Ольга Гусак, Владислав Гусак, Олег Гусак. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Ольга Гусак, Владислав Гусак, Олег Гусак. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Свідки геноциду в Маріуполі. Історія родини Гусаків

09 грудня 2023
Люди

Кадри з маріупольської лікарні, на яких український солдат запитує хлопчика: «Де твоя мама?», — облетіли весь світ. Згодом вони ввійшли в документальний фільм «20 днів у Маріуполі». На них — 10-річний Владик Гусак. Він та його батьки, Олег та Ольга, пережили голод, авіабомбардування, загрози розстрілу. Публікуємо історію маріупольського подружжя про втечу з пекла.

Євген Приходько: Ви були в пологовому будинку в Маріуполі , коли 9 березня 2022 року російський літак скинув на нього бомбу. Як ви там опинилися?

Ольга Гусак: Моя донька Настя була вагітна. Після 24-го лютого вона та інші родичі перебрались до нас. З кожним днем обстріли частішали. Навкруги горіли багатоповерхівки. Ми майже не виходили з підвалу нашого приватного будинку. Вже в перші дні березня в неї почав тягнути живіт. Я сама не могла помогти Насті народжувати , я не лікарка. Тож ми побігли в звичайну лікарню, що знаходилась поруч з нашою хатою, але вона вже не працювала, лікарів не було. В підвалах лікарні ховалися люди з довколишніх багатоповерхівок. Тоді я сказала зятю Владику, щоб він брав Настю і їхав у лікарню № 3, до пологового будинку. Це центр міста, там ціле медичне містечко. Вони поїхали, але згодом Владислав повернувся і сказав, що Насті потрібна підтримка і що в лікарні є надійний підвал. Він наполягав, щоб ми збиралися і їхали туди, але ми не погодилися.

Олег Гусак: Але він приїхав другий раз. Сказав , що неподалік пологового будинку організовують зелений коридор, у районі спорткомплексу «Іллічівець» , а отже, ми всі разом зможемо безпечно виїхати з Маріуполя. Це нас переконало і ми поїхали в лікарню. Ми б і раніше виїхали, але боялися, що прямо в дорозі у Насті почнуться пологи. А ще ми знали, що відбувалося 2014 року, коли розстрілювали машини, які їхали без супроводу. Виїжджати було небезпечно.

ЄП: Ваші родичі поїхали з вами?

Ольга: 24-го лютого ми обдзвонили близьких , які жили в багатоповерхівках, пропонували їм переїхати до нас, бо в нашому будинку є підвал, там безпечніше. 5 березня з восьми людей семеро поїхало в лікарню.

Олег: Брат Ольги не захотів їхати , вирішив залишитися. Згодом будинок розбомбили, він загинув.

ЄП: Як ви дізнались про його загибель?

Напис «Здесь труп». Джерело: Особистий архів родини Гусаків

Ольга: Повідомили сусіди через кілька місяців. На нашому паркані було написано: «Здесь труп». Він загинув у перші дні квітня. А забрали тіло звідти 26-го.

Олег: Був уже сильний запах. Тому і написали , що там труп.

ЄП: Повернемось до лікарні.

Олег: У цій лікарні , в підвалі, ми були з 5 по 9 березня. В ніч на 8 число, десь з 2-ї по 4-у ночі, її обстріляли з «Градів». Снаряди влучили в будівлю поруч, де приймали аналізи. Я зранку пішов туди — навкруги валялися залізні шрапнелі зі снарядів. Тобто росіяни розраховували вбити багато людей.

ЄП: Як ви запам’ятали 9 березня?

Олег: Зранку ми були на вулиці , тобто у дворі пологового, де моя дружина готувала обід для всіх мешканців. За кілька хвилин до прильоту авіабомби у своєму «Ланосі» я слухав українське радіо на середніх хвилях 87.3. Більшість людей була в підвалі, частина вагітних ще залишалась на другому поверсі.

