Яніна Лєвандовська. Джерело: Музей великопольських повстанців. Колаж: Нова Польща
Яніна Лєвандовська. Джерело: Музей великопольських повстанців. Колаж: Нова Польща

Яніна Лєвандовська — жіноче обличчя Катині

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Серед тисяч польських офіцерів, розстріляних НКВС у Катині 1940 року, нам відоме й жіноче ім’я. Розповідаємо історію відважної Яніни Лєвандовської, яка розділила трагічну долю побратимів.

1943 року в Катині під час першої, німецької, ексгумації польських офіцерів – в’язнів Козельського табору виявили тіло жінки в формі підпоручика польських повітряних сил. Його ідентифікували, останки бачили іноземні журналісти, які відвідували Катинь, проте імені Яніни Лєвандовської — а це була саме вона — не внесли до офіційного ексгумаційного списку. Про знахідку вирішили промовчати, оскільки, на думку німецької пропаганди, присутність жінки могла посіяти зайві сумніви в тому, що Козельський табір справді був офіцерський.

Це ж треба було настільки не знати польських жінок! Вже в стародавній легенді (з якої, як і з кожної легенди, можна небагато дізнатися про історичні події, але чимало — про ментальність народу) розповідається про княгиню Ванду, яка очолила військо і перемогла ворога. Та й у реальній історії Польщі жодні війни, повстання, взагалі будь-які важливі події не обходилися без участі жінок.

На жаль, були вони і серед катинських жертв. Яніна Лєвандовська — єдина жінка в Козельському таборі, в’язнів якого розстріляли навесні 1940 року на основі рішення Політбюро від 5.03.1940. Жіночі імена є і в так званому українському Катинському списку — переліку польських громадян, які перебували у в’язницях в Україні й були розстріляні на підставі того ж рішення. Їхні долі — поки що маловивчена частина Катинського злочину.

Та й про Лєвандовську відомо далеко не все, а наявні відомості часом суперечливі. Тож цей текст — тільки ескіз портрета, який колись та має бути написаний.

Яніна народилася 22 квітня 1908 року в Харкові, в сімʼї майбутнього славетного польського генерала, а тоді ще капітана російської царської армії Юзефа Довбур-Мусьницького. Їй було шість, коли почалася Перша світова війна, на якій батько здобув багато перемог. Їй було десять, коли сімʼя переїхали в Люсово — куплений маєток неподалік Познані.

З самого початку ідилія не складалася. Батько, тепер уже генерал, знову в боях. 1920 року від туберкульозу помирає мати. Переживши глибоку депресію (біда одна не ходить; до смерті дружини додався конфлікт із Пілсудським), генерал іде в запас і присвячує себе вихованню дітей.

Ольґєрд, Ґєдимін, Яніна й Аґнєшка ростуть у суворих старопольських традиціях із обов’язковим щонедільним відвідуванням костелу. Яніна ще й грає на органі й співає в церковному хорі. Однак це аж ніяк не стало на заваді відкритості до новаторств, які принесло XX століття. Яніна й Ольґєрд, до прикладу, ще в гімназії всерйоз захопилися планеризмом.

Яніна закінчила познанську консерваторію за класом вокалу, але співачкою не стала. Багато її біографів вважає, що вона скорилась протестам батька, який вважав професію співачки негідною генеральської доньки. З цим важко погодитися. По-перше, що означає «не стала співачкою»? Так, у Ла Скала Яніна не співала. Але часопис Dziennik Poznański 1935 року так анонсував один із її виступів: «Відома естрадна співачка, володарка прекрасного голосу пані Яніна Довбур-Мусьницька». Є й інші свідчення того, що принаймні до 1936-го вона виступала досить успішно, хоч і не так часто.

Щодо заборон батька, то навряд чи генерал був аж настільки непослідовний. Дивно було б оплачувати недешеве навчання доньки в консерваторії, сподіваючись, що після закінчення вона подасться в монастир чи займеться лісорубством. Сценічна кар’єра в довоєнній Польщі не вважалася чимось принизливим. Алєксандер Жабчинський, популярний актор театру і кіно, а також виконавець багатьох шлягерів, які наспівувала вся Польща, теж був сином генерала. А королева польської естради Ганка Ордонівна (сценічний псевдонім Марії Анни Тишкевич, у дівоцтві Петрушевської) взагалі була графинею.

