 4 квітня під містом Рацлавиці він зійшовся в бою з трьома тисячами росіян. Повстанські загони перемогли у битві завдяки знаменитому героїчному наступу косиньєрів і піхоти на російську артилерію.
Після цього Косцюшку довелося повернутися до Кракова , але звістка про перемогу під Рацлавицями мобілізувала варшав’ян. Містяни та регулярні польські війська, дислоковані у столиці, у кровопролитних боях з 17 по 19 квітня взяли місто під свій контроль. Литовські змовники 23–24 квітня захопили Вільнюс — повстання охопило всю територію Речі Посполитої у її кордонах після другого поділу.
Рацлавиці стали символом національної єдності , спільної боротьби за свободу всього суспільства, зокрема його найчисленнішого прошарку — селянства. Косцюшко розраховував на масове залучення селянських рекрутів. Тому 7 травня 1794 року в таборі поблизу Поланця оголошено універсал, яким селянам надавалась особиста свобода, постійне право користуватися землею та зменшення розміру панщини. Ці положення викликали протести шляхти й були втілені в життя лише незначною мірою. План масової мобілізації селян для цілей повстання провалився.
В умовах несподіваного повстання при російському дворі зважились на остаточне розділення Речі Посполитої. З цього приводу почалися переговори з Берліном і Віднем , війська яких уже ввійшли на територію польсько-литовської держави. 5 червня 1794 року Косцюшко зазнав поразки в сутичці з російсько-прусськими силами під Щекоцинами; пруси взяли Краків, а австрійці — Сандомир.
У зв’язку із втратою півдня країни Косцюшко відступив до Варшави. На підступах до міста він був змушений вести бої з переважаючими силами ворога. Відступивши до столиці , Косцюшко вміло зміцнив оборонні позиції вздовж лінії міських укріплень і розмістив там свою армію, що налічувала близько 23 тисячі солдатів.
Почалася тривала облога , якою з боку нападників керував сам прусський король Фрідріх Вільгельм II на чолі близько 40-тисячного війська. Успішна двомісячна оборона Варшави — найбільший військовий успіх повстання — стала можливою завдяки загальній участі мешканців столиці, зокрема 15-тисячної міліції. Тут термін використано у первинному значенні — нерегулярні збройні формування з місцевого населення для підтримання громадського порядку.
З Литви надходили погані новини: там росіяни розгромили повстання , а 11–12 серпня захопили Вільнюс. Однак сформувався новий осередок повстання в тилу прусської армії, у Великопольщі, — воно охопило всю територію Польщі, зайняту Пруссією під час другого поділу. Фрідріх-Вільгельм II, чия армія під Варшавою зменшилася вдвічі, на початку вересня був змушений принизливо зняти облогу та відступити.
До цього моменту участь Петербурга в придушенні повстання обмежувалася занепокоєнням через позиції Туреччини — французькі емісари намагалися переконати Оттоманську Порту напасти на Австрію і Росію. Стамбульська мирна декларація від 8 серпня розвіяла ці побоювання й дала змогу Росії застосувати в Речі Посполитій війська , що стояли на Дністрі, — незабаром через Буг перейшов елітний корпус під командуванням Алєксандра Суворова.
Намагаючись запобігти злиттю російських військ , Косцюшко 10 жовтня під Мацєєвицями вступив у битву з удвічі більшим корпусом Івана Фєрсена; після поразки поранений Головнокомандувач потрапив у полон.
Суворов , прагнучи остаточно розгромити повстання, знову напав на виснажену попередньою облогою Варшаву. Рано-вранці 4 листопада в результаті швидкого наступу він захопив Праґу на правому березі Вісли. Щоб залякати варшав’ян, які тримали оборону на іншому березі, в центрі міста, росіяни влаштували різню цивільного населення на захопленому плацдармі — за деякими оцінками, кількість жертв сягала 20 тисяч. Як і очікували росіяни, місто і повстанська армія здалися.
Після поразки повстання Косцюшка відправили до Петербурга: спершу він перебував в ув’язненні в Петропавлівській фортеці , потім — у Мармуровому палаці. Колишнього головнокомандувача звільнив наступник Катерини II Павло I. Решту життя — до 1817 року — Косцюшко провів у еміграції в США, Франції та Швейцарії.
Повстання — хоч програне й , мабуть, з самого початку приречене на поразку, — стало символом боротьби за свободу й суверенітет, символом, який залишила після себе Річ Посполита, зруйнована під ударами грабіжників-загарбників. Методи, застосовані 1794 року, — збройна боротьба незалежно від міжнародної кон’юнктури, спроби максимально мобілізувати власні сили та залучити якомога ширші кола суспільства — перейняли наступні покоління мешканців колишньої польсько-литовської держави, які прагнули відновити незалежність.
Переклала Марія Шагурі
