1. «Канал» (Kanał, 1957)

Це перший міжнародний успіх Анджея Вайди, увінчаний Срібною пальмовою гілкою в Каннах. І водночас це перший повністю авторський фільм режисера, в якому наповну проявився його величезний художній і оповідний талант. У стрічці, знятій через 12 років після завершення Другої світової війни, представлено останні дні Варшавського повстання у трагічно-песимістичному світлі. Саме з фільму «Канал» по-справжньому розгортається боротьба режисера з національною історією, міфами, уявленнями та культурною спадщиною.

Цікаво, що Вайда повернеться до цієї теми 1993 року, знявши «Перстеник з орлом у короні» (Pierścionek z orłem w koronie), проте він навіть не наблизиться до рівня шедевра 1950-х. «Канал» став однією з провідних стрічок так званої Польської кіношколи — явища, яке прославило кінематограф Польщі у всьому світі. Адже в драматичній історії повстанців, які борються за визволення столиці з рук нацистів, відображено універсальні мотиви: патріотизм, братерство, самопожертва та привид неминучої поразки. Останні кадри фільму надовго залишаються в пам’яті.

2. «Попіл і діамант» (Popiół i diament, 1958)

Один із улюблених фільмів Мартіна Скорсезе і Леонардо ДіКапріо. В екранізації роману Єжи Анджеєвського Вайда простежує шлях Мацєка Хелміцького, солдата Армії Крайової. Хоча Друга світова війна щойно закінчилася, члени антикомуністичного підпілля ведуть боротьбу з представниками нової влади, підпорядкованої СРСР. У стрічці «Попіл і діамант» змальовано світ після катастрофи, у якому новий порядок лише формується, а ідеологічний конфлікт неминучий.

Вдаючись до виразної символіки й мови жанрового кіно, режисер створює універсальну притчу — про історичні зсуви і складні вибори. Одну зі своїх найвидатніших ролей зіграв тут Збіґнєв Цибульський — зірка польського кіно 1950–60-х, який трагічно загинув 1967 року. Вайда навіть зробив алюзію на його передчасну смерть у фільмі «Усе на продаж» (Wszystko na sprzedaż, 1969) і шкодував, що не довірив актору більше ролей. Завдяки саме «Попелу і діаманту» ім’я Збіґнєва Цибульського назавжди закарбоване в історії польського кіно.

3. «Попіл» (Popioły, 1965)

Екранізація однойменного роману Стефана Жеромського — шедевр Вайди. Це одна з наймасштабніших історичних стрічок 1960-х років, які вирізнялися бажанням переосмислити минуле й спробами дорівнятися до голлівудських зразків. Саме в «Попелі» на великому екрані дебютував Даніель Ольбрихський, один із улюблених акторів Вайди і зірка європейського кіно.

Дія розгортається в часи наполеонівських воєн, але фільм не має нічого спільного з патріотичною одою чи баладою про національних героїв. Режисер чесно говорить про недоліки шляхти, відкриває темні сторінки польської історії й розмірковує над ціною боротьби за незалежність на стороні Французької імперії. Особливо вражає сцена облоги Сарагоси, у якій жорстокий реалізм переплітається з романтичними візіями.

Варто зазначити, що така смілива панорама польської історії не знайшла прихильного відгуку в Польщі.

Анджей Вайда

Я обираю для екранізації не Сенкевича, а Жеромського, тому що мене не цікавить література національної злагоди, література примирення всіх із усіма.

4. «Березняк» (Brzezina, 1970)

Перша і відразу дуже вдала екранізація Вайдою прози Ярослава Івашкевича. У стрічці, знятій за однойменним оповіданням, глядач простежує долі двох братів. Молодший, Станіслав, повертається до родинного маєтку, знаючи, що невдовзі помре. Старший, Болєслав, ще не оговтався від смерті дружини й сам виховує доньку Олю. Брати досить близькі, але їх розділяють почуття до однієї жінки — привабливої селянки Маліни. Режисер розмірковує над кінцем людського життя, розпадом зв’язків і тим, як важко усвідомити неминучість утрати наших близьких.

Красиво зняте мазовєцьке село — особливо березовий гай, місце спочинку дружини Болєслава — стає тлом для бурхливих поривів почуттів й екзистенційних драм. Увагу глядача тримає й акторський поєдинок Ольґерда Лукашевича та Даніеля Ольбрихського, які вміло передають як відмінності між братами, так і їхню тісну близькість. У «Березняку» легко помітити вплив Лукіно Вісконті, майстра кінематографічних портретів занепаду та розпаду.

5. «Земля обітована» (Ziemia obiecana, 1974)

Кароль Боровецький, герой стрічки «Земля обітована»

Я нічого не маю, ти нічого не маєш, він нічого не має. Разом ми маємо рівно стільки, скільки потрібно, щоб заснувати велику фабрику.

Це чи не найвідоміша цитата з польського кіно 1970-х, яка належить Каролю Боровецькому — головному герою фільму «Земля обітована». В розгорнутій на тлі Лодзі XIX століття історії переплітаються долі трьох друзів-фабрикантів — за мотивами роману лауреата Нобелівської премії Владислава Реймонта. Вайда створює панораму зародження капіталізму на польських землях, показує динамічний розвиток індустріального міста та простежує поступовий занепад чоловічої дружби. 

Фільм вражає масштабом постановки, чуттєвою еротикою та сміливим натуралізмом. Вайда вміє проникливо аналізувати складні відносини між людьми і водночас вдаватися до соціальної критики. Завдяки цьому «Земля обітована» є майстерним відображенням світу в епоху болісних змін і передвісником революції, яка поставить край цинічним бізнес-елітам. І лише безпідставні звинувачення в антисемітизмі завадили режисеру 1975-го отримати «Оскар», який він усе ж отримав 25 років по тому.

