Батько жив у столиці й до війни (1936-1939 роки), коли переїхав сюди зі Львова. Коли 1952-го він повернувся з Ізраїлю до Польщі, то спершу поселився в Прушкуві, де винаймав кімнату, а на початку 1956-го, вже в період відлиги, отримав житло у Варшаві. Так почався останній десятилітній період його творчості — саме тоді батько написав усі свої афоризми, понад 5,5 тисячі.

Станіслав Єжи Лец у Новому Місті, 1960-ті. Фото: Ірена Яросінська. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Наша квартира розташовувалася в чудовому місці — у центральному районі, який називається Нове Місто (Nowe Miasto). Я потім ще розкажу про цей дім. Не така вже й маленька була та квартира, 62 квадратні метри, але в ній жило п’ятеро осіб: батько, мати, бабуся (мамина мама) і двоє дітей. Я народився того року, коли сім’я там оселилася, а брат був майже підлітком. Про окремий кабінет батька й мови не могло йти. Вдома панувало правило — не заважати батькові, та все ж тіснота його пригнічувала, і він часто вирішував попрацювати в іншому місці.

Я розповім про майже щоденний батьків маршрут від Нового Міста через кав’ярні, в яких він любив проводити час, не лише щоб випити чаю (навіть частіше, ніж каву), але і щоб на якусь мить утекти від домашнього шарварку.

Тепер уже не вдасться з’ясувати, що й де батько написав, проте збереглося багато його чернеток на серветках. Тато записував думки в маленький блокнот, який часто закінчувався несподівано, тож аби не згубити думку, він дописував її на серветці.

Серветки із записами Станіслава Єжи Леца. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Alibaba. Місце усамітнення

У батька було багато знайомих, його дуже любили, і сам він радо зі всіма вітався і починав розмову. Але таке інтенсивне спілкування могло йому заважати в роботі, потрібен був час тільки для себе, тому інколи він заходив до кав’ярні Alibaba (Miodowa, 3) — це яких кількадесят метрів від його звичного маршруту вулицею Краківське передмістя. Багато творів тато написав саме тут.

До війни в цьому будинку не було кав’ярні, та батько добре пам’ятав це місце: наприкінці 1930-х він жив буквально за 300 метрів звідси, на вулиці Новий З’язд (Nowy Zjazd), в одній квартирі з Іциком Манґером, відомим їдишомовним поетом і прозаїком.

Варшава, вулиця Мьодова, 3. Після війни тут містилася кав’ярня Alibaba. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Цей будинок вцілів під час Варшавського повстання, і нещодавно його внесли до реєстру пам’яток архітектури. Така собі частинка довоєнної Варшави. Тепер тут міститься бар. Багато елементів будівлі не збереглося, наприклад, дах цілком згорів. Та весь декор входу вцілів.

У батька були й інші улюблені місця неподалік дому — наприклад, Спілка сценічних авторів і композиторів (ZAiKS за адресою Hipoteczna, 2). Її ще 1918 року заснували Юліан Тувім, Ян Бжехва та інші літератори. Це була перша польська організація із захисту авторських прав, вона діє й нині.

Кав’ярня Telimena

Заклад з’явився в час повоєнного відновлення Варшави. Тоді насамперед відбудували Краківське передмістя, деякі будинки віддали в користування вже 1949 року. Батько повернувся 1952-го, коли відбудова ще тривала, і так було до 1957-го.

Кав’ярня Telimena. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Тогочасна пропаганда на цьому не акцентувала, але до відбудови Варшави доклали зусиль довоєнні архітектори. На улюбленому батьковому маршруті було багато кав’ярень, які нагадували не лише довоєнні, але й ті, що існували у XIX столітті, тобто взагалі перші варшавські кав’ярні.

Одна із них містилася на розі Краківського передмістя і вулиці Козя. Колись ця кав’ярня називалась U Brzezińskiej, тому що її першою власницею була пані Катажина Бжезінська. У закладі стояли красиві меблі, був вишуканий інтер’єр, особливо на другому поверсі, оформленому в стилі ампір. А камін — справжній шедевр! Нагорі також містився так званий салон Шопена (кажуть, композитор сам сюди вчащав).