Яніна Лєвандовська на конкурсі молодих виконавців у Варшаві, 1932. Джерело: Національний цифровий архів

Але сцена ревнива. Вимагає повної самовіддачі. А справжньою пристрастю Яніни, без якої вона не уявляла свого життя, стали небо й польоти.

20-30-ті роки ХХ століття можна назвати дитинством повітроплавання. З одного боку — безпорадність і наївність, з іншого — бурхливе зростання і розвиток. Тоді в усіх куточках світу авіаконструктори працювали над удосконаленням моторного літака, ентузіасти створювали все ефективніші планери, використовуючи для польоту природні сили в атмосфері. Тобто літали, як птахи. Все вище і вище, все далі і далі, все швидше і швидше.

Один за одним відкриваються польські аероклуби. Знаково, що піонерами й натхненниками цієї справи була молодь — гімназисти і студенти. Серед них і Яніна Довбур-Мусьницька.

Яніна Довбур-Мусьницька, Dziennik Poznański

Якщо комусь погано, якщо самотньо, сумно і важко на серці — хай приходить до нас в аероклуб. Нехай погляне на світ із висоти, сидячи на білій вороні «Ворона» і «комар» — дві моделі планерів, що використовувалися в Познанському аероклубі. — Прим. С. Ф., і побачить, який він прекрасний, і сміятиметься, і радітиме з нами.

У Познанському аероклубі Яніна проходить курс пілотів-планеристів і водночас вчиться стрибати з парашутом.

Kurier Poznański, 1939

До літаків підійшли парашутисти в комбінезонах і підшоломниках, із двома парашутами — на спині й грудях. Привертала увагу єдина серед них жінка, пані Яніна Довбур-Мусьницька.

1930 року Яніна першою не тільки в Польщі, а й у всій Європі стрибнула з висоти 5 кілометрів. Цього достатньо, щоб викликати захоплення сучасників і ввійти в історію. Та це ще не все. Яніна стала зіркою купольної акробатики, як тоді це називали, або, сучасною мовою, повітряного фристайлу. Зрозуміло, що виступи акробатів-парашутистів збирали натовпи народу. Хіба до їхнього захоплення можуть дорівнятися навіть найгучніші овації концертного залу?

І звичайно ж, чоловіком життя Яніни Довбур-Мусьницької став льотчик-інструктор Познанського клубу Мєчислав Лєвандовський. Вони повінчалися в червні 1939 року в Тенґобожі, в костелі при Планерній школі. На весільній світлині Яніна, тепер уже Лєвандовська, поруч із молодим чоловіком, як і годиться нареченій, у довгій білій сукні на тлі... ну, хто б сумнівався, зрозуміло, планера.

Яніна і Мєчислав Лєвандовські. Джерело: Музей великопольських повстанців

Мабуть, це була одна з найщасливіших пар на світі. Подружжя не встигло посваритися, розчаруватися, зрозуміти, що сімейне гніздо в’ється не тільки з трояндового пелюстя й ангельського пір’я. Медовий період ще не закінчився, коли Яніна поїхала в Познань, як планувалося, всього на кілька днів. Але саме вони перевернули не тільки її долю, а й долю всієї Європи. Почалася війна.

***

Як, де і коли спортивна льотчиця і парашутистка Яніна Лєвандовська стала підпоручицею польської армії? Є різні версії.

Почнемо зі спогадів Владислава Нича, товариша Лєвандовської по аероклубу, згодом — пілота Повітряних сил Великобританії.

