Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

20 днів у Маріуполі. Історія продюсерки Василиси Степаненко

Люди

Продюсерка та журналістка Василиса Степаненко разом із Мстиславом Черновим і Євгеном Малолєткою була в Маріуполі під час повномасштабного вторгнення Росії. Команда документувала геноцид та знищення міста. Публікуємо розповідь володарки Пулітцерівської премії про 20 днів у Маріуполі та роботу над документальною стрічкою.

23 лютого ми вирушили з Харкова до Маріуполя. Їхали вздовж східної лінії фронту , проїжджали Бахмут, Мар’їнку, Волноваху. Кажуть, війна починається з вибухів. Ні — ми під час подорожі не почули жодного пострілу чи вибуху. Безперервний новинний потік, напруга зростала щогодини, а на Донбасі повна тиша, і це здавалося дуже дивним. Ми приїхали в Маріуполь за годину до початку великої війни. По дорозі я знайшла квартиру, з якої відкривалася панорама міста, аби розуміти, що де відбуватиметься на випадок агресії. Коли власниця помешкання залишала нам ключі, побачила у нас бронежилети та каски. Жінка злякалася і запитала: «А що , розпочнеться війна?»

Почався виступ Путіна , але ми його не додивилися. Через декілька годин ми вийшли на вулицю. На околицях міста вже було чутно вибухи. Дехто з людей почав бігти до сховищ, була паніка. Хтось мовчки спостерігав за тим, що відбувається, мовляв, росіяни вже намагались захопити місто і їм це не вдалося, так буде і цього разу, все буде нормально.

Наступного дня ми переїхали з квартири до готелю , бо там був підвал і генератор. На той момент там жило багато журналістів, зокрема й міжнародних, перед будівлею на паркінгу стояли їхні автівки. Наступного дня, коли ми повернулись зі зйомок до готелю, всі машини зникли, вся преса виїхала. Відтоді там стояв тільки наш білий бусик. Ми залишились єдиними журналістами в Маріуполі.

Василиса Степаненко (друга ліворуч) , Євген Малолєтка та Мстислав Чернов на врученні Пулітцерівської премії. Фото: Діана Бондарефф / Пулітцерівський комітет

Обстріли лікарні

З першими обстрілами в медзаклади почали звозити поранених , тож ми поїхали до Маріупольської обласної клінічної лікарні №2. Там познайомились з лікарями та саме там ми провели більшість часу. Пам’ятаю, як привезли першу поранену. Це була дівчинка, яка разом з мамою і бабусею потрапила під російський обстріл. Попри всі зусилля лікарів, вона померла на операційному столі. Її мати кричала на всю лікарню, навколо всі плакали. Тоді я вперше так близько побачила смерть дитини.

Це перевернуло моє життя і запам’яталось з тих днів найбільше. Далі у лікарні ставало все більше трупів , з’являлося відчуття, що я буду наступною, а моє тіло лежатиме серед інших мертвих тіл.

У лікарні ми спали в коридорі разом з медиками та пораненими. Знаходитися біля вікон в палатах було небезпечно. З восьмого поверху нам вдавалося висилати короткі відео в редакцію Associated Press , але з часом зв’язок повністю зник, як і електроенергія. Пам’ятаю свою останню розмову з рідними. Це був дзвінок бабусі. Вона запитала, чому я досі в Маріуполі, адже в новинах вже передають, що місто оточують росіяни. Я сказала, що ми з командою вирішили залишитися і знімати все, що тут відбувається, бо крім нас тут немає інших журналістів. А по-друге, ми в себе вдома. Євген з Бердянська, ми з Мстиславом з Харкова, це наш рідний край.

Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Відрізані від світу

Прийшло розуміння , що ми відрізані від світу і не можемо оперативно висилати матеріали в редакцію, а обстріли посилювалися. Ми не могли швидко повідомити, що ось біля нашої лікарні стався великий вибух, що навколо нас сотні людей лежать в коридорах, плачуть і моляться, що над Маріуполем постійно літають винищувачі і скидають бомби. Про це хотілося кричати на весь світ.

Іноді у нас з’являлася можливість зв’язатися з редакцією через супутниковий телефон. Ми не тільки самі передавали інформацію , але й просили тезово і швидко розповідати нам про те, що коїться в інших містах України. У лікарні вночі люди збирались навколо нас і ми їм переповідали новини.

В Маріуполі ловило радіо , але, як правило, були тільки хвилі з «ДНР» та «ЛНР». Там лунали заклики здаватися і скласти зброю: «Ви в оточенні , Маріуполь — це Росія, місто обстрілює українська армія».

