Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

«Зараз Бердянськ — справжнє ґетто». Історія активістки Тетяни Тіпакової

02 квітня 2024
Люди

В перші тижні окупації Бердянська Тетяна Тіпакова організовувала мітинги проти російських загарбників. Вона пережила полон, тортури і чудом врятувалася. Публікуємо її історію з перших вуст.

До повномасштабної війни я в Бердянську мала свій магазин і туристичний бізнес. Як люблю казати , ми дарували людям щастя.

Попри те , що війна триває вже десять років, по-справжньому вона мене зачепила після 24 лютого 2022 року. Хоча я не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Ба більше, я всіх своїх знайомих переконувала, що до такого не дійде.

Я народилася в Донецьку , але виїхала звідти ще за совєтських часів. У Бердянськ приїхала в 1990-му році після закінчення університету в Москві. Уже тоді я розуміла , що ми, українці, для росіян — люди другого сорту. Коли мені про це батьки розповідали — вони в мене були свідомі й українськомовні — я не слухала їх, адже тоді було престижно навчатися в «столиці». І цей досвід приспав мою пильність. Так, до нас, українців, там ставилися як до другого сорту, але нікого не забирали в катівні, не переслідували. А після того, як 2014-го окупували Донецьк і анексували Крим , ми теж багато чого не знали про жахіття, які там відбуваються.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Жила я в Бердянську сама — донька навчалася в Варшаві. За тиждень до початку повномасштабної війни я поїхала на відпочинок до Болгарії і повернулася додому ввечері 23 лютого. Приблизно о другій ночі лягла відпочивати , а о 4:15 мене розбудила телефонним дзвінком приятелька з Києва: столицю бомблять, війна. І все одно я не повірила — подумала, дурний жарт. А через пів години ми почули перші бомбардувальники: вони з Криму летіли. Над Бердянськом розташований повітряний коридор, і ним бомбардувальники літали зграями по 20–30 штук, а за 15 хвилин повертались назад. Ми розуміли, що це вони летіли на Маріуполь , «відпрацьовували», як росіяни це називають, і поверталися. З одного літака бомба впала на Бердянськ — земля здригнулася.

24 лютого 20 туристів від мого агентства застрягли в аеропортах по всьому світу. Тому в перший день великої війни ми здебільшого займалися організаційними питаннями , щоб якось їм помогти. Але я таки вирвалася подивитися в місто. Повсюди відчувався шок і розгубленість. Люди масово знімали гроші з банкоматів, у магазинах і аптеках — страшні черги. Дехто з військових, особливо ті, що були в АТО, виїжджав, як і поліція. Військкомат стояв зачинений. Люди приходили туди, а нікого немає і тільки напис на дверях: «Хто хоче захищати Україну , — їдьте в Маріуполь».

Ми не розуміли , що робити, чекали, що міська рада дасть вказівки, бо ж Києву було точно не до нас. Озираючись назад: що чинити суспільству в таких ситуаціях? Закривати місто, копати окопи, перекривати дороги, варити багато їжі, робити запаси. Але нам ніхто нічого не казав.

Біля міськради зібралися люди , чекали вказівок від влади. Я доєдналася до них. Довкола майоріли українські прапори, лунав гімн, а над нами літали російські бомбардувальники. На цьому мітингу я познайомилася з кількома активістами, — відтоді ми організовували такі зібрання щодня.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

У ніч на 25 лютого ми побачили стовпи диму і відчули запах горілого. Тоді росіяни захопили Херсон і бердянці розуміли: ми наступні. Хоча й не думали , що це станеться так швидко, що вони за день подолають 400 кілометрів — це відстань від Херсона до нас.

На виїзді з Бердянська скупчилося багато машин , паливо на заправках зникло. 25 лютого в місто заїхала перша колона маріупольців. Тоді ми з активістами взялися їх розселяти. Я вперше бачила такі понівечені війною машини: без переднього скла, прострелені, діти всередині плачуть, у когось істерика, хтось без курток, босі.

Тоді вже й наша міська рада організувалася: у третій школі облаштували перевальний волонтерський центр , куди люди привозили їжу, зносили речі. Нас, бердянців, було 100 тисяч населення. За місяць — з 25 лютого по 25 березня — ми прийняли ще 100 тисяч маріупольців та інших переселенців.

