До повномасштабної війни я в Бердянську мала свій магазин і туристичний бізнес. Як люблю казати, ми дарували людям щастя.

Попри те, що війна триває вже десять років, по-справжньому вона мене зачепила після 24 лютого 2022 року. Хоча я не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Ба більше, я всіх своїх знайомих переконувала, що до такого не дійде.

Я народилася в Донецьку, але виїхала звідти ще за совєтських часів. У Бердянськ приїхала в 1990-му році після закінчення університету в Москві. Уже тоді я розуміла, що ми, українці, для росіян — люди другого сорту. Коли мені про це батьки розповідали — вони в мене були свідомі й українськомовні — я не слухала їх, адже тоді було престижно навчатися в «столиці». І цей досвід приспав мою пильність. Так, до нас, українців, там ставилися як до другого сорту, але нікого не забирали в катівні, не переслідували. А після того, як 2014-го окупували Донецьк і анексували Крим, ми теж багато чого не знали про жахіття, які там відбуваються.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Жила я в Бердянську сама — донька навчалася в Варшаві. За тиждень до початку повномасштабної війни я поїхала на відпочинок до Болгарії і повернулася додому ввечері 23 лютого. Приблизно о другій ночі лягла відпочивати, а о 4:15 мене розбудила телефонним дзвінком приятелька з Києва: столицю бомблять, війна. І все одно я не повірила — подумала, дурний жарт. А через пів години ми почули перші бомбардувальники: вони з Криму летіли. Над Бердянськом розташований повітряний коридор, і ним бомбардувальники літали зграями по 20–30 штук, а за 15 хвилин повертались назад. Ми розуміли, що це вони летіли на Маріуполь, «відпрацьовували», як росіяни це називають, і поверталися. З одного літака бомба впала на Бердянськ — земля здригнулася.

24 лютого 20 туристів від мого агентства застрягли в аеропортах у всьому світі. Тому в перший день великої війни ми здебільшого займалися організаційними питаннями, щоб якось їм помогти. Але я таки вирвалася подивитися в місто. Повсюди відчувався шок і розгубленість. Люди масово знімали гроші з банкоматів, у магазинах і аптеках — страшні черги. Дехто з військових, особливо ті, що були в АТО, виїжджав, як і поліція. Військкомат стояв зачинений. Люди приходили туди, а нікого немає і тільки напис на дверях: «Хто хоче захищати Україну, — їдьте в Маріуполь».

Ми не розуміли, що робити, чекали, що міська рада дасть вказівки, бо ж Києву було точно не до нас. Озираючись назад: що чинити суспільству в таких ситуаціях? Закривати місто, копати окопи, перекривати дороги, варити багато їжі, робити запаси. Але нам ніхто нічого не казав.

Біля міськради зібралися люди, чекали вказівок від влади. Я доєдналася до них. Довкола майоріли українські прапори, лунав гімн, а над нами літали російські бомбардувальники. На цьому мітингу я познайомилася з кількома активістами, — відтоді ми організовували такі зібрання щодня.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

У ніч на 25 лютого ми побачили стовпи диму і відчули запах горілого. Тоді росіяни захопили Херсон і бердянці розуміли: ми наступні. Хоча й не думали, що це станеться так швидко, що вони за день подолають 400 кілометрів — це відстань від Херсона до нас.

На виїзді з Бердянська скупчилося багато машин, паливо на заправках зникло. 25 лютого в місто заїхала перша колона маріупольців. Тоді ми з активістами взялися їх розселяти. Я вперше бачила такі понівечені війною машини: без переднього скла, прострелені, діти всередині плачуть, у когось істерика, хтось без курток, босі.

Тоді вже й наша міська рада організувалася: у третій школі облаштували перевальний волонтерський центр, куди люди привозили їжу, зносили речі. Нас, бердянців, було 100 тисяч населення. За місяць — з 25 лютого по 25 березня — ми прийняли ще 100 тисяч маріупольців та інших переселенців.

