Із Лілі Габер я зустрічаюсь у малій і тісній кав’ярні в Тель-Авіві. Ми сидимо за мікроскопічним столиком одне навпроти одного, майже торкаючись головами. Довкола нас упродовж кількох годин рояться люди, які залітають на короткі балачки й каву. Але вони нездатні відвернути нашу увагу, бо ми дуже швидко втрачаємо відчуття їхньої присутності. Розмовляємо польською.
Лілі: 1987 рік. Мій батько каже: «Дівчатка, ми їдемо до Польщі. Я мушу показати полякам, що ми виграли». А ми йому: «Тату, ти ошалів! Таж там комуністи!» Він був упертий як осел, ми боялися, що він їде туди влаштовувати скандали. Тому вирішили поїхати з ним, щоб його оберігати.
Хто поїхав?
Мама, сестра і я.
Скільки тобі було тоді років?
Сорок. Та поїздка стала найважливішою річчю, яка зі мною трапилася. Ті десять днів змінили моє життя. Доти я не говорила, що походжу з Польщі. Була саброю Сабри (від івр. цабар — кактус) — євреї, народжені в Ізраїлі. — і все, а після тієї поїздки почала представлятися так: «Добрий день. Мене звати Лілі Габер, я народилася в Польщі». Я дуже цим пишалася, попри те, що місце народження зовсім не є моєю заслугою. Мені хотілося, щоб усі знали, що я звідти.
У твоєму родинному домі говорилося про Польщу?
Це не була тема для публічних розмов. Сьогодні люди більше знають про Корею, ніж я тоді знала про Польщу. Знала, що мої батьки там народились і що вони — вцілілі з Польщі. І крапка. У двадцять років я пішла до війська й аж там зрозуміла, що щось не так. Я була іншою. Відчула це вперше, бо до того часу я була така, як решта.
У чому полягала твоя інакшість?
Не всі були з Польщі і не всі були з родин уцілілих.
А до того часу як було?
Усі довкола мене були нормальні.
А у війську були ненормальні?
Так, бо не були з ґетто й таборів. Не були вцілілими.
Розкажи мені, який вигляд мав світ твого нормального дитинства.
Я знала, що «дідусь» — це така посадова особа. У нашій околиці дідусь був один, спільний. Я думала, що це професія або інституція. Як-от лікар або банк. Ні в кого не було дідусів. Це було нормально. Я думала, що «саба» Саба (івр.) — дідусь. — це його ім’я. Ми не знали, що це батько тата або мами.
Знаєш, нам здавалося, що світ щойно почався. Це пізніше стало моєю найбільшою проблемою, бо батьки робили все, щоб я думала, ніби до цього нічого не було. Чув колись подібну історію?
Ще ні.
Я ж тобі говорила, що мене варто послухати.
А в школі теж були самі нормальні з ґетто й таборів?
Так. Там був клас, який називався «Поляки», і я в ньому вчилася.
«Поляки», бо з Польщі?
Так. І ще був клас «Інші».
Лілі, що ти говориш?
Так було.
Так було у твоїй голові чи ті класи справді так називалися?
У нашому класі справді були тільки поляки, тобто євреї з Польщі, а в тому другому були інші.
А ті інші звідки були? З Ємену, з Іраку?
Дорогий мій, я чесно не знаю, ніколи з ними не розмовляла.
А вони з вами розмовляли?
Ні, бо ми були «поляками».
Ви були ліпші?
Тоді я, мабуть, так думала. Вони були «інші», і край. Не наші. Мене вони не цікавили. Потім я пішла до війська і вперше побачила релігійних євреїв. Таких, що постійно носять ярмулки. У себе в Холоні я таких не бачила. Батько вдягав ярмулку максимум три рази на рік. А тут раптом такі диваки. Там я також уперше побачила євреїв-сефардів.
Ти не розумієш. Я не хотіла мати з ними нічого спільного. Я мешкала в ґетто. Перепрошую за ці слова, але я справді так чулася.
Це було ґетто поляків, тобто євреїв із Польщі. Ми там їли по-польськи, розмовляли по-польськи, а ті інші, яких я бачила здалеку, були інакші. Інакші, як ґої, розумієш? Я навіть не знала, що вони євреї. Щойно коли почала їздити до Польщі, я зрозуміла, що означає бути євреєм, що означає бути ізраїльтянкою чи сіоністкою.
