Наталя Ткачик: Як вас змінила велика війна?
Володимир Рафєєнко: Вона зламала в мені якісь суттєві речі , але не віру в Бога — навпаки. Ми з дружиною потрапили під окупацію між Бучею і Бородянкою , де з 2014 року жили на дачі друзів. Уже в перші тижні не стало світла, води. Ми чітко знали, коли закінчиться їжа, і від того охоплював відчай. Постійно била артилерія, дім хитався, зв’язку не було. Але щоранку я виходив надвір і розмовляв з Матір’ю Божою — якось так по-дружньому. Я був упевнений, що ми не виживемо. Я дуже не хотів, щоб це моє внутрішнє переконання відчула дружина.
Культура нічого не гарантує — це стара істина. І вона по-новому починає звучати , коли приїздить якийсь дядько на танку і привозить мені свою культуру під Київ. Свою російську культуру. І це щось таке у мені змінило, щось таке остаточно зламало, про що говорити неможливо. Про це кричати хочеться, а кричати як? Боляче. Ну, і я у Бога і Божої Матері просив, щоб смерть дали швидку і без сорому — неганебну смерть. Просив щоранку, по обіді й увечері. І навіть після 19 березня, коли стараннями Любка Дереша нас вивезли волонтери і ми потрапили у Тернопіль, я відчував, що тільки це й можу просити надалі. Я не бачив людей, не бачив життя попереду, не знав, куди рухатися. У перші тижні після виїзду все як у тумані було. Я читати не міг, дивитися фільми не міг, художні тексти писати не міг. Ще під окупацією, щоб зберігати принаймні якусь адекватність, я почав вести щоденник. І зараз вожу його всюди з собою.
НТ: Продовжуєте його вести?
ВР: Ні , коли нас вивезли, я поставив у ньому крапку. Я кілька разів хотів його оцифрувати, але коли сідаю — не можу, тремтять руки, згадую в деталях усе, що відбувалося. Потрібна певна часова дистанція. Я щодня тоді дві-три години писав цей щоденник. Описував долі людей, які поруч, ціни, погоду, де стріляють, кого росіяни вбили, яку родину зґвалтували і спалили у власному домі. Я записував усе, що відбувалося довкола, що чув від когось про загальну ситуацію. Який був сніг, який був мороз, про що я думав. Це особливий документ. Може, візьму його в роботу, але має пройти час.
Мабуть , для когось той досвід, який ми з дружиною пережили, не був би таким кардинальним, але мене ця війна дійсно змінила, хоча я досі не знаю, наскільки і в чому саме. Я іноді сам дивуюся власним реакціям. От, наприклад, учора тут, у Варшаві, — іду центральною вулицею, Новим Святом, — красиві люди, переповнені кав’ярні, легкоатлетичний марафон, сонечко, тепло, спокійно — а в мене сльози ллються. Мені соромно, а припинити не можу. Тому що тут зовсім інші люди, ніж в Україні: немає напруги й постійного відчуття пов’язаності зі смертю. Мене накрило розуміння, що я тут, а десь там моїх убивають, наших хлопчиків і дівчаток, мирне населення, руйнують наші доми, знищують цивільних.
НТ: Що вам дає сили після втрати дому в Донецьку 2014-го , після тижнів під окупацією все ж рухатися вперед?
ВР: Значить , мені все це було потрібно для чогось. Можливо, саме в цьому полягає покликання людини — прийняти власне життя і себе в ньому, роздивитися світ і зрозуміти, хто ти такий, на що ти здатний, вибрати ту чи іншу сторону, зіграти свою малесеньку ноту і щосили її тягнути.
Також дуже підтримує те , що є люди, які потребують мого перебування в цьому світі — дружина і старенька теща, якій під 90. Я повинен їм допомагати, бо вони більше нікого не мають. Мої старенькі батьки живуть у Донецьку, вони дуже хворі. На жаль, вивезти їх звідти нереально. Я допомагав їм, як міг, але тепер і це неможливо — після 24 лютого обрізався прямий зв’язок.
