Ян Літинський завжди був готовий допомогти, захистити. Він заступався за колег, переслідуваних робітників, протистояв злу і творив добро, щоб зробити світ хоч трішечки кращим.
Від Клубу шукачів суперечностей до березня 1968 року
Все почалося 1962-го в Клубі шукачів суперечностей Неформальний дискусійний клуб варшавського Союзу соціалістичної молоді, що діяв у 1962–1963 роках.. Так у 16-літньому віці Літинський зустрів друзів, із якими потім співпрацював чимало років. Як і більшість із них, він походив із родини з радикально лівим минулим.
Його батько, пов’язаний у міжвоєнні роки з польською компартією, помер, коли син був зовсім маленький. Мати, також із комуністичним минулим, виховувала Янека сама і впродовж усього його нелегкого життя була поруч.
З 1963 року він навчався на математично-фізичному факультеті Варшавського університету. А багато його друзів із Клубу шукачів суперечностей вивчали історію, філософію, соціологію та економіку. Проте їх поєднували спільні погляди, що виросли із радикальних традицій, відчуття необхідності протистояти несправедливості, взаємна солідарність і зацікавлення політикою та історією.
А ще вони мали особливі стосунки з наставником Яцеком Куронем та його другом, істориком Каролем Модзелевским. Для молоді вони були не просто друзі, а й авторитети. Коли 1965 року Яцека й Кароля засудили за заколот проти партії, молоді люди виступили на їхній захист (нагадування при кожній нагоді про ці арешти), що ще більше згуртувало й прирекло на конфронтацію з міліцією та безроздільно керівною партією.
У цьому колі 20-річних (пізніше названих «командосами») Янек відігравав одну з головних ролей. Він вирізнявся інтелектом та прекрасними організаторськими здібностями.
На початку 1967 року Літинський став одним із ініціаторів та організаторів акції на захист Адама Міхніка, якому загрожувало відрахування з університету. Тоді зібрали понад тисячу підписів — неймовірну кількість на ті часи.
Через рік була справа п’єси «Дзяди» На початку 1968 влада заборонила виставу Національного театру в Варшаві за твором Адама Міцкевича «Дзяди» під приводом його «антисовєтського» та «антиросійського» характеру. й відбувся останній спектакль (30 січня 1968 року), відразу після якого пройшов мітинг під пам’ятником Міцкевичу.
Янека як демонстранта затримали, наклали штраф і завели дисциплінарну справу. І все ж він став одним із організаторів протестного листа студентів проти зняття «Дзядів» зі сцени Національного театру, координував кампанію збору підписів на різних факультетах. Тоді зібрали понад три тисячі підписів.
8 березня 1968 року на університетському подвір’ї розпочалися студентські мітинги. Янека на мітингу не було: його і Северина Блюмштайна вранці арештували. Відразу після звільнення він повернувся в університет і знову почав діяти, а 12 березня його посадили вже надовго.
Під час виснажливого березневого процесу він відмовився відповідати на питання, стійко зносив маніпуляції слідчих. У грудні 1968 року Літинського і Блюмштайна засудили до 2,5 року ув’язнення.
Шлях до Комітету оборони робітників
У липні 1969-го після важкого перебування в таборі Янек вийшов на волю за амністією. Працював шліфувальником і жив у колі друзів, яких продовжував називати «командосами», допомагав таємно перевозити на Захід записи зустрічей Едварда Ґєрека зі страйкарями зі Щецина.
Він брав участь і в зустрічах «командосів» із молоддю Клубу католицької інтелігенції. Метою таких заходів були дискусії про релігію й громадські ініціативи, які мали сприяти відбудові соціальних зв’язків та спротиву режиму.
Літинський також відвідував зустрічі, присвячені самоосвіті — на них вивчалися політичні традиції плюралізму. Сам він багато читав про Польську селянську партію (ПСП), а на основі газетних матеріалів і брошур написав ґрунтовне дослідження її історії в повоєнній Польщі у 1945–1947 роках. Літинський проаналізував модель опору демократичного політичного руху, яким була ПСП у стосунку до диктатури. Це дослідження з’явилося на сторінках незалежного видання Krytyka 1981 року, тобто вже в нову епоху, приходу якої він сприяв.
У червні 1976-го різко підвищили ціни, що викликало протести робітників у Радомі та Урсусі, тоді влада ПНР застосувала проти робітників масові репресії.
