В історичній пам’яті поляків Друга світова війна посідає особливе місце. До неї постійно звертаються в мемуарах, кіно, літературі, політиці й навіть у моді на так званий патріотичний одяг. Щороку відзначають і пов’язані з нею річниці: початок війни 1 вересня, напад СРСР на Польщу 17 вересня, початок Варшавського повстання 1 серпня, а також, дедалі частіше, — також початок повстання у Варшавському ґетто 19 квітня. Водночас річницю завершення Другої світової війни відзначають значно скромніше. Поляки досі шукають мову, якою можна було б розповідати про досвід 1945 року. 

Державна політика пам’яті

За часів Польської Народної Республіки (ПНР) влада інструментально використовувала пам’ять про Другу світову війну у власних цілях. Загальний наратив і значення, яке держава надавала річницям, пов’язаним із Другою світовою війною, упродовж цього періоду змінювалися кілька разів. Особливо активно тему війни експлуатували у 1956–1970 роках, коли країною керував Владислав Ґомулка: він зміцнював свою легітимність, розпалюючи страх перед позірною загрозою з боку Німеччини і вплітаючи в комуністичну доктрину націоналістичні мотиви. Саме тоді з офіційної пам’яті, зокрема, витіснили тему Голокосту, яка лише відносно недавно почала повертати собі місце в польській історичній пам’яті. Нині саме в Польщі виходить найбільше в цій частині Європи публікацій, присвячених Катастрофі; діє Музей історії польських євреїв, культивується пам’ять про героїчне повстання у Варшавському ґетто.

У ПНР завершення Другої світової війни відзначали значно ширше, ніж у сучасній Польщі. Урочистості, як і в інших країнах східного блоку, відбувалися 9 травня (на момент набуття чинності акту про капітуляцію Німеччини за московським часом уже минула північ), проте вихідним цей день був лише до початку 1950-х років. Офіційно дату державного свята перенесли на 8 травня тільки 2015 року, хоча після падіння авторитарної системи дату 9 травня згадували переважно в контексті урочистостей у пострадянських державах. Під час парламентської дискусії щодо цих змін існувала згода щодо того, що Національний день перемоги і свободи 9 травня слід скасувати, однак питання запровадження нового свята викликало суперечки.

Праві сили наполягали, що Польщі взагалі не варто святкувати день завершення Другої світової війни, адже після 1945 року країні нав’язали сталінський режим. Зрештою в законі записали, що свято встановлюється на честь перемоги над гітлерівською Німеччиною, а його назву змінили на Національне свято перемоги — аби підкреслити, що 1945 року Польща не здобула свободи.

Після 1989 року політика пам’яті дедалі більше зосереджувалася на польському збройному підпіллі та діях комуністичного режиму після 1945 року — тобто на темах, які раніше жорстко цензурували. І політики, і історики почали дуже обережно вживати слово «визволення», наприклад, коли цитували пропаганду часів ПНР або коли говорили про звільнення концентраційних таборів. У політичних дискусіях довкола ролі Червоної армії в закінченні гітлерівської окупації не раз використовували фразу зі щоденників угорського письменника Шандора Мараї про те, що ті, хто самі не мали свободи, не могли принести її іншим.

«Довготривалість» війни

За даними соціологічних досліджень, інтерес поляків до історії Другої світової війни залишається доволі високим. 40– 50 % опитаних заявляє про середню або глибоку зацікавленість цією темою. Дослідження соціологів і культурологів свідчать про «довготривалість» (la longue durée з філософської концепції Фернана Броделя) війни в колективній пам’яті поляків. Показово, що переконання, ніби Друга світова досі є «живою частиною історії Польщі, про яку потрібно постійно нагадувати», навіть посилюється (за даними Центру дослідження громадської думки CBOS, 2004 року так вважали 73 % респондентів, а 2019 року — 82 %). Найімовірніше, це пов’язано з дедалі помітнішим місцем Другої світової війни в державній політиці пам’яті в Польщі (зокрема з темою воєнних репарацій від Німеччини, яку порушують політики), а також в інших країнах (зокрема з використанням пам’яті про війну в зовнішній політиці Росії).

Надзвичайно важливою віссю колективної пам’яті після завершення війни була тема жертв: у Другій світовій війні загинуло від 15 до 20 % польського населення. За опитуваннями дослідницької компанії IPSOS, 2019 року 74 % поляків стверджували, що під час війни польський народ постраждав більше за інші. На жаль, така зосередженість на власних жертвах може затьмарювати трагічний досвід інших спільнот. Концентрація лише на власній історичній пам’яті й віктимізація наративу про Другу світову війну можуть стати перешкодою для порозуміння з іншими народами. Водночас польські історики намагаються говорити про 1945 рік так, щоб не виключати з цієї розповіді інші соціальні групи. Зокрема, вони порушують складну й болісну для цієї частини Європи тему переселень: не лише поляків із земель, що ввійшли до складу СРСР, а й, наприклад, українців і німців, яких переселяли дуже грубо.

Історична пам’ять суспільства, значно складніша за державну політику пам’яті, має також свою регіональну специфіку. Варшаву перетворили на руїни, а після придушення повстання 1944 року німці вигнали з міста всіх мешканців. Для них, як і для більшості країни, 8 травня означало початок важкої відбудови: воно давало надію, але водночас породжувало страх перед владою, нав’язаною Москвою. У деяких місцях повоєнні роки були більш травматичні за німецьку окупацію — через репресії сталінського режиму та боротьбу партизанських загонів. Наприклад, у Верхній Сілезії після зміщення лінії фронту почалися репресії проти цивільного населення, що мали передусім національний характер. Ці події залишилися в суспільній пам’яті пяк Верхньосілезька трагедія.

Ставлення до 8 травня в Польщі двоїсте: у повоєнний період люди й надалі дуже часто переживали емоції часів окупації — страх за власне життя й відчуття нестабільності. З польської перспективи завершення війни — це водночас і кінець німецької окупації, і початок нової несвободи. Відкрита дискусія про цей досвід може допомогти сформувати такий наратив, у якому знайдеться місце для всіх жертв, для визнання страждань, пережитих також іншими народами, а отже — для єднання.

Переклала Марія Шагурі