Треба було подорослішати, аби це зрозуміти. І так само, аби зрозуміти, що я хочу бути ізраїльтянкою і хочу тут жити.
Ти боялася першої поїздки до Польщі?
Боялася, що тато влаштує там якийсь скандал. До обережних людей він не належав. Знаєш, уцілілі бачили найгірші речі на світі. Він бував непередбачуваний.
Що бачили твої батьки під час війни?
Я тобі скажу, де вони були, а ти вже здогадаєшся, що вони бачили. Спочатку обоє були у Краківському ґетто, але тоді ще одне одного не знали. Потім усі були в Плашові. Згодом батько та його брат потрапили до списку Шиндлера, а маму вивезли в Аушвіц. Там вижила тільки вона з найменшою сестрою. Після війни вони повернулися до Кракова, і мама хотіла виїхати до Штатів, але зустріла тоді мого батька. У 1946 році вони взяли шлюб — і через дев’ять місяців народилась я. До Ізраїлю ми приїхали 3 січня 1950 року. Моя сестра народилася вже тут. Коли ми сюди дісталися, тут не було нічого. Пустеля, пустеля, пустеля. Я про це можу три години говорити і ще навіть до середини не дійду. Жінки мешкали в бараках, а чоловіки в наметах. Мій тато, побачивши це, сказав, що Бен-Гуріон зробив для нас табори. Зараз я буду плакати, бо як подумаю, що спіткало моїх батьків, коли вони знову опинилися в чомусь такому… Буду плакати, і нема на це ради. Поплачеш зі мною чи пізніше сам удома?
Ти потрафиш плакати й одночасно жартувати?
А що робити? Мушу якось жити. Мій тато завжди говорив, що ці табори були гірші за голокостівські. Він був дуже імпульсивний. Говорив: коли німці чи поляки таке робили, то це хоч не були наші, а тут це роблять наші люди.
Із яких родин походили твої батьки?
Тато походив із релігійної сім’ї. Його батько був хасидом в общині рабина з Нового Сонча. Про мамину родину нічого не знаю. Коли я намагалася розпитати маму про війну чи довоєнні історії, вона завжди відповідала: «Відстáнь! Ідіотка!». Завжди: «Відстáнь! Ідіотка!».
Ідіотка, бо запитуєш?
Так. То я вже не запитувала. І знаєш, вона була така агресивна, аж гарчала. Але в 1995 році з’явився шанс про щось довідатися. Приїхав Спілберґ записувати свідчення. Режисер Стівен Спілберґ, натхненний працею над «Списком Шиндлера», 1994 року заснував у Лос-Анджелесі Фундацію «Уцілілі в Голокості». Її мета — запис свідчень уцілілих та свідків Голокосту. Фундація зібрала понад 50 тисяч оповідей у 56 країнах. Я не хотіла, щоб знімальна група прийшла до батьків, коли мене там не буде: хотіла теж послухати. Ну й вони прийшли, розставили апаратуру і спершу порозмовляли з татом. Він їм багато розповів. Тоді настала черга мами, але вона сказала, що вони можуть збирати все це і йти додому. Я просила її: «Зроби мені ласку й розкажи». Але мама вперлася. Вони вже зібрали всю апаратуру, а я далі її прошу сказати їм хоч слово. І раптом вона каже: «Нехай моя внучка поставить мені запитання». Ті знову все розставляють, а моя дочка питає мене, про що їй бабцю запитати. Питай, кажу, про що хочеш. Сіли вони одна навпроти одної, і моя мама каже: «Запитай мене, чому я не вивела концтабірний номер». І знаєш, що вона відповіла? «Це могила моєї мами й сестри, які стояли біля мене під час селекції». І кінець. Тим залишалося назад спакуватися. Тоді були такі часи, що ніхто не хотів про це говорити. Навіть із тобою б не розмовляли. Всі перебували у своїй травмі й мовчали.
Двадцять років тому я теж нікого про це не розпитував.
Бо ти — з нашої родини. Ти — мій брат, і в тебе теж було те саме. Знаєш, тут, в Ізраїлі, люди безцеремонні й питають про все: «Ти де? Що ти їв? З ким спав? Ходив уже в туалет?» А про це не говорилося.