Коли батько повернувся, кав’ярня вже називалась Telimena. Сюди він також приходив писати й пити чай.

Томаш Лец у кав’ярні Telimena. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

В останні роки це місце багато що втратило. Деякі старі меблі збереглися до наших днів, принаймні ще кілька років тому вони були. Та, на жаль, горішній поверх давно переробили. Від повоєнного інтер’єру залишилися сходи (хоч їхні деталі також змінювалися), якийсь елемент декору, вікна і, здається, радіатори.

Редакція тижневика Przegląd Kulturalny

Крім кав’ярень, на маршруті батька були й редакції, одна із яких містилася на Краківському передмісті в будинку під номером 15. Тоді, як і тепер, це був будинок Міністерства культури, а на другому поверсі містилася редакція тижневика Przegląd Kulturalny, в якому батько публікував свої тексти. Цей суспільно-культурний часопис заснували ще в часи соцреалізму, але 1956 року його цілком модернізували.

Томаш Лец перед будинком, де містилася редакція тижневика Przegląd Kulturalny. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Це був дуже важливий часопис, характерний для періоду відлиги, своєрідний символ творчої думки тих років. В ту епоху цензура, звісно, існувала, проте була значно м’якшою. Тижневик Przegląd Kulturalny публікував не тільки літературні твори, а й, наприклад, роботи американських абстракціоністів — якось вдавалося про це домовитися. Закриття тижневика 1962 року символізувало завершення відлиги, яке остаточно настало в березні 1968-го, уже після батькової смерті. 1968 року в ПНР у відповідь на масові протести почалася антисемітська кампанія. Багато поляків єврейського походження тоді емігрувало, серед них — Ян Лец, старший син письменника.

Батько ніколи не працював у журналі на ставці, але постійно співпрацював із ним, публікувався щотижня до самого закриття видання. Насамперед з’являлися його «Незачесані думки», а також кілька прозових творів, які так і не ввійшли до його книжки «Малі міфи».

Квартира священника Яна Твардовського

Батько близько товаришував зі священником і поетом Твардовським і нерідко заходив до нього (Krakowskie Przedmieście, 34). Правда, не знаю, чи проводили вони час у самій квартирі, бо будинок мав вихід у внутрішній дворик, а неподалік розкинувся дуже гарний сквер із лавочками. Нині на одній із них встановлено пам’ятник Твардовському, а сам сквер названо його іменем.

Сквер імені Яна Твардовського. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

А ще я часто проводив час у цьому дворику, десь із шести років батько брав мене на прогулянки, і відтоді я пам’ятаю Твардовського. На початку 2000-х років я відвідував його, і виявилося, що в нього збереглося два малюнки, які я виконав у дитинстві. У мене також є лист від Твардовського з подякою за поштівку чи щось таке.

Батько загалом шукав людей, які відповідали його рівню ерудиції. Сам він закінчив юридичний факультет, проте мав надзвичайно широке коло зацікавлень. У дитинстві він навчався грати на піаніно, — зрештою, вважав, що той час згаяно, бо замість цього потрібно було грати у футбол надворі. Крім того, батько добре малював, хоч і не хвалився цим.

Варто пам’ятати, що тривалий час, майже весь той десятилітній період, батько практично нікуди не виїздив. Тільки в останні роки життя, коли з’явилися гроші й можливість вільно виїжджати з країни, він кілька разів вибирався за кордон: до родичів у Відень, а ще в Лондон і Париж. А так батькове життя минало тут, на цьому майже щоденному маршруті.

Батько, очевидно, цінував поетичний дар Твардовського і любив із ним розмовляти. Той був неймовірно уважним, розумним і дуже начитаним. В особі священника батько знайшов гідного співрозмовника, і це мало вирішальне значення. Батько не був релігійною людиною, а чи вірив у Бога — не можу сказати.

Книгарні

На батьковому маршруті знаходилися дві важливі книгарні, в які він заходив майже щодня, — завжди була ймовірність, що на полицях з’явилося щось свіже. Адже це був час, коли виходило багато нових книг, хоча наклади швидко розходилися. Існував свого роду дефіцит — книг не було на полицях: їх продавали, як-то кажуть, з-під поли. Про жодні додаткові оплати, хабарі мови не йшло — продавець просто з люб’язності відкладав книги для постійних покупців.

