Коли 1979 року я вперше їхав приміським потягом із Парижа до Мезон-Ляфіт, де на Авеню де Пуассі, 90 розташований будинок «Культури», про журнал і його редактора Єжи Ґєдройця мені було відомо небагато. Звичайно, я читав цей часопис, і низку книжок, які видав Літературний інститут, проте уявлення не мав про справжній масштаб починання, за яке взявся Редактор, і яке він утілював до кінця свого життя. Я не усвідомлював, що цей проєкт, значущість якого зараз видно надзвичайно чітко, здійснюється невеликим, по суті, колом людей, які неодноразово у процесі реалізації своїх намірів опинялися на порозі фінансового краху.
Так, я не був вільний від впливів комуністичної пропаганди, вона представляла «Культуру» як потужний осередок, який підтримують імперіалістичні спецслужби, тому сподівався побачити великі приміщення якоїсь розбудованої — на зразок відомих мені у Польщі державних видавництв — установи з великими редакційними групами, де працює багато людей, з відповідними дослідницькими та виконавчими відділами. Ці уявлення трохи скорегували люди, які співпрацювали з часописом і бували в редакції, проте я не йняв їм віри — політичні та поліційні служби ПНР докладали надто багато пропагандистських зусиль до творення відповідного образу «Культури», щоб я відразу повірив, що цю велику артилерію спрямовано всього проти кількох людей. І не я один був змушений змінити свою думку. Письменник Антоній Павляк, згадуючи свій перший візит у Мезон-Ляфіт, писав:
Велика вілла у дбайливо доглянутому саду справляє неабияке враження. Відчинена хвіртка, чути гавкіт собаки. І ніяких загород із колючого дроту, бюро перепусток, американських вартових. Трохи це все не пасує до того, що ми знаємо з телебачення та преси, себто, що Мезон-Ляфіт — резиденція ЦРУ.
Коли врешті я дістався до будинку «Культури», то побачив величеньку віллу, розташовану у глибині саду. Ніяких тобі редакційних бюро чи кімнат. За столом сиділо двоє чоловіків, один із яких виявився власне Ґєдройцем, а другий — Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським, нарис про якого я щойно опублікував у підпільному квартальнику Zapis, що могло мені слугувати візитною карткою. Якоїсь миті розмова стала розкутішою, ми доволі швидко знайшли спільні теми, на столі з’явилася пляшка віскі, і я врешті наважився спитати в Ґєдройця про те, як так сталося, що він зараз публікує книжки авторів (Казімєжа Брандиса, Віктора Ворошильського), які відносно недавно ще належали до ворожого йому політичного табору й неодноразово виступали проти політичної еміграції. Відповідь Редактора можна прочитати в його «Автобіографії в чотири руки»:
Я завжди говорив, що якби письменників міряли абсолютними політичними та моральними мірками, то польська література перестала б існувати. Тому я вважаю, що слід відрізняти автора від його твору й судити про твір окремо. Я оцінюю те, що хтось написав, не вникаючи в те, ким він був чи є. На перше місце я ставлю твір.
Але оте ставлення твору на перше місце мало й інші причини: з самого початку в діяльності Ґєдройця література займала особливе місце — саме література, а не письменники. Особливо суттєвою тут стає співзалежність між літературою та суспільним життям, яка в Польщі відігравала панівну роль щонайменше від епохи Романтизму.
При цьому слід наголосити, що формування новітньої державної структури Польщі було основною проблемою, якій Ґєдройць присвятив свою діяльність уже в міжвоєнний період як засновник і редактор часописів Bunt Młodych і Polityka. Вже тоді Редактор проявив свої надзвичайні організаційні здібності, завдяки яким зміг пізніше вберегти «Культуру» від фінансового провалу. Літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик так охарактеризував Bunt Młodych:
Він адресувався молодій інтелігенції та звертався до ідеї сильної держави, що інтегрує суспільство та проводить активну закордонну політику. Водночас Bunt Młodych був дуже критичним щодо політичних помилок уряду. В результаті цього підприємство-розповсюджувач бойкотувало часопис. Bunt Młodych не збанкрутував тільки завдяки тому, що кількість підписників зростала (за перший рік вона збільшилася майже вдвічі). Проте за умов, що склалися після Другої світової війни, ідея сильної держави мусила зазнати реінтерпретації, переоцінки. Так і сталося — у низці декларацій «Культури» можна знайти концепцію включення майбутньої суверенної польської держави у тоді передбачувані, а пізніше — спостережувані й аналізовані на шпальтах часопису інтеграційні процеси в Європі.