Опозиційна інтелігенція Варшави виступила на захист переслідуваних, і у вересні 1976 року постав Комітет оборони робітників (KOP).
Літинський був одним зі співробітників KOP, пізніше із Блюмштайном, а згодом і з Йоанною Щенсною, створив Biuletyn Informacyjny («Інформаційний бюлетень») — перше непідцензурне видання, яке спочатку виходило в машинописі (водночас друкувалися і Komunikaty KOP).
Після обшуку в помешканні Літинського в лютому 1977 року він цілком занурився в спроби відродити робітничий рух. Янек почав із радомських робітників, жертв репресій: намагався організувати для них гуртки для освітньої роботи та дискусій. Це було складним завданням, до того ж на зібрання проникали агенти служби безпеки. Янек був обережний у своїх судженнях, але сподівався, що таки знайде вихід із глухого кута й до нього приєднаються товариші.
Із цього досвіду народилася ідея значно ширшого впливу на робітників через журнал. Проте на початку травня в Кракові було знайдено тіло студента, співробітника KOP, Станіслава Пияса, який загинув за нез’ясованих обставин. У місті розпочалися демонстрації, на які різко відреагувала влада: було ув’язнено активістів KOP, зокрема й Літинського. Владні кола готували великий політичний процес, але за кілька тижнів їхній запал спав через загрозу міжнародного резонансу. Оголосили амністію, випустили на свободу робітників, ув’язнених за події червня 1976 року, й арештованих членів комітету.
Це був початок широкої активності KOP, перетвореного на Комітет суспільної самооборони KOP (КСС–KOP). Розвивалися непідцензурні журнали, що друкувалися по підвалах; незалежний видавничий дім (Niezależna Oficyna Wydawnicza) тиражував машинописні книги. Розпочалися лекції для студентів у приватних помешканнях.
Robotnik та самоврядні представництва на підприємствах
Ян Літинський став членом КСС–KOP, але свою діяльність зосередив на робітничому середовищі й журналі Robotnik. Над виданням працювали також Генрик Вуєц, Войцєх Онишкевич, Гелена Лучиво, Даріюш Купецький і ще кілька людей.
Їхньою метою було донести на виробничі підприємства вільне слово й рекомендації, як захистити повсякденні інтереси робітників і як ефективно протестувати. Журнал відіграв важливу роль у побудові фундаменту незалежного робітничого руху в деяких закладах праці, а найбільший вплив мав у Ґданську, в колах Боґдана Борусевича.
Уже восени 1977 року в статті «Робітничі представництва» Літинський закликав до дискусії, в рамках якої працівники висунуть своїх представників, а влада буде змушена визнати їх партнерами у перемовинах.
Такою була концепція KOP, розвинена в працях Яцека Куроня — створити самоврядні та незалежні від влади представництва різних кіл та соціальних груп і таким чином обмежити тотальний контроль партії над суспільством. А в майбутньому — змусити владу провести переговори.
У КСС–KOP Літинський став частиною політичного мозкового центру. Він був особливо близький до Куроня та Міхніка, брав участь у численних внутрішніх дискусіях, формуючи лінію всього середовища. А ще він увійшов у редакцію теоретичного видання Krytykа — його видавала частина КСС–KOP, що визнавала авторитет Куроня.
Прибічник солідарності дисидентів країн соціалістичного блоку
Окрім справ робітників і прагнення створити робітничий рух (який усвідомлює свої цілі, передбачуваний і постійний), Літинський вважав необхідним сформувати солідарність дисидентів і в інших країнах, підлеглих СРСР.
1978 року він брав участь у зустрічі з опозиціонерами в Чехословаччині, зокрема з Вацлавом Гавелом, а коли їх арештували, став одним із тих, хто оголосив голодуванням на їхню підтримку в костелі святого Хреста.
Ця солідарність була шляхом до подолання бар’єрів, недовіри, міжнаціональних конфліктів в ім’я побудови кращого, демократичного майбутнього нашого регіону Європи. Проявом цієї необхідності в солідарності стала участь Літинського в редагуванні й прийнятті «Звернення до трудящих Східної Європи» на першому з’їзді «Солідарності» у вересні 1981 року.
Тоді це звернення було радикальним антисовєтським кроком, що ніс нові загрози. Але воно стало важливим жестом, який після 1989 року сприяв налагодженню відносин зі східними сусідами Польщі, які теж прагнули незалежності.