6. «Людина з мармуру» (Człowiek z marmuru, 1978)

Фільм відкриває славнозвісну трилогію, до якої входять також відзначена Золотою пальмовою гілкою «Людина із заліза» (Człowiek z żelaza, 1981) та «Валенса. Людина з надії» (Wałęsa. Człowiek z nadziei, 2013). Із трьох стрічок саме «Людину з мармуру» критики вважають найбільшим художнім досягненням режисера. Це історія розслідування молодої режисерки Аґнєшки, яка хоче зняти фільм про передовика праці Мацєя Біркута. Вайда вкотре торкнувся болючої для влади Польської Народної Республіки теми, викриваючи ілюзію комуністичної пропаганди та справжнє ставлення партії до робітничого класу. Якщо ти не підкоришся панівній ідеології, то героєм трудового народу будеш недовго — натякає режисер. 

У «Людині з мармуру» дебютувала Кристина Янда, яка створила чи не найяскравіший жіночий образ у художньому світі Вайди. Аґнєшка в її виконанні — пробивна, смілива й допитлива. Вона не боїться показати системі середній палець і шукати глибоко приховану правду.

«Людина з мармуру» належить до найвидатніших взірців польського політичного кінематографа, який має довгу традицію. Це проникливий образ зіткнення звичайної людини з безжальною державною машиною.

7. «Панни з Вілька» (Panny z Wilka, 1979)

Номінований на «Оскар» фільм — друга екранізація оповідання Ярослава Івашкевича у творчості Вайди. Майже сорокарічний Віктор Рубен відвідує дядька й тітку в їхній родинній садибі у селі Вілько. Тут промайнула його безтурботна юність у товаристві місцевих панянок. Герой нещодавно втратив друга, а тепер намагається оживити минуле й утрачені стосунки, повернутися в щасливе минуле. 

Несподівана поява Віктора пробуджує неспокій у серцях і головах дорослих жінок, провокує старі конфлікти й розкриває правду про оманливу силу ностальгії. За допомогою оператора Едварда Клосінського режисер розкриває мальовничість місцевої природи. Пильне око камери у найменших деталях помічає також зміни, які відбулися у Вільку з часів останнього приїзду Віктора.

Кіно Анджея Вайди зазвичай розповідало про чоловіків, але «Панни…» — несподівано інтимний, гіркий і неоднозначний портрет жіночих доль, на які тисне необхідність вийти заміж, боротися за емансипацію й виживати в болісній самотності. На знімальному майданчику зібралася плеяда талановитих акторок. Анна Сенюк, Мая Коморовська, Станіслава Целінська, Крістін Паскаль і Кристина Захватович (у приватному житті — дружина Анджея Вайди) бездоганно грають своїх героїнь, які є дзеркалом прагнень і дилем Рубена. 

8. «Дантон» (Danton, 1983)

Анджей Вайда кілька разів пробував свої сили в закордонному кіно, але жодна зі спроб не завершилася таким успіхом, як «Дантон». Польсько-французька стрічка зібрала позитивні рецензії, отримала премії BAFTA і «Сезар» та ввійшла до числа найкращих фільмів про Французьку революцію. Прикметно, що в основі сценарію — драма «Справа Дантона» Станіслави Пшибишевської (письменниці, в приватному житті — доньки Станіслава Пшибишевського). У знімальній групі об’єдналися зірки французького та польського кіно, зокрема Жерар Депардьє в головній ролі і Войцєх Пшоняк, який зіграв Робесп’єра.

У стрічці «Дантон» розкрито темні сторінки Французької революції, зіткнення ідей і брутальної політичної боротьби. Камера здебільшого веде нас інтер’єрами, де ключові для тих подій постаті сперечаються про владу, справедливість і нове обличчя Франції. Завдяки блискучій акторській грі історичні постаті постають людьми з плоті й крові — часто дріб’язковими, заздрісними й аморальними. Дистанція щодо французької історії загострила у Вайди вміння дуже критично оцінювати минуле.

9. «Корчак» (Korczak, 1990)

Сумна елегія про доктора Януша Корчака, його вихованців і всіх жертв Голокосту. Вайда не раз звертався до єврейської тематики — згадати хоча б стрічку «Самсон» (Samson, 1961), у якій він розгорнув трагічну долю юнака Самсона під час Другої світової війни. «Корчак», однак, не є типовим для режисера фільмом, хоча сценарій Аґнєшки Голланд дає багато можливостей інтерпретацій. 

Це історія відомого педагога, лікаря й захисника прав дітей, яка починається наприкінці 1930-х років, а найсильніші фрагменти — про окупацію Варшави та жахливу долю єврейських мешканців столиці, особливо найменших. Творцям фільму вдалося уникнути пафосу і біографічного кітчу. Розповідаючи реальну історію, вони відкривають у ній чутливість, надію і світло.

Окремої уваги заслуговують ролі Войцєха Пшоняка та Еви Далковської, а також групи дітей-акторів, які привносять у фільм багато природності й гумору.

Під час зйомок режисер уперше співпрацював із оператором Роббі Мюллером, відомим за фільмами Віма Вендерса і Джима Джармуша. Результат — високохудожні чорно-білі кадри, які не естетизують воєнні трагедії, а віднаходять красу навіть у найтемніших проявах повсякденності. Фінальний марш Януша Корчака з групою дітей — один із найпронизливіших символічних образів Голокосту.

Перекладачка Марія Шагурі, редакторка Наталя Ткачик