Інформація в Маріуполі була важливіша за їжу. Люди почали дуже швидко божеволіти і втрачати самоконтроль через брак новин , не розуміли, що робити далі. Коли бачили нас в броніках з написом Press, бігли з запитаннями: Що нам робити? Що відбувається в Україні? Куди дійшла Росія? Як врятуватися і коли буде зелений коридор?

Були й негативні реакції. Якось ми приїхали в один із дворів , в повітрі саме носився російський винищувач, тому ми спробували сховатися в одному з підвалів. Але люди нас не пустили, сказали, що їх обстрілюють через те, що тут преса, тому вони закрили перед нами двері.

Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Багато любові

Попри жахіття , у Маріуполі було багато любові, вона була в усьому. В діях медиків та поліцейських, пожежників та військових. Їхня любов рятувала нас усіх. Вони ризикували своїм життям, щоб допомогти іншим, тому що люблять людей, своє місто і країну.

Одного разу Мстислав і Женя поїхали працювати з бригадою швидкої допомоги , а я залишалась на підстанції. Одна з медсестер побачила мене і принесла булочку з сосискою, це був імпровізований хот-дог. Я відмовилась, мовляв, ви ж працюєте, допомагаєте людям, це вам потрібно, але вона наполягла на тому, щоб я його з’їла. Потім почала плакати, бо дуже боялася, що прийде Росія.

Після бомбардування полового будинку в російських ЗМІ почали писати , що ми пропагандисти й інформаційні терористи. Для них ми були ворогами, бо показували правду. Тоді нам пощастило зустріти поліцейського Володимира. Він приїхав до пологового збирати покази і допомагати людям. Перше, що ми почули від нього: «Я вас шукав». Він знав, що в місті є журналісти. Володимир забрав нас до себе у відділок, де ми могли зарядити пристрої та просто поїсти, адже в нас вже не було запасів.

Найбільше мені хотілося «Кока-коли» , я її обожнюю. Мимоволі я якось про це сказала Володимиру і він через якийсь час приніс мені баночку «коли». Це було неймовірно, я її пила декілька днів.

Володимир також показав нам єдине місце в Маріуполі , де ловив інтернет. Це був офіс «Київстару». Там постійно збиралися люди, щоб зв’язатися з рідними, через це росіяни постійно його обстрілювали. Поки ми висилали матеріали колегам, чули розмови: «Мама, все буде нормально, я тебе люблю».

Ми зрозуміли , що стає дуже небезпечно, бо прізвища Жені та Мстислава відомі росіянам. Спочатку з’явився план, що будемо виїжджати порізно — хлопці самі по собі, а я окремо зі всіма матеріалами, бо я дівчина і мого імені не було в розстрільних списках. Ця думка мене дуже лякала, адже ми команда, не хотілось розділятися. Я була переконана, що якщо ми будемо разом, все буде нормально.

Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Виїзд з Маріуполя

Рішення про виїзд викликало почуття великої провини: ми залишаємо місто , в якому ще так багато людей. Але в нас вже не було можливості щось знімати, картки пам’яті заповнені.

Виїхати нам допоміг Володимир , вкотре заради нас ризикував життям. Ми його переконували, що це небезпечно, але поліцейський відкинув наші аргументи і сказав, що хоче допомогти. Він хотів, аби те, що було на наших картах пам’яті, побачив увесь світ.

У машині нас було шестеро — я з хлопцями , Володимир, його дружина та донька. Флешки ми та родина Володимира сховали по кишенях, рукавах, у взутті.

Парамедикиня Тайра , яка рятувала військових, передала нам карту пам’яті зі своєї нагрудної камери. Її я сховала в тампон. Я розуміла, що ця картка може бути найважливіша й одночасно найнебезпечніша. Ми не знали, що на ній відзнято.

Ми придумали легенду , що я родичка Володимира, а хлопці заплатили йому гроші, щоб він взяв їх в машину, нічого про них не знає. Коли ми під’їжджали до блокпостів, я майже не бачила росіян, але добре їх чула. Вони постійно питали, чи є в нас цигарки і що сталося з нашою машиною. Увесь кузов був посічений осколками, автівка була без вікон, замість них ззаду ми вставили картонки. Оскільки ми були всі зі східної частини України, проблем з документами не виникало. В багажнику у нас лежали камери, ми навіть заховали під речами бронежилети. Сьогодні я розумію, що це було безумне рішення. Як же нам пощастило, що вони їх не знайшли!

Їхали ми в повній тиші. Іноді дуже голосно молилася дружина Володимира. Нас врятувало те , що ми виїжджали 15 березня, тоді ще був хаос. Вже наступного дня росіяни роздягали людей, катували, забирали гроші, шукали патріотичні татуювання. У нас вони навіть не перевіряли телефони.