Ти теж про це не говорила, хоч і хотіла про щось довідатися. Пам’ятаєш мамин концтабірний номер?
Колись я знала його напам’ять, але постановила, що це не добре. Маму звали Антоніна Лезер, дівоче прізвище — Боренштейн. Тепер тут є такий рух серед молоді — вони думають, що добре роблять, бо борються за пам’ять: татуюють собі на шкірі номери. Для мене це нестерпно. Я знала номер своєї мами, але злякалася, що це означає перемогу Гітлера. Бо я думала про маму як про номер, а вона не була номером, вона була моєю мамою. Мені соромно, що я не розуміла, через що пройшли мої батьки. Не розуміла, не знала. Соромно, що я замало питала. Може, якби я запитала ще десять разів, то вона б мені вже не відповіла: «Відстáнь! Ідіотка!» Мені соромно й хочеться плакати. Я шкодую, що не була агресивнішою. Може, я не хотіла знати… і тому не розпитувала далі. Може, я була задоволена, коли вона мені сказала: «Відстáнь! Ідіотка!» Отримала привід, щоб не питати? Гора з пліч, і чистий спокій.
Може, ти боялася, що вона вибухне?
Моя мама була найрозумнішою жінкою на світі. Найрозумнішою! Почуй мене. Я не сказала «приємною», я сказала «найрозумнішою». Тато завжди був такий милий. Обіймав, цілував. Мама — ніколи в житті. Дуже розумна, але вона ніколи мене не торкалася. Мудрі люди мені пояснили, що під час Голокосту вона померла всередині. Ніщо вже не було для неї важливим. Цілий день вона тільки ходила й читала книжки. Моя подружка дитинства, з якою ми приятелюємо дотепер, сказала: «Твоя мама завжди читала книжки і завжди була відсутня». Тілом вона була з нами, але думками — ніколи. І знаєш що? Мені страшенно соромно, і я плачу від того, що все своє дитинство не була доброю дитиною.
Думаєш?
Відчуваю. Думати — це щось інше. Як я могла сказати своєму батькові: «Не розумію, навіщо ти їздиш у відпустку до Німеччини. Вони ж зробили Голокост». А тато мені пояснював, що до Німеччини може їздити, натомість до Польщі — ні. Коли в 1945 році він повернувся до Кракова, сторож його будинку сказав: «Ти вернувся? Шкода, що Гітлер не закінчив те, що почав». Батько не міг знести, що сусіди так говорили. Поляки, з якими він приятелював, зрадили його.
Він розповідав тобі про це?
Він казав, що я повинна їсти й нічого не залишати на тарілці. Так він про це розповідав.
Я ніколи не розуміла, чому це так важливо. Щоб я все доїла, щоб нічого не залишилося на тарілці. Сьогодні мені шістдесят п’ять років, і я маю серйозну проблему з їжею. Мені завжди наказували все з’їсти.
Тепер мене пильнує мій чоловік. Бо якщо мені ніхто не скаже їсти, я не їм. Донині я не відчуваю голоду. Хоч їла, хоч не їла. Ніколи. Завжди так було: якщо я не доїдала, батько наказував мені забрати тарілку в туалет і сидіти там, доки не доїм. Не можна було не з’їсти. Також не можна було хворіти.
Чому?
Бо той, хто захворів, помирає. До сьогоднішнього дня я не вмію хворіти.
Не від кожної хвороби люди вмирають.
Подумай.
Хворий — значить, не пройдеш селекції?
Бачиш, ти — наче мій брат. Усе розумієш, хоч тебе й виховали не мої батьки. Я ніколи не хворіла, щоб не було дилеми: наліво чи направо. Не можна хворіти, бо не пройдеш селекції. Загинеш, а я хочу жити.
А що відбувається, коли у тебе температура?
Не можна! Розумієш, не можна! Для мене це кінець світу. Я не дурна і знаю, що це нелогічно, але воно так глибоко в мені сидить. Слухай, я дотепер не можу піти сама до лікаря. Завжди ходжу зі своїм чоловіком, бо ніколи не розумію, що той лікар мені каже. Тобто чую, але нічого не розумію. Не тому, що я дурна. Я знаю, що не дурна. Це психічне.
Ти зверталася до психолога?
