Ян Літинський завжди був готовий допомогти , захистити. Він заступався за колег, переслідуваних робітників, протистояв злу і творив добро, щоб зробити світ хоч трішечки кращим.
Від Клубу шукачів суперечностей до березня 1968 року
Все почалося 1962-го в Клубі шукачів суперечностей Неформальний дискусійний клуб варшавського Союзу соціалістичної молоді, що діяв у 1962–1963 роках.. Так у 16-літньому віці Літинський зустрів друзів , із якими потім співпрацював чимало років. Як і більшість із них, він походив із родини з радикально лівим минулим.
Його батько , пов’язаний у міжвоєнні роки з польською компартією, помер, коли син був зовсім маленький. Мати, також із комуністичним минулим, виховувала Янека сама і впродовж усього його нелегкого життя була поруч.
З 1963 року він навчався на математично-фізичному факультеті Варшавського університету. А багато його друзів із Клубу шукачів суперечностей вивчали історію , філософію, соціологію та економіку. Проте їх поєднували спільні погляди, що виросли із радикальних традицій, відчуття необхідності протистояти несправедливості, взаємна солідарність і зацікавлення політикою та історією.
А ще вони мали особливі стосунки з наставником Яцеком Куронем та його другом , істориком Каролем Модзелевским. Для молоді вони були не просто друзі, а й авторитети. Коли 1965 року Яцека й Кароля засудили за заколот проти партії, молоді люди виступили на їхній захист (нагадування при кожній нагоді про ці арешти), що ще більше згуртувало й прирекло на конфронтацію з міліцією та безроздільно керівною партією.
У цьому колі 20-річних (пізніше названих «командосами») Янек відігравав одну з головних ролей. Він вирізнявся інтелектом та прекрасними організаторськими здібностями.
На початку 1967 року Літинський став одним із ініціаторів та організаторів акції на захист Адама Міхніка , якому загрожувало відрахування з університету. Тоді зібрали понад тисячу підписів — неймовірну кількість на ті часи.
Через рік була справа п’єси «Дзяди» На початку 1968 влада заборонила виставу Національного театру в Варшаві за твором Адама Міцкевича «Дзяди» під приводом його «антисовєтського» та «антиросійського» характеру. й відбувся останній спектакль (30 січня 1968 року) , відразу після якого пройшов мітинг під пам’ятником Міцкевичу.
Янека як демонстранта затримали , наклали штраф і завели дисциплінарну справу. І все ж він став одним із організаторів протестного листа студентів проти зняття «Дзядів» зі сцени Національного театру , координував кампанію збору підписів на різних факультетах. Тоді зібрали понад три тисячі підписів.
8 березня 1968 року на університетському подвір’ї розпочалися студентські мітинги. Янека на мітингу не було: його і Северина Блюмштайна вранці арештували. Відразу після звільнення він повернувся в університет і знову почав діяти , а 12 березня його посадили вже надовго.
Під час виснажливого березневого процесу він відмовився відповідати на питання , стійко зносив маніпуляції слідчих. У грудні 1968 року Літинського і Блюмштайна засудили до 2,5 року ув’язнення.
Шлях до Комітету оборони робітників
У липні 1969-го після важкого перебування в таборі Янек вийшов на волю за амністією. Працював шліфувальником і жив у колі друзів , яких продовжував називати «командосами», допомагав таємно перевозити на Захід записи зустрічей Едварда Ґєрека зі страйкарями зі Щецина.
Він брав участь і в зустрічах «командосів» із молоддю Клубу католицької інтелігенції. Метою таких заходів були дискусії про релігію й громадські ініціативи , які мали сприяти відбудові соціальних зв’язків та спротиву режиму.
Літинський також відвідував зустрічі , присвячені самоосвіті — на них вивчалися політичні традиції плюралізму. Сам він багато читав про Польську селянську партію (ПСП), а на основі газетних матеріалів і брошур написав ґрунтовне дослідження її історії в повоєнній Польщі у 1945–1947 роках. Літинський проаналізував модель опору демократичного політичного руху, яким була ПСП у стосунку до диктатури. Це дослідження з’явилося на сторінках незалежного видання Krytyka 1981 року, тобто вже в нову епоху, приходу якої він сприяв.
У червні 1976-го різко підвищили ціни , що викликало протести робітників у Радомі та Урсусі , тоді влада ПНР застосувала проти робітників масові репресії.