Владислав Нич

3 вересня ми виїхали з Познані (Янка, я і ще два товариші по аероклубу) з наміром дістатися до Луцька, де, ймовірно, перебував Третій аерополк. Отже, з Познані ми їхали товарним поїздом, що йде до Варшави. Доїхали тільки до Неклі, а далі пішли пішки в напрямку Вжесні (виявилося, що залізничні колії зруйновані), здаючись на волю якогось щасливого випадку. І дійсно, за кілька кілометрів ми натрапили на наземний ешелон Третього аерополку, яким командував полковник Пнєвський. Він дозволив нам приєднатися, і так, пересуваючись ночами і відпочиваючи вдень, ми дісталися до Ловіча. 8 вересня прибули в Люблін. Наступного дня, 9 вересня, вирушили далі — на схід у сторону Травників та Луцька. Я не пам’ятаю всі населені пункти, але можу з упевненістю сказати, що до 17 вересня весь ешелон тримався разом, і тільки після звістки про те, що совєтські війська перейшли кордон, ми з товаришами вирішили на реквізованому мерседесі пробитися на південь, в Угорщину. Янка залишилася з ешелоном

Невже саме в ці кілька днів Яніна Лєвандовська стала офіцером польської армії? Можливо. Хоча навряд чи в метушні того часу можна бути дотриматися всіх формальностей.

Є й інша версія.

Генрика Вольна-Ван Дас, біографка Яніни Лєвандовської

Яніна отримала форму тільки в таборі, швидше за все, в Козельську. Сталося це з ініціативи генеральської ради на чолі з Генриком Мінкевичем. Їй фіктивно присвоїли звання пілота-підпоручика і знайшли для неї якийсь мундир.

І нарешті третя версія на основі того факту, що 1936 року Яніна Лєвандовська вчилася на курсах телеграфістів, де навчали користуватися різними приладами, зокрема й апаратом Юза, який застосовувався і в польській армії. Випускників таких курсів згодом могли задіювати в допоміжній військовій службі. Тому стверджувати не можна, але можна припустити, що Яніна Лєвандовська вже 1936 року стала військовою, на початку війни її призвали як підпоручика і призначили в запасну ескадрилью авіабази № 3.

Якщо все так і було, то пазли ідеально сходяться. Тоді не виникає питань, чому Яніна Лєвандовська, формально не будучи офіцером, дала себе заарештувати, коли 22 вересня на Тернопільщині, під Гусятином, полк оточили совєтські танки. У жовтні рядових почали «розпускати за місцем проживання» (за кілька днів чимало людей із цих «розпущених» опинилися в трудовій армії, яка була нічим не краща за табір, але полонені не могли заздалегідь про це знати). На допитах Яніна Лєвандовська вперто повторювала: вона підпоручик Польського війська. Чому?

А може, все набагато простіше? Може, якесь внутрішнє відчуття не дозволило Яніні покинути товаришів у біді, навіть знаючи, що не зможе допомогти? І воно ж не дозволяло їй відректися від себе й офіцерського звання? До слова, саме тому спроби втеч польських полонених траплялися вкрай рідко, хоча в перші дні втекти було просто (це дуже добре показав Вайда у своїй «Катині»).

Це не зовсім зрозуміле нашим сучасникам внутрішнє відчуття колись називали офіцерською честю. І його, ясна річ, не призначали армійським наказом, на нього не видавали посвідчення. З ним просто народжувалися, росли, жили і вмирали.

* * *

Зі щоденника Казімєжа Щиковського

Є у нас у таборі льотчиця — відважна жінка; вже четвертий місяць зносить із нами всю важкість і незручності полону, тримається зразково.

Це не єдина згадка про Лєвандовську в щоденниках, знайдених під час ексгумації 1943 року біля останків розстріляних. І, звісно, залишилося море спогадів про неї тих, кому пощастило вижити.

Її пригадували як високу, струнку брюнетку у військовій формі з чужого плеча («мундирі старшого брата»), але при цьому дуже жіночну і навіть чарівну; чуйну, з нерозтраченою потребою про когось по-материнськи піклуватися, діяльну і рішучу, з непохитною волею і почуттям власної гідності.

Всі до одного зазначали, що Лєвандовська утримувалась в окремому приміщенні. Добєслав Якубович у своєму щоденнику навіть подає конкретні дані: «Оплатки випікала підпоручик Лєвандовська у своїй комірчині в “Брістолі”». Яким було це «окреме приміщення» в таборі, де на кожного в’язня припадало менше ніж 1 кв. м? І до чого тут «Брістоль»? Пояснюю.