26 лютого росіяни підступили до розгалуження дороги: одна ішла на Маріуполь і Донецьк, а друга — на Бердянськ. Вони рушили на нас. Багато мешканців виїжджало, але в мене навіть думки такої не виникло. А знаєте чому? У нас була надія, що все це щонайдовше на 2–3 тижні, ну, максимум — до осені. Якби повернути той час і якби я знала, які жахіття будуть у Бучі й Маріуполі, я б усе одно залишилась, — просто би по-іншому поводилась, може, більш обережно. Але я б не виїжджала.

* * *

Зайшли росіяни в ніч на 27 лютого. Ми лягли спати ще при Україні, а прокинулись вже окуповані. В інтернеті побачили, що окупанти захопили поліцію, воєнкомат, суд, пожежні частини. Стояв страшний гуркіт, стрілянина.

Люди записували відео з вікон домівок і викладали в соцмережу. Спротиву ніхто не чинив. Наш поліцейський відділок був пустий, коли окупанти зайшли. Там усе було відкрито, навіть зброя була всередині.

По всьому місту було багато російської техніки, під міською радою стояли бронемашини з пушками.

* * *

З 24 лютого ми день у день масово виходили на мітинги — по 5–10 тисяч людей, і 27-го, вже під окупацією, теж вийшли. Ми постояли 15–20 хвилин з прапорами — окупанти націлили на нас дула техніки. Люди розійшлися.

Тоді я написала в соцмережах, що нам усе одно потрібно виходити, ще масовіше, й вимагати прибрати техніку з центру міста. І 28 лютого вийшло дві тисячі людей — із прапорами, гаслами. Ці кадри облетіли весь світ.

Серед організаторів мітингів були я, Віталій Шевченко, Володя Сушко і Влад Андрєєв. Така стабільна четвірка. Віталік Шевченко — атовець, який захищав Донецький аеропорт. Він мав досвід спілкування з військовими, і саме він підходив до окупантів, передавав наші вимоги. Спершу була спокійна розмова, потім вони почали метушитися, кричати, стріляти в повітря. І все ж ми домоглися того, що окупанти відвели техніку з центру. Щоправда, через день повернули її, але 28 лютого — то була наша маленька перемога. Після нас почали виходити громади інших міст і навіть маленьких сіл. Є кадри, як люди зупиняли танки руками. Але саме Бердянськ став прикладом і дав іншим поштовх до боротьби.

Ми виходили на мітинги щодня. Спершу стояли з прапорами, потім їхали допомагати в центри для маріупольців.

Окупанти нас особливо не чіпали десь до 20 березня. Звісно, інколи були з ними дрібні сутички, інколи вони кидали димові шашки. Але не більше. Та ми бачили, що їх прибуває. Цікаво, що першими в місто зайшли не росіяни, а буряти і кадирівці — як гарматне м’ясо. А вже потім з’явилася росгвардія, яка й почала жорстко поводитися з людьми.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Приблизно 13 березня Віталік каже: «Таню, тобі не здається, що за нами стежать?» Я, звісно, це помічала, бо, наприклад, коли ми співали гімн і прикладали руку до серця, то в натовпі обов’язково були ті, що стояли мовчки і навіть не відкривали рота, стояли теж люди в медичних масках, хоча тоді вже ніякого ковіду не було. Ми відчували, що за нами стежать і стали обережніші. Я на мітингу в червоній шапці, а йду додому, то вже одягаю сіру — так би мовити, велика конспіраторка.

15 березня заарештували Віталіка. Його забрали просто з мітингу — озброєні військові. Потягли його до машини і повезли кудись. (Згодом йому вдалося вирватися, виїхати, він повернувся в лави ЗСУ, але загинув — підірвався на міні.)

Після арешту Віталіка ми втрьох все одно в наступні дні виходили на мітинг. 17-го забрали Володю. Ми й надалі виходили — з Владом. Але 20 березня забрали мене. Вже потім я дізналася, що того ж дня до мітингувальників під’їхало приблизно десять автозаків і забрало зо дві сотні людей, сильно побили решту, мітинг розігнали.

Мене забрали з дому. Найімовірніше, хтось здав, бо росіяни знали, куди заходити.

