Генрик Вуєц, 2016 рік. Фото: Яцек Шидловський / Forum
16 вересня 2020

Генрик Вуєц. Допомагати людям, бо так потрібно

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Генрик Вуєц (1940-2020) — одна з ключових постатей польської антикомуністичної опозиції. Почавши зі студентських протестів 1968 року і допомоги робітникам у 70-80-х рр., ставши одним із учасників Круглого столу, а після падіння совєтської влади — депутатом і заступником міністра, він до останнього дня дуже багато робив і в самій Польщі, і за кордоном.

Якби всі режими реального соціалізму — від непохитних румунів, болгар, росіян чи східних німців і аж до найвеселішого в таборі польського барака — послухали Генрика Вуєца, то в’їхали б, що їхній проєкт і шеляга ламаного не вартий. Хай би він навіть опирався на псевдонауці Маркса й Енґельса та терорі, починаючи від Леніна, почерез Живкова, чехословацького Гусака й аж до югославського Тіто, ідеологічно розбриканого коника робітничо-селянської влади — все одно він скрутить собі в’язи. Генрик Вуєц краще від багатьох інших опозиціонерів у совєтських і причарованих диктаторським марксизмом країнах показав, що з реального соціалізму нічого не вийде. Чому? Бо, адресований до таких людей, як Генрик, він їм замилював очі. Цього ніхто не любить.

Генрик Вуєц, 1981. Фото: Славек Бєґанський / Forum

А могло б видаватися на позір, що Вуєц був ідеальним адресатом обіцянок реального соціалізму. Він народився в селі Подлєсє під Білґораєм, cебто у тому регіоні Польщі, який ніколи не був надто заможний і щасливий. У генах мав досвід кріпаків: іще його діди мусили працювати задарма й не на себе. Батько вже володів господарством на кілька гектарів, але це зовсім не означало, що він мав надійне соціальне становище.

Він був єдиним із Подлєся, хто отримав атестат зрілости і вступив до університету. Повертався, щоб косити, сіяти й пасти корів. До освіти його підштовхувала мати, яка їздила на заробітки до Франції, та вчитель із середньої школи Адам Ротенберґ. І те, й інше надзвичайно важливе.

А отже, він приїхав до Варшавського університету з селянським багажем, де в сусідніх кишенях лежали відчуття зростання, глибокий католицизм і віра в сенс тяжкої праці та навчання. Він розійшовся в поглядах із народною владою, коли створював у гуртожитку дискусійний клуб, рівною мірою відкритий на марксистів і священників, а також коли організовував першу після Другої світової війни студентську прощу на Ясну ГоруГоловний об’єкт релігійного паломництва в Польщі. У Ясногірському монастирі зберігається Ченстоховська ікона Божої Матері, яку католики шанують як величну реліквію.. Тоді він зіткнувся з органами безпеки й так почув, що якщо не заспокоїться — повернеться пасти корів. Лише одне речення, зате воно показало, як народна влада ставиться до народу. Він брав участь у березневих подіях 1968 рокуХвиля масових студентських демонстрацій, зокрема у Варшаві, Ґданську, Кракові, Радомі, Лодзі й Познані, жорстоко придушена міліцією. й кепсько сприймав антисемітську пропаганду, також із огляду на свого вчителя Ротенберґа, який у ті місяці пакував валізи в еміграцію.

А отже, в особі Вуєца народна влада мала ідеальний матеріал на преторіанця: селянський син зі знаннями про панщину, який просунувся вгору соціальною драбиною завдяки змінам після Другої світової війни, одним словом — ідеальний громадянин нової соціалістичної батьківщини. На жаль, католик, але це була проблема більшости тих, чий соціальний статус зростав. Хоча Вуєців католицизм, здається, був більшим клопотом для Церкви, ніж для комуністичної партії.

Проблема полягала в тому, що «робітничо-селянська» влада насправді такою не була і не мала наміру бути. Вона брехала майстерно, але надто брутально, а отже, видавала з головою свої справжні наміри.

Вона держала насильство, хоч іноді не хотіла застосовувати його щодо потенційних прихильників. Служаки з управління безпеки, які допитували Вуєца в перші роки його діяльности, не досить, що глузували з його селянського походження (самі будучи найчастіше селянськими дітьми), то ще й брехали й залякували. Вуєц знав, що соціальне просування соціальним просуванням, але з цією владою він не хоче мати нічого спільного.

Коли у червні 1976 року проти підвищення цін на харчі запротестували Радом і Урсус, яких дошкульно покарали комуністи, Вуєц включився в акцію допомоги репресованим робітникам. Це було — як він сам казав — щось на зразок сплати боргу перед Подлєсєм: маленькі світу цього відправили його навчатися й дали шанс на інше життя, тож тепер він мусить захищати їх і допомагати їм.

Зрештою, у цьому полягала його діяльність у Комітеті суспільної самооборони й Комітеті захисту робітників, до якого він приєднався 1977 року. Він не писав полум’яних маніфестів, як мітингово-революційний проводир Яцек Куронь, не розмірковував про долю поляків, як есеїст і мислитель Адам Міхнік.

Він діяв у низах, вірячи, що особисті знайомства, контакти на заводах, взаємини з простими людьми, з якими він завдяки походженню й непересічним здібностям знаходив чудове порозуміння, принесуть свої плоди. Вуєц розумівся з ґданськими корабелами (серед яких був Лех Валенса), сілезькими шахтарями, робітниками з Урсуса. Він знав їхню мову й щоденні болячки.

