Євген Клімакін: Катю , коли ти заплющуєш очі й думаєш про Маріуполь , що ти бачиш?
Катерина Кушнеренко: Море і чайки. Чайки — немов символ нашого міста. У Маріуполі загалом було дуже багато птахів.
ЄК: А руїни бачиш?
КК: Руїни не хочеться бачити: вони не в спогадах , вони зараз у реаліях. Згадки про Маріуполь — це щось добре, світле. Це драмтеатр і парк навколо. У нас дбайливо доглядали за деревами, газонами, пахло свіжою травою. Цей запах я, напевно, не забуду ніколи.
ЄК: Фотографію драмтеатру з висоти бачили в різних країнах світу. І величезний напис російською «ДЕТИ» — щоб туди не скидали бомби.
КК: Це жахливий терористичний акт , який вчинили російські льотчики. Ці найгірші й найжорстокіші створіння добре розуміли, що там — діти, що там — люди, але все одно скинули бомби.
Ми часто ходили в драмтеатр на вистави й балет — у нас була дуже професійна група балерин. У драмтеатрі проходив мій випускний 2021 року — нам вручали атестати , а потім була святкова частина.
ЄК: Яким ти згадуєш 24 лютого 2022 року?
КК: Ми всі були вдома , спали. Я прокинулася від того, що батька як військового викликали за тривогою. Мама встигла з ним попрощатися, я — ні.
Ми відразу сіли в новини. У маріупольських чатах вже писали по районах: де спокійно , де росіяни стріляють, де бачили якусь техніку.
Десь о другій ночі почали обстрілювати мікрорайон Східний і всю лівобережну частину Маріуполя. Були ракетні удари по станціях ППО , аеропорту — це неподалік нашого дому. А після виступу диктатора Путіна ми зрозуміли , що почалася повномасштабна війна і бомблять не тільки Донецьку область, а всю Україну.
Коли я чула вибухи , в мене лилися сльози: флешбек у 2014 рік — тоді так само були безперервні вибухи. Росіяни обстрілювали місто всю ніч, знищили Східний, який найближче до лінії фронту. У телеграмі посипалися відео палаючих квартир, офісів, багатоповерхівок. Я немов опинилася у 2014 році.
ЄК: Тоді маріупольці місяць були під окупацією РФ.
КК: Так. І 13 червня 2014 року «Азов» , підрозділи ЗСУ та добровольці звільнили Маріуполь і відігнали ворога. Вони нас захищали всі ці вісім років, нікуди не відходили. Місто було готове. Для нас не стало несподіванкою, що на Маріуполь знову пішли. Неочікуваним було те, що російські війська зайшли з Криму й Білорусі.
ЄК: Скільки тобі було років , коли почалася перша окупація?
КК: Десять. Пам’ятаю , ми саме складали іспити в четвертому класі, сиділи за партами й вчителі сказали: «Діти , не переживайте. Ми — українці, ми не забуваємо, хто ми». Потім учителі почали закладати школу мішками з піском і заклеювати вікна. А коли я прийшла додому , то побачила, що й мама заклеює вікна. Я відчувала, що щось починається, але як дитина тоді не розуміла, що саме. Бо який у нас був приклад? Другої світової й усе. Слава богу, до 2014-го ми не знали, що таке війна. От тоді, напевно, дитинство й закінчилося. Ми почали збирати гроші для наших військових — ті кишенькові, які нам давали, по п’ять гривень, — а не на цукерки чи ляльки. А ще ми з волонтерами писали листи й малювали картинки для наших воїнів.
Мама з Катериною. Фото: Маґдалєна Дзєженцька ЄК: Що ви писали в тих листах?
КК: Просто бажали здоров’я. Маріуполь не так далеко від кордону з Росією , у нас у всіх там родичі, і ми не розуміли, як може початися війна. Потім у нашому житті з’явилися Червоний Хрест і ЮНІСЕФ й почали вчити, як ховатися від артобстрілів. Уже в десять років я знала, що таке «Град» та «Смерч» і як від них ховатися. Тобто вже з десятилітнього віку в моїй голові діяв механізм порятунку, захисту.