Хвіртка до мого дому завжди зачинена, до будинку прилягає мій магазин, і я заходжу через нього. Вони чітко знали, як зайти. То була росгвардія, восьмеро хлопців. Одягнені в чорну форму без шевронів, всі в масках, зі зброєю. Мене скрутили, наділи кайданки, обшукали дім. Сказали тільки: «Договорилась. Собирайся». На якісь мої запитання — удар по голові. Одягли на мене мішок. І все. Повезли.

Я знаю всі дороги в Бердянську напам’ять — я ж 30 років за кермом — тому й зорієнтувалася, що мене везуть у 77-му колонію (вона в нас одна в місті).

* * *

Допити почалися відразу. Допитувало троє, масок не знімали. Єдине, що я розпізнала — молоді очі і молоді руки. Деякі навіть із манікюром. Говорили не з московським акцентом, за говором — глибинка Росії. Вже потім з розмови виплило, що вони з Твері.

Між допитами я перебувала в дуже тісному карцері, без опалення. Вони заборонили зачиняти вікно — а на вулиці мінус десять. Ти цілий день стоїш або сидиш на металевому ліжку, без матрацу — лягати не дозволяли.

Їжу давали в тарілці, з якої до мене почергово їли люди з попередніх камер. Води не давали. Найгірше, що вони щоночі приходили і намагалися зґвалтувати — буряти і кадирівці. Тому коли після чергового побиття прийшов лікар і запропонував якісь піґулки, я відмовилася. Я не знала, що вони підсувають, а мені треба було бути при тямі, щоб в разі чого я могла вночі відбитися.

* * *

На допитах сильно били. Майже ніколи — руками. Казали, що гидують нас торкатися. Били або книжкою — наприклад, по вухах з двох сторін, — або палицею, або ногами. Коли я падала, то намагалась швиденько піднятися, бо лежачу вони били ще й ногами.

Питали, чи люблю я Путіна, Росію. Сказали співати російський гімн, мовляв, я в Радянському Союзі народилася, то мушу його знати. Я кажу: ні я не знаю, я ж українка. А вони: немає такої країни.

Перше, що вони від мене хотіли, — щоб припинилися мітинги. І щоб усе, що я раніше робила для України, тепер робила для Росії. Мене весь час били, погрожували ще жорстокіше катувати. Я не мала вибору. Вони зняли відео, в якому я казала, що помилялась, що Росія не несе зло, що під російською владою українцям буде краще, що не потрібно виходити на мітинги. Ви мене можете засуджувати, але коли на шалях — життя, ти не можеш інакше. Єдине, що мене тішить, що я жодного разу не спаплюжила ім’я України. Мені вдавалося словесно викручуватися від того, щоб говорити щось образливе про українців, як того вимагали окупанти.

Коли вони думали, що я вже готова співпрацювати, вони мене з мішком на голові вивезли з колонії. Але щоб поставити жирну крапку, — імітували розстріл: привезли мене на завод, поставили під стіну і готували зброю. Я дуже злякалася. Головний почав рахувати і пересмикнув затвор. В мене майнула навіть дурна думка, що я тут впаду і моє тіло собаки будуть тягати, і його навіть не поховають. Але пострілу не було. Зате мені сказали: сиди вдома тихенько, ми ще приїдемо. І я почула, що машина поїхала. Тоді я зняла мішок.

Поруч вони викинули мій рюкзак. Раніше на ньому була блакитно-жовта стрічечка, — вони її зняли. Тепер цей рюкзак з новою стрічкою всюди зі мною їздить. Думаю, він мені щастя приносить, якщо я з ним вийшла з такого пекла.

Рюкзак Тетяни Тіпакової. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Я ледве добралась пішки до свого дому. І впала в жах, коли побачила, що в моїх вікнах горить світло. Я ж живу сама. І раптом у вікні я бачу свою дитину. Я залітаю й кричу: «Ти навіщо приїхала? Навіщо?!» Розумієте, мама, яка не бачила пів року доньку, каже: навіщо ти приїхала?

Доньці у Варшаву хтось подзвонив і сказав, що мене викрали. Вона написала про це допис, і інтернетом покотилася снігова лавина. Тоді ще не було інформації про Маріуполь, тому все, що відбувалося в Бердянську, зокрема, мітинги, моє викрадення, — все голосно розходилося. І донька приїхала додому — спасати маму.