Ну , і ще багато інших людей, які потребують моєї уваги — і письменницької, і вчительської, і іншої. Їх цікавить те, що я роблю як викладач письменницької майстерності — на рівні написання і розборів текстів. І для мене це дуже важливо, адже це підтверджує, що принаймні для чогось я в цьому світі є, принаймні комусь можу допомогти, дати щось таке, що свого часу мені не було кому дати й доводилось самому до всього доходити.
НТ: Багато речей у своєму житті ви тлумачите в релігійному контексті. Як у ньому ви собі пояснюєте війну?
ВР: Війни завжди були. Нам , людям, потрібно подивитися самим собі в очі. Дитина Адама вбила іншу дитину Адама. З цього почалася історія людства. Це ми такі, а не Бог такий. Каїн убив Авеля за що? Тому що приревнував. А Бог тут ні до чого. Жорстока реальність наша.
Я розумію , що мені ще пощастило, адже буквально за два кілометри від нас росіяни коїли жахливі речі. Про Бучу всі чули. А наше дачне поселення було неподалік. Воно не числиться як населений пункт, тож відповідно його нема на мапі й росіяни про нього просто не знали. Якби вони зайшли, не знаю, що би було і як би потім я збирав себе докупи, як би розмовляв із Богом. Не знаю, чи вдалося б тоді зберегти віру. Але мені пощастило — мені подарували життя. Ще трішечки життя.
НТ: Якщо до 24 лютого ви казали , що писатимете книжки почергово то українською, то російською, то після — заявили, що більше жодного рядка російською. Чому? І наскільки було важко перейти на українську?
ВР: Я просто не можу більше вживати свою першу рідну мову — російську. До великої війни я двома мовами писав і спілкувався. А зараз , коли доводиться щось писати чи з кимось розмовляти російською, у мене постійне відчуття болю, кардинального дискомфорту. Нічого з цим зробити не можу.
Перейти повністю на українську було неймовірно важко. Зараз пишу тільки українською. За п’ять останніх місяців я написав пів сотні есеїв про війну — на окремий том. П’єсу написав українською , роман почав, уже експозицію завершую. І, здається, я вже набув певного рівня володіння українською — і розмовного, і літературного. Але все одно немає ще кровного зв’язку з українською мовою. Вона ще поволі-поволі тільки приймає мене, ще не прийняла остаточно. І це вона вирішує, це не я вирішую певні речі в письмі. І як би я не намагався — це вона впускає або не впускає мене. Це дуже важкий процес. Не хочу, щоб мене могли ідентифікувати як представника російської культури. Це неприпустимо для мене. Більше неприпустимо.
НТ: Як ви ставитеся до того , що зараз здають на макулатуру російську класику, скидають пам’ятники російським діячам?
ВР: Цілком природня реакція. Краще потім ті , хто буде після нас, — уже інше, українськомовне, визріле, громадянське суспільство, — скаже: ні-ні, хлопці, ви погарячкували, окремих російських письменників потрібно частково повернути. Але це буде потім. А зараз потрібно зачистити все російське так, щоб у наших дітей цих проблем більше не було, щоб у них не закладалися коди і символи культури, що приїхала на танках аж під Київ. Бо це зв’язок колоніальний , це не був вибір української культури. Тож усе це скасування російської культури — цілком правильне. От тільки неправильно, як це робиться. Я б не руйнував пам’ятники — я б робив із них скансени. Люди б з усієї Європи їхали дивитися на таку кунсткамеру, такий цвинтар пам’ятників: от вона, колоніальна культура, яку нам насадили, от вони всі на одне обличчя, Пушкіни з Лєрмонтовими. Ось вони у рядочок, як надгробки. Ось такі стояли у Червнівцях, а такі — у Донецьку. Це було б цікаво.
НТ: На вашу думку , чи припустимо зараз виступати разом українським і російським інтелектуалам у публічних заходах?