Однак найсуттєвішим є те, що від початку існування «Культури» ми маємо справу з переплетенням політичної думки й літератури. Можна навіть сказати, що література, особливо інтелектуальні щоденники, становить структурну вісь часопису. Безсумнівним є також те, що Ґєдройць не тільки публікував ці щоденники, але й був їхнім натхненником: «Щоденники» Вітольда Ґомбровича чи «Записник неспішного перехожого» Єжи Стемповського написані на замовлення редакції. Майже в кожному номері місячника друкуються чергові уривки щоденникових записів Вітольда Ґомбровича, Єжи Стемповського, Анджея Бобковського, Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського, Казімєжа Брандиса, врешті Томаша Яструна. У серії «Бібліотека “Культури”» виходять також інші такого роду твори, зокрема «Рік мисливця» Чеслава Мілоша.
Провідною темою цих записок є рефлексія над станом історичної та сучасної польської суспільної свідомості, поєднана з коментуванням подій, що відбуваються як у Польщі, так і у світі. Причому в більшості випадків ця рефлексія покликана втілити один з основних постулатів часопису, виражений у «Присвяті» Ґєдройця: «Передусім ми повинні змінити ментальність нації». Ці твори становлять тло й одночасно точку відліку інших публікацій. Саме тому в колі «Культури» від початку його існування панівною групою були саме письменники, а не історики, політологи чи політичні публіцисти.
* * *
Ґєдройць і подружжя Герців познайомилися під час війни, і саме вони разом із Юзефом Чапським і Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським творили основу діяльності Літературного інституту та «Культури» — спершу в Римі, потім у Мезон-Ляфіт. Зоф’я Герц, співзасновниця Літературного інституту (і, до речі, перша у міжвоєнній Польщі жінка, яка склала екзамен нотаріуса) з самого початку займалася організаційними, особливо фінансовими справами. У колі «Культури» вона була особливою постаттю, яку високо оцінював Єжи Ґєдройць. А ось як чудово підмітив її характер публіцист Вацлав Збишевський:
Але її найсуттєвіша роль — невловима. За Зосею Герц останнє слово щодо прийняття в «ложу», а ще частіше — про вилучення з грона «вірних». Вона вартова та весталка «Культури». Вона також вирішальним чином впливає на людські стосунки у ляфітівському гнізді. Без неї цей колектив чи гроно не втрималися б.
Єжи Ґєдройць. Джерело: Літературний інститутОдразу варто звернути увагу на невизначеність редакційної структури: «колектив чи гроно». Коли говоримо про коло «Культури», варто усвідомити той неповторний уклад міжлюдських зв’язків. Здається, що обидва, використані у цитованому вище фрагменті визначення, — рівноправні. Адже коло «Культури» мало своє тверде ядро, отой колектив, діяльність якого (передусім, організаційна) забезпечувала не лише необхідні матеріальні умови існування, але й творила духовний клімат цього «ордену, комуни», як його називає Мілош.
Співучасниками, співмешканцями цього фаланстеру були також сім’я Мар’ї і Юзефа Чапських. Усіх жителів дому єднала, зокрема, спільність досвіду: вони мали відчуття кризи, перелому, що відбувався в тодішній європейській культурі. Не випадково наприкінці книжки «Європа в сім’ї» — що є спробою начерку генеалогії цілої інтелектуальної формації, в житті якої брав діяльну участь розгалужений по всьому континенту рід Гуттен-Чапських, — Мар’я Чапська описує символічну сцену:
Як росіяни 1915 року, так і німці, відступаючи 1944-го, хотіли залишити ворогові пустир. Наш дім підірвали. На узгір’ї понад луками, над замуленими ставами стирчать, можливо, якісь уламки стін і видніється купа сміття та руїн, зарослих кропивою. «Бо ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо». Послання апостола Павла до євреїв 13; 14.