Ольга у дворі готує їжу , за пів години до російського авіаудару. Джерело: Особистий архів родини Гусаків

Ольга: Коли люди , які відповідали за приготування їжі, виїхали, ми взяли це на себе. Чоловіки носили дрова для вогню. Зі снігу топили воду. Ми надворі саме готували їжу, як неподалік почався обстріл з «Градів». Ми спустилися в підвал, а через якийсь час знову вийшли назовні, бо треба було далі готувати іжу. Через 15-20 хвилин почався авіаналіт.

ЄП: Що ви почули?

Олег: Цей звук неможливо ні з чим сплутати. Бомбардувальники — надзвукові. Пронизливо і дуже сильно гудять. У нас було чотири секунди. Один , два, три, чотири... б-у-у-у-х.

ЄП: Ви почали бігти в підвал?

Олег: Від вогнища , де готували іжу, до входу в підвал було приблизно п’ять метрів. Я почав бігти за Ольгою — вона вже спускалася сходами — як пролунав вибух. Ударною хвилею її відкинуло об металеві двері. Я впав їй на ноги. Ліву частину мого пуховика розірвало на шмаття. З лівого вуха та підборіддя текла кров. Тепер у голові та лівому вусі постійно шумить та дзвенить, я погано чую. Отримав травму плечового суглоба, через що ліва рука до ліктя не працює. Нас засипало склом, привалило металом, бетоном. Ользі посікло обличчя. Наш десятирічний син Владислав тоді був із Настею в підвалі.

На перших секундах відео Ольга та Олег Гусаки після російського авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі.

Ольга: Я пам’ятаю тільки вибух.

Олег Гусак , поранений під час російського авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. Джерело: Особистий архів родини Гусаків

Олег: Кажуть , було два вибухи, але я чув тільки один. Якийсь час ми лежали серед усього цього непритомні. Потім я підповз до дружини. Мене охопив жах. Подумав, вона мертва. Я кричав її ім’я. Стояла суцільна стіна пилу. Через кілька секунд, можливо, хвилин, вона розплющила очі. Її лице та голова були в крові. Мені та брату зятя вдалось затягнути її в підвал. Посадили на стілець. Я дістав з аптечки, що висіла на стіні, шматок вати та сильно притиснув розірвану рану на щоці дружини. Здається, пройшло зовсім трохи часу, як ми почули: «Поранені є?». Це були маріупольські поліцейські.

Ольга Гусак , поранена під час російського авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. Джерело: Особистий архів родини Гусаків

Ольга: Мене під руки вивели , посадили в поліцейську машину і відвезли у лікарню №2. Діти (як вже пізніше ми дізнались) залишились на територіі лікарні №3, в будівлі хірургічного відділення. Так ми загубилися і довго нічого не знали один про одного. Правда, Владик після вибуху знайшов мою сумку зі всіма нашими документами.

У лікарні №2 мені зашивали обличчя без наркозу. Я то приходила до тями , то вирубувалась. Мені зробили тільки одну перев’язку. Зеленкою помазали, і все, бо в лікарні вже не було жодних медикаментів. Потім мене на ношах підняли на третій поверх. Оскільки я втратила багато крові, мені не давали спати, бо я вже могла потім і не прокинутися. Я нічого не розуміла, не знала, де діти, що з ними. Через два дні я вже почала потихеньку ходити.

ЄП: Це вже було 11 березня?

Ольга: Так. Коли нас привезли в «другу» лікарню , цю територію ще контролювала Україна. Ввечері наші військові забрали своїх поранених і вийшли з лікарні. Наступного дня, 12 березня, зайшли росіяни. У двох кінцях лікарні вони поставили по танку. 13-го один із них розвернув дуло і вистрелив у лікарню.

ЄП: Так вони ж уже її захопили.

Ольга: Так , окупанти вже навіть встигли своїх поранених завезти. Вони влучили між четвертим і п’ятим поверхом. Ми лежали на третьому, відразу кинулися з ліжок і почали бігти в підвал. Відтоді ми там і сиділи.