Зверталася до двох, але вони так мене дратують, що я не можу. Моя дочка — психолог, у мене є друг психіатр, але вони мене дратують і все. Я почитала про це й розумію, звідки воно взялося. Так є, і нема на це ради. Я навчилася з цим жити. Коли треба йти до лікаря, то йду з чоловіком. Що в цьому поганого? Чоловік усе знає. А я ношу папірець у торбинці.
Який папірець?
Такий, де написано, які ліки й коли треба приймати.
Твоїм дітям можна хворіти?
Так.
А сестрі?
Так. Моя сестра народилася пізніше, вона вже нормальніша. Я ж — мабуть, класичний випадок. На жаль.
Але до Польщі ви з батьками поїхали обидві?
Так. І думали, що ми страшенно розумні. Набрали багато апаратури. У кожної з нас була відеокамера. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але тоді така камера важила дванадцять кілограмів. Було трохи важко, але ж це дрібниці на тлі того, що ми мали все про батьків дізнатись і якраз на ті камери позаписувати. У нас був такий хитрий план, що я запитаю маму, а сестра запише. Я вже тобі говорила, що моя мама була розумна?
Так. І ще говорила, що й ти не дурна.
Ну бачиш, це неправда, бо і я, і моя сестра — ми були дурні. Ми думали, що мама все-таки щось нам розкаже, попри те, що не хоче. Склалася така ситуація, що ми були в Треблінці і мама на хвильку присіла на лавку. Ми побачили, що вона розмовляє з якимось чоловіком, увімкнули наші камери і, ніби просто так, пройшлися повз них. Пізніше слухаємо той запис, і там дуже добре чути нашу маму.
І знаєш, що вона каже? «Мусимо на хвилину перервати нашу розмову, бо наближаються мої дочки». Тоді я зрозуміла, що нема шансів.
А татові вона розповіла?
Ні. Знаєш, звідки я знаю? Коли мама померла, я прийшла до тата перед похороном і подумала, що зараз дізнаюся. Людина в такі миті вже нічого не грає. І я його запитала: «Мама розповідала тобі колись, що було в Аушвіці? Як вона врятувала свою сестру Ґусту?» Тато відповів, що мама ніколи нічого йому не розповідала, і я йому вірю, бо момент був такий, що вдавати він не міг.
Чому ти запитала саме про порятунок сестри?
Бо мамина сестра завжди кульгала. І то не так, злегка: вона жахливо гойдалася, коли йшла. Скажи мені, ти розумний хлопець: як після селекції вона могла піти далі? Адже там був Менґеле. Як це можливо? Я вже була за крок від божевілля, бо не могла зрозуміти, як це сталося. Я знала, що селекцій було три. Знаєш звідки? Бо пішла й записалася до «Товариства Краків’ян» у нас, в Ізраїлі. І там Міріам Акавія Міріам Акавія — народжена у Кракові 1927 року ізраїльська письменниця й перекладачка, вціліла в Голокості. сказала мені, що вона є родичкою моєї мами. І що мама була дуже гарною і дуже розумною жінкою. Тоді я їй: «Міріам, ти ж точно знала мою тітку Ґусту. Як це можливо, що вона там вижила?» А Міріам мені каже: «Мама була гарна й розумна». Я на це: «Міріам! Про що ти говориш? Я питаю, як тітка вижила!» Так я нічого й не довідалася.
Про те, де маму застало визволення, я теж дізналася не від неї, а від одної пані з «Краків’ян». Я думала, що це був Равенсбрюк, а виявилося, що Нойштадт-Ґлеве. А чому я думала про Равенсбрюк? Бо знайшла в «Яд Вашем» свідчення мами, що її мама зі своєю сестрою загинули в Равенсбрюку.
Ти можеш сказати, що це якась дурня. Тут чи там — усе одно. Може, й так, але не зовсім, адже я нічого не знаю, а мушу знати, бо ошалію. Я їздила по всій країні, шукаючи інформацію.
Після смерті батьків ми з сестрою навели лад у їхньому помешканні. Мене цікавили папери й фотографії, сестру — менше. Я все ретельно проглянула і знайшла незнане прізвище, написане маминою рукою. Наступного дня я обдзвонила всіх в Ізраїлі з цим прізвищем. Питала, чи вони з Польщі. І знайшла одну родину з дослідженим генеалогічним деревом, з якого було видно, що чотири покоління тому ми мали спільних предків.