Станіслав Єжи Лец на Краківському передмісті, 1963. Фото: Ірена Яросінська. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Одна книгарня містилася у тодішньому Будинку Польського війська (Krakowskie Przedmieście, 11), вона потім ще довго тут працювала. Ця двоповерхова книгарня мала дуже широкий асортимент, бо отримувала майже всі новинки. Батько частенько брав мене туди з собою.

Варто згадати ще одне місце (Krakowskie Przedmieście, 50), біля костелу Вознесіння Богородиці, де не висіло жодної вивіски, хіба що був невеликий напис у віконці. Там у 1960-ті роки можна було купити західні видання, переважно західнонімецькі — звичайно, не якісь розкішні альбоми, але багато всілякого різноманітного. До того ж там був хороший курс: тоді на чорному ринку один долар коштував 100 злотих, а в цьому віконці діяв курс 24 злоті за долар. Отож можна було купити дрібні книжки кишенькового формату. Батько вільно читав німецькою, і поезію, і прозу. Були такі книжечки видавництва Rowohlt, невеличкі брошури, у мене досі збереглося близько сотні штук. Всі вони з Німеччини, але придбані в цій книгарні. Кожна книжечка була загорнута в гарний тонкий папір із цікавими принтами у стилі супрематизму і перев’язана мотузочком.

Консерваційна майстерня Ґраціана Леп’янка

Час від часу батько заглядав сюди поговорити з Леп’янком, власником консерваційно-реставраційної майстерні (Krakowskie Przedmieście, 10). Здається, він теж був родом зі Львова, мабуть, це їх і ріднило. Леп’янко — дуже барвиста постать 60-х років; тоді перед кіносеансами показували документальні короткометражки, і Леп’янко був героєм однієї з них.

Будинок колишньої майстерні Ґраціана Леп’янка. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Тоді люди не мали доступу до консерваційної майстерні в Національному музеї або деінде, а реставратори майже не могли займатися приватною практикою. Так що майстерня Леп’янка — одне з небагатьох місць, де можна було щось полагодити. Це був заклад із традиціями, буквально до стелі забитий витворами мистецтва, які інколи роками чекали на реставрацію.

Кав’ярня Nowy Świat

А ось ми вже на вулиці Новий Світ (Nowy Świat). Коли її перебудовували, будинки вирівняли під один ряд, адже у довоєнній комерційній забудові споруди були різної висоти. Однак її не можна назвати докорінною реконструкцією: чимало елементів збереглося з довоєнного часу.

Томаш Лец перед кав’ярнею Nowy Świat. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Кафе за адресою Nowy Świat, 63 — ще одне місце, яке постало в ході повоєнної відбудови Варшави. Це була не просто кав’ярня, а найелегантніший варшавський заклад, спроєктований за зразком найкращих кафе Парижа та Брюсселя. Батько любив сюди приходити. Всередині було доволі просторо. Тут досі стоїть сцена і на ній відбуваються різні виступи.

Тижневик Świat

Тут (Nowy Świat, 58) містилася редакція тижневика Świat. З ним була схожа історія, що і з часописом Przegląd Kulturalny: батько писав почергово для обох видань.

Журнал заснували у найгірші роки, за часів сталінізму. Але після 1956-го його дещо видозмінили й він став дуже важливим виданням: на його шпальтах з’являлися чудові репортажі та фотохроніки. В ньому публікувалися визначні польські фотографи! Редакція нерідко влаштовувала вернісажі сучасного мистецтва.