ЄП: Росіяни постійно перебували в лікарні. Вони розмовляли з вами?

Ольга: Ми жили з цими виродками до 25-го березня. Вони казали , що прийшли нас звільняти від фашистів. Здебільшого то були «денеерівці» й чеченці. «Денеерівці», як бомжі — форма пошарпана, брудна. У них були не тільки «AK», але і гвинтівки Мосіна 1943-го року. Такі ось «освободітєлі» прийшли нас визволяти. Вони, ідіоти, навіть не можуть порівняти, що в нас добре, а в них погано.

Олег: Прийшли нас звільняти — від роботи , будинків, життя.

ЄП: Як часто вони заходили до вас у підвал?

Ольга: Вони заходили і забирали людей. Там був окупант , сам із Донецька, але всі називали його Осєтіном. Якось він провів повз нас двох дівчат. У нього в руці був пістолет. Вони йшли підвальним коридором: дівчата попереду, він за ними. Коли завернули за ріг, відразу пролунало два постріли. Звісно, ніхто не побіг дивитися, що там з ними, — бо і тебе вб’ють.

ЄП: Вас теж хотіли розстріляти.

Ольга: У них звідкілясь була інформація , що жінка з пошкодженим обличчям ставить розтяжки. Вони вважали мене диверсанткою і хотіли вбити.

ЄП: Як це відбувалося?

Ольга: Мабуть , той самий Осєтін направив до нас у підвал солдата, який шукав цю нібито диверсантку. Я сиділа після поранення, замотана в плед. Він підійшов до мене, перезарядив автомат і сказав: «Откривай ліцо!». Я відкрила , а воно в мене у шрамах після вибуху. «Пошлі». Олег встає і каже: «Я — її чоловік. Куди ви її забираєте?» «Ето дівєрсантка». Нас відвели до трьох наших полонених хлопців із тероборони. Вони мали опізнати жінку , яка нібито ставить розтяжки. Окупанти поставили мене перед ними. Тоді хлопці сказали: «Ні , це не вона». Якби вони відповіли: «Так» , — мене б на місці розстріляли. Було дуже страшно.

ЄП: І весь цей час ви не знали , чи живі ваші діти.

Український солдат та Владислав Гусак після російського авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. Джерело: warmonolog.com.ua

Ольга: Якось в підвал лікарні прийшов священник московського патріархату і сказав , що був другий приліт на пологовий будинок і всі, хто там залишився, загинули. У мене відразу почалася істерика, бо ми вважали, що наші діти досі там. Мене схопила Марина (ми родинами здружилися в підвалі) і запитала, що я відчуваю. Я сказала, що мої діти не могли вмерти, вони живі! І вона відповіла: «Значить , вони живі. Поки ти не побачиш їх тіла, вони живі!» Ми не знали , що після лікарні № 3 їх вивезли недалеко від «Азовсталі», в інший пологовий будинок, на лівому березі Маріуполя.

Олег: Ви не уявляєте , що це було, як нею трясло. Ми, чоловіки, по-іншому реагуємо, а жінки — вони ж матері, в них дуже сильні емоції.

Ольга: Я розуміла , що якщо, не дай боже, моїх дітей більше немає, я не зможу жити. А померти там дуже легко, адже нас нон-стоп обстрілювали.

Олег: Потім ми на задньому дворі вже лікарні № 2 почали готувати їжу , розпалили вогнище. Ми бачили, як неподалік проїжджали танки, БТРи, легкові авто з «Z».

Ольга: Олег намагався пройти бодай сто метрів , але це було неможливо. Повсюди снайпери, прильоти. Коли ми бачили, як когось привозять у лікарню, то питали в них, де і як їх зачепило. Хтось ішов по воду, хтось стояв у черзі за хлібом. Росіяни накривали скупчення людей. Я дуже боялася літаків. Один із окупантів бачив, як я здригаюся від них, і сказав: «Та чьо ти боішься , ти нє бойся, у нєго єсть коордінати. Он просто квадратамі вибіваєт».