26 лютого росіяни підступили до розгалуження дороги: одна ішла на Маріуполь і Донецьк , а друга — на Бердянськ. Вони рушили на нас. Багато мешканців виїжджало, але в мене навіть думки такої не виникло. А знаєте чому? У нас була надія, що все це щонайдовше на 2–3 тижні, ну, максимум — до осені. Якби повернути той час і якби я знала, які жахіття будуть у Бучі й Маріуполі , я б усе одно залишилась, — просто би по-іншому поводилась, може, більш обережно. Але я б не виїжджала.

* * *

Зайшли росіяни в ніч на 27 лютого. Ми лягли спати ще при Україні , а прокинулись вже окуповані. В інтернеті побачили, що окупанти захопили поліцію, воєнкомат, суд, пожежні частини. Стояв страшний гуркіт, стрілянина.

Люди записували відео з вікон домівок і викладали в соцмережу. Спротиву ніхто не чинив. Наш поліцейський відділок був пустий , коли окупанти зайшли. Там усе було відкрито, навіть зброя була всередині.

По всьому місту було багато російської техніки , під міською радою стояли бронемашини з пушками.

* * *

З 24 лютого ми день у день масово виходили на мітинги — по 5–10 тисяч людей , і 27-го, вже під окупацією, теж вийшли. Ми постояли 15–20 хвилин з прапорами — окупанти націлили на нас дула техніки. Люди розійшлися.

Тоді я написала в соцмережах , що нам усе одно потрібно виходити, ще масовіше, й вимагати прибрати техніку з центру міста. І 28 лютого вийшло дві тисячі людей — із прапорами, гаслами. Ці кадри облетіли весь світ.

Серед організаторів мітингів були я , Віталій Шевченко, Володя Сушко і Влад Андрєєв. Така стабільна четвірка. Віталік Шевченко — атовець, який захищав Донецький аеропорт. Він мав досвід спілкування з військовими, і саме він підходив до окупантів, передавав наші вимоги. Спершу була спокійна розмова, потім вони почали метушитися, кричати, стріляти в повітря. І все ж ми домоглися того, що окупанти відвели техніку з центру. Щоправда, через день повернули її, але 28 лютого — то була наша маленька перемога. Після нас почали виходити громади інших міст і навіть маленьких сіл. Є кадри, як люди зупиняли танки руками. Але саме Бердянськ став прикладом і дав іншим поштовх до боротьби.

Ми виходили на мітинги щодня. Спершу стояли з прапорами , потім їхали допомагати в центри для маріупольців.

Окупанти нас особливо не чіпали десь до 20 березня. Звісно , інколи були з ними дрібні сутички, інколи вони кидали димові шашки. Але не більше. Та ми бачили, що їх прибуває. Цікаво, що першими в місто зайшли не росіяни, а буряти і кадирівці — як гарматне м’ясо. А вже потім з’явилася росгвардія, яка й почала жорстко поводитися з людьми.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Приблизно 13 березня Віталік каже: «Таню , тобі не здається, що за нами стежать?» Я , звісно, це помічала, бо, наприклад, коли ми співали гімн і прикладали руку до серця, то в натовпі обов’язково були ті, що стояли мовчки і навіть не відкривали рота, стояли теж люди в медичних масках, хоча тоді вже ніякого ковіду не було. Ми відчували, що за нами стежать і стали обережніші. Я на мітингу в червоній шапці, а йду додому, то вже одягаю сіру — так би мовити, велика конспіраторка.

15 березня заарештували Віталіка. Його забрали просто з мітингу — озброєні військові. Потягли його до машини і повезли кудись. (Згодом йому вдалося вирватися , виїхати, він повернувся в лави ЗСУ, але загинув — підірвався на міні.)

Після арешту Віталіка ми втрьох все одно в наступні дні виходили на мітинг. 17-го забрали Володю. Ми й надалі виходили — з Владом. Але 20 березня забрали мене. Вже потім я дізналася , що того ж дня до мітингувальників під’їхало приблизно десять автозаків і забрало зо дві сотні людей, сильно побили решту, мітинг розігнали.