ЄК: Ти пережила дві російські окупації. Чим перша відрізняється від другої?
КК: Під час першої я не бачила росіян , а під час другої — побачила. Знаєте, зазвичай у людей в очах людяність, а в їхньому погляді було щось страшне. Навіть неможливо сказати, що вони — люди. Вони говорили нам: «это вам за то, что вы хорошо жили»; «вы — хохлы, вы совсем обнаглели»; «почему вам можна, а нам нельзя хорошо жить? значит и вы не будете».
Окупанти вкрали у мого дідуся машину , ноутбуки. Застрелили його собаку, німецьку вівчарку: спеціально випустили її з вольєра і задля розваги вбили трьома пострілами. Добре, що вона швидко померла. А потім вони приходили до дідуся, поранені, змусили дати їм ліки й воду, питали: «А что это у вас тут начальники живут?» — і показують на приватний сектор , де ми жили. Дідусь каже: «В смысле , начальники?» — «У вас там такие крутые дома, наверное, это начальники вашего города». Дідусь відповідає , що ні, це звичайні люди, хтось в порту все життя працює, моряки. Той каже: «Да? Ну , не похоже это как-то».
ЄК: Ви до 15 березня залишалися в Маріуполі , ховалися від бомб, три тижні провели в підвалах. Що найгірше ти бачила?
КК: Перший такий момент — коли в Маріуполі я побачила голодні очі. Магазини закрилися десь на другий чи третій день повномасштабної війни , взагалі не було можливості знайти їжу. Потім, коли ми вдень виходили на вулицю (ввечері вже не можна було), я бачила жінок, дітей, які намагалися знайти бодай якусь хлібинку, якусь їжу. Було моторошно дивитися, як із нормальних людей ХХІ сторіччя люди перетворилися на таких, ніби під час Другої світової війни.
А найстрашніше я побачила , коли ми їхали трасою під час евакуації. Я притиснула тоді сестру до себе і заплющила її очі. Перша картина — розстріляні колони, згоріла машина, а в ній три людини. Батько (водій), мама поруч і дитинка — рік або два. Вони згоріли живцем. Потім я бачила відірвані ноги, тіло чоловіка з виваленими на асфальт кишками. Було багато розстріляних машин, які стояли на узбіччі, — це цивільні автівки, що виїжджали в перші дні.
Остання жертва , яку я бачила, була на в’їзді до Запоріжжя. Ми не знали, що там заміноване поле, і вночі поїхали по ньому. Вийшов місцевий житель із Василівки й кричав на нас, мовляв, ви що, не бачите? он там жінка підірвалася. І показує нам на тіло — просто на дротах повисло. Сподіваюсь, більше не побачу такого жаху.
Ми до останнього думали , що помремо. Коли ще сиділи з дітьми в підвалі, то якось говорили про те, що їм робити, куди йти у разі, якщо ми загинемо. Бо всі ми чітко усвідомлювали, що можемо не вижити, особливо, коли чули вибухи, а це було щохвилини. Тому потім ми й намагалися триматися разом, щоб або померти одночасно, або надавати один одному якусь допомогу.
ЄК: Ви сиділи у підвалі з дітьми?
КК: Так , з моєю молодшою сестрою, їй 12 років, і моїми двоюрідними братиком і сестричкою, яким по 11. У підвалі нас було дев’ятеро людей — наша родина і родина моєї тітки. Просто в нас удома не було навіть підвалу, де б ми могли сховатися. У нас дім двоповерховий, і в перші години повномасштабної війни ми ховалися під сходами. А жили ми неподалік аеропорту, і дім просто трусився. Ми розуміли: якщо тут залишимося, довго не протягнемо. Тому першого ж дня перейшли до тітки. У неї під сарайчиком малесенький підвал із закрутками. Коли ми будували наші будинки, то подумати не могли, що буде війна. Якщо я будуватиму свій дім, в мене буде добре укріплений підвал, із вентиляцією.