Олег: Якщо квадрат контролюють українці , окупанти будуть його стирати під нуль. Вони цього не приховували.

Ольга: На нашому мікрорайоні «Черьомушки» із декількох десятків багатоповерхівок залишилося тільки дві.

Олег: Тому коли в ООН розповідають , нібито в Маріуполі загинуло 20–30 тисяч людей, — не вірте. Там загинуло, я вважаю, понад 100 тисяч. Наприклад, наша родина: чотири людини жили в хаті, з них одного вбило. І так у багатьох сім’ях. Є знайомі, яких убито сімейством. Є знайомі, в яких вбили дітей, що бавились та росли з нашим сином. Думаю, загинув що четвертий маріуполець.

Ольга: На місце , де ми готували їжу, росіяни приволокли мертвого українського солдата. Вони поклали тіло біля самого входу — ми мали ходити повз нього і дивитися. Так вони давили на нас морально. Навіть коли ми виїжджали, тіло ще лежало при вході.

Владислав Гусак , Ольга Гусак, Олег Гусак. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

ЄП: Як ви звідти вибрались?

Ольга: Раптово з’явився зв’язок. Не знаємо , чому і як це сталося. У Олега вперше за місяць задзвонив телефон. Справжнє диво. Ми сиділи на вулиці, була гарна погода, аж раптом звучить рингтон. Ми за цей час навіть забули, як це. З нами зв’язався однокласник Олега — він побачив відео з пологового будинку, впізнав на ньому Владика і розшукував нас. Сказав, що ці кадри побачив весь світ.

ЄП: Як ви заряджали телефони , поки були в лікарні?

Ольга: Нам допомагала санітарка. Вона брала наші телефони і десь заряджала. Ми їх використовували як ліхтарики.

ЄП: Куди ви поїхали?

Ольга: Ми не хотіли виїжджати з цього пекла , поки не знайдемо дітей. За Маріуполем були пансіонати, туди не прилітало, тож ми з родичами поїхали в тому напрямку. Дорогою на першому блокпосту Олега мало не розстріляли.

Олег: У мене не було документів , тільки водійське посвідчення. Окупант почав вимагати документи. Я перший раз не почув — я ж після вибуху не дуже чую на одне вухо. Він удруге запитав про документи. Поки я намагався їх дістати, він уже націлив на мене автомат. Далі сказав мені вийти з машини. Відібрав телефон і почав у ньому ритися. В телеграмі він побачив, як я комусь написав, що прийдуть рашисти і тоді ви дізнаєтесь, що це таке. «А , так ти із етіх самих, — почав окупант. — Твой дєд воєвал протів фашистов , а ти сєйчас за ніх. Ти што, нє знаєш, што оні сдєлалі с Украіной?». Він сказав , що зараз мене розстріляє і все спишуть на війну. Я дістав хрестик, затиснув у зубах, думаю: ну, пішли. Аж тут якийсь старший росіянин, що недалеко займався затриманими ромами, сказав цьому: «Да брось ти єґо , отпусті». Я подумав: «Ніхріна собі». Мені дивом пощастило.

Ольга: Далі у нас уже більш-менш був зв’язок. Ми почали дізнаватися про дітей. З’ясували , що вони на лівому березі, що Настя 22-го березня народила хлопчика і з ним усе добре. Але вони про нас нічого не знали. Тепер була нова проблема: як перевезти звідти дітей. Через місто ніяк — між лівим і правим берегом мости зруйновано і постійний обстріл «Азовсталі». Єдиний шлях — в об’їзд через «ДНР» до Новоазовська, а звідти в Маріуполь, а це означало фільтрацію і велику ймовірність, що далі нас уже нікуди не випустять.

Я щодня дзвонила дітям , писала СМС. Жодної відповіді. Але була надія: раптом у них з’явиться зв’язок, раптом якось прочитають. У мене часто запитують, як я не зійшла з розуму. Я, чесно кажучи, не люблю читати, а там за сім днів прочитала п’ять книг.