Мене забрали з дому. Найімовірніше , хтось здав, бо росіяни знали, куди заходити.

Хвіртка до мого дому завжди зачинена , до будинку прилягає мій магазин, і я заходжу через нього. Вони чітко знали, як зайти. То була росгвардія, восьмеро хлопців. Одягнені в чорну форму без шевронів, всі в масках, зі зброєю. Мене скрутили, наділи кайданки, обшукали дім. Сказали тільки: «Договорилась. Собирайся». На якісь мої запитання — удар по голові. Одягли на мене мішок. І все. Повезли.

Я знаю всі дороги в Бердянську напам’ять — я ж 30 років за кермом — тому й зорієнтувалася , що мене везуть у 77-му колонію (вона в нас одна в місті).

* * *

Допити почалися відразу. Допитувало троє , масок не знімали. Єдине, що я розпізнала — молоді очі і молоді руки. Деякі навіть із манікюром. Говорили не з московським акцентом, за говором — глибинка Росії. Вже потім з розмови виплило, що вони з Твері.

Між допитами я перебувала в дуже тісному карцері , без опалення. Вони заборонили зачиняти вікно — а на вулиці мінус десять. Ти цілий день стоїш або сидиш на металевому ліжку, без матрацу — лягати не дозволяли.

Їжу давали в тарілці , з якої до мене почергово їли люди з попередніх камер. Води не давали. Найгірше, що вони щоночі приходили і намагалися зґвалтувати — буряти і кадирівці. Тому коли після чергового побиття прийшов лікар і запропонував якісь піґулки, я відмовилася. Я не знала, що вони підсувають, а мені треба було бути при тямі, щоб в разі чого я могла вночі відбитися.

* * *

На допитах сильно били. Майже ніколи — руками. Казали , що гидують нас торкатися. Били або книжкою — наприклад, по вухах з двох сторін, — або палицею, або ногами. Коли я падала, то намагалась швиденько піднятися, бо лежачу вони били ще й ногами.

Питали , чи люблю я Путіна, Росію. Сказали співати російський гімн, мовляв, я в Радянському Союзі народилася, то мушу його знати. Я кажу: ні я не знаю, я ж українка. А вони: немає такої країни.

Перше , що вони від мене хотіли, — щоб припинилися мітинги. І щоб усе, що я раніше робила для України, тепер робила для Росії. Мене весь час били, погрожували ще жорстокіше катувати. Я не мала вибору. Вони зняли відео, в якому я казала, що помилялась, що Росія не несе зло, що під російською владою українцям буде краще, що не потрібно виходити на мітинги. Ви мене можете засуджувати, але коли на шалях — життя, ти не можеш інакше. Єдине, що мене тішить, що я жодного разу не спаплюжила ім’я України. Мені вдавалося словесно викручуватися від того, щоб говорити щось образливе про українців, як того вимагали окупанти.

Коли вони думали , що я вже готова співпрацювати, вони мене з мішком на голові вивезли з колонії. Але щоб поставити жирну крапку, — імітували розстріл: привезли мене на завод, поставили під стіну і готували зброю. Я дуже злякалася. Головний почав рахувати і пересмикнув затвор. В мене майнула навіть дурна думка, що я тут впаду і моє тіло собаки будуть тягати, і його навіть не поховають. Але пострілу не було. Зате мені сказали: сиди вдома тихенько, ми ще приїдемо. І я почула, що машина поїхала. Тоді я зняла мішок.

Поруч вони викинули мій рюкзак. Раніше на ньому була блакитно-жовта стрічечка , — вони її зняли. Тепер цей рюкзак з новою стрічкою всюди зі мною їздить. Думаю, він мені щастя приносить, якщо я з ним вийшла з такого пекла.

Рюкзак Тетяни Тіпакової. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Я ледве добралась пішки до свого дому. І впала в жах , коли побачила, що в моїх вікнах горить світло. Я ж живу сама. І раптом у вікні я бачу свою дитину. Я залітаю й кричу: «Ти навіщо приїхала? Навіщо?!» Розумієте , мама, яка не бачила пів року доньку, каже: навіщо ти приїхала?