Опозиційна інтелігенція Варшави виступила на захист переслідуваних , і у вересні 1976 року постав Комітет оборони робітників (KOP).
Літинський був одним зі співробітників KOP , пізніше із Блюмштайном, а згодом і з Йоанною Щенсною, створив Biuletyn Informacyjny («Інформаційний бюлетень») — перше непідцензурне видання, яке спочатку виходило в машинописі (водночас друкувалися і Komunikaty KOP).
Після обшуку в помешканні Літинського в лютому 1977 року він цілком занурився в спроби відродити робітничий рух. Янек почав із радомських робітників , жертв репресій: намагався організувати для них гуртки для освітньої роботи та дискусій. Це було складним завданням, до того ж на зібрання проникали агенти служби безпеки. Янек був обережний у своїх судженнях, але сподівався, що таки знайде вихід із глухого кута й до нього приєднаються товариші.
Із цього досвіду народилася ідея значно ширшого впливу на робітників через журнал. Проте на початку травня в Кракові було знайдено тіло студента , співробітника KOP, Станіслава Пияса, який загинув за нез’ясованих обставин. У місті розпочалися демонстрації, на які різко відреагувала влада: було ув’язнено активістів KOP, зокрема й Літинського. Владні кола готували великий політичний процес, але за кілька тижнів їхній запал спав через загрозу міжнародного резонансу. Оголосили амністію, випустили на свободу робітників, ув’язнених за події червня 1976 року, й арештованих членів комітету.
Це був початок широкої активності KOP , перетвореного на Комітет суспільної самооборони KOP (КСС–KOP). Розвивалися непідцензурні журнали, що друкувалися по підвалах; незалежний видавничий дім (Niezależna Oficyna Wydawnicza) тиражував машинописні книги. Розпочалися лекції для студентів у приватних помешканнях.
Robotnik та самоврядні представництва на підприємствах
Ян Літинський став членом КСС–KOP , але свою діяльність зосередив на робітничому середовищі й журналі Robotnik. Над виданням працювали також Генрик Вуєц , Войцєх Онишкевич, Гелена Лучиво, Даріюш Купецький і ще кілька людей.
Їхньою метою було донести на виробничі підприємства вільне слово й рекомендації , як захистити повсякденні інтереси робітників і як ефективно протестувати. Журнал відіграв важливу роль у побудові фундаменту незалежного робітничого руху в деяких закладах праці, а найбільший вплив мав у Ґданську , в колах Боґдана Борусевича.
Уже восени 1977 року в статті «Робітничі представництва» Літинський закликав до дискусії , в рамках якої працівники висунуть своїх представників, а влада буде змушена визнати їх партнерами у перемовинах.
Такою була концепція KOP , розвинена в працях Яцека Куроня — створити самоврядні та незалежні від влади представництва різних кіл та соціальних груп і таким чином обмежити тотальний контроль партії над суспільством. А в майбутньому — змусити владу провести переговори.
У КСС–KOP Літинський став частиною політичного мозкового центру. Він був особливо близький до Куроня та Міхніка , брав участь у численних внутрішніх дискусіях, формуючи лінію всього середовища. А ще він увійшов у редакцію теоретичного видання Krytykа — його видавала частина КСС–KOP, що визнавала авторитет Куроня.
Прибічник солідарності дисидентів країн соціалістичного блоку
Окрім справ робітників і прагнення створити робітничий рух (який усвідомлює свої цілі , передбачуваний і постійний), Літинський вважав необхідним сформувати солідарність дисидентів і в інших країнах , підлеглих СРСР.
1978 року він брав участь у зустрічі з опозиціонерами в Чехословаччині , зокрема з Вацлавом Гавелом, а коли їх арештували, став одним із тих, хто оголосив голодуванням на їхню підтримку в костелі святого Хреста.
Ця солідарність була шляхом до подолання бар’єрів , недовіри, міжнаціональних конфліктів в ім’я побудови кращого, демократичного майбутнього нашого регіону Європи. Проявом цієї необхідності в солідарності стала участь Літинського в редагуванні й прийнятті «Звернення до трудящих Східної Європи» на першому з’їзді «Солідарності» у вересні 1981 року.
Тоді це звернення було радикальним антисовєтським кроком , що ніс нові загрози. Але воно стало важливим жестом, який після 1989 року сприяв налагодженню відносин зі східними сусідами Польщі, які теж прагнули незалежності.