ЄП: Які?

Ольга: Детективи. Вони валялись у тому будиночку для відпочинку. Так я відволікалась.

Олег: Дружина сідала біля вікна з 5-ї ранку і читала.

Ольга: Надворі я якось помітила групу дітей. Один із хлопчиків був дуже схожий на Владислава. Така ж шапка , така ж куртка, така ж хода. Я на нього постійно дивилася. Діти, напевно, думали, що я якась божевільна тітка. Потім я дізналась, що цього хлопця також звати Владислав. Якось я купила йому солодощі. Подумала, що це ж і мою дитину хтось зараз пригощає.

Ще я ходила в пункти пошуку родичів. Ми знали де діти , але вони нічого не знали про нас. Настя мені потім казала: «Мам , я була впевнена, що 18 березня, де б ти не була, ти нас знайдеш, навіть якщо доведеться повзти, бо 18-го у Владислава день народження». Вона була переконана , що якщо я жива, то розшукаю їх 18 березня. День народження Владика вони святкували в підвалі, йому тоді подарували пряник — більше нічого не було.

«І коли цей день настав , а ти нас так і не знайшла, я з тобою попрощалась», — розповідала мені Настя вже потім. Тоді вона теж згадала , чóму я її завжди вчила: «Запам’ятай , батьки батьками, але якщо буде стояти питання батьків і власних дітей, то завжди вибираєш дітей». Саме тому вона вирішила виїжджати. А на наступний день росіяни кинули на «Азовсталь» хімічну бомбу.

ЄП: Коли ви вперше зв’язалися?

Ольга: 11 квітня десь о 12:00 ночі я за традицією по черзі набираю всіх їх. І тут Владислав підіймає трубку. Я не вірю своєму щастю. «Синок , синок». Він кричить: «Мамочка , мамочка. Настя-я-я, мама дзвоне». Тоді Настя розповіла , що вони на кордоні.

Олег: Я починаю кричати , бо розумію, що це російський кордон. А вони на тому самому відео з пологового будинку, вони свідки воєнних злочинів росіян.

Ольга: Олег боявся , що їх уб’ють, почав кричати, щоб повернули хоча б Владислава. Владик кричить, що не хоче вмирати, що боїться туди їхати. Тоді я вже кричу в трубку Насті: «Роби , як вважаєш за потрібне. Виїжджайте, я вас знайду!».

Ольга Гусак , розмова після показу документального фільму «20 днів у Маріуполі» у Варшаві, грудень 2023. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

ЄП: Хто їх вивіз?

Ольга: Якісь французи , які приїхали робити репортаж у лікарню. Вони обіцяли Насті, що допоможуть пройти без черги і фільтрації. І все так дійсно було.

Олег: Якби росіяни взяли телефон Владика , це був би кінець.

ЄП: А що було в тому телефоні?

Олег: Перед війною я віддав свій телефон сину. Там були номери учасників АТО і не тільки. Телефон «не почищений». Оскільки я був головою незалежної профспілки Маріупольського торгового порту , то також зв’язувався та переписувався з працівниками різних слідчих органів та структур. Я зі своїми товаришами боровся в порту з корупцією.

Ольга: Їм дуже пощастило , що росіяни не перевірили телефон.

ЄП: Як ви планували виїзд?

Ольга: Доньки від першого шлюбу Олега разом з Настею почали шукати , хто б нам допоміг. Вони знайшли водія, який готовий був за п’ять тисяч доларів вивезти нас звідти на підконтрольну Росії територію. Але водій не приїхав, тож ми вирішили йти пішки. Берегом над морем не пішли, бо нам сказали, що там усе заміновано. Хоча наш друг велосипедом доїхав до Криму.

ЄП: З Маріуполя? До Криму? Велосипедом?

Ольга: У нього прізвисько Суїцидник.