Доньці у Варшаву хтось подзвонив і сказав , що мене викрали. Вона написала про це допис, і інтернетом покотилася снігова лавина. Тоді ще не було інформації про Маріуполь , тому все, що відбувалося в Бердянську, зокрема, мітинги, моє викрадення, — все голосно розходилося. І донька приїхала додому — спасати маму.

* * *

Коли раніше я була сама , в мене навіть не з’являлось думки кудись виїжджати. Бо якби я хотіла, то поїхала б одразу — мене ж ніхто не тримав, в мене була машина, я не бідна, не дурна, десь влаштувалася б на роботу. Але я вирішила залишитись. І навіть після цих двох страшних днів у колонії я не збиралася втікати. Це тільки донька мене підштовхнула до цього, бо тепер ішлося про її безпеку. Ми почали збиратися. Переночували. Вранці сіли нашвидку снідати і відразу мали їхати. Ми навіть встигли деякі речі віднести в машину. І тут — заходять російські військові.

Єдине , про що я думала, — щоб доньку нікуди не забрали. Тому я повернулася до неї і кажу: дякую тобі, Саша (а вона в мене ніяка не Саша), передай мамі вітання, спасибі, що принесла мені сніданок, іди додому. І випхнула її за поріг. Вона підіграла і пішла в чому була.

Мене забрали. Все почалося наново. Цього разу — з електричним струмом , протигазами і іншими катуваннями.

Я навіть не уявляла , що в цивілізованому XXI столітті таке може бути. Допитували і катували ці самі троє. Тільки тепер — довше і жорстокіше. От коли ми їдемо в дорогу, в нас у валізі акуратно складені мило, шампунь, косметичка — отак у них в спеціальних чемоданчиках складені протигази, палиці. І ще — крокодильчики. Це металеві защіпки, які тобі під’єднують до пальців чи вуха, до них під’єднують електричний струм. Хлопцям їх теж під’єднували до статевих органів.

Знаєте , коли на тобі протигаз і вони перекривають кисень, або коли на пальцях резинка з палицею всередині, і вони починають ту палицю крутити і пальці тріщать — ти розкажеш навіть те, чого не знав. Єдине, що мене тоді тримало, — думка про дочку, мою єдину дитину. А ще — ненависть до них. Дуже хотілось вийти з катівні і боротися.

* * *

Завдяки тому , що я почала росіянам трохи підігрувати, вони подумали, що я здалася, що готова на співпрацю. Крім того, я обіцяла, що принесу кошти, що віддам їм машину, все що в мене було. Тоді вони повезли мене додому. За нами їхала їхня вантажівка. Я до останнього не знала, чи, може, мене на розстріл ведуть, чи, може, на ще гірші тортури.

Коли ми приїхали , вони з магазину винесли все: спиртні напої, продукти, техніку. Наказали завтра з’явитися з грошима — бо я їм наплела, що вони десь далеко сховані, не вдома. Я обіцяла в проміжку з 11:00 до 12:00 прийти в міську раду. І вони поїхали. Тоді ми з донькою почали швидко збиратися і на ранок, відразу після комендантської години, рушили.

* * *

Виїхати було непросто. Речі ми склали в пакети для сміття — якби нас спиняли в місті , ми б сказали, що веземо одежу маріупольцям. Я не взяла ні диплом, ні фотографії, ні комп’ютери, нічого — це могло викликати підозру.

Тоді з міста вже не випускали бердянців — виїжджали тільки маріупольські колони. Я знала , на якій площі маріупольці їх формували, тож ми з донькою поїхали туди і доєдналися до невеличкої групи, в якій в одному з салонів був «зайвий» водій. Адже донька не водить машини, і якби мене затримали, то той водій мав пересісти в нашу автівку і вивезти доньку. Номери ми вимастили болотом — щоб не було видно, що бердянські, а не маріупольські.

Рушили з міста. На моє щастя , коли проїжджали перший блокпост, не стало світла, тому росіяни у нас тільки подивились паспорти, ніде в базі даних я не засвітилася. Здалося, що то якесь провидіння наді мною, або батьки мої покійні так помагали з неба.

Ми виїхали з окупованого міста до Василівки , лінії розмежування. Дорогою пройшли 23 пости. Звідти — до Запоріжжя. Я знала, що далі нікуди не поїду, тут і залишуся. Запоріжжя максимально близько до Бердянська, а отже, тут я могла бути максимально корисною бердянцям.