Але це були їхні чотири покоління, а не твої.
Коли мав народитися мій перший онук, я почала шукати імена своїх прадідів. І коли прийшла до своєї невістки, то вже мала приготований для неї перелік імен семи минулих поколінь! Так я постаралася. Мій чоловік усе мене питає: «Яка різниця, мав твій пращур ім’я Лейб, Хаїм чи Моше?» А це дуже важливо! Бо це була моя родина, і врешті мені стає щось про них відомо.
Я шукала і знайшла, як звали перше кохання мого батька. Відчула потребу знати, що вони читали, що співали, що їли вдома.
Читати далі
Навіщо воно тобі потрібне?
Мені все життя здавалося, що світ з’явився з моїм народженням, а до того нічого не було. Знаєш ще людину, із якої почався світ? Коли ти молодий, це не дуже легко. Для свого батька до останніх його днів я була діамантом. Я була початком усього й найважливішою на світі.
Важливішою за сестру?
Так. Я була дивом світу й зіркою. І початком усього. Тільки ж я не була ніяким великим дивом. Важила три кілограми, як більшість людей, але хоч би що я зробила — це для батька було диво. Моя сестра здібніша й багатша за мене, але з батькового погляду вона ніколи не зробила нічого краще, ніж я, хоча насправді все, що вона зробила, — зробила краще.
Ти розуміла, чому це так?
Намагалася. Коли мама була дуже хвора й лежала напівпритомна в лікарні, їй часто здавалося, що вона в таборі.
Дочка тітки Ґусти — психіатр, одного разу я відбула з нею серйозну розмову. Вона мені сказала: немає сумніву, що мама після війни була у посттравматичному стані й так із нього вже й не вийшла.
Вона ніколи не сміялася. Весь час читала. Якось я вислала своїй дочці мамине фото, і вона мене запитала, чи це єдине фото, на якому бабця сміється. Знаєш, я цього навіть не зауважила, бо моя мама ніколи не сміялася. Дивно, що я таке проґавила, хіба ні?
Мабуть, трохи дивно.
Я тебе як психолога питаю.
Лілі, у психології радше немає такої категорії, як «дивне». А сама як думаєш, чому ти не зауважила її усмішки?
Розкажу тобі подібну історію. Якось я прийшла до мами в лікарню. Вона вже була дуже хвора й пересувалася на інвалідному візку. Я нахилилася до неї, щоб її поцілувати, і вона мене обійняла. Я цього не зауважила, але моя дочка сказала, що вперше побачила, як бабця до мене доторкнулася. Мама ніколи мене не торкалася.
Лілі, може, мама тебе торкалася й усміхалася, тільки ти цього не зауважувала?
О, саме тому я не ходжу до психологів! Як таке можна не зауважити? Що ти говориш?
А тато тебе обіймав?
Якось я подивилася відео з нашого сімейного свята. І там видно, що я сиджу біля тата й весь час гладжу його по руці. Це не виглядало нормально. Це виглядало так, ніби я його мама. Завжди так було: з татом багато доторків і обіймів, а з мамою — нічого.
Розкажи мені більше про ту першу поїздку до Польщі.
Ми пробули в Польщі десять днів, і мама безперестанку була нажахана. Вона нон-стоп оглядалася. Весь час дивилася не вперед, а по боках і назад. Я боялася, що вона врешті-решт на щось наткнеться й пораниться. Нажахана — це навіть недостатньо сильне слово. Вона перебувала в абсолютній паніці.
Усю поїздку?
За винятком часу, проведеного в таборах або в автобусі.
А там чому ні?
Бо там довкола неї були самі євреї. Розкажу тобі щось. Може, негарно так говорити, але що вже. Коли мама померла, я прийшла з нею попрощатися. Вона була красива, її лице розгладилося, на ньому не було жодної зморшки. І зараз я тобі скажу те, що негарно говорити. Коли ми сіли тоді у Варшаві в літак і він злетів, у мами був саме такий вираз обличчя. Лиш якусь мить, але саме так вона тоді виглядала. З одною тільки різницею. Знаєш якою?
Знаю, вона була жива.
Розумний хлопчик!
До тієї поїздки ти нічого не знала?