Олег: Він дуже добра , людина, але без гальм. Він їхав у Крим велосипедом і дорогою побачив танк, біля якого вовтузилися військові — танк не заводився. Він спершу не міг розібрати, чиї вони, а вже потім з’ясувалося, що то росіяни. Суїцидник під’їхав ближче, запитав, чи потрібна допомога. А в нього ж золоті руки. Він копирсався, копирсався і танк завівся. Росіяни йому наказали їхати з ними в штаб — мовляв, нам такі, як ти, потрібні. Ну, він гайда на велосипед і полями — тікати від них. Ба більше: потім він із Криму повернувся назад у Маріуполь, побачив свою розбиту хату і поїхав назад у Крим.

ЄП: Зараз відомо , що з ним?

Ольга: Він — кримський татарин. Наш , українець. Найімовірніше, в Криму, там його рідні.

Ольга Гусак , Владислав Гусак, Олег Гусак. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

ЄП: Повертаємось до вашого виїзду.

Олег: Отож ми вирішили йти пішки , але дізналися, що неподалік волонтери вивозять автобусами людей на Бердянськ. Більше ми нічого не знали. Ми вирішили їх розшукати — я, дружина і Євген, друг і колега по роботі, який теж виїхав з Маріуполя і жив із нами в пансіонаті.

Було 14 квітня. Лив дощ , під ногами страшне болото — маріупольський бруд жахливий. Пройшли ми десь п’ять кілометрів, побачили мікроавтобус, навколо багато людей. Сказали, що вивозять у Запоріжжя. Ми готові були їм цілувати ноги. Водій запитав, чи поїдемо ми стоячи? Так хоч на одній нозі.

ЄП: Як ви проходили блокпости?

Ольга: Дорогу , яка зазвичай триває 2-3 години, ми їхали 12 годин. Я весь час молилася. Загалом ми пройшли 25 блокпостів. На кожному чоловіків роздягали. Дивилися, чи є синці від прикладів, які татуювання. Ми проїжджали повз танки. На трьох постах чеченці Олега не роздягали, казали: батя, заходи назад в автобус. Думали, що йому років 80. Так він тоді виглядав.

На одному з блокпостів «деенерівець» побачив у моєму телефоні повідомлення , що прийшла зарплата. «Что ето за деньґі?» Я на нього дивлюсь і думаю: «Ти що , ідіот?». Це ж вони напевно не знають , що зарплата може приходити на банківську карту. Дикуни. В когось у телефоні вони побачили групу ОСББ і подумали, що це якось пов’язано з СБУ. Їм люди дуже довго пояснювали, що це просто об’єднання співвласників будинку. На одному блокпосту колишній українець, зараз «деенерівець», виродок, підходив до чоловіків і ставив питання російською. А потім різко переходив на українську з питанням: а де працював?

Олег: За відповідь українською щонайменше могли відбити нирки. У найгіршому випадку — розстріляти.

Ольга: Біля останнього російського блокпосту ми проїжджали замінованим відрізком дороги. Потім я побачила стовп із маленькими блакитно-жовтими прапорцями. Український блокпост. Щастя! В автобус зайшов наш військовий , западенець, і такий: «Усі живі , всі здорові? Ласкаво просимо!» Я не могла повірити , що ми вибрались з того пекла. Коли ми приїхали в Запоріжжя, виглядали як бомжі. Перше, що зробили, — купили шаурму. Так хотілося їсти. Наступного дня ми поїхали в Черкаси, там живе мама Олега.

Олег: Але в автобусі , яким ми виїздили з Маріуполя, також були ті, хто просто їхав у якихось справах до Запоріжжя, а потім повертався назад. Їм усе нормально було.

Ольга: Так , там є ті, хто чекав росіян.

Олег Гусак , розмова після показу документального фільму «20 днів у Маріуполі» у Варшаві, грудень 2023. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

ЄП: Навіть після того , що побачили і пережили?

Олег: Я не вірю , що до таких може щось дійти.