Кілька днів я лікувала зламане ребро , синці, відсипалася, відпочивала, нормально харчувалася, адже до того тиждень не їла нічого. А коли повернулася до життя, то написала пост, що жива, що виїхала — і почався шквал повідомлень. Люди питали поради, як втекти з Бердянська, хтось просив ліків дістати, комусь були потрібні гроші. І це дало мені поштовх до діяльності. Я вже знала, що можу і маю робити.

Зараз я очолюю громадську організацію «Рідна стежка» — ми допомагаємо бердянцям , які в Запоріжжі й загалом в Україні — гуманітарною допомогою, ліками, юридичною і психологічною підтримкою. Ми відкрили освітній простір для дітей: вони безкоштовно навчаються англійської, інформатики. Ми підтримуємо наших військових. А зараз ще й допомагаємо Моніці Андрушевській збирати свідчення , зокрема про сексуальне насильство з боку російських військових. З них польський Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна укладає відкриті рапорти.

* * *

Окупований Бердянськ зараз — справжнє ґетто. Виїхати практично неможливо. Хіба що через Крим , а звідти коридором люди змушені рухатись до аеропорту в Москві, де є фільтраційний табір. З десяти бердянців трьох не випускають, вони повертаються назад.

Після 24 лютого виїхало 50 відсотків населення Бердянська. Люди почали втікати відразу після вторгнення , але масово — восени 2022 року, коли відбувалися перші псевдовибори й окупанти почали ходити по домівках зі зброєю.

Зараз місто чуже. Поприїжджали буряти з родинами. Займають наші квартири , носять нашу одежу, користуються нашими речами.

Коли мене обшукували в будинку — причепилися до мікрохвильової печі. Вона в мене сенсорна була , без кнопок, нічого не видно. А бурят мені тицяє зброєю в спину і каже: відкривай сейф. Оце вони прийшли нас «освобождать».

Зараз окупанти описують порожні квартири , готують відкриття реєстру і продаж житла — «безхозного», як вони кажуть. Триває масова паспортизація: якщо ти не отримав паспорт РФ, ти не можеш звернутися до лікаря. Навіть на кладовище не можеш поїхати без російського паспорта. Якщо не віддаєш дитину в їхню школу, то спочатку штраф, а потім позбавляють батьківських прав, а дитину відвозять в інтернат. Було таке, що дітей відібрали і повезли в Тамбов. І батьки не знали, повернуться ці діти чи ні. За тиждень їх, на щастя, привезли назад. Це мало стати батькам уроком.

Зараз у мене вдома живуть кадирівці — 10–12 людей. Постійно влаштовують гульбища. Магазин комусь передарували , якийсь час хтось його вів, але, видно, мізків не вистачило, бо зараз він зачинений. Це мені передають знайомі з Бердянська. В мене в дворі є семиметровий флагшток, на вершечку якого — тризуб металевий, а під тризубом, на три метри нижче, — висить їхня ганчірка триколорна. Це мені недавно прислали таку фотографію. Навіть зараз у моєму дворі, попри все, тризуб над триколором.

Тетяна Тіпакова. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

* * *

Найбільше я мрію про повернення додому , про перемогу. Хочу, щоб припинилися страждання нашого народу, бо не розумію, чим українці завинили.

Як і всі бердянці , я дуже сумую за морем. Де б я не була, — йду до води. У Запоріжжі, наприклад, йду до Дніпра. У Бердянську є Бердянська коса, яка на 18 кілометрів заходить у море. Я живу на 16-му кілометрі. З трьох сторін мене оточує море. Коли лягаю спати — вікна завжди навстіж розчинені, я чую море... Бачите, навіть зараз говорю про Бердянськ у теперішньому часі.

Я хочу миру , але не простого, а переможного. Щоб ми повернулись на свої кордони, щоб я пішла до мами на могилу в Донецьку. Щоб повернулася додому, в свій Бердянськ, і так, як колись збирала Марші незалежності, так тепер зібрала великий Марш перемоги.

Записала Наталя Ткачик

Наталя Ткачик profile picture

Наталя Ткачик

Всі тексти автора

Читайте також