Нічого. У мене вже було троє дітей, а я нічого не знала. Навіть що мій батько був у списку Шиндлера.
Як ти довідалася?
Коли вийшла книжка Кініллі, Томас Кініллі — австралійський письменник, автор роману «Ковчег Шиндлера», за яким Стівен Спілберґ зняв свій всесвітньо відомий фільм. всі постійно повторювали: «Шиндлер, Шиндлер». Мені це прізвище щось говорило, але я не могла згадати, що саме. Я знала, що воно якось пов’язане з батьками, бо в дитинстві чула, як вони кричали: «Шиндлер!»
Купила я ту книжку — і на сто четвертій сторінці гебрайського видання бачу татове прізвище. Тоді я поїхала в «Яд Вашем» і знайшла у списку свого батька, його брата й сестру. Дзвоню до тата й питаю: «Знаєш, що ти був у списку Шиндлера?» І що він мені на це відповів? «Більше не маєш на що час витрачати?»
Я потім багато розмовляла зі своїми родичами й запитувала, чи їхні батьки вдома говорили про Шиндлера. Вони нічого не пам’ятають, крім того, що коли звучало це прізвище, то батьки тричі спльовували через плече. Під час шиви Шива — в юдаїзмі тижнева жалоба за померлим, упродовж якої жалібники сидять удома й не виконують жодної роботи. по моєму батькові я сиділа зі стрийком, татовим братом. Він був найнормальнішим із них усіх. Я запитала його про Шиндлера, а він мені: «Ми його не зносили, бо він не захотів урятувати нашого батька». Тоді я йому кажу: «Таж вашого батька за чотири місяці до того вже не було серед живих». «Не має значення, я з тобою про це не буду розмовляти». Не хотів, і все. Я не могла зрозуміти, у чому річ. Познайомилася ще з кількома особами, які погано говорили про Шиндлера. Я вважала, що треба бути вдячним тому, хто тебе врятував, а не обпльовувати його.
Коли ти дала їм спокій із тими питаннями?
Я чекала нагоди. Вони старіли, і поступово ролі почали змінюватися. Я чекала на хвилини слабкості, щоб знову запитувати.
Вдавалося?
Ні, але вони все частіше просили мене піти з ними до банку чи до лікаря.
З батьками ти до лікаря ходила, а сама без чоловіка не ходиш. Дивно.
Глянь! Справді дивно! Я ніколи про це не думала. Але ти не повіриш, навіщо вони брали мене з собою до лікаря. Я запитала маму, яка в цьому моя роль, а вона каже: «Прийти, сісти й нічого не говорити, аби лиш та лікарка бачила, що у нас є діти і що до нас треба ставитися серйозно, а не як до пари старців із Голокосту». Я тоді ще цілком добре виглядала, тож мала там сидіти й бути тією кралею, яку вони породили. Вони йшли показати свою перемогу.
У Польщі ти теж ними опікувалася?
Ми їздили по таборах, батьки дуже гарно поводилися. Два дні ми провели у Кракові. Це були найемоційніші сорок вісім годин у моєму житті. Щойно тоді до мене почало доходити, що тут колись був їхній світ. Що тут була школа, був дім, театр, кіно… що їхні батьки тут мешкали. Знаєш, яка різниця між головою і серцем? Я ж ніби все це знала й раніше, але аж тут воно до мене дійшло.
Найбільше шокувало, коли ми пішли на Мйодову, на єврейський цвинтар, і там була могила татової мами, яка померла ще до війни. І тепер слухай, я цю картину маю перед очима через день: мій батько читає кадиш у Кракові. Щойно тоді я зрозуміла, що у мене була родина й перед війною. Раптом виявилося, що світ існував до мого народження. Мої батьки ніколи не мали за кого прочитати кадиш, бо ж у минулому нічого не було. Аж раптом весь світ ожив.