Родина тітки свій підвал почала готувати першого ж дня , десь о шостій ранку — вони винесли весь мотлох, поставили лавочки. І ми в цьому підвалі пробули три перші тижні повномасштабної війни. Спали сидячи, ногами дотикалися один до одного — їх неможливо було розтягнути.
ЄК: Розкажи про перші дні повномасштабної війни.
КК: Було дуже важко. Спочатку ще було світло , і я хочу подякувати нашим комунальникам — це справжні герої. Електростанції бомбили з першого дня, але комунальники їздили, ремонтували їх, і тоді багато з них загинуло. Це нереальні люди — вони дали нам змогу підзарядити телефони, бодай трохи нагріти наші будинки, адже в нас там духовки, усе електричне. Завдяки електриці й вода була, щоб насоси качали.
28 лютого зникло світло , а через день і вода. 2 березня зник зв’язок, і це було найгірше. Бо останні новини, які ми читали: Харків напівоточений, росіяни заходять у Київ , на Оболоні танки, окупанти у Вишгороді, Бучі. І все , зник зв’язок «Київстару». Ми просто сиділи у вакуумі й розуміли, що скоріш за все рятуватимуть зараз не нас.
Щоправда , діяв ще «Водафон», але з нього можна було тільки дзвонити. Наш останній дзвінок був батьку — він нам сказав ховатися і максимально економити їжу, щоб потім не гризти землю. Ми спитали його стосовно евакуації (то було в перші дні бойових дій), і він відповів, що наші шанси вижити у цій дорозі — 50 на 50.
ЄК: Ця розмова відбулася 2 березня?
КК: Так , і це була наша остання розмова. Батько, як потім виявилося, був уже в іншому районі міста, неподалік Азовсталі, й ніяк не міг нам допомогти. Він узагалі не знав, чи живі ми, чи мертві. З 4 березня почали бомбити сусідній з нами мікрорайон Черемушки. Я там народилася, ходила в дитячий садок і перший клас. І от я бачу, як квартири дев’ятиповерхівки спалахують, ніби маленькі вогники. Потім виявилося, що там були люди, яким не вистачило місця в підвалах, — вони згоріли живцем. З 4 по 6 березня згорів увесь мікрорайон. Залишилися тільки руїни, але і їх обстрілювали. Люди жили у згорілих підвалах. Ми це бачили на власні очі й розуміли: росіяни йдуть по колу, ми — наступні.
Був такий момент , 7 березня, коли в нашому районі настала тиша. Ми зайшли у дім, думали: може, вже все? Бо 6-го ще йшли запеклі бої, й ми сподівалися, що ворога вибили. Але ввечері нас знову почали обстрілювати. Ми вже сиділи в будинку, бо в підвалі було дуже холодно, аж кістки ломило: на вулиці мінус десять, падав сніг, а ми — взагалі без тепла. Я ніколи не відчувала такого холоду, як тоді, коли сама кістка боліла, ніби зламана. А в домі було плюс десять. Ми вирішили: ну, вб’є так вб’є, інакше ми просто помремо від холоду.
8 березня о 12-й годині наш будинок обстріляли з мінометів , але ми вирішили ще раз перечекати, хоча повилітали шибки й двері вибило вибуховою хвилею. Десь о 14-й ми спустилися в підвал — тоді почався бій, після якого, ми думали, що не виживемо. Бій проходив просто через наші будинки: тут були позиції українських військових, а на сусідній вулиці — позиції росіян. Водночас лунала автоматна черга, міномети, «Гради», звуки гвинтокрилів.
