Збіґнєва Цибульського я спочатку побачив на фотографіях , а вже потім на великому екрані — що й не дивно, адже цей легендарний польський актор загинув за кілька місяців до мого народження.
Історія кіно — моя шкільна пристрасть , а оскільки відомі фільми у совєтських кінотеатрах і на телеекранах йшли не так вже й часто, я намагався хоча б прочитати про кінематограф. У букіністичних магазинах можна було відшукати всі випуски популярної серії «Актори зарубіжного кіно»: московське видавництво «Искусство» щорічно видавало невеличкі збірники із творчими портретами найвідоміших майстрів. І в першому ж випуску був нарис про Збіґнєва Цибульського (до речі , там теж був текст про ще одну легенду польського кінематографа — великого Адольфа Димшу).
Перш ніж писати цей текст , я відшукав той старий випуск і спробував зрозуміти, що ж тоді так мене схвилювало в образі Збіґнєва Цибульського — у фотографіях і тексті, а не в кінематографічній роботі. І згадав. У нарисі про Цибульського, написаному ще до його смерті, майже відсутні звичні для тих років ідеологічні кліше, відчувалося навіть співчуття до його найвідомішого героя — Мацєка з фільму Анджея Вайди «Попіл і діамант». Мацєка , який був бійцем Армії Крайової і ліквідував комуністичного функціонера. Дивно як на ті часи? Але зауважу, саме тоді, 1965 року, вже визрівали умови для «олюднення ворогів» у совєтському кінематографі, фільми переставали бути просто карикатурами або пропагандистськими агітками, виявлялося, що навіть у генералів і офіцерів Білої гвардії, які програли Росію і власне життя більшовикам, може бути серце.
Залишалося всього кілька років до культового серіалу «Ад’ютант його високоповажності» Совєтський п’ятисерійний фільм 1969 року про розвідника-чекіста в роки Громадянської війни в Росії й долі білих офіцерів. і десятиліття до «Днів Турбіних» Совєтський трисерійний фільм за однойменною п’єсою Міхаіла Булґакова, знятий 1976 року. У фільмі зокрема розгортаються долі офіцерів Турбіних під час Громадянської війни.. А ще через кілька років уже в Українській РСР на кіностудії імені Довженка дивовижний Іван Миколайчук , який, мабуть, виявився для українського кінематографа такою ж іконою, як Цибульський для польського, зніме пронизливий і похмурий «Вавилон ХХ»...
Але в Польщі все це відбудеться на десятиліття раніше ніж у Росії і на два десятиліття раніше ніж в Україні. І не випадково саме Збіґнєв Цибульський стане обличчям цього сміливого «олюднення».
Звичайно , коли я дивився «Попіл і діамант», мої симпатії повністю були на боці Мацєка — адже я добре знав, що всі ці комуністичні номенклатурники, всі ці Щуки з шакальськими зубами зробили з Польщею. Але для глядача прем’єри фільму (тим більше для совєтського глядача, якій тільки оговтувався від сталінізму) все могло бути далеко не таким однозначним.
І все ж він не міг забути цей погляд , навіть прихований за шкельцями чорних окулярів. Цю демонстративну беззахисність, цю болісну бунтівливість, цю іронічну розгубленість. Цю мужність дитини. Це і був Цибульський. Це і була фотографія, яку я запам’ятав зі шкільних років на все життя — і фільми, які я потім бачив, тільки підтвердили перше враження.
І нехай пізніше кінокритики назвуть Цибульського актором одного фільму — бо його робота у фільмі Вайди так і залишилася його найголовнішою роллю , а рання загибель просто дала нам можливість гадати, якими б могли бути зрілі роботи актора. Головне в мистецтві — не кількість ролей , а немеркнуча сила образу. І символічно, що Цибульський загинув, коли намагався потрапити на потяг, пасажиркою якого була велика Марлен Дітріх — актриса, яка теж створювала образ, а не просто грала ролі й виконувала пісні...
Навіщо ти прийшов у світ? Для чого?
Що попіл приховав від нас? А раптом
у попелі засяє діамант ,
засяє нам своєю чистотою…