Страйки 1980 року й «карнавалу “Солідарності”»
Під час літніх страйків 1980 року Літинський брав участь в організації мережі інформування про протести , будучи на зв’язку, зокрема, зі страйкарями Урсуса, Любліна, Свідніка. 16 серпня його затримала служба безпеки й наступні дні Літинський провів під арештом, пізніше прокуратура звинуватила його у приналежності до нелегальної організації.
Відразу ж після підписання угоди , що завершила ці історичні протести, на вимогу лідерів страйку було звільнено 20 ув’язнених, зокрема й Літинського. Він відразу ж долучився до діяльності «Солідарності» , що саме створювалася, висловлюючись за формування однозначно демократичної самостійної профспілки з активними заводськими комісіями, поміркованої в своїх вимогах і формах діяльності в перехідний період.
Влада ставилася до нього як до «антисоціалістичної сили» , «екстреміста». Насправді ж він прагнув зміцнення «Солідарності» як потужної самоврядної організації.
Вона мала стати центром суспільного руху , що змусить монополістичну владу глибоко еволюціонувати до демократії і плюралізму, суспільного самоуправління і громадянських свобод.
Особливу увагу Літинський приділяв робітникам Валбжиха , яких знав із часів розповсюдження там газети Robotnik, і зробив чимало, щоб організувати місцеве відділення профспілки. Крім того, він був радником регіональної організації «Солідарності» на Мазовії, консультував Робітничу комісію шахтарів у Новій Ґуті, публікував статті, присвячені стратегії профспілки, зустрічався з робітниками багатьох підприємств й переконував їх у таких цілях та принципах діяльності.
Інтернування , втеча та підпілля
У день введення воєнного стану , 13 грудня 1981 року, Літинського інтернували й ув’язнили у варшавському районі Бялоленка. 3 вересня 1982-го його разом із Яцеком Куронем, Адамом Міхніком та Генриком Вуєцом звинуватили в участі в діяльності КСС–KOP й спробі насильницького повалення устрою ПНР, за що діячам загрожувало багаторічне ув’язнення.
Літинського тимчасово звільнили за сімейними обставинами в червні 1983 року. Він пішов у підпілля , налагодив контакт із редакцією тижневика Tygodnika Mazowsze, а незабаром ввійшов у підпільне керівництво регіонального відділення «Солідарності» на Мазовії. Літинський став одним з найактивніших діячів підпільної «Солідарності», а в своїх статтях намагався окреслити суспільну ситуацію та запропонувати шляхи розвитку руху.
Служба безпеки безперестанно розшукувала Літинського , а він успішно переховувався аж до 1986 року, коли влада вирішила припинити переслідування діячів опозиції. Тоді він зміг повернутися до нормального життя, контактів із друзями та знайомими, а також висловлюватися не тільки в підпільній пресі, а часом і в вільно розповсюджуваних виданнях, наприклад, журналах Res Publica і Więź.
Радикал , який шукав компромісів
Коли влітку 1988 року розпочалися страйки робітників , Літинський приєднався до протесту на одному з заводів. У грудні він став одним із засновників Громадського комітету при Лєху Валенсі , а потім взяв участь у переговорах Круглого столу в підкомітеті з питань гірничої промисловості.
Після засідань , які змінили долю Польщі, в одному з інтерв’ю він сказав, що діяльність «Солідарності» розпочинає процес створення підстав суверенітету Польщі: «Досягнення реального суверенітету — процес , з ним пов’язане і вироблення зовнішньої політики». На червневих виборах 1989 року його обрали в Сейм від округу в Свідніцах.
Літинський був депутатом Громадського парламентського клубу , який об’єднував парламентарів, вибраних за списками «Солідарності», потім від Демократичного союзу (Unia Demokratyczna) і Союзу свободи (Unia Wolności) аж до 2001 року. Він належав до керівництва партії і заслужено вважається одним з найактивніших та найбільш раціональних діячів. Його особливо цінували за вміння домовлятися і вести дискусії без агресії й ескалації конфлікту.
Він вірив у соціальну політику і чесну люстрацію
Про діяльність Літинського в Сеймі можна було б сказати чимало. Але хотілося б згадати про його активну діяльність у Комісії з соціальної політики , головою якої діяч був багато років.