Василиса Степаненко. Фото: Кароліна Йондерко / Нова Польща

Після десяти годин дороги ми приїхали до Запоріжжя. Перше , що я зробила, це пішла в душ. З мене лилася чорна вода. Потім поїла, досі пам’ятаю смак тих помідорів. Після виїзду ми зрозуміли масштаб нашої роботи: всі відео та світлини облетіли світ. Перебуваючи в тому пеклі, ми цього не розуміли. Ми просто працювали з людьми і для людей. Багато лікарів вже після виїзду дзвонили і казали: «Дякую, що показали це світу». Сьогодні важливо, що ці історії живуть, особливо про людей, які загинули. Адже вони могли стати просто статистикою, цифрою, а за кожною цифрою стоїть жахлива втрата. Для нас, як для журналістів, було надважливо цього не допустити.

З Маріуполя ми вивезли 30 годин відео. До фільму увійшло півтори години зйомок. Наша досвідчена американська монтажистка Мішель Мізнер зізналася , що вона ніколи стільки не плакала, як під час роботи над цим фільмом.

Коли Мстислав надіслав мені перший варіант стрічки , я не змогла його додивитися. Довелося переглядати частинами, адже я постійно поверталась у Маріуполь. Фільм передає весь той жах, який там відбувався. Як журналіст ти завжди фіксуєшся на роботі, але потім приходить людське усвідомлення того, що ти бачив і що відбувалось навколо.

Кажуть , з часом емоції притуплюються. І це правда. Ти стаєш кам’яним від цього жахливого світу, від того, що росіяни коять в Україні, та все одно є такі моменти, коли тебе пробиває і вночі плачеш годинами. Особливо коли помирають діти, або навпаки, у дітей гинуть батьки. Одна родина з Маріуполя мені розповідала, як вони повернулись у місто, щоб відкопати похованих десь у дворі дітей і схоронити їх гідно на кладовищі. Вони хотіли випередити росіян, бо знали, що ті скидають всі тіла в масові могили. Після таких історій залишатися беземоційним неможливо.

Кожен день міг бути останній

За увесь час я подивилася фільм вже разів десять. Прем’єра відбулася на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс» , і це для нас був дуже важливий момент. Ми не знали, як люди реагуватимуть на стрічку, адже там багато сцен, які люди не звикли бачити, але, на жаль, така наша реальність. Дуже хочеться, щоб цей документальний фільм подивились росіяни.

Мені важливо бути з людьми у залі , які його дивляться, хочу бачити їхню реакцію. На Заході, як правило, люди плачуть, і це нормально, бо неможливо беземоційно дивитися на те, що пережив Маріуполь та його жителі. Це документальні кадри, які тепер житимуть завжди, вони важливі для майбутніх поколінь.

Ця стрічка теж змушує нас замислитися над тим , що відбувалося в інших українських містах під окупацією, наприклад, в Ізюмі. Після звільнення цього міста ми розмовляли з керівником швидкої допомоги, який залишився в окупації і намагався рятувати людей. Чоловік розповідав, як йшов на роботу, переступаючи через трупи, під завалами неподалік кричала дитина: «Врятуйте маму». Жінка була вже мертва. Згодом померла і дитина. І цього ніхто не побачить, цього ніби не було.

Після перегляду «20 днів у Маріуполі» люди найбільше питають про Володимира , що з ним сталося. Він справжній герой. Пам’ятаю, був мінометний обстріл, я не знала, куди бігти, і просто присіла. Він підійшов і обійняв мене, заспокоїв. Він далі працює поліцейським в Донецькій області, рятує людей.

Ми підтримуємо зв’язок майже з багатьма героями фільму , запитуємо, як склалося їхнє життя. Люди розкидані по всьому світу, дехто не знає, як жити далі без своєї дитини. Цей зв’язок, здається, залишиться з нами назавжди. У тому пеклі ми побачили справжність кожної людини. У повсякденному житті це дуже складно виявити, люди часто ховаються за масками. А там кожен день міг бути останній, тому ти намагався прожити його якнайкраще. Ми пройшли цей шлях гідно, нікого не кинули і не забули, були всі разом. Коли я зараз бачу цих людей, відчуваю тепло. Ми ніби родина. Та й сам Маріуполь став після Харкова моїм другим рідним містом. Я дуже сумую за ним. Але вірю, що ще туди повернусь.

Записав Євген Приходько

Євген Приходько profile picture

Євген Приходько

Всі тексти автора

Читайте також