Бій тривав три доби. Зазвичай били десь із четвертої ранку до десятої вечора. Ми навіть у туалет майже не ходили. Їли раз на день , один ковток води зранку, для дітей — ще один увечері. З їжею нас врятувало те, що родич привіз нам дев’ять буханок хліба в перші дні війни. З часом хліб зачерствів, став дубовий — ми його навіть не могли вкусити, тому смоктали, намащували варення. Пам’ятаю, нам із братом тоді дуже хотілося м’яса, і ми уявляли, що б зараз з’їли. Вирішили на той хліб намастити соус теріякі, як до м’яса. Це було просто божественно смачно. Оце нещодавно я знову спробувала таке — гидота.
У підвалі дітям було важко пояснити , що не можна їсти чи пити більше. Ми мали дві маленькі чашечки (пасочки) — такими дітки в пісочниці граються. Так співпало, що вони були жовтого і блакитного кольору. І от нас дев’ятеро людей ділило ці дві чашки води на день — по ковточку. Згодом довелося пити воду зі стічних труб і ту, що з даху стікала. Кип’ятили її на мангалі на вулиці, щоб не отруїтися. Я ніколи не забуду ту воду — на смак, ніби п’єш таблетку від голови, таку гірку, що не можеш проковтнути.
ЄК: Ти розрізняєш звуки автомата , кулемета, «Граду»?
КК: Я більше скажу: я розрізняю , коли вихід, коли прихід — але тепер так усі українці, не тільки ті, що на лінії фронту. Навіть кияни розуміють, коли ППО працює, а коли летить російська ракета. Це такий досвід на все життя. Я знаю, що є міномети 80-го калібру, а є 120-го. Я розрізняю за звуком, які снаряди падають. Нас ще 2014 року ЮНІСЕФ навчив: коли чуєте вибухи — треба нагинатися, закривати вуха і відкривати рот, щоб не контузило. Інколи ми слухали, звідки вильоти, бо якщо виліт із нашої сторони, то обов’язково десь через десять секунд буде приліт. А коли ми чули звуки «Граду», то розуміли: він уже прилетів і нікуди бігти не треба. Адже «Град» летить до точки десь 13-14 секунд. Ми рахували ці секунди, але тільки для того, щоб не зійти з глузду.
ЄК: Який звук найстрашніший?
КК: Звук дрона. Якщо літає дрон — битиме арта , зараз почнеться пекло, адже дрони розвідують. Мені пощастило, що ми не жили в самому центрі Маріуполя, бо по ньому були страшні авіаудари, особливо по пологовому і лікарні. У нас лікарня була гарненька, жовто-зелена — 2022-го зробили капітальний ремонт, завезли нове обладнання, все облаштували. Росіяни мали координати всіх лікарень і станцій — їм повідомили зрадники. Коли вони вдарили, ми не повірили. Сусід поїхав велосипедом у місто, щоб вивідати якісь новини. Приїжджає, а ми такі: ну що? Він став і каже: дайте мені п’ять секунд. І ми бачимо по очах, що вже все. Сусід розповів: «Там люди уже с луж пьют , я не знаю что нам делать». Ще він тоді сказав , що на місці підземного переходу біля драмтеатру — вирва завглибшки чотириповерхову будівлю. Це все авіабомби.
В останні дні мого перебування там ми вже потрохи виходили на вулицю — саме почалася весна , небо блакитне-блакитне, сонечко. І якось я побачила, як зі сторони Криму і з Єйська (він через море саме навпроти Маріуполя) вилітають літаки. У кожному — по дві бомби, і вони їх скидують. Тоді за день ми нарахували 80 літаків — і це щонайменше. А були ще реактивні системи залпового вогню, велися стрілецькі бої.
Та й у самому Маріуполі коїлися жахливі речі. У 17-му мікрорайоні була лікарня: в одній частині лежали цивільні , а в іншій — військові. Коли росіяни захопили район, то вивели всіх військових, не прописаних у Маріуполі, і розстріляли. Вони розстріляли людей поранених, які не мали зброї.