Станіслав Єжи Лец на Ринку Старого міста. Фото: Ірена Яросінська. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Батько щотижня писав для тижневика Świat фрашки — легкі й гострі. Це була радше сатира, ніж філософія. Пригадую, як у 1950-ті роки він приходив сюди користуватися телефоном, бо тоді в нас удома його ще не було. Батько телефонував не в особистих, а у видавничих питаннях. Не дивно, що він приходив саме сюди: він мав дуже теплі відносини з редакцією і був від неї у захваті. Годі порівнювати з часописом Przegląd Kulturalny: вони існували при міністерстві, там усе було більш офіційно. А в редакції тижневика Świat батько міг затриматися на якийсь час, посидіти й попрацювати. Ця редакція стала для нього ніби другим домом, і хоча він не був постійним працівником, для нього завжди знаходилося тут місце, якийсь час навіть був відведений окремий стіл.

Після подій березня 1968 року, коли остаточно завершилася відлига, Świat розділив долю часопису Przegląd Kulturalny: його перейменували й змінили керівництво. Щоправда, репортажний профіль залишився. Відбувся свого роду ребрендинг, і нове видання Perspektywy почало виходити в кольорі, що тоді було винятковим явищем. Крім того, часопис славився тим, що першим у Польщі почав публікувати на останній сторінці фотографії й малюнки у стилі ню.

Державний видавничий інститут

У будинку на вулиці Фоксаль (Foksal, 17) віддавна міститься Державний видавничий інститут, PIW (Państwowy Instytut Wydawniczy). Це ще одна вціліла довоєнна кам’яниця. Її звели в царські часи. Тут можна побачити елементи архітектури 1910-х років, стилю модерн, а в 1930-ті споруду перебудували.

У повоєнні роки тут, зокрема, видавали поетичні книжки тодішніх поетів. Батько також публікував тут свої поезії. У мене є ці збірки, вони виходили наприкінці його життя: «До Авеля і Каїна» (1961), «Оголошення про розшук» (1963), «Поеми, готові до стрибка» (1964), ну, і ще — вибрані вірші, такий томик у видавничій серії.

Наклад батькових книжок був досить символічним: від трьох до п’яти тисяч, але завжди видавали кілька додаткових тиражів. Можна сказати, батько тоді був вельми популярний у Польщі, останні десять років його життя видалися дуже плідними.

Кав’ярня на вулиці Фоксаль. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

У 1960-х роках у цій будівлі містилася легендарна кав’ярня PIW; вона вміщала всього чотири чи п’ять столиків, а решта крісел була біля стіни, як зараз. І це було головне лігво варшавської інтелігенції, де вирувало інтелектуальне життя. Сюди також приходив Стефан Кисєлевський, зазирав Антоній Слонімський. Тут точилися цікаві розмови й дискусії.

Якось PIW видав книжку Жана-Поля Сартра, він приїхав до Варшави і його приймали. Батька тоді не було у столиці, але є одна байка, пов’язана з ним, яку мені розповів Томас Венцлова. Незадовго до цього батько, ходячи по всіх цих кав’ярнях та інших місцях, загубив десь зошит зі своїми афоризмами (цей момент я і сам пам’ятаю). Він навіть подав оголошення в газету, але зошит так і не знайшовся. Батько намагався щось відновити і був страшенно пригнічений. Його знали, тому це було на слуху, і хтось сказав Сартру, що, мовляв, Лец у розпачі, бо загубив зошит з «думками». На що Сартр відповів: «Цілий зошит з думками? У Парижі, якщо з’являється одна думка в голові, — це вже диво, а тут цілий зошит. Оце трагедія!»

Вже після смерті батька, після закінчення відлиги та березневих подій 1968 року, кав’ярню при PIW-і не те що ліквідували, а в прямому сенсі слова замурували. Я бачив це на власні очі: книгарня на місці, а вхід замурований цеглою, з усіма меблями всередині. Це було дуже символічно.

Площа Трьох хрестів. Кав’ярня Lajkonik та журнал Szpilki

Інтер’єр цієї кав’ярні (Plac Trzech Krzyży, 16) також внесено до реєстру пам’яток. Раніше тут містилася антикварна крамниця, але вона давно зачинилася. Всі ці малюнки на стінах зробили після війни карикатуристи журналу Szpilki, редакція якого на той час містилася за стіною. Згодом кав’ярня зникла, туди заселився будинок моди. Малюнки закрили плиткою, та, на щастя, їх не знищили. Потім тут знову відкрили кав’ярню, і тепер малюнки можна побачити на власні очі. Вони поставали за участі Анни Ґоцлавської-Ліпінської (відомої під псевдонімом Га-Ґа), Еріка Ліпінського та Генрика Томашевського.

