Скільки суддів засідає в Конституційному суді? Здавалося б, просте питання для старшокласників, які складають випускний іспит із суспільствознавства. Однак у сьогоднішній Польщі на це питання не існує простої відповіді. Або радше відповідь залежить від того, кого ми запитаємо.
Теоретично Конституційний суд відіграє одну з найважливіших ролей у польській політичній системі. Його діяльність прописана в конституції. Він має складатися з 15 суддів, яких обирає Сейм на дев’ятирічну каденцію, і ухвалює рішення у ключових питаннях: розв’язує компетенційні спори між центральними державними органами і насамперед перевіряє, чи закони та міжнародні договори відповідають конституції.
Друге повноваження — особливо ефективний інструмент. Своїм рішенням Конституційний суд може скасувати положення будь-якого закону, і це не підлягає оскарженню. Закон просто втрачає силу. У новітній історії Польщі Конституційний суд таким чином заблокував не одну зміну, яку намагалася просунути парламентська більшість. Тож не дивно, що цю інституцію побоювалися політики, котрі перебували за кермом влади.
Упродовж останніх десяти років Конституційний суд майже втратив свою легітимність, а отже, здатність впливати на формування польського права. Сьогодні громадська думка вже не чекає, затамувавши подих, на його рішення, як це бувало в 90-х чи 2000-х роках. Юридичний спір навколо Конституційного суду після багатьох поворотів і віражів зайшов у глухий кут і вже мало хто розуміє, у чому, власне, річ.
Великий зал Конституційного суду. Джерело: Адріан Грицюк / Wikimedia Початок кризи
Щоб спробувати розплутати цей вузол, потрібно повернутися до осені 2015 року. «Громадянська платформа», яка тоді перебувала при владі, прогнозувала, що програє осінні вибори і влада перейде до її супротивників із «Права і справедливости». Політики вирішили перестрахуватися. Без ґрунтовних консультацій вони змінили закон про Конституційний суд таким чином, щоб могти обирати суддів «про запас» — тобто заздалегідь призначити наступників суддів, чиї каденції закінчувалися вже після запланованих на жовтень виборів.
Існує величезна загроза, що роботу суду заблокують принаймні на кілька місяців, через що він не зможе ухвалювати рішення в повному складі. У зв’язку з цим після тривалих дискусій ми вирішили, що краще ще в нашому скликанні обрати суддів на місце тих, чия каденція завершується.
Опозиція гриміла від обурення, конституціоналісти висловлювали сумніви, але владна більшість не відступила. За мить до того, як передати владу, вона обрала п’ятьох нових суддів Конституційного суду. Каденція трьох із них закінчувалася ще за старого скликання парламенту, а двох — уже після виборів.
Коли у жовтні 2015 року, як і передбачалося, на виборах перемогла партія «Право і справедливість», вона відразу почала скасовувати рішення своїх попередників. Партія Ярослава Качинського мала в руках усі козирі: самостійну більшість у Сеймі та Сенаті та висунутого нею ж президента Анджея Дуду. Як тільки сформували новий парламент, депутати «Права і справедливости» змінили закон про Конституційний суд і ухвалили постанову, що скасовувала нещодавнє обрання п’яти суддів, а на їхні місця затвердили своїх кандидатів.
Я не бачу нічого поганого в оперативному ухваленні рішень. Діяти потрібна швидко, адже якщо є якісь серйозні помилки, котрі можуть призвести до серйозних наслідків, то потрібно поспішати.
Так розпочалася «війна за Конституційний суд». Тепер про порушення закону заявляла відтиснута в опозицію «Громадянська платформа», на вулиці вийшли протестувальники, постав Комітет захисту демократії, який організовував демонстрації. Політична температура блискавично зросла, а на адресу партії «Право і справедливість» посипалися звинувачення в авторитаризмі й навіть у встановленні диктатури.
Нічна присяга, дублери й скандали
У такій напруженій атмосфері відбулася одна з найвідоміших подій періоду правління правих сил — нічна церемонія складання присяги. Президент Анджей Дуда прийняв присягу від п’ятьох нових суддів Конституційного суду, обраних Сеймом, у ніч на 3 грудня 2015 року — тихо, без розголосу, без традиційної урочистости за участю медіа. Глава держави поспішав, позаяк знав, що вже наступного дня на цю тему висловиться сам Конституційний суд.
Малий зал Конституційного суду. Джерело: Адріан Грицюк / Wikimedia Реакція, справді, не забарилася. Сформований ще зі старих суддів Конституційний суд виніс соломонове рішення: визнав, що «Громадянська платформа» законно обрала трьох із п’яти суддів. А отже, згідно з цим рішенням, партія «Право і справедливість» могла призначити суддів лише на дві вільні вакансії. Однак партія Ярослава Качинського не визнала цей вердикт, а сформований нею уряд почав утримуватися від публікації ухвалених рішень Конституційного суду.