Ми повернулися з Польщі, і мій чоловік каже, що відтоді у мене рана в мозку. Після того я так і не оговталася. Розумієш? Допоки мої батьки жили, ця зміна була всередині, у мені. Я зробила фотоальбом із польської подорожі й не розлучалася з ним ні на мить. Через день проглядала його, але нічого не говорила. Коли батьки померли, у моїй голові вибухнула бомба. Я зрозуміла, що нічого не знаю. Раніше ніхто не хотів мені відповідати, а тепер уже я не маю кого запитувати. Я зрозуміла, що це не одне й те саме. Після їхньої смерті я поїхала до маминого родича, якого вона дуже поважала. Я приїхала й попросила його розповісти, що йому відомо, а він мені на це: «Твоя мама наказала мені поклястися, що коли ти до мене приїдеш, я тобі нічого не розповім». І не розповів, як йому мама й наказувала. Я тобі кажу, вона була найрозумнішою жінкою на світі. Мала розум, і той розум працював на те, щоб я ніколи не довідалась, і кінець. Батько діяв інакше. Після поїздки він написав сорок сторінок для мого сина і дав мені їх переписати. Це було не для мене. Я слугувала лише секретаркою. Переважно це було про те, які ті німці були дурні, а він розумний. Я це переписала, але не витримала й пішла до нього порозмовляти, і кажу йому: «Слухай, тату, ти все гарно написав, але це — як повістина про скаутів, а воно ж було не так».
Що там було?
Наприклад: «Я провів три тижні у Ґросс-Розені, було дуже холодно. Там був один поганий німець, я йому сказав те, а він мені се, і ми втекли». Він завжди вигравав, і ніколи йому не бувало важко. А моя мама навіть цього не хотіла зробити. Я ніколи слова не чула про її батьків. Один тільки раз вона сказала, що її мама була розумна. Слухай, це непогані новини, що всі жінки мого роду були розумні, але трохи замало інформації, ні? Хтось мені сказав, що мама закінчила Яґеллонський університет. Я написала до них, у Краків. Звідти відповіли. Це була правда. Завдяки цьому я знайшла у краківському архіві її кенкарту і знімок бабці. Фотографія маминих батьків у мене була й раніше, але її зробили десь на вулиці у Кракові, в обох там шапки опущені на очі, неможливо детально роздивитися. Тепер у мене вже є знімки з їхніми обличчями. Можна майже сказати, що я їх бачила. Розумієш, як це важливо? Я ще вигадала історію, що бабуся й дідусь не були побожними.
Навіщо?
Бо це моя казка. Я мушу звідкись походити. Дідусь на фото — з такою малою борідкою, французькою. Тому я думаю, що він не був побожний. І знаю, що він не був сіоністом, бо мама після війни хотіла виїхати до Америки, а не до Палестини. Бізнесменом, думаю, він теж добрим не був, бо будинок на вулиці Краківській, 36 формально належав бабці. Це було таке убезпечення на випадок банкрутства, розумієш?
А може, він був обережний?
Це може бути твоя казка, а моя така. Я знаю з архівів, що згодом бабця з дідусем переїхали в ліпший район, на Страдом, а потім знову повернулися на Краківську. Для мене це означає, що дідусь втратив гроші й мусив повернутися з ліпшого Страдома до гіршого Казімєжа. Страдом і Казімєж — райони Кракова. Колись Страдом був південним передмістям Кракова, а Казімєж — окремим містом, північно-східну частину якого заселяли євреї. Нині Казімєж є однією з головних краківських туристичних принад. Але це лише казка, бо нічого іншого у мене немає. Я не могла жити з таємницями, тому почала вигадувати такі казочки. Мушу тобі сказати, що я добряче нашукалася. Як прийшла до того «Товариства Краків’ян», то почала їх усіх розпитувати: «Я — дочка Антоніни, в Ізраїлі — Йони, з дому Борнштейн, і Якуба Лезера. Чи ви щось про них знаєте?» Відразу знайшла одного, який сказав: «Я був із твоїм батьком у Плашові». Другий: «Я з ним був у Шиндлера». На шиві по татові я мала при собі такий зошит і все туди записувала. Прийшов якийсь чоловік, а я відразу до нього: «Звідки ви знаєте моїх батьків? Як вас звати? Що ви про них знаєте? Ви нам родич? Будь ласка, опишіть мені все». У мене вже три чи чотири таких зошити. Мій тато написав свої сорок сторінок, а я до них додала ще сорок із різними подробицями, які вичитала або від когось почула.
А як тобі в житті ведеться, ти щаслива?
Ні, не навчилася.
Але багато смієшся.
Сміятися навчилася, але це не від щастя. Так, щоб було гарно.