Цей пошук був сенсом діяльності всього колективу «Культури», людей, відірваних від свого коріння, які після закінчення війни блукали серед європейських згарищ та шукали оте «нове місто», про яке йдеться у закінченні есе Чапської. Це «нове місто» — без сумніву, європейське, розташоване серед давніх зруйнованих міст: Варшави і Праги, Львова і Лондона, Вільнюса й Берліна, Петербурга і Парижа. Цей пошук виражався передусім у творчому зусиллі. Саме так його бачив Юзеф Чапський — художник і письменник, один із небагатьох польських офіцерів, яким пощастило уникнути смерті в совєтському таборі в Катині.
Тільки повернення до малярства й писання відродило в мені відчуття реальності звичайного дня. З того, що я намалював до війни, майже нічого не залишилося. Три будинки у Варшаві, в яких розміщувалась більшість моїх полотен, спалено, зникли й стоси нотаток і щоденників; маючи 50 років, я почав усе спочатку.
Усе спочатку також починав увесь колектив, який зосередився навколо Ґєдройця, Чапських і Герців. Їх об’єднувало власне відчуття, що на руїнах давнього ладу необхідно створити новий порядок, закорінений у цьому давньому ладі, але водночас спрямований на його переоцінку.
«Культура» — це, вочевидь, часопис Єжи. Ніякого редакційного колективу ніколи не було.
Цю ж думку підтверджує зауваження самого Ґєдройця у листі до Анджея Бобковського з 1955 року:
Колектив? Адже Ви добре знаєте, що немає ніякого колективу. Поки я виграю, я маю друзів і спільників, але тільки-но програю — залишуся сам.
Але інший вислів Редактора, схоже, свідчить про те, що він сам собі суперечить:
А колектив «Культури», без сумніву, існував та існує. Він складається з людей, думку яких я ціную та беру до уваги.
Філософ та есеїст Кшиштоф Помян зазначає:
У ті часи, коли телефон ще не був такий поширений, а телефонні розмови були дорогі, листи становили основний, якщо не єдиний спосіб спілкування людей, які живуть далеко один від одного. Ми й досі не знаємо, скільки листів і до скількох осіб написав Ґєдройць упродовж 50 років видавання «Культури». Напевно понад десять тисяч.
Безперечно, адресатом найбільшої кількості написаних Редактором «Культури» листів був Юліюш Мєрошевський. Власне в листуванні Ґєдройця з автором «Політичних неврозів» формувалася політична програма часопису.
Мєрошевський був для мене найважливішим партнером у діалозі. Єдиним, з яким я залишався настільки відкритий. Не лише тому, що знав, що він мене розуміє, але й тому, що я був упевнений у його абсолютній лояльності. Ніхто мені його не замінив. Після його смерті, у певному сенсі, я залишився сам.
І справді — аналіз виданого листування цих двох особистостей доводить, що, навіть сперечаючись, вони одночасно взаємодоповнювали один одного, а Ґєдройць як людина (не письменник) саме у творчості Мєрошевського віднаходив найповніше вираження своїх концепцій: насамперед програми, що передбачала відбудову суверенітету Польщі на основі добросусідських стосунків як із незалежними Україною, Білоруссю та Литвою, так і з об’єднаною Німеччиною. Тому варто бодай побіжно зазначити основні постулати Мєрошевського, який називав свою позицію соціал-демократичною, й процитувати його програмну статтю «AВС політики “Культури”»:
Для політика, який думає прагматично, тільки інтереси держави й нації становлять постійний та незмінний елемент. Усе інше залежить від ситуації та змінюється. Метою політики є визначення державно-національних інтересів та пошук шляхів їх максимального забезпечення. Змішування політичних та етичних норм не виходить на добре ні політиці, ні етиці. Натомість громадяни мають право домагатися відповідного морально-етичного рівня від своїх політичних представників.
