Варшава, 1931. Джерело: Національний цифровий архів Польщі
Варшава, 1931. Джерело: Національний цифровий архів Польщі
07 червня 2021

Місто, де минали дні...

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Класик української літератури мешкав у Варшаві з 1929 по 1944 роки і в цей період написав чимало віршів, статей, есе, нарисів. Публікуємо поетичний цикл «імператора залізних строф», присвячений польській столиці.

Минають дні, минають ночі...
Тарас Шевченко

І

І знову він, нещадний свідок —
двірець Віденський — дим і чад.
Яку весну шукать поїду
під рівний грюкіт коліщат?

Востаннє ось твої долоні
і зимних уст твоїх печать,
ось сльози опекли солоні —
мовчу, щоб лиш не закричать.

Мовчу, стискаю руки милі
і наскрізь прошиває біль.
Яким же буде світ мій білий
в далечині чужинних піль?

1923

II

Шість літ, як сон — і згадувать не варт —
промерехтіли крізь вікно вагону,
і ось гуде не березіль, а март
по площині порожнього перону.

Ніхто не стрів, ніхто не викликав
в уяві спраглій вимріяний образ.
Лиш паротяг недужо клекотав,
гула Варшава, чорна і недобра.

1929

III

Зрідка ходимо в Лазєнки.
Жовтень
лаштунки ампірні розметав.
І вона питає:
— Чи знайшов ти,
що шукав? Чи ще зорить мета?

Усміх добрий, іронічний трохи,
і не знаю, як відповісти...
— Тут гучніші рокоти епохи.
Нижче й важче час оцей летить.

Так, знайшов ось тут уста і руки,
закуток у палаці твоїм.
Неспокійно сплю: все сниться грюкіт
бою та над степом чорний дим.

Труден день біля чужої праці
(дальній родич чи набридлий гість),
біль, що всіх істота еміграцій,
день і ніч охляле серце їсть.

А мета? Вона горить і гасне
в такт добі, але не загаса...
— Все буде, козаче, своєчасно.
Вчися ждать.
Дивись, яка краса!

І цілую руку в жилках синіх,
а вона — в похилене чоло.
...
Лунко грають простори осінні,
ллється синь і став дзвенить, як скло.

1930

IV

Біля пам’ятника Міцкевичу

Ти вдивляєшся хмуро й бронзово
понад поверхи, люди і лиця,
під тобою розмірно й грозово
крутить рокіт щоденний столиця.

Там кигичуть віслянські меви,
хвиля берег піщаний лиже... —
Чорне місто твоє, Міцкевич,
евразійським мені Парижем.

Жовтень грає глухі прелюди,
диригує Шопен листопадом,
і такі тут спізнілі люди,
і така легендарна влада.

Бельведер під виспянськими млами
петербурзьким зітхає туманом.
В чорних вікнах — то пломінь чи плями?
Сірий привид — мана чи омана?

І коли заскрегочуть віти,
Схід дихне своїм зимним нордом, —
в Уяздовських гуляє вітер,
стеле шлях по асфальту — ордам.

Вистелає іржавим листом,
мов татарськими килимами...
... Стережи, стережи це місто,
вартівничий із бронзи, Адаме!

1932

V

Посмертний день зміїться по руїнах
могильним гадом. Проповзе й кінець.
Вона ще снить, рокована країна
охлялих душ і висохлих сердець.

Ввижається їй велич, міць і слава,
зітлілі чини, неживі слова.
Й не відчува, що виснена держава,
як мстивий привид, тихо проплива.

І дійсність проступає невблаганно
гербів щербатих, зламаних колон...
Посмертний день кінчиться. Бездиханна
глибока тиша і останній сон.

1933

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також