* * *

Коли раніше я була сама, в мене навіть не з’являлось думки кудись виїжджати. Бо якби я хотіла, то поїхала б одразу — мене ж ніхто не тримав, в мене була машина, я не бідна, не дурна, десь влаштувалася б на роботу. Але я вирішила залишитись. І навіть після цих двох страшних днів у колонії я не збиралася втікати. Це тільки донька мене підштовхнула до цього, бо тепер ішлося про її безпеку. Ми почали збиратися. Переночували. Вранці сіли нашвидку снідати і відразу мали їхати. Ми навіть встигли деякі речі віднести в машину. І тут — заходять російські військові.

Єдине, про що я думала, — щоб доньку нікуди не забрали. Тому я повернулася до неї і кажу: дякую тобі, Саша (а вона в мене ніяка не Саша), передай мамі вітання, спасибі, що принесла мені сніданок, іди додому. І випхнула її за поріг. Вона підіграла і пішла в чому була.

Мене забрали. Все почалося наново. Цього разу — з електричним струмом, протигазами і іншими катуваннями.

Я навіть не уявляла, що в цивілізованому XXI столітті таке може бути. Допитували і катували ці самі троє. Тільки тепер — довше і жорстокіше. От коли ми їдемо в дорогу, в нас у валізі акуратно складені мило, шампунь, косметичка — отак у них в спеціальних чемоданчиках складені протигази, палиці. І ще — крокодильчики. Це металеві защіпки, які тобі під’єднують до пальців чи вуха, до них під’єднують електричний струм. Хлопцям їх теж під’єднували до статевих органів.

Знаєте, коли на тобі протигаз і вони перекривають кисень, або коли на пальцях резинка з палицею всередині, і вони починають ту палицю крутити і пальці тріщать — ти розкажеш навіть те, чого не знав. Єдине, що мене тоді тримало, — думка про дочку, мою єдину дитину. А ще — ненависть до них. Дуже хотілось вийти з катівні і боротися.

* * *

Завдяки тому, що я почала росіянам трохи підігрувати, вони подумали, що я здалася, що готова на співпрацю. Крім того, я обіцяла, що принесу кошти, що віддам їм машину, все що в мене було. Тоді вони повезли мене додому. За нами їхала їхня вантажівка. Я до останнього не знала, чи, може, мене на розстріл ведуть, чи, може, на ще гірші тортури.

Коли ми приїхали, вони з магазину винесли все: спиртні напої, продукти, техніку. Наказали завтра з’явитися з грошима — бо я їм наплела, що вони десь далеко сховані, не вдома. Я обіцяла в проміжку з 11:00 до 12:00 прийти в міську раду. І вони поїхали. Тоді ми з донькою почали швидко збиратися і на ранок, відразу після комендантської години, рушили.

* * *

Виїхати було непросто. Речі ми склали в пакети для сміття — якби нас спиняли в місті, ми б сказали, що веземо одежу маріупольцям. Я не взяла ні диплом, ні фотографії, ні комп’ютери, нічого — це могло викликати підозру.

Тоді з міста вже не випускали бердянців — виїжджали тільки маріупольські колони. Я знала, на якій площі маріупольці їх формували, тож ми з донькою поїхали туди і доєдналися до невеличкої групи, в якій в одному з салонів був «зайвий» водій. Адже донька не водить машини, і якби мене затримали, то той водій мав пересісти в нашу автівку і вивезти доньку. Номери ми вимастили болотом — щоб не було видно, що бердянські, а не маріупольські.

Рушили з міста. На моє щастя, коли проїжджали перший блокпост, не стало світла, тому росіяни у нас тільки подивились паспорти, ніде в базі даних я не засвітилася. Здалося, що то якесь провидіння наді мною, або батьки мої покійні так помагали з неба.

Ми виїхали з окупованого міста до Василівки, лінії розмежування. Дорогою пройшли 23 пости. Звідти — до Запоріжжя. Я знала, що далі нікуди не поїду, тут і залишуся. Запоріжжя максимально близько до Бердянська, а отже, тут я могла бути максимально корисною бердянцям.