Вранці встаєш — і що?
Боюся, щоб нічого не сталося. Особливо з дітьми, але не можу їм цього сказати, бо знаю, як це може на них вплинути. А ти встаєш рано — і що? Відразу задоволений?
Іноді буваю задоволений.
А за дітей не боїшся?
Кожен боїться за дітей. Думаєш, наступним поколінням буде легше?
Може, пощастить, бо я зробила все, щоб мої діти відчували зв’язок поколінь. Мені дуже бракувало цього знання про попередні покоління. Так бракувало, що я не могла жити. Скажи, хіба дитина в нормальному світі має такі дилеми? Я тобі скажу, що не має. А я мала і зробила справді багато, щоб мої діти чулися нормальніше. Не знаю, чи мені це вдалося з двома старшими, але з третьою вже, здається, так. Я собі думала: можна би було піти до психіатра чи психолога й ходити до нього роками. Але що доброго би з того вийшло? Він би собі міг збудувати віллу і їздити за мої гроші у відпустки закордон. І знаєш, що я вирішила? Я не пішла до них, а стала волонтеркою. Зблизилася з тими людьми і роблю для них, що можу. Для мене це точно краще, та й їм якась користь.
З якими людьми?
З тими, які могли би бути моїми батьками. З людьми їхнього віку. Я проводжу з ними час. Може, вони мені щось розкажуть? Вони можуть розказати речі, яких той терапевт не знає, правда? А ти пішов би до психолога?
Я був у психолога.
Не боявся, що він тебе не зрозуміє?
Я боявся жити далі.
Він тобі допоміг?
Я почув кілька важливих речень, які в той момент виявилися вирішальними. Отже, мабуть, допоміг.
І тепер ти добре чуєшся?
Можу жити.
Я теж можу жити.
А ти б хотіла, щоби було чудово?
Не буває в житті чудово. Не треба вимагати нереального. Я сиджу з тими старими людьми — і все є справжнім. Не знаю, чи то я їм потрібна, щоб вони пам’ятали, а чи вони мені потрібні, щоб я відчувала, що колись існував світ, якого мені й далі так бракує. Розумієш, не йдеться про будинки, Казімєж і всі ті матеріальні речі. Для мене страшним є те, що мої батьки пройшли через такі жахіття, а я спочатку про це не знала, а потім не зуміла їм допомогти. Я знаю, що допомогти їм не могла, але постійно про це думаю і не можу перестати почуватися винною. Ну й тепер я сиджу з чужими людьми, які мені більше потрібні, ніж я їм. Вони — це моя сполучна ланка з життям.
Чому ти погодилася зі мною порозмовляти?
Я добре чуюся з тобою. Не тому, що ти молодший чи симпатичний. Я відчуваю, що ти теж дивишся назад, що для тебе це так само важливо. І що ти розумієш, чому я боюся дивитись у майбутнє. Боюся дивитись у майбутнє, бо вже знаю, як воно може застати зненацька. Я вмираю від страху, думаючи про майбутнє. Волію вже дивитися в минуле, бо воно закінчилося. Розумієш? Я намагаюся, щоб ти зрозумів, про що мова, і знаю, що це непросто. Наведу такий приклад. Ми з чоловіком і моїми батьками були на прем’єрі того «Шиндлера». Я дуже боялася за батьків, але вони захотіли піти. Виходимо з кінотеатру, мій чоловік іде з моєю мамою і питає її, що вона про це думає. Якби я запитала, то не довідалася б нічого. І мама каже: «Неважливо, чи було саме так, чи трохи інакше, важливо — що в цьому фільмі досконало передана атмосфера ґетто. Було важко, не було їжі й одягу, але якось жилося. Жилося в постійному страху перед ліквідацією, яка мала настати, і всім це було відомо. Теперішнє було краще, бо яким буде майбутнє — усі вже знали». І в мені, мабуть, це є. Я сміюсь, а десь на краєчку свідомості весь час: «Увага! Це зараз закінчиться».
Фрагмент друкується за виданням: Міколай Ґринберґ. Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії; переклад з польської Олександра Бойченка. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2020
Редакція висловлює вдячність видавництву «Книги – ХХІ» за можливість публікації.
.jpg?tr=w-600%2Ch-400%2Cq-65%2Cfo-auto)