Малюнки в кав’ярні на площі Трьох хрестів. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Батько вирізував із журналів свої публікації й вклеював їх у зошит: що де вийшло, під якою датою — щоб не опублікувати те саме деінде. Ці зошити збереглися і до сьогодні. Найбільший, так би мовити, калібр з’являвся у місячнику Dialog. Там батько публікував свої філософські думки. В інших виданнях його репертуар був легшим. Зокрема у часописі Szpilki з’являлися фрашки й афоризми.

Батько співпрацював із цим журналом ще до війни. Тоді він публікувався разом із Юліаном Тувімом, Антонієм Слонімським, Мар’яном Гемаром. Коли я був маленький, батько не мав жодного довоєнного часопису: тоді годі було їх дістати. Нині в мене є з десяток номерів, навіть із прізвищем батька на першій сторінці. Там жирним шрифтом написано: Лец, Леон Пастернак, Тувім, Гемар...

Малюнки в кав’ярні на площі Трьох хрестів. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Відразу після війни батько разом з Еріком Ліпінським відродив Szpilki. Це було в Лодзі, там тоді містився Будинок письменників, бо Варшава лежала в руїнах. Пізніше, вже у 50–60-х, батько співпрацював із редакцією тут, бував у ній майже щодня, хоча ніколи не числився постійним працівником.

Вулиця Вєйська. Журнали Twórczość і Dialog

Це (Wiejska, 16) одна з найкращих варшавських кам’яниць, що збереглася з 1930-х років. Тут у дворі містилося кілька організацій, зокрема дві редакції. Перша — часопис Twórczość, у якому публікували рецензії на творчість батька. Тут містилася і редакція щомісячного журналу Dialog, присвяченого театральному мистецтву. Головним редактором тоді був Адам Тарн — до речі, років десять тому вийшло друком його чудове листування зі Славоміром Мрожеком. Батько в ті роки перекладав п’єси, наприклад, «Матінку Кураж» Брехта та «Служницю-пані» Перґолезі. Щоправда, «Матінка Кураж» була об’ємною, і я не знаю точно, чи виходила вона у журналі Dialog.

Вєйска, 16. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Для цього видання батько писав серйозні афоризми, глибокі філософські міркування про людське буття. Вони виходили у нижньому блоці на сторінці. До речі, ще в 1960-х роках батько написав афоризм про фейсбук: «Можна мати профіль, не маючи обличчя».

Вулиця Вєйська. Видавництво Czytelnik

Будівля, де містилися ці редакції, належала видавничому концерну Czytelnik, заснованому в 40-х роках. Колись поруч розташовувалася книгарня видавництва: тут продавали тільки їхні книжки, відбувалися зустрічі з авторами. Тепер на цьому місці (Wiejska, 14) звичайна книгарня, асортимент набагато ширший. Усі книжки батька, що вийшли після війни — і вірші, і фрашки, — побачили світ у видавництві Czytelnik. «Прогулянка циніка» (1946), «Польовий блокнот» (1946), «Життя — це фрашка» (1948), «Єрусалимський рукопис» (1956) — все це видав Czytelnik. Тут також робили обкладинки книжок. Обкладинки для двох перших повоєнних батькових збірок спроєктував Генрик Томашевський.

Сама редакція містилася нагорі, а внизу була їдальня, яка працює досі. Сюди вчащало багато письменників. Батько зазвичай обідав удома, проте іноді, коли йшов у місто на весь день і був неподалік, обідав тут. Для найвідоміших людей — таких як Тадеуш Конвіцький, Марек Ґронський, Януш Ґловацький, — тут завжди був зарезервований столик.

Томас Бернгард, великий австрійський драматург, багато разів приїжджав до Варшави. Одного разу він привіз рукопис свого першого роману «Холоднеча», який згодом набув великої популярності. Коли дізналися, що має приїхати хтось з Австрії, відразу зателефонували батькові. Лец жив у Відні в дитинстві, під час Першої світової війни, і згодом у 1946–1950 роках.