Найбільшою особливістю політичного письменництва Мєрошевського було поєднання незмінного образу незалежної Польщі з реалізмом в аналізі мінливої суспільно-політичної дійсності. В цьому останньому питанні «Культура» завжди залишалася відкритою. Найкраще це виразив Ґєдройць у листі до письменника Мельхіора Ваньковича 1951 року:
Наша концепція полягає в тому, щоб «Культура» була і «пошуковим центром», і інтелектуальним оглядом, і — у певному сенсі — політичним центром. Мої амбіції йдуть лише у напрямку створення експериментальної лабораторії, в якій студіюють, аналізують, роблять висновки й ці висновки намагаються реалізувати. Не хочу перетворювати «Культуру» в капличку та формулювати догматичні тези.
Таке розуміння ролі «Культури» було близьке і Мєрошевському, проте він домагався чіткої позиції редакції в конкретних питаннях. Того ж 1951 року він писав до Ґєдройця:
Не підлягає сумніву, що, коли б Ви вели «Культуру» тільки як інтелектуальний огляд, то «Trybuna Ludu» Газета Польської об’єднаної робітничої партії у часи ПНР. була б дуже задоволена. Тому гадаю, що в інтересах часопису вибрати золоту середину: «колективне дослідницьке бюро», що впливає на молодих і більш динамічних — а також дуже ліберально редагований інтелектуальний огляд на високому рівні. Ми не повинні бути ні чиїмсь «штурмовим органом», ні безстатевим періодичним виданням людей вчорашніх.
* * *
Одним із найважливіших у творчості Мєрошевського було питання УЛБ.
Якщо для спрощення територію, що охоплює Україну, Литву та Білорусь, позначимо літерами УЛБ, то слід ствердити, що в минулому — а подекуди й сьогодні — простір УЛБ був чимось більшим, ніж кістка незгоди між Польщею та Росією. Територія УЛБ визначала форму польсько-російських стосунків. Було б божевіллям припускати, що, визнавши проблеми УЛБ внутрішньо державною російською справою, Польща може покращити свої стосунки з Росією. Суперництво між Польщею та Росією на цих теренах завжди мало на меті встановити перевагу, а не добросусідські польсько-російські відносини.
Звідси — постулат про необхідність скеровувати польську східну політику на визнання незалежності цих трьох країн.
У той час, коли писались ці слова, вони могли здаватися маренням утопіста. Сьогодні, коли у теленовинах показують мапу Європи, на якій уже виділено терени балтійських країн, України та Білорусі, ця думка Мєрошевського вимагає серйозної рефлексії. Історія — це завдання для всіх: і для поляків, і для росіян, і для народів, які живуть між ними. У ній немає раз і назавжди усталених і незмінних питань. Отже, якщо ми хочемо бодай помріяти про якийсь дійсно стабільний лад у цій частині Європи, то повинні разом з усіма сусідами — а саме це підказує формула Мєрошевського стосовно УЛБ — стати співтворцями цього ладу.
Можна вийти поза межі історії завдяки поєднанню реалізму з відвагою творення, здавалося б, утопійних перспектив — такий справжній урок дає нам читання спадщини Мєрошевського. Навіть важко окреслити міру впливу його текстів упродовж кількох минулих десятиліть. Без сумніву, він відіграв величезну роль у формуванні польської опозиційної думки в комуністичний період, але частково вплинув на позицію поляків (для багатьох, з огляду на величезну кількість історичних непорозумінь, — несподівану) під час Помаранчевої революції в Україні.