Кілька днів я лікувала зламане ребро, синці, відсипалася, відпочивала, нормально харчувалася, адже до того тиждень не їла нічого. А коли повернулася до життя, то написала пост, що жива, що виїхала — і почався шквал повідомлень. Люди питали поради, як втекти з Бердянська, хтось просив ліків дістати, комусь були потрібні гроші. І це дало мені поштовх до діяльності. Я вже знала, що можу і маю робити.

Зараз я очолюю громадську організацію «Рідна стежка» — ми допомагаємо бердянцям, які в Запоріжжі й загалом в Україні — гуманітарною допомогою, ліками, юридичною і психологічною підтримкою. Ми відкрили освітній простір для дітей: вони безкоштовно навчаються англійської, інформатики. Ми підтримуємо наших військових. А зараз ще й допомагаємо Моніці Андрушевській збирати свідчення, зокрема про сексуальне насильство з боку російських військових. З них польський Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна укладає відкриті рапорти.

* * *

Окупований Бердянськ зараз — справжнє ґетто. Виїхати практично неможливо. Хіба що через Крим, а звідти коридором люди змушені рухатись до аеропорту в Москві, де є фільтраційний табір. З десяти бердянців трьох не випускають, вони повертаються назад.

Після 24 лютого виїхало 50 відсотків населення Бердянська. Люди почали втікати відразу після вторгнення, але масово — восени 2022 року, коли відбувалися перші псевдовибори й окупанти почали ходити по домівках зі зброєю.

Зараз місто чуже. Поприїжджали буряти з родинами. Займають наші квартири, носять нашу одежу, користуються нашими речами.

Коли мене обшукували в будинку — причепилися до мікрохвильової печі. Вона в мене сенсорна була, без кнопок, нічого не видно. А бурят мені тицяє зброєю в спину і каже: відкривай сейф. Оце вони прийшли нас «освобождать».

Зараз окупанти описують порожні квартири, готують відкриття реєстру і продаж житла — «безхозного», як вони кажуть. Триває масова паспортизація: якщо ти не отримав паспорт РФ, ти не можеш звернутися до лікаря. Навіть на кладовище не можеш поїхати без російського паспорта. Якщо не віддаєш дитину в їхню школу, то спочатку штраф, а потім позбавляють батьківських прав, а дитину відвозять в інтернат. Було таке, що дітей відібрали і повезли в Тамбов. І батьки не знали, повернуться ці діти чи ні. За тиждень їх, на щастя, привезли назад. Це мало стати батькам уроком.

Зараз у мене вдома живуть кадирівці — 10–12 людей. Постійно влаштовують гульбища. Магазин комусь передарували, якийсь час хтось його вів, але, видно, мізків не вистачило, бо зараз він зачинений. Це мені передають знайомі з Бердянська. В мене в дворі є семиметровий флагшток, на вершечку якого — тризуб металевий, а під тризубом, на три метри нижче, — висить їхня ганчірка триколорна. Це мені недавно прислали таку фотографію. Навіть зараз у моєму дворі, попри все, тризуб над триколором.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Найбільше я мрію про повернення додому, про перемогу. Хочу, щоб припинилися страждання нашого народу, бо не розумію, чим українці завинили.

Як і всі бердянці, я дуже сумую за морем. Де б я не була, — йду до води. У Запоріжжі, наприклад, йду до Дніпра. У Бердянську є Бердянська коса, яка на 18 кілометрів заходить у море. Я живу на 16-му кілометрі. З трьох сторін мене оточує море. Коли лягаю спати — вікна завжди навстіж розчинені, я чую море... Бачите, навіть зараз говорю про Бердянськ у теперішньому часі.

Я хочу миру, але не простого, а переможного. Щоб ми повернулись на свої кордони, щоб я пішла до мами на могилу в Донецьку. Щоб повернулася додому, в свій Бердянськ, і так, як колись збирала Марші незалежності, так тепер зібрала великий Марш перемоги.

Записала Наталя Ткачик