Вони зустрілися у видавництві Czytelnik і звідти пішли до нас на Нове місто: так Бернгард опинився Леців у гостях, а потім приходив ще кілька разів. У своїх творах він потім дещо перебільшено, але все ж прекрасно описував правління комуністів у Польщі, те, про що ми так багато говоримо зараз: про жахливі вбивства, які скоїло Управління безпеки у сталінські роки. Як писав Бернгард, мій батько тоді йому розповідав, наприклад, що біля вулиці Новий Світ поховано багато людей, убитих спецслужбами. Ось така, мабуть, у них була розмова дорогою із видавництва.

Замкова площа, Спілка польських літераторів

Повернімося і ми на Краківське передмістя. Тут, практично на самій Замковій площі, розташована Спілка польських літераторів (Krakowskie Przedmieście, 87/89). До 1989 року це було єдина таке об’єднання.

Станіслав Єжи Лец у кав’ярні Спілки польських літераторів, 1960-ті. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Батько дуже любив сюди заходити. Там була вельми привітна гардеробниця; всі підозрювали, що вона, як і кожен портьє у будь-якому готелі, співпрацювала зі службою безпеки, та її дуже любили. У неї можна було просто залишити якісь речі й піти у своїх справах або передати через неї комусь повідомлення. У цій кав’ярні, на відміну від закладу Telimena, вцілів камін.

Поверхом нижче розташовувалась їдальня. У ті часи могли бути перебої з газом, або ж просто бабуся хотіла перепочити, і кілька днів на місяць обідів удома не було — тоді батько їв у місті й часто приходив сюди. Тоді тут не пропонували якихось вишуканих страв, звичайна їжа, але все-таки якийсь асортимент та й був. А найцікавіше, що офіціантки приносили замовлення до столиків: в інших їдальнях треба було підходити до віконця самому.

Тут складали негласний рейтинг письменників, і тим, хто вважався найкращим, кельнерки приносили їжу швидше. Внизу ще залишилися старі столики з тих років. Це були меблі польських дизайнерів: столики Владислава Волковського, а стільці, якщо я не помиляюсь, Ганни Ляхерт чи Зоф’ї Хоментовської.

Я теж часто ходив у цю кав’ярню, у 1980-х. Уже багато років тут працює звичайний ресторан під назвою Literatka і є кілька готельних номерів. Раніше на їхньому місці були квартири, де мешкали письменники. Для них навіть був призначений окремий стоматолог і медичний кабінет у тій самій будівлі.

Бібліотека Спілки польських літераторів

Нагорі тут розташована бібліотека. До неї, на відміну від кав’ярні, завжди був вільний вхід. Тут практично нічого не змінилося, тільки немає таких дизайнерських ламп-грибків на столах, модних у ті роки. Зате збереглися чудові меблі, спроєктовані ще у 1940-х, і спеціальна шафа з пресою. Тоді ж газети та журнали не так просто було купити в кіоску: наклади невеликі, та й коштували чимало. До того ж на цій полиці було щось із зарубіжної преси, навіть часопис «Культури». Ця бібліотека була найближча до нашого будинку, і батько часто приходив сюди, перевіряв, які з його афоризмів надрукували, а що не пропустила цензура, бо таке часто траплялося. Ось за цим столом він переглядав газети. До речі, бібліотекарки вирізали із преси про кожного письменника все, що про нього опубліковано, акуратно приклеювали вирізки на папір і розкладали по папках. Кожен письменник має таке велике досьє, — це дуже зручно для дослідників.

Бібліотека Спілки польських літераторів. У центрі стіл, за яким зазвичай сидів Станіслав Єжи Лец. Ліворуч на стіні видно його світлину. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Я часто приходив сюди з батьком, і мене страшенно зворушує вигляд цієї шафи, адже вона анітрішки не змінилася. І ці бібліотечні стелажі з традиційним каталогом… Є ще одна зала, але туди не можна було з дітьми, бо там працювали дослідники. Вперше цю залу я побачив уже дорослим.

