Погожого літнього дня я переправився зі шведського острова Ґотланд на сусідній острівець Форе. Він уславився передусім тим, що впродовж багатьох років тут була резиденція геніального шведського кінорежисера Інґмара Берґмана, який віддавав перевагу острівному усамітненню, а не мегаполісній штовханині. Я прогулювався лісовими стежками Форе і розмірковував: цей острів, імовірно, і є Бергман з його пронизливою незахищеністю, ліричністю, відкритістю перед жорстким, навіть жорстоким світом — так, від такого світу дуже хочеться сховатися саме на такому клаптику суші.
І тоді я згадав про Анджея Вайду. Чому про нього? Бо кінематограф Вайди — який я не просто знав, а любив — теж міг би зміститися на цьому казковому острові — від ґрат «Каналу» й очей Збіґнєва Цибульського, які дивляться тобі прямо в душу в «Попелі і діаманті», — до важкої незавершеності почуття в «Аїрі» й непохитної жертовності героя Боґуслава Лінди в «Післяобразах». Це був той самий Вайда, «польський Берґман», людина з чистого повітря. Людина, яка мислить віршами — коли я читав спогади Вайди, був вражений його вмінням ілюструвати поезією буквально кожен факт своєї біографії, кожен порух душі, кожен крок історії. Ось, до речі, тоді я й збагнув, чому мені так подобається ліричний кінематограф Вайди, зітканий із поетичних образів. Зрозумів, чому екранізований ним уже в літньому віці «Пан Тадеуш» — ніби шампанське. А зняті в зрілості «Панни з Вілька» — як знаменита польська вишнівка...
Анджей Вайда під час знімання фільму «Земля обітована», 1974. Джерело: ВікіпедіяАле при цьому я знав, що Вайда, про якого я міркую в острівній тиші — це ще не весь Вайда, і я можу зустріти людину, яка взагалі не зрозуміє, до чого тут польський режисер і цей спокій північної природи. Тому що для неї Вайда буде насамперед натягнутою струною, закликом до опору, захисником свободи, викривачем тоталітаризму. І такий увесь Вайда — від жертовності постатей «Каналу» й вибору, зробленого персонажем Цибульського в «Попелі і діаманті» — до гідності героїв «Катині». Таким може бути погляд на ці фільми або на інший кінематограф — «Людину з мармуру», «Людину з заліза», «Людину з надії». І в книгах Вайди ця людина теж побачить не вірші, а пам’ять про батька, розстріляного НКВС у Харкові, а також гордість і готовність діяти. І герой Лінди в «Післяобразах» запам’ятається непохитністю, здатністю протистояти системі, навіть коли вона навалюється зі всією пекельною силою.
І ця людина матиме рацію. Ба більше, я сам можу бути цією людиною. Тільки вже не на Форе, а десь у круговерті великого міста. І все одно це буде не весь Вайда, а лише його невеличка частина.
Тому що Вайда — це, звичайно ж, не острів. Це людина-континент. І цим континентом можна подорожувати десятиліттями, зупиняючись там, де тобі необхідно саме сьогодні, вибираючи інструмент, який тобі потрібно почути саме зараз, щоб зцілитися — арфу або трубу. Або скрипку. Вони виразно відчутні в його творчості.
Анджей Вайда (справа) під час знімання фільму «Все на продаж», 1968. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВідданістю мистецтву і свободі Польщі та своєю чесністю у взаєминах із мистецтвом і Польщею Вайда перетворив власне життя на подорож, а себе — на величезний континент, який іншій людині за все життя не обійти, не об’їхати. І все ж для мене найголовніший не масштаб. Ні, не масштаб.
Для мене найголовніше — що прагнення свободи та справедливості зароджується в незахищеній бентежній душі й саме воно робить людину сильною, практично непереможною.
І це головне, що потрібно знати про Анджея Вайду.