ВР: Ясно , що «хороший русскій» сам собою може бути і доброю людиною, і справді думати, що Крим — український, а війна проти України — це погано. На особистому рівні я міг би підтримувати з таким стосунки. Якщо ж казати про спільні заходи, то для мене це неприпустимо. Міжкультурного діалогу зараз бути з ними не може. Чому? Тому що жоден хороший росіянин не знає української культури. Вони приходять не зі мною як представником української культури спілкуватися, а з самими собою, виправдовувати власну культуру, себе. Ну і що, що вони знають, що Крим — український, а війна — це зло? І тільки на цій підставі я повинен з ними спілкуватися? Ні. Міжкультурний діалог — це розмова однієї культури з іншою, яка цікавиться цією культурою. А не собою власною у цій, воєнній, ситуації. У таких спільних виступах — підміна понять, це інструмент ідеологічний. Організатори запрошують письменників, щоб нагодувати їх канапками і подивитися збоку: ой, ось вони, росіянин і українець, бачите, канапки наші їдять, каву нашу п’ють — значить, вони якось поруч, значить, якось спілкуються.
99 % «хороших русскіх» думають , що винен Путін і його оточення. Не вони. Але ж не Путін зробив росіян, а росіяни зробили Путіна. Зокрема й ці.
Думаю , діалог повинен бути, звичайно, але після воєнної поразки Росії, після її каяття, репарацій і міжнародного трибуналу. Після цього спілкуватися і можна буде, і потрібно буде, тому що ми — сусіди і доведеться налагоджувати взаємовідносини. Але це потім, якщо ми будемо всі живі. А наразі, якщо вони бажають розмовляти, то хай їдуть у Росію і розмовляють зі своїм народом. Зі мною розмовляти не треба. Мені мого досвіду вистачає з лихвою. І російської культури. Як спеціаліст-філолог я знаю російську літературу краще ніж 99 % росіян.
Я не бачу підстав , чим зараз може допомогти моє спілкування з якимось хоч триста разів «хорошим русскім». Що нам з’ясовувати? Мені все ясно: він — представник культури убивць і ґвалтівників. Навіть якщо він сам добра людина.
НТ: Ваші романи «Демон Декарта» (написаний 2011-го) , «Довгі часи» (2017) та «Мондеґрін» (2019) утворюють своєрідний цикл під умовною назвою «Місто Z». Ви в них не тільки символіку Z передбачили, а й вхід у Донецьк російських воєнних 2014 року. Чи є ще такі співпадіння та як ви їх собі пояснюєте?
ВР: У «Демоні Декарта» описано події , які відбулися через три роки, 2014-го — про вхід російських військ у місто, відрізання українського степу. І на символічному рівні теж є про теперішні події. У моїх ранніх новелах описано східний фронт, на якому точаться бойові дії між Росією й Україною. Але на цьому не варто концентруватися, бо таке типу передбачення властиве кожному письменнику, якщо він пише з натхненням.
Ми живемо в реальності — це маленька кулька , в якій усе зрозуміло. Але є ще невербальний рівень, пов’язаний з тим, що насправді існує довкола, і він називається дійсністю. Дійсність перевищує нашу реальність. І коли письменник пише — він виходить на кордон між реальністю і дійсністю й іноді отримує здатність сприймати універсальну інформацію. Дійсність не розгорнута в просторі і часі, адже простір і час — це властивість людської свідомості. А отже, в дійсності немає часу, там усе вже відбулося. І ти як письменник можеш раптом виловити з цього якісь речі і можеш 2011 року написати, що буде аж 2014-го. Але це не тому, що ти — пророк, а тому що ти чесно працював як митець.
НТ: Ви згадували , що після 24 лютого вже написали п’єсу. Про що вона?