Ще окупанти заявили , що в драмтеатрі не було жертв. А у відповідь на питання, що ж тоді так смердить з-під тих руїн, сказали: тут риба зберігалась. Потім засипали все хлоркою і залили бетоном. Ми вже ніколи не дізнаємося, скільки було жертв і хто там загинув. Але за розповідями місцевих і тих, хто вижив, приблизно тисяча загинула тільки в драмтеатрі. А загалом у місті, як офіційно стверджує наша влада, — 25 тисяч. Проте в одному тільки Іллічівському морзі зареєстровано 87 тисяч опізнаних та 26 тисяч неопізнаних тіл. Це вже понад 100 тисяч. І це тільки ті, чиї тіла дістали. Братські могили копали наші полонені з Азовсталі — їх змусили. Але під завалами залишились тіла. От неподалік залізничного вокзалу під будинком поховано 200 людей. Коли я бачила обгорілі тіла чи рештки... Це не просто мертва людина — це ще жахливіше виглядає.
Катерина Кушнеренко. Фото: Маґдалєна Дзєженцька ЄК: Офіційно в Маріуполі жило близько пів мільйона людей.
КК: Загинув щонайменше кожен п’ятий мешканець. Ми бачили трупи , які лежали на дорогах. На нашому районі чоловік пішов до сусіда по пшоно на кашу для собаки — його вбило, а тіло залишилося серед вулиці. І ніхто не забрав те пшоно — не міг. Всі хотіли їсти, але не могли взяти з мертвих рук пшоно.
На сусідній з нашою вулиці жила родина: мама , тато, три дитинки і ще дідусь й бабуся. Мама вийшла готувати їжу. Неподалік підвалу, де родина ховалася, прилетів снаряд. Вибуховою хвилею вбило всіх, окрім мами. А коли вибухова хвиля — вириває нутрощі, кров з рота, вух, очей. Коли мама побачила своїх дітей, чоловіка, батьків в такому стані — зійшла з глузду.
Офіційно відомо , що в березні 2022-го щодня в Маріуполі скоювалося від 60 до 80 самогубств. Люди, особливо похилого віку, накладали на себе руки — так вони хотіли все припинити. Була пара, мої знайомі, — вони не змогли одночасно й розійшлися по кімнатах. Він викинувся з одного боку багатоповерхівки, а вона — з іншого.
Одна жінка була у своїй квартирі , коли поверхом нижче влучила ракета. Рятувальників не було. Жінка зрозуміла, що застрягла тут, і вистрибнула. Насмерть розбилася.
Мабуть , тоді кожен, хто був у Маріуполі, думав про самогубство. Ми розуміли, що нікуди від цього не втечемо. Було враження, ніби над нами проводять якісь досліди. Ти просто задихаєшся, голова гудить від постійних вибухів, хочеться, щоб усе це нарешті закінчилося.
Траплялися випадки вбивств за їжу. Наш сусід зі своїм племінником не поділили шматок хліба , і один іншого зарубав сокирою. Люди вбивали за шматок хліба, за літр чистої води.
ЄК: Про що ви говорили , коли сиділи в підвалі, а над вами падали бомби, ракети?
КК: У нас був пластилін , і ми з дітками щовечора «готували» з нього вечерю, бо не було що їсти. Хтось ліпив вареники, хтось робив бургери. А 13-го березня, на батьків день народження, ми «приготували» святкову вечерю.
ЄК: Що саме?
КК: Триповерховий рожевий торт зі свічками. Також ми зліпили українську «Мрію» , найбільший літак у світі — ми знали, що її вже немає. І зброю, якою будемо захищати Україну — автомати й «Джавеліни».