Страйки 1980 року й «карнавалу “Солідарності”»
Під час літніх страйків 1980 року Літинський брав участь в організації мережі інформування про протести, будучи на зв’язку, зокрема, зі страйкарями Урсуса, Любліна, Свідніка. 16 серпня його затримала служба безпеки й наступні дні Літинський провів під арештом, пізніше прокуратура звинуватила його у приналежності до нелегальної організації.
Відразу ж після підписання угоди, що завершила ці історичні протести, на вимогу лідерів страйку було звільнено 20 ув’язнених, зокрема й Літинського. Він відразу ж долучився до діяльності «Солідарності», що саме створювалася, висловлюючись за формування однозначно демократичної самостійної профспілки з активними заводськими комісіями, поміркованої в своїх вимогах і формах діяльності в перехідний період.
Влада ставилася до нього як до «антисоціалістичної сили», «екстреміста». Насправді ж він прагнув зміцнення «Солідарності» як потужної самоврядної організації.
Вона мала стати центром суспільного руху, що змусить монополістичну владу глибоко еволюціонувати до демократії і плюралізму, суспільного самоуправління і громадянських свобод.
Особливу увагу Літинський приділяв робітникам Валбжиха, яких знав із часів розповсюдження там газети Robotnik, і зробив чимало, щоб організувати місцеве відділення профспілки. Крім того, він був радником регіональної організації «Солідарності» на Мазовії, консультував Робітничу комісію шахтарів у Новій Ґуті, публікував статті, присвячені стратегії профспілки, зустрічався з робітниками багатьох підприємств й переконував їх у таких цілях та принципах діяльності.
Інтернування, втеча та підпілля
У день введення воєнного стану, 13 грудня 1981 року, Літинського інтернували й ув’язнили у варшавському районі Бялоленка. 3 вересня 1982-го його разом із Яцеком Куронем, Адамом Міхніком та Генриком Вуєцом звинуватили в участі в діяльності КСС–KOP й спробі насильницького повалення устрою ПНР, за що діячам загрожувало багаторічне ув’язнення.
Літинського тимчасово звільнили за сімейними обставинами в червні 1983 року. Він пішов у підпілля, налагодив контакт із редакцією тижневика Tygodnika Mazowsze, а незабаром ввійшов у підпільне керівництво регіонального відділення «Солідарності» на Мазовії. Літинський став одним з найактивніших діячів підпільної «Солідарності», а в своїх статтях намагався окреслити суспільну ситуацію та запропонувати шляхи розвитку руху.
Служба безпеки безперестанно розшукувала Літинського, а він успішно переховувався аж до 1986 року, коли влада вирішила припинити переслідування діячів опозиції. Тоді він зміг повернутися до нормального життя, контактів із друзями та знайомими, а також висловлюватися не тільки в підпільній пресі, а часом і в вільно розповсюджуваних виданнях, наприклад, журналах Res Publica і Więź.
Радикал, який шукав компромісів
Коли влітку 1988 року розпочалися страйки робітників, Літинський приєднався до протесту на одному з заводів. У грудні він став одним із засновників Громадського комітету при Лєху Валенсі, а потім взяв участь у переговорах Круглого столу в підкомітеті з питань гірничої промисловості.
Після засідань, які змінили долю Польщі, в одному з інтерв’ю він сказав, що діяльність «Солідарності» розпочинає процес створення підстав суверенітету Польщі: «Досягнення реального суверенітету — процес, з ним пов’язане і вироблення зовнішньої політики». На червневих виборах 1989 року його обрали в Сейм від округу в Свідніцах.
Літинський був депутатом Громадського парламентського клубу, який об’єднував парламентарів, вибраних за списками «Солідарності», потім від Демократичного союзу (Unia Demokratyczna) і Союзу свободи (Unia Wolności) аж до 2001 року. Він належав до керівництва партії і заслужено вважається одним з найактивніших та найбільш раціональних діячів. Його особливо цінували за вміння домовлятися і вести дискусії без агресії й ескалації конфлікту.
Він вірив у соціальну політику і чесну люстрацію
Про діяльність Літинського в Сеймі можна було б сказати чимало. Але хотілося б згадати про його активну діяльність у Комісії з соціальної політики, головою якої діяч був багато років.