Іноді його звинувачували в тому , що він, один із ініціаторів робітничого руху й багатолітній прибічник робітничого самоврядування, підтримав реформу Бальцеровича, яка завдала удару по робочих місцях і соціальному становищі робітників.
Проте Літинський мислив не класовими , а загальнодержавними категоріями, бачив банкрутство промисловості ПНР, необхідність у модернізації для досягнення Польщею економічної конкурентоспроможності. А ті, кого економічні зміни позбавили роботи, на його думку, повинні отримати допомогу від держави.
Літинський займався і справами люстрації , яку вважав абсолютно необхідною, — на відміну від багатьох його старих друзів, які побоювалися розв’язання конфліктів на ґрунті зведення рахунків із епохою ПНР.
Літинський вірив , що процес люстрації можна провести впорядковано і чесно, що відповідні процедури і дії дозволять врегулювати ці питання відповідно до принципів права, політичної неупередженості та визнання інтересів держави. В іншому ж випадку, вважав Літинський, конфлікти через декомунізацію та люстрацію будуть зростати і розривати тканину демократичної держави.
Тому він підтримав проєкт закону про люстрацію , а відтак і створення Інституту національної пам’яті. З 1998 по 2001 роки він входив у склад комісії Сейму з питань спеціальних служб і мав великий вплив на тодішні правові та організаційні рішення.
Він не сприймав лютої ворожості в політиці
Наступні роки принесли неоднозначні , а подекуди все гірші зміни: наростання політичної поляризації, міжпартійну ворожнечу, зміни в політичній культурі. Все рідше практикувався та все менше цінувався діалог і компроміс, все більш бажаною ставала перемога над супротивником, а ще краще — його усунення з політичного життя.
Янек ніколи не сприймав такого розуміння політики , намагаючись підтримувати навіть ті контакти, які були неочевидні. Він цінував стару дружбу з часів «Солідарності», і ніколи не виступав проти Лєха Качинського — навпаки, підтримував з ним особисті стосунки. З багатьма іншими, готовими до наклепів, спростування заслуг, сумнівів у колишній чесності давніх соратників, це було неможливо.
Як радник президента Броніслава Коморовського в 2010–2015 роках він намагався зм’якшити ці конфлікти , але це була справа не з легких. Якось на похороні, куди Літинський прийшов, щоб від імені президента попрощатися з померлим, його почали переривати свистом та гудінням. Він з гідністю закінчив промову, але ця сцена продемонструвала, до якої дикості дійшла внутрішня суперечка Польщі, що пізніше переросла в конфлікт.
Із тривогою та сумом він спостерігав за тим , що відбувається в Польщі: недооцінювання, а іноді й фальсифікація історії визвольного руху, заперечення перелому 1989 року. Я сам мав честь із Яном Літинським брати участь у телепрограмах, де ми намагалися роз’яснити несправедливість звинувачень на адресу Лєха Валенси, необхідність глибше розглянути його життєвий шлях та роль, яку він відіграв у великому успіху «Солідарності».
Янека сильно засмучувало і руйнування добрих відносин із нашими сусідами через націоналістичні прояви , все більш помітні в суспільному житті.
Який він був
Трагедія , яка сталася в неділю 21 лютого 2021 року на річці Нарва в містечку Пултуск, де через епідемію коронавірусу Літинський проводив чимало часу , раптово обірвала його життя. З цим важко змиритися і важко зібратися з думками. Тож я зупинюся лише на кількох штрихах його особистості, які спадають на думку цього дня.
Це була людина із лівого табору , добре знайома з його історією, ілюзіями та утопіями, що призводили до нещасть, і яка шукала шляхів, як зберегти в лівому русі вищі цінності демократичної плюралістичної держави.
Це був революціонер , який швидко зрозумів, що добрі результати є наслідком тільки незавершених революцій, які залишають колишнім опонентам вільний простір і можливість участі у формуванні нового устрою.
Це був державник , який визнавав верховенство держави й права над конфліктами, емоціями та інтересами, оскільки добра держава створює межі виражання цих прагнень без руйнування суспільства, інституцій і міжнародної репутації країни.
Це була добра людина , яка любила інших, не нападала без потреби, а якщо й сперечалася, то не позбавляла опонента гідності й права на долю рації. Людина, яка обожнювала своїх друзів та домашніх улюбленців, братів наших менших — і віддала життя за одного з них.
Переклала Ірена Шевченко
Редакція висловлює вдячність порталу oko.press за можливість публікації