Козельський табір, як відомо, розміщувався в колишньому монастирі Оптина пустель. В’язні жили в двох церквах і у всіх монастирських приміщеннях, які мали дах. І польські дотепники, за жодних обставин не втрачаючи почуття гумору, давали цим приміщенням назви. Так велика церква називалася «Цирк», дерев’яна — «Індійська гробниця», барак, де розмістили майорів — «Дім старців». А були ще «Будинок зраджених надій», готель «Під вошею» на площі Злиднів, «Мавпячий сад», «Стіна плачу» і багато іншого. Навіть проходи між нарами називалися, як цілком поважні вулиці. «Брістоль» (назва найбільш фешенебельного готелю довоєнної і сучасної Варшави) — барак, де розміщувалися полковники і генерали. І там, у невеличкій комірчині під сходами жила Яніна Лєвандовська.

Звичайно, всі 4,5 тисячі людей не могли бути знайомі один із одним, і Лєвандовську хтось бачив тільки кілька разів від сили, та й то мигцем. Але сама її присутність була важлива для кожного. Ксьондз Пєшковський, капелан Федерації катинських сімей, який 17-річним юнаком став в’язнем Козельського табору і дивом врятувався, писав:

Здзіслав Пєшковський

Усвідомлення того, що серед нас Яніна, прокидало душевні, сімейні почуття. Це нагадувало нам про рідний дім і наших найдорожчих. Одна жінка і ми, в тузі за Польщею. Це була дуже особистісна туга кожного окремо і всіх нас разом.

Зовсім інші почуття пробуджувала Яніна Лєвандовська у табірного начальства. Її частіше за інших викликали на допити, її комірчину раз у раз обшукували, та й взагалі відчувалася особлива неприязнь. Навряд чи річ була в тому, що вона — донька ненависного більшовикам генерала, як багато хто стверджує. Не треба забувати, що тоді винищували польську еліту. У трьох спецтаборах, в’язнів яких потім розстріляли, було кілька вчених зі світовим іменем, видатні державні та громадські діячі, а вже скільки тут сиділо нащадків відомих і знатних прізвищ, для яких, при всій повазі, Лєвандовська не була конкуренткою!

І участь Лєвандовської в таємних богослужіннях, швидше за все, теж тут ні до чого. Ризикну припустити, що табірне начальство про них просто не знало. За провини куди менші (наприклад, організація каси взаємодопомоги, читання лекцій із сангігієни, вивчення іноземних мов) людей, як писали в рапортах, «вилучали з табору» (розстрілювали? переводили в тюрми, в порівнянні з якими спецтабори могли здатися санаторіями?) Богослужіння («молебень», як висловився у своєму донесенні грамотій у погонах) вважалося тяжким злочином, за який Яніну вже точно б «вилучили», якби про нього довідались.

То за що ж її так люто ненавиділи?

Стародавня східна мудрість говорить: в очах жінки кожен чоловік читає, хто він насправді. Якщо це так, то питань більше немає.

* * *

Прийшла весна, а разом з нею — надія. 3 квітня з Козельського табору вивезли перші 74 людини. Всі до одного полонені були переконані, що їх урешті почали відправляти в нейтральні країни. Заздрили тим, хто від’їжджав, з нетерпінням чекали своєї черги.

Яніна намагається потрапити в одну партію зі своїми — в таборі утримувалося ще близько 200 льотчиків. Не вдалося. Її вивезли 22 квітня 1940 року, в день її народження (список-припис № 040/1 від 20.04.1940).

Сьогодні імена безпосередніх учасників Катинського злочину здебільшого відомі. Багато з них були нагороджені «за успішне виконання спецзавдання»; прожили життя в достатку і спокої. Але багато хто спивався, накладав на себе руки, божеволів.

Ми ніколи не дізнаємося, хто саме конвоював Яніну Лєвандовську на розстріл і хто пустив їй кулю в потилицю. Але я впевнена, що до останнього дня, до останнього спалаху напівзгаслої свідомості він пам’ятав її погляд, погляд польської жінки, в якому прочитав всю правду про себе.

Переклала Наталя Ткачик

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Світлана Філонова image

Світлана Філонова

Журналістка, одна з головних тем її публікацій останніх 26 років – Катинський злочин. 2005 року нагороджена Кавалерським хрестом Ордена «За…

Читайте також