Співзаснований ним Robotnik друкував не розлогі аналізи, а короткі статті про заводські поліклініки, наживання на зарплатні й преміях робітників, про їдальні, де не можна нічого з’їсти без остраху за власне життя, про порушення кодексів і прав робітників тощо. Зауважмо, однак, те, про що часто забувають: Robotnik, вірний назві, запозиченій у видання Польської соціалістичної партії ще до Першої світової війни, був єдиною більш-менш масовою самвидавною газетоюПол. bibuła (листівка, калька, цигарковий папір) — самвидав тих часів, коли не було сучасної розмножувальної техніки. Видання здійснювалося найрізноманітнішими поліграфічними способами: від найпростішого — п’ять-шість примірників на друкарській машинці, під копірку, на тонкому папері — і до невідомої в СРСР «шовкографії». (у найкращі часи сягаючи накладу 50 тис. примірників, що розходилися від Ґданська по Ястшембє в Сілезії), яка наполягала, що мета робітничого руху — незалежність Польщі. Це були 70-ті роки минулого сторіччя. У 21 вимозі серпневих страйків про незалежність — цілком слушно — навіть натяку не було.

Генрик Вуєц на першотравневому марші «Солідарности», Варшава, 1985 рік. Фото: Яцек Марчевський / Forum

Комуністична влада гідно оцінила Генрика Вуєца. Хоча й представляла його як недолугого попихача Куроня й Міхніка, вона віддала йому належне: інтернувала під час воєнного стану, а потім умістила на лаві підсудних у процесі так званої «Одинадцятки» — чотирьох членів Комітету захисту робітників і сімох лідерів «Солідарности», звинувачуваних у державній зраді, підготовці до насильного повалення реального соціалізму та ще бозна в чому. Таких звинувачень комуністи ніколи не висували першим-ліпшим противникам. Вони мусили їх ненавидіти, боятися, але також — парадоксально — ставили їх найвище в ієрархії ворогів, сповнені страху, що саме вони можуть їм сильно зашкодити.

Уже за Круглим столомНа легендарному Круглому столі 1989 року відбулися переговори між комуністичним керівництвом ПНР, представниками «Солідарності» та Церквою, які призвели до демократичних змін у державі. виявилося, що Куронь, Вуєц і Міхнік — непохитні перемовники й водночас реалісти, неохочі до реваншу, хоча, дивлячись по-людськи, мали на це право. Я би дорого заплатив, щоб побачити тодішні міни комуністів, які, переконані, що сідають за стіл переговорів із дияволами у плоті, зустрілися лицем у лице з партнерами для розмови про Польщу.

За незалежности Вуєц був депутатом парламенту, віцеміністром рільництва, радником президента Броніслава Коморовського з соціальних питань. Коли він був секретарем Громадянської парламентської фракції, його зневажив Лех Валенса, котрого він раніше посвячував у опозиційну діяльність. Вуєц зробив те, що завжди — засмутився й викинув цю зневагу на смітник.

Генрик Вуєц, 2018. Фото: Міколай Стажинський / Forum

А коли він утратив депутатський мандат, роботи в нього зовсім не поменшало, бо переймався сільськими водогонами, регіональними продуктами, каналізацією. Його використовували люди, які пошкодували для нього виборчого голосу. Тоді він повторював, що робить своє не для того, щоб його кудись вибрали, а тому, що так потрібно.

У парламентському житті й поза ним Вуєц шукав справ, в яких міг допомогти.

Він працював на благо польсько-українського примирення і, коли кликала історія, був на Помаранчевому майдані й Майдані гідности в Києві.

Зорганізував парламентську польсько-тибетську групу, хоча в Польщі мало кому відомо про страждання тибетців під китайською окупацією. Вже помираючи, цікавився Білоруссю; не хотів квітів собі на труну, тільки пожертви на допомогу охопленим боротьбою Мінську й Гродну. А Польща теж лежала йому на серці, позаяк із лікарні просив у соцмережах, що раз уже він сам не може проголосувати на президентських виборах, нехай замість нього віддасть голос хтось, хто ніколи не ходив на вибори.

Генрик Вуєц мав один єдиний недолік — несвідомий, але серйозний: він народився не в тій країні. Якби він жив на американському Півдні, то отримав би Нобелівську премію миру, як великий Мартін Лютер Кінґ. Вуєц міг би бути вчителем для Нельсона МанделиОдин із найвідоміших діячів у боротьбі за права людини в період апартеїду, лауреат Нобелівської премії миру 1993 року. і його соратника Десмонда ТутуАнгліканський архієпископ Кейптаунський (перший темношкірий єпископ у ПАР), активний борець із апартеїдом. Лауреат Нобелівської премії миру 1984 року.. Якби він був південним африканцем індуського походження, його слави не затьмарив би Магатма Ґанді. Ба більше: Магатма в Південній Африці мовчки (хоча не тільки) підтримував апартеїдОфіційна політика расової дискримінації та гноблення, яку впродовж 1948-1991 рр. вели керівні кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців із Азії.. Вуєц ніколи б на це не повівся.

Серед нас жила людина, що збудувала собі пам’ятник власним життям. Людина скора до помочі, відважна, щира. Він проявив себе як друг усього живого. Другого Вуєца не було.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Павел Смоленський

Журналіст, із 1989 року працює у виданні Gazeta Wyborcza, до того дописував у польський самвидав, друкувався у паризькому часописі «Культура…