Юзефа Лободовського, найімовірніше, не треба представляти українському читачеві, адже кожен, хто цікавиться польсько-українськими літературними відносинами, рано чи пізно натрапляв на це прізвище. Однак варто постійно нагадувати про доробок поета — відомого українофіла, продовжувача традицій так званої романтичної української школи в польській літературі, який, на відміну від решти польських письменників, що цікавилися Україною, жодних прямих зв’язків із нею не мав.
Майбутній поет народився 1909 року в Пурвішках (тепер — Литва), дитинство провів у Любліні, а з початком Першої світової війни опинився в Росії — родину полковника царської армії Владислава Лободовського 1914 року евакуювали до Москви, звідки через кілька років він із сім’єю переїхав до Єйська.
Кілька років проживання Юзефа Лободовського на Кубані сильно вплинули на майбутнього поета і в певному сенсі навіть визначили його подальшу долю. Адже тоді він не тільки познайомився з нащадками донських козаків, які зберегли рідну культуру й мову, а й на власні очі побачив геєну революції й придушення масових бунтів у станицях, які відмовилися сплачувати реквізицію. Докладний опис тих подій, обрамлений, ясна річ, літературним вимислом, Лободовський подає у своїй прозовій трилогії «Очерети», яка вийшла друком у Лондоні наприкінці 50-х років минулого сторіччя.
Захоплення українською культурою, яке почалося зі знайомства з кубанським населенням, дало початок зацікавленню проблематикою сусідньої поневоленої країни, але перш ніж воно сягнуло апогею, Лободовський кілька років витратив на «загравання з комунізмом».
Коли 1922 року родина майбутнього поета повернулася в Люблін, Юзеф мав за плечима вже чималий досвід. Після смерті батька він підтримував сімейний бюджет, торгуючи самогоном і нелегально в домашніх умовах виготовленими сигаретами, за що навіть на кілька днів потрапив за ґрати. Дорогою до Польщі померла одна з його сестер, тож зовсім не дивує той факт, що Юзефу важко було призвичаїтися до форми гімназиста. Темперамент молодого бунтівника вдалося на якийсь час приборкати, направляючи його в журналістське русло — саме в гімназії імені Яна Замойського Лободовський здобував перші публіцистичні навички, редагуючи шкільну газету «У сонце». Пізніше він так згадував той час:
Редагування щомісячної газети відразу спровокувало появу запеклих ворогів, адже, темпераментний і переконаний у правильності власних дій, я не рахувався ні з ким і ні з чим. Я писав статті на різні теми, друкував вірші й переклади. Почав вживати псевдоніми, щоб моє прізвище не з’являлося занадто часто. Реакція була різною, проте найбільш поширена: чи виросте з нього справжній поет, покаже час, але вже видно, що буде з нього есеїст і публіцист.
Згадка про «редакційні витівки», які дозволяв собі безкомпромісний публіцист, є важливою, оскільки завдяки цьому легше зрозуміти подальшу історію створених ним видавничих проєктів.
Ще перед закінченням гімназії Юзеф Лободовський дебютував поетичною збіркою, але поезії йому завжди здавалося мало — митець активно реагував на поточні події, рішуче відкидав пасивність і байдужість. На сторінках одного з часописів, які він видавав (а існування всіх його видавничих проєктів було напрочуд коротким, з огляду на контроверсійність і непідцензурність друкованих у них текстів), і які майже повністю заповнював своїми текстами, криючись за псевдонімами й криптонімами, писав:
Людина, яка, з огляду на факт існування в суспільстві, є громадянином, а за фахом — літератором, зобов’язана подвійно реагувати на життєві події. Раз — у суспільнополітичній, два — у літературно-мистецькій сферах.
Від початку навчання на юридичному факультеті Люблінського католицького університету Юзеф Лободовський продовжував активно працювати в обох напрямках — писав вірші й запальні статті, у яких нападав на усе, що в його розумінні обмежувало свободу особистості — тобто систему освіти, церковні структури тощо. Про те, що поет був наділений природнім юнацьким бунтом, виразно свідчило його захоплення «найсправедливішим із устроїв» — і хоч юнак ніколи не був членом комуністичної партії, все ж виразно симпатизував цій ідеології й цим симпатіям підпорядковував загальний тон своєї ранньої творчості, зокрема публіцистики.