Іноді його звинувачували в тому, що він, один із ініціаторів робітничого руху й багатолітній прибічник робітничого самоврядування, підтримав реформу Бальцеровича, яка завдала удару по робочих місцях і соціальному становищі робітників.
Проте Літинський мислив не класовими, а загальнодержавними категоріями, бачив банкрутство промисловості ПНР, необхідність у модернізації для досягнення Польщею економічної конкурентоспроможності. А ті, кого економічні зміни позбавили роботи, на його думку, повинні отримати допомогу від держави.
Літинський займався і справами люстрації, яку вважав абсолютно необхідною, — на відміну від багатьох його старих друзів, які побоювалися розв’язання конфліктів на ґрунті зведення рахунків із епохою ПНР.
Літинський вірив, що процес люстрації можна провести впорядковано і чесно, що відповідні процедури і дії дозволять врегулювати ці питання відповідно до принципів права, політичної неупередженості та визнання інтересів держави. В іншому ж випадку, вважав Літинський, конфлікти через декомунізацію та люстрацію будуть зростати і розривати тканину демократичної держави.
Тому він підтримав проєкт закону про люстрацію, а відтак і створення Інституту національної пам’яті. З 1998 по 2001 роки він входив у склад комісії Сейму з питань спеціальних служб і мав великий вплив на тодішні правові та організаційні рішення.
Він не сприймав лютої ворожості в політиці
Наступні роки принесли неоднозначні, а подекуди все гірші зміни: наростання політичної поляризації, міжпартійну ворожнечу, зміни в політичній культурі. Все рідше практикувався та все менше цінувався діалог і компроміс, все більш бажаною ставала перемога над супротивником, а ще краще — його усунення з політичного життя.
Янек ніколи не сприймав такого розуміння політики, намагаючись підтримувати навіть ті контакти, які були неочевидні. Він цінував стару дружбу з часів «Солідарності», і ніколи не виступав проти Лєха Качинського — навпаки, підтримував з ним особисті стосунки. З багатьма іншими, готовими до наклепів, спростування заслуг, сумнівів у колишній чесності давніх соратників, це було неможливо.
Як радник президента Броніслава Коморовського в 2010–2015 роках він намагався зм’якшити ці конфлікти, але це була справа не з легких. Якось на похороні, куди Літинський прийшов, щоб від імені президента попрощатися з померлим, його почали переривати свистом та гудінням. Він з гідністю закінчив промову, але ця сцена продемонструвала, до якої дикості дійшла внутрішня суперечка Польщі, що пізніше переросла в конфлікт.
Із тривогою та сумом він спостерігав за тим, що відбувається в Польщі: недооцінювання, а іноді й фальсифікація історії визвольного руху, заперечення перелому 1989 року. Я сам мав честь із Яном Літинським брати участь у телепрограмах, де ми намагалися роз’яснити несправедливість звинувачень на адресу Лєха Валенси, необхідність глибше розглянути його життєвий шлях та роль, яку він відіграв у великому успіху «Солідарності».
Янека сильно засмучувало і руйнування добрих відносин із нашими сусідами через націоналістичні прояви, все більш помітні в суспільному житті.
Який він був
Трагедія, яка сталася в неділю 21 лютого 2021 року на річці Нарва в містечку Пултуск, де через епідемію коронавірусу Літинський проводив чимало часу, раптово обірвала його життя. З цим важко змиритися і важко зібратися з думками. Тож я зупинюся лише на кількох штрихах його особистості, які спадають на думку цього дня.
Це була людина із лівого табору, добре знайома з його історією, ілюзіями та утопіями, що призводили до нещасть, і яка шукала шляхів, як зберегти в лівому русі вищі цінності демократичної плюралістичної держави.
Це був революціонер, який швидко зрозумів, що добрі результати є наслідком тільки незавершених революцій, які залишають колишнім опонентам вільний простір і можливість участі у формуванні нового устрою.
Це був державник, який визнавав верховенство держави й права над конфліктами, емоціями та інтересами, оскільки добра держава створює межі виражання цих прагнень без руйнування суспільства, інституцій і міжнародної репутації країни.
Це була добра людина, яка любила інших, не нападала без потреби, а якщо й сперечалася, то не позбавляла опонента гідності й права на долю рації. Людина, яка обожнювала своїх друзів та домашніх улюбленців, братів наших менших — і віддала життя за одного з них.
Переклала Ірена Шевченко
Редакція висловлює вдячність порталу oko.press за можливість публікації