Ольга: До деяких уже доходить. Вони ж прямо не скажуть , що вони — придурки і не розуміли, що таке Росія. «Олю , це вже не те місто, це вже не те життя». Я ж відчуваю , про що вони. Думаю, раз ви чекали — тепер живіть там. Мені їх не шкода.

Олег: На моїй роботі , в бригаді із 59 людей, 2013 року, осіб 20, як не більше, явно були проти України. Тобто проти того, що українці брали курс на Захід. 5–6 були за українське майбутнє в спільноті з європейськими державами. Решта «тихушники» — «ждуни». Але чия це провина? У нас в мікрорайоні, коли донька в 90-х пішла в школу, був тільки один український клас. 30 років питанням мови та перетворенням совєтського менталітету на свідомий український, особливо в нашому регіоні, майже ніхто не займався. Так, були тверезомислячі люди, але дуже малий відсоток. В Україні не дбали про рідну мову і не викорінювали російське телебачення й сайти, що заволоділи мізками значної частини населення.

Не розвивалися нові демократичні незалежні профспілки , які теж багато чого б пояснювали робітникам. Їх просто знищували. Керівники різних рівнів, голови «кишенькових» профспілок із совєтським корінням, маючи власні відомчі ЗМІ та сайти, не проводили відповідні зустрічі, не розповідали та не роз’яснювали своїм підлеглим (а це десятки тисяч маріупольців), ані про цілі Майдану, ані про загарбницьку війну, яку Росія розв’язала проти України ще 2014 року. Яскравий тому приклад — Маріупольський порт. Ось до чого це привело.

ЄП: Які зараз у вас настрої?

Ольга: Я сама — російськомовна , але вважаю, що в Україні російська мова взагалі не повинна лунати. Нам потрібна залізобетонна огорожа з Росією, щоб РФ з-за неї навіть не було видно. З 1991-го Україна не брала участі в жодних війнах, а русня сунула свій ніс усюди — Придністров’я, двічі Чечня, Грузія, Сирія, Україна.

Олег: Вони щось нам за Донбас розповідають , а самі по Чечні два рази проїхались, вбиваючи людей зі своїми ж, російськими паспортами. Вони нічого не знають про власну історію, як усе насправді відбувалося в Другу світову й хто допоміг Радянському Союзу перемогти. Вони цього не розуміють.

Ольга: Одна наша знайома , москвичка, запитала, чому Настя не зробила в березні в Маріуполі свідоцтво про народження дитини. Міста немає, яке свідоцтво? А вона почала розпитувати, чому тоді в «ДНР» не зробили. Я їй відповіла: «“ДНР” — не Україна. “ДНР” — це ваші російські виродки». А вона мені: «Я уже нічєго не понімаю».

ЄП: Зараз підтримуєте з нею зв’язок?

Ольга: Ні. У мене є інша знайома росіянка , яка жила в Маріуполі. Після 24-го лютого вона не спілкується зі своїми родичами з Росії. Каже їм: «Ви зомбовані придурки». Якось сказала мені: «Ти навіть не уявляєш , як я ненавиджу русню». А я їй чесно відповіла , що думала, що вона з окупації виїхала в Ростов, а не Одесу. «Ти шо? Та коли виїжджала з Маріка , ці уроди на блокпосту питали, чи у мене є чай. Я їм отак кинула на землю — нате. Якби у них не було автоматів, я б їм очі видряпала».

ЄП: Як Настя з чоловіком , дитиною та Владиславом виїжджали з Росії?

Ольга: Їх не випускали з Росії , тому що у малюка не було свідоцтва про народження. Росіяни змушували Настю зробити російське свідоцтво, і її це збісило. Вона на російському кордоні кричала: «Запам’ятайте: мій син народився в Україні , він — українець!» До її чоловіка підійшов російський митник і сказав: «Уґомоні свою жену». Той йому відповів: «Тобі треба , ти — і уґоманівай, а я ризикувати не буду».