Початок 30-х років відзначений численними процесами, конфіскаціями ефемерних часописів, які він видавав власним коштом, і які — це було ясно й без постанов — не пройшли б крізь сито цензури. Внаслідок цього Лободовського ще на першому курсі відрахували з університету з так званим вовчим білетом, але молодий юрист не впав у розпач, а вирішив використати славу «конфіскованого поета» для реклами своїх нових збірок. Додаючи до цього бурхливий і контроверсійний спосіб життя Юзефа Лободовського, можна зрозуміти, чому він незабаром став однією з найцікавіших постатей люблінського літературного життя. Безумовно, він знаходив час і на серйозну літературну працю: з подиву гідною швидкістю Юзеф писав поетичні й публіцистичні тексти, які друкувалися в багатьох люблінських газетах, та 1932 року став одним із засновників Люблінського відділення Спілки літераторів.
Коли в 1933–1934 роках поет потрапив на військову службу під Рівним, він уперше свідомо й близько познайомився з буднями української землі, долею якої вже зовсім скоро почне так жваво перейматися.
Насправді Юзеф Лободовський і раніше на сторінках часопису, який він видавав, опублікував важливий текст, у якому закликав використати можливості літератури в справі польсько-українського примирення, заохочував відкинути відчуття вищості Польщі щодо України, будувати здорові добросусідські відносини, але тільки після глибокого знайомства з Волинню, після відкинення комуністичної ідеології, українське діло стало для нього справою серця й честі.
Під час військової служби Юзеф Лободовський намагався вчинити самогубство — серед висунутих дослідниками гіпотез (поет послідовно подавав суперечливу інформацію), які мали б пояснити такий крок відчаю, висувають припущення, що, на мою думку, є найближчим до істини: вірогідно, саме в цей час у ньому назріла ідеологічна криза, якою закінчувався період захоплення комунізмом і розпочинався етап зацікавлення Україною.
1935 року Лободовський звів рішучий порахунок із попередніми просовєцькими симпатіями, виявляючи це не тільки в поезії (збірка «Розмова з Батьківщиною»), а й у публіцистиці. Дискусія, яку викликали такі метаморфози (а найзапекліше на поета нападала Ванда Васілєвська, яка закидала, буцімто він плює на минуле) була безпрецедентною. Важливо, що пояснюючи в переконливих текстах свою мотивацію, Лободовський згадує Голодомор, численні вбивства й самогубства українських письменників, які невдовзі отримали назву покоління Розстріляного відродження, чим дає знати про нові сфери своїх політичних і культурних зацікавлень.
Наприкінці життя Юзеф Лободовський сказав:
Мій відхід від лівизни був пов’язаний з українськими справами. Зокрема, вплинула на таке рішення й інформація про голод в Україні, який совєтська влада організувала 1932 року. Я про це довідався з неабияким запізненням, але 1935-го побував на совєтській Україні, перейшов кордон нелегально завдяки контрабандистам. Вдалося дійти аж до Козятина на Київщині.
Відкидаючи ліві симпатії, Юзеф Лободовський точно не керувався раціональними аргументами, йому не йшлося про здобуття стипендій чи інших привілеїв для «молодих і талановитих», — він був людиною сумління, не вагався висловлюватися на захист сторони, що програла, позаяк це була і його сторона. Так, наприклад, 1937 року він прийняв запрошення волинського воєводи Генрика Юзевського і рік редагував у Луцьку часопис «Волинь» (своїм прізвищем не підписувався з огляду на навислі над ним обвинувальні вироки за попередній публіцистичний доробок), знаючи, що таке рішення не додасть йому популярності, адже то був час, коли кар’єра «залізного воєводи» вже йшла на спад, а після відставки Юзевського покинув Волинь і сам анонімний редактор.
Прикметно, що перед війною Лободовський не видав жодної збірки, у якій домінувала б українська тема. Поет пригадував, що перед початком воєнних дій він здав у видавництво власний переклад антології української поезії й збірку «Золота грамота». Кілька років потому збірку видав Літературний інститут у Парижі, підтверджуючи українофільське реноме поета — зрештою, досить звужене, якщо взяти до уваги всі аспекти його творчості.
У той час, коли сучасники Юзефа Лободовського писали літературні тексти, присвячені «своїй» Україні, базуючись на власному досвіді з дитинства й молодості, проведених на українських землях, Лободовський, у якого фактичних зв’язків з Україною не було, створив ефектний генеалогічний міф. Він виводив свій родовід від запорізького козака, завдяки чому не тільки отримав ефектне прізвисько Отаман Лобода, а й створив підстави для того, аби щоразу, коли він висловлюватиметься з приводу українських проблем, виникало враження, що він говорить про те, що стосується його особисто.