Протиставляючись відбудовуванню політичного скансену на основі досвіду міжвоєнного двадцятиріччя як єдиного пункту віднесення, висуваючи постулат виходу поза актуальні обмеження, прагнучи, врешті, представити історію як урок для майбутнього, Мєрошевський є наскрізь сучасним і незмінно актуальним польським публіцистом політичної тематики. Це не означає, що всі його тези досі є актуальними — все-таки від його смерті минуло вже майже 30 років. Це не означає, що сформульовані ним думки завжди потрібно сприймати як аксіому. Проте це означає, що саме сьогодні, коли багато з його перспектив майбутнього, що відкидались тоді «розсудливими» публіцистами (як хоч би та, що ставить питання УЛБ у центр проблем, пов’язаних зі східною політикою) втілились у життя, його творчість Мєрошевського варто якомога ширше популяризувати, і не тільки в Польщі. Хоча б для того, щоб не повторювали більше, мовляв, «цього не можна було сподіватися». Можна було.
І можна також замислюватися над мовою, яку ми вживаємо. В одному з листів Ґєдройць мені писав, що, можливо, у польському літературознавстві варто відмовитись від терміну «кресова література», оскільки, за його словами, це поняття викликає негативні емоції наших сусідів і водночас може бути вогнищем польских ресентиментів. Я розумію цю аргументацію, але написав у відповідь, що, може, передусім варто порозмовляти про це з нашими партнерами.
* * *
Не менш міцні зв’язки, як із Мєрошевським, єднали Ґєдройця зі ще одним його кореспондентом — Анджеєм Бобковським.
Його смерть на рівні зі смертю Мєрошевського стала для мене найважчою особистою втратою.
Звичайно, коли ми хочемо відтворити оте найтісніше коло співробітників журналу, то разом із Юліюшем Мєрошевським і Єжи Стемповським до нього потрібно зарахувати саме Анджея Бобковського. Причому Бобковський, автор чудових «Начерків пір’їнкою», Книжка Szkice piórkiem вийшла друком в українському перекладі під назвою «Війна і спокій. Французький щоденник 1940—1944» у перекладі Олеся Гарасима («Критика», 2007 рік). був у колі «Культури», без сумніву, найколоритнішою постаттю. Осілий після війни у Гватемалі запеклий антикомуніст, який боявся, що «совєти» захоплять Європу, він був водночас письменником, наділеним чудовою спостережливістю, чутливою до деталей. Володів здібністю точного, хоча й не завжди тактовного, судження — однак, саме завдяки цій рисі Бобковський став ідеальним співробітником Ґєдройця. Його письмові рецензії окремих номерів часопису (він був не єдиним таким рецензентом, але свої зауваження формулював гостро, деколи просто в’їдливо) — були для редактора винятково корисним свого роду дзеркалом.
Суттєве значення мала ще одна важлива риса письменника Бобковського: дистанція до польської та європейської проблематики. Ця риса, зрештою, була притаманна всім найближчим співробітникам Ґєдройця: Чапському, Бобковському й Стемповському. Знаменитим став нарис Бобковського, присвячений Джозефу Конраду, в якому автор побачив образ «космополяка», поляка, відкритого до світу, вільного від націоналістичних обтяжень.
Таке ж значення для Ґєдройця мало письменництво Вітольда Ґомбровича — автора, який, без сумніву, ще у 40-х роках належав до найвужчого кола співробітників «Культури», хоча з самого початку Редактор ставився до нього застережливо, про що писав у «Автобіографії»:
Але моя співпраця з Ґомбровичем була можлива тільки завдяки тому, що безпосередні контакти між нами були дуже рідкісні. Мене захоплював його талант. Це стосується, зокрема, «Транс-Атлантика» та перших щоденників, які справили на мене величезне враження. Решта його творчості мені чужа.
При цьому важливо зазначити, що на «Щоденник» — найкращі сторінки в доробку Ґомбровича — автора в листуванні надихнув власне Ґєдройць. У творчості Ґомбровича Редактора найбільше приваблювала його розправа з «польськістю», спроба змінити «польську форму». Саме у цій сфері «Транс-Атлантик» — своєрідне звернення до «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича — з усіх повістей Ґомбровича найбільш смілива.
