Євген Маланюк, 1914. Джерело: Український інститут національної пам’яті

Спогади про друга

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Після смерті друга, поета Євгена Маланюка, один із найвидатніших польських есеїстів Єжи Стемповський написав есе, яке було опубліковане в паризькій «Культурі».

Євген Маланюк був одним із найвидатніших українських поетів та есеїстів ХХ століття. Однак марно шукати його імені в совєтських енциклопедіях та славістичних виданнях західного світу. Упродовж 30 років це ім’я старанно ігнорували. Воно розділило долю України, яка для Заходу перетворилася на білу пляму на мапі Європи. Hic sunt leones Лат. «Тут живуть леви» — в античній картографії цією фразою окреслювали невідомі землі.

Ця мовчазна змова — явище нове. Коли двісті років тому Вольтер писав свою «Історію Карла XII», його обізнаність в українських справах вражала. Він писав для цілого світу й велике значення надавав універсальній інформації. Амбіції сучасних енциклопедистів скромніші; вони пишуть для однієї країни, однієї партії, однієї установи, і (в порівнянні з Вольтером) здаються напрочуд провінційними.

*

Коли 45-46 років тому ми з Маланюком познайомилися у Варшаві, він був високим, струнким, коротко підстриженим брюнетом; обличчя, наче в моряка, засмагле й обвітрене; тримався просто, у його голосі ледь вчувалися металеві нотки, що відчутне і в його віршах; уважний погляд темних очей видавався приязним і водночас скептичним. Усе це створювало портрет молодого офіцера української армії. Він прибув у Польщу 1920 року з рештками українських військМаланюк був спочатку старшиною Генерального штабу Армії УНР, відтак сотником Армії УНР..

Народжений 1897-го, Маланюк був сином Херсонщини — найпівденнішої частини України. Ці землі, розташовані на березі Чорного моря, як і Крим, сповнені спогадів про Грецію, збережену в назвах таких населених пунктів, як Нікополь та Мелітополь. Можливо, навіть Гуляйполе колись було місцем, присвяченим Діонісу (campus orgius Лат. «поле оргій».). Орнаментальні мотиви херсонських писанок почасти грецького походження. Місцеві на мілководді ловлять рибу тризубом, що за формою нагадує скіпетр Посейдона й називається «сандола».

У цій частині Європи античні спогади відродилися на початку нинішнього століття, коли на північному березі Чорного моря російські археологи розкопали перші грецькі міста. Археологічна та етнографічна колекція одеського музею вражали образом безперервної тяглості історії. Відомий історик Ростовцев опублікував дослідження про чотири грецькі республіки, які процвітали на північному узбережжі Чорного моря аж до великого переселення народів. Потішний факт: серед племен, що колись населяли ці узбережжя, поляки обрали своїми предками сарматів, росіяни ж охоче бачили себе нащадками скіфів («Скіфи», Алєксандр Блок «Мільйони — вас. Нас — тьми, і тьми, і тьми. / Потуга наша — незборима! / Так, скіфи — ми! Так, азіати — ми, — / З розкосими й захланними очима!» (Переклав Дмитро Павличко.)), натомість обережні у своїй генеалогії українці говорили про Степову Елладу. Маланюк часто так окреслює свою херсонську батьківщину, а коли змальовує її трагічну долю, називає її також Чорною Елладою.

Вірогідно, саме відродження грецьких спогадів та відчуття тяглости історії стало джерелом класицистичних рис поезії Маланюка, Зерова та інших тогочасних українських поетів. Совєтська влада засудила повернення до класичних взірців; Зеров заплатив за нього життям.

За освітою Маланюк був інженером; навчався в Петербурзькому політехнічному інституті та Українській господарській академії в Подєбрадах, проте ще в єлисаветградській школі вивчав латину. Його зацікавлення минувшиною (крім нашого спільного походження із місць, де фруктові сади називали персько-турецьким словом «баштани») було першою ланкою дружби, що пізніше нас поєднала.

Маланюк швидко навчився правильно розмовляти та писати польською мовою, проте я волів говорити з ним українською.

Коли чув його наддніпрянську мову й дещо металеве звучання голосу, мені здавалося, що бачу Степову Елладу, простір якої розтинають балки та блакитно-бронзова гладінь лиманів.

*

Євген Маланюк помер у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року. Смерть до нього прийшла, мабуть, несподівано, бо ще минулого літа, коли ми бачилися востаннє, ніщо не віщувало близького кінця. Я помітив його здалеку, коли виходив із автобуса на ринку Сарсель: знайомий силует петлюрівського офіцера височів над натовпом перехожих. Він тримався просто, як 46 років тому, мав таке ж коротко підстрижене волосся без сивини, засмагле й обвітрене понтійським вітром обличчя, такий самий уважний погляд. Пів століття еміграції не залишили на ньому помітного сліду. Тільки коли він почав говорити, я помітив, що в голосі вже немає колишнього металевого відтінку. Слова не поспішали виходити з його вуст, були приглушені й наче обережні. Упродовж 50 років Маланюк писав і звик критично ставитися до слів, досліджував їх, перш ніж перенести на папір. Коли я почав говорити про Херсонщину, він посміхнувся й чомусь не підтримав розмову.

*

1920-го року Польща ще не мала рис, які сьогодні формують наш образ Польщі міжвоєнного періоду. З минулого вона успадкувала спогади про Яґеллонів та столітню боротьбу за свободу. Звідси походить і довіра до неї народів Російської імперії, яка саме тоді розпадалася. Повернувшись у країну 1919 року, я зустрів у Варшаві представників козаків, татарів та українців, що прибули сюди на розвідку. Їх не відлякували навіть територіальні амбіції нової Польщі. Коли ми зустрілися з Алєксандром Червяковим (тодішнім головою білоруського революційного комітету в Мінську, який пізніше став головою Центрального виконавчого комітету БРСР і вкоротив собі віку 1937 року) в Ризі наступного дня після підписання перемир’я між Росією та Польщею, він сформулював свої сподівання так:

Алєксандр Червяков

Жахлива доля країни, яку розділили іноземні держави. Поляки знають це краще за інших. Проте нинішня ситуація залишає певну надію. Багато залежить від того, що поляки зроблять у своїй частині Білорусі, від їхньої національної політики. Москва не зможе відібрати в нас свободи, які матимуть білоруси в Польщі.

У цих словах Червяков сформулював не тільки білоруські, а й польські сподівання. Якби Україна та Білорусь мали свої свободи, нехай навіть у рамах Радянського Союзу, для Польщі це було б кращою гарантією безпеки, ніж паперові пакти про ненапад. Зрештою, яке майбутнє могло чекати «імперську Польщу», духовно ізольовану між двома найпотужнішими державами континенту?

Глухі до голосу розуму та засліплені націоналізмом, поляки міжвоєнного періоду розчарували не тільки інших, а й самих себе. Єдине, що залишилось із періоду ілюзій та сподівань — дружні взаємини, які тоді народилися. Болісна для друзів смерть Маланюка, схоже, кидає тінь на справи, що живуть тільки в нашій пам’яті.

1968

Переклав Валерій Бутевич

Редакція висловлює вдячність Літературному інституту «Культура» за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Єжи Стемповський

Поет, літературний критик, перекладач, один із найвизначніших польських есеїстів. Автор численних книг, зокрема присвяченої Україні «В…