До війни у Насті було пересічне ставлення до Росії. Вона казала , що там теж люди, діти, і що в нас теж є свої мінуси. 24 лютого все змінило. Всі в Росії — зомбі, уроди. Вона їх ненавидить. Її світобачення перевернулося. Усвідомлення того, що вона — українка, прийшло вмить, із початком повномасштабної війни. Чесно кажучи, я навіть боялася, що Настя з чоловіком вирішать залишитися в Росії. Коли я їй це сказала, вона відповіла: «Мам , як ти могла про мене так подумати?»

ЄП: Зараз вони в Нідерландах. Як їм усе-таки вдалося виїхати?

Ольга: Коли вона дзвонила , я відчула, що вона на межі. На ній — двотижнева дитина, брат. Тож ми взяли ноги в руки і поїхали в черкаський РАЦС. Коли я туди залетіла, в мене все було написано на обличчі. Олег пояснив, що росіяни не випускають дочку з Росії через відсутність свідоцтва про народження. І нам у Черкасах зробили цей документ. Ми відсканували і вислали Насті свідоцтво про народження її сина та нашого внука, українця Даміра.

Олег: Вони знайшли кольоровий принтер вже в Білорусі й видрукували там свідоцтво. Після того , як росіяни не пропустили їх у Латвію, вони поїхали на Білорусь. Між кордоном Росії та Білорусі був невеликий звичайний пост. Їх пропустили в Білорусь навіть не продивившись всі документи.

ЄП: І білоруси пропустили їх в ЄС?

Ольга: Так їх без проблем випустили в Латвію. Машину особливо не перевіряли. Єдине , що запитали у Владика, чи його не вивозять силою, адже прізвище у нього було інше.

ЄП: Коли ви вперше побачились з Настею?

Ольга: З Черкас , після лікування в місцевій лікарні, я вирушила до Львова. Потім із польсько-українського кордону до Нідерландів мене везли німецькі волонтери, які розподіляли українців по країнах ЄС. 7 травня вони привезли мене до моїх дітей у Роттердам. Настя з чоловіком і Владиком саме були на вулиці. А ми вже під’їжджали. Раптом я як закричу: «Сто-о-оп!». Німці різко по гальмах. Автівка зупинилася посеред дороги. Я вистрибнула з неї й нумо бігти до дітей. Такою була наша перша зустріч через майже два місяці після розлучення в Маріуполі.

Владислав Гусак , розмова після показу документального фільму «20 днів у Маріуполі» у Варшаві, грудень 2023. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

ЄП: Ви б хотіли повернутись жити у Маріуполь?

Ольга: Ні. Я дуже хочу туди поїхати — там поховані мої батьки , брат. Але жити там я не зможу. У мене зірве дах. А по-друге, я не зможу спілкуватися з цими виродками, які чекали «русскій мір». Мене або вб’ють, або посадять. Ми б хотіли заробити грошей, купити десь помешкання в маленькому містечку в Україні й спокійно жити, але після 24 лютого ми вже не будуємо планів. Ми щоранку прокидаємось і на цьому дякуємо богу. В теплі, не голодні — більшого нам уже не треба.

Будинок Гусаків після російського бомбардування. Джерело: Особистий архів родини Гусаків

ЄП: Мабуть , дуже складно щоразу розповідати те, що ви пережили.

Ольга: Так , але ми готові про це кричати. Щоб цей жах не прийшов у інші країни. Росію треба зупинити. Ми хочемо, щоб весь світ знав: росіяни — злочинці. Ми хочемо, щоб їм навіть не давали права говорити.

Олег: Залишити їх там за парканом , хай живуть у своєму світі й зжирають одне одного.

Ольга: Дуже хочеться , щоб Путіна, Лаврова, всю їхню банду судили в Гаазі. А потім щоб їх віддали українцям. Ми б їх по частинах рвали. В Маріуполі немає родини, яка б не пережила якийсь жах чи не втратила когось із рідних. Росіяни повинні за це відповісти.

Євген Приходько profile picture

Євген Приходько

Всі тексти автора

Читайте також