З початком війни Юзеф Лободовський вступив у військо і назавжди покинув Польщу. На початку 1940-х опинився в Іспанії, яка з того часу стала для нього чи не другою домівкою, адже, на думку поета, це була єдина країна, яка не мала ілюзій щодо реальної суті Радянського Союзу. Колишня репутація (гучне прощання з комунізмом) і агресивна критика соціалістичної Польщі, друкована на шпальтах еміграційної преси й трансльована на хвилях «Радіо Мадрид», стали причиною того, що навіть короткий виїзд на батьківщину став для Лободовського неможливим. Помер поет 1988 року, за рік до політичних змін у Польщі, які б дали змогу йому «повернутися на батьківщину» принаймні як літератору.
Крім згаданої «Золотої грамоти» (1954), в так званому українському доробку Юзефа Лободовського варто згадати також «Пісню про Україну» (1959, двомовне видання з українським перекладом Святослава Гординського), а також численні переклади української літератури польською мовою. Дослідники часто наголошують, що з 19 збірок його творчості аж дві присвячені Україні. Чи справді треба казати «аж», чи краще вжити «тільки» дві — це не так важливо, бо автор не залишив можливості засумніватися в тому, що до України ставився дуже серйозно і до кінця життя не припиняв дорікати рідному польському народу за помилки й нехтування в польсько-українських відносинах.
Погляди Юзефа Лободовського мають багато спільного з концепцію польсько-українського примирення, напрацьованою Єжи Ґєдройцем і колом паризької «Культури», — обоє вважали, що без незалежної України й мови не може бути про вільну Польщу.
Проте в поета, отамана-самозванця, не менш важливим за раціо було пристрасне замилування козаччиною і духом свободи. Творячи більш чи менш вигадану власну козацьку генеалогію, Юзеф Лободовський оперував добре вкоріненими в польській літературі романтичними топосами (кінь, козак, степ тощо), і тільки українські «особисті» тексти мають реальне волинське підгрунтя, хоча зрозуміло, що навіть у цьому випадку не можна говорити про якийсь конкретний реалізм.
Проходячи військову службу в Рівному, молодий поет познайомився з юною Зузанною Ґінчанкою, тоді ще ученицею гімназії, яка писала вірші. Непідробне захоплення її непересічною вродою, найправдоподібніше, переросло в серйозніше почуття — втім, до наших днів дійшло небагато інформації, щоб говорити про цей фрагмент їхньої біографії з певністю. Покладатися сьогодні можемо передусім на спогади рідних Юзефа Лободовського і на поетичні тексти автора «Золотої грамоти», які ввійшли до окремої збірки «Пам’яті Суламіт». Вірші, у яких поетична нарація переплітається з надприродним стафажем і де язичницькі чари накладаються на ритм «Пісні пісень», стали єдиною цього роду даниною пам’яті поетеси єврейського походження, вбитої наприкінці війни на підставі доносу. До війни Зузанна Ґінчанка встигла видати єдину збірку «Про кентаврів», яка запам’яталася неабиякою змістовністю, віталізмом і цілісною метафорикою.
Після війни — у рамках співпраці з паризькою «Культурою», але не тільки — Юзеф Лободовський і надалі займався українською темою, на шпальтах редагованого Ґедройцем видання друкував передусім літературні й довколалітературні тексти, публікував переклади українських поетів, зокрема вірші Євгена Маланюка, із яким познайомився ще до війни у Варшаві і якого вже тоді перекладав для варшавських часописів.
Десятиліття, проведені в еміграції, виняткова атмосфера замовчування, що оточувала його прізвище на батьківщині, стали причиною того, що рецепція творів Юзефа Лободовського була утрудненою та значно запізнілою. Однак після падіння комуністичного режиму в Польщі почали відроджувати пам’ять про поета, хоч і не можна говорити про активне зацікавлення його творчістю.
Цей цікавий і — незважаючи на все — недооцінений поет, що так пристрасно прагнув польсько-українського примирення, як ніхто інший заслуговує згадки в контексті щоразу нових викликів, які ставить час перед обома народами. І коли цей «отаман», який підносить крапельку української крові до рівня символу ідентичності, включає у збірку «Золота грамота» таке визнання, то стає зрозумілим, що ця характеристика співвідноситься не так із володінням, як із любов’ю й повагою, яких у цих тонких матеріях завжди бракує:
Але ти, Україно, листків цих сердечний біль,
листків, що універсалом бути б хотіли,
а відлітають під вітром, мов голуби білокрилі,
колись, як щасливіші дні у твій край завітають,
прочитаєш, як в мить перед боєм молитву читають,
і сином признаєш своїм, як не нині — в прийдешніх днях,
поета, що ляхом був, та славив тебе в піснях.
Переклав Андрій Любка
Стаття була опублікована в спеціальному українському номері «Нової Польщі» за 2014 рік