Ринок Старого міста, кав’ярня Krokodyl

Станіслав Єжи Лец у кав’ярні Krokodyl. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Тепер тут (Rynek Starego Miasta, 21) розташований ресторан Kuchnia Warszawska та художня галерея, а раніше була кав’ярня Krokodyl. Залишилися фотографії цього місця авторства Ірени Яросінської, однієї з найкращих повоєнних фотографок. Наприклад, ось та, де батько сидить за столиком біля печі.

Окрім гарного готичного інтер’єру, ця кав’ярня мала ще одну перевагу: вона, як і Alibaba, була за межами Краківського передмістя і щоденного маршруту батька. Отож він любив тут сидіти й працювати у тиші. Тут я з ним бував не так часто.

Ринок Нового міста, будинок 5, квартира 15

Тато любив цю квартиру, і закордонних гостей вона теж вражала. Квартира, на жаль, була замала для нас п’ятьох, але неймовірно красива. Вікна виходили на північний бік, тому там було відносно ясно. І відкривався чудовий вигляд з вікна на кав’ярню Bombonierka: батько називав її Pétit Trianon, тому що ця будівля схожа на один із палаців Версаля.

Станіслав Єжи Лец у кав’ярні Bombonierka, 1960-ті. Фото: Ірена Яросінська. Джерело: особистий архів Томаша Леца

З вікна було видно катедру Святого Казімєжа, що належить згромадженню сакраменток. Катедра збудована в епоху бароко за проєктом Тільмана ван Гамерена, одного з найкращих архітекторів, який працював у Варшаві. Ми обоє з братом, кожен свого часу, малювали її, готуючись вступати на архітектурний факультет, і могли робити це, не виходячи з дому.

Батько повернувся 1952 року, у жахливий момент, в епоху сталінізму. Він як зрадник Лец у юності мав ліві погляди, вітав встановлення комуністичної влади у Польщі й у 1946–1950 роках працював прес-аташе посольства ПНР у Відні. Однак згодом він розчарувався у комуністичних ідеалах і репатріювався до Ізраїлю. опинився в так званому списку заборонених авторів: він узагалі нічого не міг опублікувати під власним іменем і спочатку не мав засобів до існування. Але завдяки знайомствам воєнних років, партизанського періоду життя, батько отримав нагоду заробляти перекладами. Щоправда, він був змушений публікувати їх під псевдонімом. Наприклад, переклад Брехта батько опублікував під псевдонімом Стах.

Після смерті Сталіна ситуація змінилася. У 1956–1957 роках навіть настав короткий період свободи преси. Ще наприкінці 1955-го батько опинився у привілейованій групі, отримав цю квартиру від Міністерства культури. Тоді були і приватні квартири, проте більшість нерухомості у Варшаві націоналізували, тому що такою була умова відновлення столиці. І ось у цьому будинку жили діячі культури.

Поверхом нижче теж була квартира від міністерства, в якій жив Артур Нахт-Самборський, великий художник, справді небувалого масштабу. У світі, в Європі він не був широко відомим, але в Польщі це велике ім’я в історії живопису. Поверхом вище розташовувалася квартира співробітника міністерства. Багато художників, скульпторів. Це все були трикімнатні квартири.

Станіслав Єжи Лец удома, 1960-і. Джерело: особистий архів Томаша Леца

Але в будинку містилися й службові квартири, функціональні, як їх називали, вони перебували у віданні МВС. Там мешкали співробітники Управління безпеки. Тим-то у батька був страх, що його весь час підслуховують. Ми з братом трохи посміювалися, що неможливо прослухати 30 мільйонів людей, адже тоді такої техніки не було. До речі, у колишній квартирі журналіста Кароля Курилюка нещодавно, під час капітального ремонту, знайшли пристрій для підслуховування. У нашій — ні.

Я, будучи десятирічним хлопцем, цінував життя в цьому місці. Тут були розкішні умови, все потрібне поруч. Вдома батько переважно переписував із тих чернеток, які писав у місті. Він годинами виправляв, вичитував рукописи книг, довго сидів за друкарською машинкою. Але все нове протягом цих десяти років здебільшого з’являлося у кав’ярнях.

Записав Євген Клімакін

Переклала Наталка Римська