ВР: Коли нас у березні вивозили з-під окупації і ми проїжджали російські блокпости , я дивився на обличчя цих росіян і думав, що якщо залишусь живим, то обов’язково створю про все це п’єсу і роман. П’єса вийшла велика на три акти — «Мобільні хвилі буття». В її основу лягла реальна ситуація, яку я бачив під окупацією. Коли на дачах зник зв’язок, ми та інші люди почали виходити в ліс, у певні місця, де ще можна було впіймати хвилю на хвилину-півтори спілкування з великою неокупованою Україною. І саме це лягло в основу п’єси — коли 100-150 людей водночас намагалися докричатися: «Галю , я тебе люблю!» або «Київ наш , Київ наш!»... І водночас точилися сотні таких розмов у одному місці.
На сцені буде головний та фоновий екрани , а ще передній план з акторами. На екранах транслюватимуться ті, з ким герої розмовляють. І таким дивним чином покинуте селище з’єднує всю Україну, бо кожен звідси дзвонить до рідних і близьких у найрізноманітніших напрямках. І одна з кульмінацій полягає в тому, що деякі додзвонюються до своїх померлих.
НТ: А себе бачите на сцені в такій виставі?
ВР: У мене зовсім немає сценічного досвіду , але було б цікаво. Чи зможу зіграти, судити не мені, а режисерові. Але здається, пластика, внутрішнє божевілля, імпровізація, які постійно в мені присутні, дають змогу проявитися в сценічному просторі й зіграти самого себе.
НТ: Про що роман , над яким ви зараз працюєте?
ВР: Це буде дуже складна річ , про війну, — історії цивільних людей, в яких загинули близькі. Він і вона. Вони надламані так, що цього вже не можна буде виправити. Але навіть на тлі війни можлива любов. Вона не відновлює, не зрощує кінцівки, не відмінює долі, не замінює людей, які назавжди відійшли, але вона допомагає жити далі і йти вперед. Але навіть пишучи цей роман, відчуваю, як мене викидає на рівень драми, п’єси.
НТ: Чому? Можливо , сам час нав’язує інший жанр?
ВР: Мабуть , так і є. П’єса передбачає строгість мислення. Якщо ми не мислимо точно — нами грає диявол. А драма — це жанр, в якому припиняються будь-які забави. Вона має чіткішу форму, я б сказав навіть тоталітарну. У ній потрібне дуже структуроване точне письменницьке мислення. Якщо маєш що сказати, то це зразу, буквально в перших двох-трьох сценах видно. Якщо ж ні, — то відразу до побачення.
НТ: Нещодавно під час виступу ви сказали , що українці вже перемогли. Чому?
ВР: Українці вже перемогли , тому що не програли. Тому що ми є. А вони програли, тому що їх нема. Бо хто вони? Люди, які ґвалтують дітей? Які знімають і вивозять унітази? Нас можна перемогти хіба що знищивши всіх до одного. Навіть якщо два українці залишаться — нас ще не буде переможено.
Зараз триває важливий період формування нації. Я не знаю , що відбуватиметься на мовному рівні, але бачу, що багато людей повністю переходить на українську, як я. Проте є й чимало російськомовних українців, які воюють і віддають свої життя за Україну. Але загалом ми вже по-справжньому єдина країна. Народжується душа нашої нації. Наш біль упродовж довгих місяців війни — спільний, він теж є інструментом об’єднання і перетворення мільйонів людей на щось єдине.
НТ: Що нового в українцях ви відкрили для себе після 24 лютого?
ВР: Здивувало , що раптом прокинулися всі. Маю на увазі і волонтерський рух, і молодих людей, а іноді й старших, які записувалися у військкомати. Хтось жартував: як служити — то ніхто, а як воювати — то всі. Коли нас із-під окупації вивозили волонтери, я трішечки побачив, як це все працює, немов одна кровоносна система: туди, де є українець, раптом починає бігти кров — і вже гроші повезли, памперси, ліки, зброю, ще щось. Це дивовижно, це якась спільна дуже потужна аура довіри і потреби бути разом зі своїм народом, допомагати. Це не може не надихати, не може не додавати віру в перемогу. Ми боронимо свою країну, свою землю і своїх людей. А вони посягнули на чуже. Перемога буде наша!