Подібне місце у колі «Культури» займав Чеслав Мілош, хоч, може, тут варто навести слова Ґєдройця: «Не пригадую, щоб у мене з Мілошем була якась важлива розмова». Але завдяки художній цінності творчості Мілоша, повазі до його письменства для «Культури» він був особливо важливим автором. Зрештою, Мілоша з часописом пов’язувала ще і його дружба із Зиґмунтом Герцем і Юзефом Чапським — а не безпосередній контакт із Ґєдройцем. Мілош, безумовно, впливав на формування літературної лінії «Культури».
Його оцінки та судження, особливо в період безпосередньої співпраці з часописом, відігравали значну роль, подібно як пізніше, після 1966 року — думки та судження Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського.
До цього кола належать ще два письменники: Станіслав Вінценз і Єжи Стемповський. Характеризуючи їхню творчість, Чеслав Мілош писав:
Склалося так, що двоє людей, рання молодість яких припала на роки перед Першою світовою війною, поступили як садівники, які схрещують досі чужі одне одному види рослин: старошляхетську балачку спрягли з гуманітарною ерудицією, отримуючи те, що зазвичай називають есе, хоч цей чужий і надто місткий термін не охоплює особливих, дуже рідних рис нового твору.
Додаймо, що у своїй есеїстиці вони пересікалися з іншими, молодшими за них авторами кола «Культури», насамперед — Чапським і Бобковським, а також з Ґомбровичем і Мілошем.
Проте при зіставленні цих авторів варто звернути увагу на відмінність (що випливала, напевно, з різного — через різний вік — історичного досвіду) Вінценза і Стемповського від молодших колег. Особливо це стосується їхніх зв’язків із «Культурою»: обидва були винятково чутливими до проблем польсько-українських взаємовідносин, а їхні контакти та знання східної проблематики становили для «Культури» просто неоціненний капітал. Однак Стемповський став (як свідчить його кореспонденція) своєрідним ментором Ґєдройця, і його судження, без сумніву, мали вплив на формування програми часопису, зокрема, у питаннях стосунків з інтелігенцією в Польщі. Характерними тут є хоча б слова з листа, написаного Стемповським 1954 року:
Для нас виїзд із країни створив цілу прірву, яка відділяла нашу колишню екзистенцію від нашої еміграційної екзистенції. Країна зберегла тяглість життя, засновану на факті, що там продовжує жити те саме наше покоління, з яким (невідомо чому) ми майже взагалі не можемо порозумітися вже декілька років. Кордон, що відділяє нас від ровесників у Польщі, є не лише справою окупантів. Самі вони цього не змогли б зробити. Тож позаяк цей кордон є нашим власним витвором, його можна перейти знову в обидва боки і потрібно пробувати це робити під загрозою цілковитого відчуження, яке б позбавило еміграцію сенсу.
Стемповський, безперечно, не останній із тих, кого потрібно зарахувати до найближчого кола співробітників часопису. Варто згадати також таких письменників, як знайомий із Ґєдройцем ще до війни Чеслав Страшевич — автор, який, як і Ґомбрович, завдяки підтримці Ґєдройця (що виконував тоді функції чиновника) у момент початку війни опинився в Аргентині, і якого Ґєдройць «змусив» написати для «Культури» чудове оповідання «Туристи з бусолиних гнізд» — або Зиґмунт Гаупт.
З часом у коло авторів і співробітників «Культури» входили все молодші прибульці з Польщі, як, наприклад, Анджей Хілецький, який займався польсько-німецькими справами, чи Лєшек Колаковський та Казімєж Брандис. Після 1976 року співпрацювати з Ґєдройцем почали також автори, які проживали в Польщі. Серед них опинився і я, коли після візиту в Мезон-Ляфіт Редактор попросив мене прокоментувати актуальні літературні події. Тоді, під час першого мого приїзду в дім на Авеню де Пуассі, 90, я й не міг припустити, що в середині 90-х років, після того, як шляхи Ґєдройця і Герлінґа-Ґрудзінського розійдуться, Редактор запросить мене редагувати літературний розділ «Культури».
Стаття була опублікована в спеціальному українському номері журналу «Нова Польща», 2005.