Таким чином склалася патова ситуація. Трьох суддів, обраних новою більшістю, опозиція назвала «дублерами», позаяк їх призначили на вже зайняті посади. Партія «Право і справедливість», своєю чергою, зазначала, що оскільки судді встигли скласти присягу перед президентом, то вони повноправно можуть засідати в Конституційному суді й ухвалювати рішення.
Розпочалася відкрита війна між виконавчою і законодавчою владою з одного боку та судовою з другого. Партія «Право і справедливість» ухвалювала одні за одним закони, покликані регулювати це питання згідно з її баченням, а Конституційний суд їх відхиляв. Протистояння тривало до кінця 2016 року, коли завершилася каденція тодішнього голови Конституційного суду Анджея Жеплінського. На його місце обрали Юлію Пшилембську, яку до Конституційного суду призначив уже новий Сейм і яку вважали не стільки лояльною, скільки просто покірною партії Ярослава Качинського.
З плином часу і з завершенням повноважень суддів партія «Право і справедливість» заповнювала вакансії в Конституційному суді своїми кандидатами. Невдовзі більшість у ньому отримали судді, прихильні до влади. Серед них були навіть колишні депутати партії «Право і справедливість» — політики Кристина Павлович та Станіслав Пйотрович, які діяли на опозицію, мов червона ганчірка на бика. Їх обрання з формального погляду не викликало застережень, але було чітким сигналом із боку Ярослава Качинського про те, що саме він контролює Конституційний суд. Ця інституція стала трофеєм у політичному конфлікті. Від її колишнього престижу залишилися тільки спогади. Опозиція не визнавала рішень Конституційного суду, аргументуючи це тим, що в ньому засідають «дублери». Своєю чергою, партія «Право і справедливість» могла бути певна: рішення ухвалюватимуться на її користь.
Переломний момент, який так і не настав
Провладна більшість навіть почала використовувати Конституційний суд для проштовхування непопулярних змін, які боялася ставити на голосування в Сеймі. Так було восени 2020 року, коли Конституційний суд визнав неконституційною одну з трьох умов, які дозволяли легально переривати вагітність. І без того гостре антиабортне законодавство після цього рішення стало взагалі драконівським.
#WomenStrike, Варшава. Джерело: Ґжеґож Жуковський / Flickr На вулиці в усій Польщі вийшли сотні тисяч людей, а Ярославу Качинському довелося пережити одну з найсерйозніших криз у своїй кар’єрі. Не допомогли і пояснення: «Загострення законодавства було рішенням незалежного Конституційного суду». На загальне переконання, цей вердикт суду був просто політичним рішенням, прийнятим керівництвом партії «Право і справедливість».
Перелом мали принести парламентські вибори 2023 року, в яких Качинський утратив владу. Нова панівна більшість під проводом лідера «Громадянської платформи» Дональда Туска обіцяла під час кампанії, що наведе порядок із Конституційним судом. Однак сподівання виборців виявилися марними. Новий уряд лише загострив кризу, не визнаючи рішень Конституційного суду і відмовляючись їх публікувати. Він обґрунтовував це тим, що й раніше, — мовляв, у складі Конституційного суду досі перебувають «дублери».
Наприкінці 2024 року з’явився новий шанс на зміни. Тоді завершувалися десятирічні каденції контроверсійних «дублерів» і, здавалося, суперечка навколо їхніх посад вщухне природним чином. Однак цього не сталося. Правляча «Громадянська платформа» не поспішала заповнювати вакансії в Конституційному суді, вигадуючи дедалі хитромудріші правові аргументи. Інституційний параліч лише посилювався.
Держава без Конституційного суду
У березні 2026 року владна більшість врешті вирішила заповнити вакантні місця в Конституційному суді, кількість яких тим часом зросла до шести. Цього разу на перепоні став новий президент Кароль Навроцький, також пов’язаний із партією «Право і справедливість». Він погодився прийняти присягу лише від двох суддів, зазначивши, що не погоджується на обрання одним пакетом усіх шести.
У цій ситуації решта суддів склала присягу не перед президентом, а в Сеймі. Керівник Канцелярії президента Збіґнєв Боґуцький назвав це фарсом, а чотирьох нових членів Конституційного суду — антисуддями.
Отож після 11 років конфлікту Конституційний суд знову опинився у відправному пункті. Одна зі сторін досі піддає сумніву статус частини суддів, тоді як інша не визнає й не публікує рішень Конституційного суду. Системний запобіжник остаточно усунули й нейтралізували. Політики чільних партій, хоч офіційно й виражають стурбованість такою ситуацією, схоже, розуміють, що вона їм на руку. Роззброює щирість, із якою висловився теперішній заступник міністра юстиції Аркадіуш Мирха.
За минулі роки польська держава навчилася функціонувати без Конституційного суду.
Конституційний суд, який багато років був стримувальною силою у руках тих, хто перебував при владі, більше нікому не стоїть на заваді. І поки ніщо не вказує на те, що найближчим часом ситуація зміниться.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
.jpg?updatedAt=1780474985457&tr=w-1536%2Ch-1024%2Cq-100%2Cfo-auto)