В останні дні з’явилася надія , що, можливо, все ж таки вдасться втекти. Ми знали, що поїдемо у Варшаву — мали до кого. Уявляли, скільки з’їмо їжі з «МакДональдзу». Більшість розмов була про їжу. Я ніколи цього не забуду... Коли хочеться їсти, живіт страшно бурчить, а потім такі болючі спазми, немов шлунок склеївся.
А ще в нас було свято: коли ми шукали пластилін , випадково знайшли чотири пляшки «Моршинської» — вона з 2014 року там стояла, коли ми вперше готували підвали. Ми тоді вже пили брудну воду, і коли побачили ці пляшки, були на сьомому небі від щастя.
Усі ці дні в підвалі ми не милися. Я себе вперше побачила в дзеркалі 14 березня , коли ми зайшли в дім, — і злякалася, бо спершу не зрозуміла, що це я, не впізнала себе. Ми вижили не тому що ми — люди, а тому що ми — ссавці, тварини. Ми вижили завдяки інстинктам самозбереження. Нам на уроках розказували, ніби людину людиною роблять якісь почуття, любов. Ні. Людину роблять людиною електрика, вода, їжа. А коли ти всього цього позбавлений, ти — тварина. Родина мого одногрупника не мала їжі, й вони полювали на голуба, як тварини.
У мене були дуже чіткі паралелі з Другою світовою війною. Як колись люди ходили на річку з відрами , так ми з пластиковими бідончиками ходили шукати воду. У ХХІ сторіччі! Коли розвинуті технології, коли люди в космос літають, ми шукаємо чисту воду і думаємо, як нам вижити на одній хлібині.
ЄК: Ти востаннє бачилася з татом 23 лютого , потім він як військовослужбовець пішов захищати Україну.
КК: Весь лютий я його майже не бачила , бо в них, військових, були навчання й часті тривоги. Тиждень до війни я його майже не бачила. 23 лютого ми провели кілька годин за сімейною вечерею — ніколи її не забуду. Ми замовили хінкалі, був дуже приємний вечір. Зазвичай ми розмовляємо про політику, але того дня не говорили ні про неї, ні про неминучість війни — просто насолоджувалися вечором. Потім пішли спати, бо вранці татові було потрібно на службу, а мені — на навчання. І все, після того я його більше не бачила. Хіба що на російських пропагандистських фото — коли вони виходили з Азовсталі.
ЄК: Як складалася його доля після 24 лютого?
КК: Тато у нас такий секретний — навіть коли вже був на Азовсталі , не видавав нам, де він. Тоді зі всіх маріупольських підприємств залишилися тільки завод Ілліча й Азовсталь. Ми намагалися зрозуміти, на якому саме об’єкті тато. Він дуже любить Україну і сказав, що буде захищати її до останнього: «Бо в мене є ви , і це найдорожче. Я повинен робити це заради вас».
15-го квітня тата поранило — за кілька метрів від нього влучив снаряд «Граду». Батька повністю засипало , він був під бетоном і не вижив би, якби на цю конструкцію над ним не стали побратими. Тоді він закричав від болю, і так його знайшли.
ЄК: Побратими почули , що там хтось є?
КК: Так. Вони підняли ті бетонні уламки й врятували його. Ще до того в батька була зламана одна рука й нога , відірваний палець. У бункері на Азовсталі не було туалету, тому доводилось виходити на вулицю. А оскільки в батька була зламана нога, він не міг ходити, тож майже до останнього, до евакуації, провів на вулиці, на поверхні. Кожна секунда могла стати для нього смертельною — бомби сипалися безперервно. Він чудом врятувався.
ЄК: Що зараз відомо про батька з того , що можна розповідати?
КК: Нічого не відомо. Він вийшов 17 травня , потім був у Оленівці. Звідти їх перевели, і добре — тато не був там під час теракту.
ЄК: Ти думаєш про зустріч із батьком?
КК: Я щовечора собі це уявляю і думаю , про те, що можу зараз зробити, щоб він швидше повернувся. І що робитиму після, для його реабілітації. Ми з батьком нечасто розмовляли, коли він був на Азовсталі. Напередодні хімічної атаки він мені сказав: «Доцю , напевно, це вже все. Пробач, якщо я робив щось не так». Це було в травні , незадовго до евакуації. Ми вже були в Польщі. А ще він сказав: ти старша, подбай про маму і сестру. Розмова була тет-а-тет, мама не чула. Я намагаюся не плакати, тримати себе в руках. Мій батько боровся до останнього, зараз він у полоні, тому я не маю жодного права опускати руки. Я повинна зробити все, що в моїх силах.
У Маріуполі ми зрозуміли: вбити може будь-якої миті. Життя —одне , і ми повинні робити все для наших рідних. Так, як мій батько і його побратими боролися за нас. Росіяни називають захисників Маріуполя нацистами, кажуть, нібито вони прикривалися мирними, стріляли по нас. Що, мій батько прикривався мною? Мій батько що, стріляв по мені? Потрібно розуміти: більшість гарнізону Маріуполя — це жителі міста, територіальна оборона. З мого університету тоді загинуло три людини з ТРО. Молоді хлопці, які не змогли просто відсиджуватися, бо це наша земля.
Чому ми не виїхали 2014 року? У нас була така думка: якщо ми поїдемо , значить, ми віддаємо Маріуполь ворогу. Тому ми до останнього там були, до останнього вірили й зараз віримо на 100 відсотків, що повернемося.
У документальному фільмі про Маріуполь Фільм «Маріуполь. Невтрачена надія» 2022 року, режисер — Максим Литвинов. розповідається , зокрема, про жінку, в якої на руках загинув її єдиний 16-літній син — уламок пробив сонну артерію. І та жінка каже: на місці, де в людей знаходиться душа, у маріупольців — порожнеча, згарище.
Попри все , в мене про Маріуполь залишилися світлі, приємні спогади. Я впевнена, місто відбудують. Але ні людей не повернеш, які загинули, ні того колишнього, старого Маріуполя. Він більше ніколи не буде таким. Батько сказав: забудь про місто — його вже немає, вони його вщент знищили. І ти перебуваєш за тисячу кілометрів від Маріуполя, у Варшаві, в теплі, спокої. Ти маєш їжу, але не можеш їсти, бо розумієш: наші люди страждають. Ти в безпеці, але не можеш з цим змиритися. Це дуже важко.
Я навіть не хочу щось намріювати про повернення батька. Я просто цього чекаю. Потім почнеться важкий шлях реабілітації , повернення до нормального життя, якщо це можна буде назвати нормальним життям після того, що він пережив. Тато мені щодня присилив у повідомленнях просто плюс — що живий. В останній день перед полоном у його бункері було 34 двохсотих. Перед тим щодня — 17 двохсотих, 21 двохсотий... Щодня я отримувала повідомлення, скільки сьогодні людей загинуло в його оточенні. Це надзвичайно важкі втрати, бо це — найкращі з нас. Найкращі чоловіки і жінки України. Вони прекрасно розуміли, що йдуть на смерть.
Потрібно розуміти , чому подвиг військових у Маріуполі такий важливий. РФ кинула на місто 70 тисяч військових, а місцевий український гарнізон на початок повномасштабної війни становив 9 тисяч. З Азовсталі наших захисників вийшло 2,5 тисячі. Тобто вони, як спартанці, боролися до останнього. В окремих боях наші сили у співвідношенні до їхніх становили 1 до 10, 1 до 14. У наших захисників були ще якісь автомати, боєприпаси, але вже майже не залишилося ні танків, ні БТР-ів, жодної важкої зброї. Але в них була мета — якомога довше протриматися, дати можливість Києву , Запоріжжю і Харкову згрупуватися, організувати лінію оборони. І це допомогло не захопити всю лівобережну частину України. Їхній подвиг великий.
Інтерв’ю записане в рамках проєкту Інституту репортажу «Моменти»
