Зараз мені 87 років, а коли я починала працювати моделлю, було 80. Якось на кінозйомках я зустріла знайому, яка зробила мені кілька фото, опублікувала їх на своєму сайті й ті знімки помітили дизайнери Bohoboco. Вони саме шукали модель, але старшу, немодельного віку. Ми зв’язалися, поговорили й вони запропонували фотосесію. Я запитала, коли, і виявилося, що післязавтра. Навіть не було часу подумати. Прийшовши додому, я розповіла чоловікові, що отримала таку пропозицію. Він трохи збентежився. Казав: слухай, ти станеш посміховиськом, тебе захейтять! Але я хотіла спробувати. Якщо є пропозиція, чому я повинна відмовлятися? Подумала: якщо станеться щось критичне, то переїду в заміський будинок під Варшавою. Буду вирощувати квіти, гуляти в лісі, а дерева не сміються. Тому й погодилася. Так почався мій модельний шлях.
Та покидати Варшаву не довелося. Після фотосесії я отримала безліч позитивних коментарів і відгуків. Незнайомі люди писали, що нарешті модельний світ стає доступним для будь-якого віку. Всі завжди думали, що ця індустрія для підлітків, бо раніше моделями могли бути тільки юні дівчата. А коли побачили на фотографіях літню жінку зі зморшками, то це був сигнал: кожен, незалежно від віку, може красиво вдягнутися, сфотографуватися і, якщо захоче, стати моделлю. Багато хто запитував мене, що потрібно для цього, а я не могла відповісти, бо нічого особливо не робила, просто погодилася, коли випала нагода. Сподіваюся, ніхто не подумав, що я не хочу ділитися своїм досвідом.
Я завжди любила гарно вдягатися. Не вміла шити, але у мене був чудовий кравець, який створював одяг на замовлення за моїми проєктами. Я ходила по базарах, вибирала тканину, шкіру, приносила йому і показувала, що хочу. Пам’ятаю, колись у Парижі до мене підійшла жінка і запитала, де я купила таку куртку. Звісно, вона була пошита на замовлення, в ковбойському стилі, але я не стала розкривати карти й відповіла, що такий одяг продається в кожному польському магазині. Та жінка дуже здивувалася, а я зраділа, що таким чином трохи підняла статус польської моди. Насправді ж тоді в Польській Народній Республіці всі носили однаковий одяг. Я це ненавиділа, тому шукала шляхів, щоб не бути, як усі. Навіть зараз у мене є речі, яким уже понад пів століття і вони залишаються модними й стильними.
Я досі роблю шпагат на дві ноги й це показник моєї фізичної форми. Коли не зможу сісти на шпагат — це стане сигналом, що я справді постаріла. Я в доброму здоров’ї та чудовій формі. Щоправда, доклала до цього трохи зусиль, багато займалася спортом, стежила за харчуванням.
Я народилася в селі Хіловщина. Зараз це Вітебський район Білорусі, а тоді це була Польща. Дідусь працював лісником, тому ми жили в хатинці посеред лісу. У нашій родині росло п’ятеро дівчат із різницею у віці від півтора до двох років. Це були 30-ті роки минулого століття, а отже, ні телевізорів, ні інтернету, тому доводилося самим вигадувати розваги та забави. Взимку ми з сестрами часто каталися на санчатах, а навесні робили собі спідниці з листя папороті й гралися в лісових німф.
Це було прекрасне дитинство, поки не почалася війна. Було дуже страшно. Пам’ятаю, як у селі неподалік німці зібрали всіх мешканців, зачинили в сараї і спалили живцем. Ми бачили той дим і чули запах обвуглених тіл. Мені ще не було п’яти років, а я вже не хотіла жити. Сказала тоді, що ніколи не народжу дитину, бо цей жорстокий світ на це не заслуговує. Свою думку упродовж життя я не змінила, тому дітей у мене немає. Те, що світ жорстокий, укотре довела пандемія. Хвороби часто приходять до людей попри їхню волю і намагання бути здоровими. Але ми повинні дбати про себе і близьких. Тому я вакцинувалася від ковіду заради безпеки оточення.
Коли війна закінчилася, змінилися кордони і виявилося, що ми тепер живемо в Радянському Союзі. Тоді мама вирішила переїхати до Польщі. Ми покинули дім перед Різдвом, довго їхали у вагонах для худоби і врешті опинилися в Кошаліні. Там я відчула неймовірне полегшення після війни.
Одного разу ми з батьками були в цирку й мене вразив виступ акробатів. Я прийшла додому і сама почала вчитися гімнастики. Згодом навіть хотіла вступити у варшавську Вищу спортивну школу, але проґавила вступний екзамен. І, як виявилося, добре, бо вже почала мріяти про інший шлях. Я любила кіно, але навіть не могла припустити, що можу в ньому зніматися. Не вважала себе для цього достатньо красивою. Бачила на великому екрані зірок тієї епохи і думала, які ж вони вродливі, елегантні, розкішні. Дуже хотіла потрапити в той рай, але де я, а де він.
Та доля мала інші плани. Якось у фоє театру я помітила оголошення про набір до Вищої театральної школи в Лодзі й подумала, що піду спробую, все одно нічого втрачати. Із двохсот кандидатів на курс відібрали тільки вісімнадцять, серед яких була я.
Закінчивши навчання, я працювала у варшавському Класичному театрі, який згодом перейменували в Teatr Studio. Під керівництвом Юзефа Шайни театр був особливим, експериментальним, вистави часто базувалися на хореографії. Ми багато подорожували по всьому світу, були з гастролями в Європі, США, Австралії. Але про переїзд в іншу країну я навіть не думала, бо не хотіла кидати театр. Знаю, що влаштувала б своє життя і закордоном, але навряд чи змогла б там бути акторкою, тому що мова й акцент — одна з основ сценічної гри.
Театр повернув мені те, що я втратила в дитинстві, — бажання жити. Мені подобалося бути його частиною. Режисер й актори творять виставу разом, спільно аналізують, випробовують нові форми й шукають істини. Працювати в театрі для мене незрівнянно цікавіше, ніж у кіно. Хоч мені й пощастило зніматися в фільмах Кєсльовського, Антчака, Зиґадла, Буґайського і у «Божому тілі» Комаси.
Грати на сцені я припинила, коли мені було вже за сімдесят. Пішла на пенсію, бо треба звільняти місце для нових, молодих акторів.
Вірю, що кожен має своє призначення в житті. Я мріяла грати на сцені й мені допоміг випадок. Якби одного разу не звернула увагу на оголошення, то скоріше за все не стала б акторкою. Звісно, я думала, що не готова, але знала, що мушу спробувати. В результаті це подарувало мені життя, сповнене радості й задоволення.
Я людина самокритична, часом навіть занадто. Але в якийсь момент кажу собі: якщо хтось приходить і щось пропонує, значить, це саме для мене. Шанс є завжди і завжди ваше рішення буде пов’язане з ризиком і невідомими наслідками. Думаю, варто бути відкритим до пропозицій, які часто надходять несподівано. Хіба що це абсолютно не відповідає вашим цінностям, вірі й підходу до життя.
Моє кредо — не робити іншому того, чого не хочу, щоб робили мені. Навіть якщо хтось злий, кричить, погано на щось реагує, то перш ніж відповісти, я намагаюся подумати: добре, якщо я зроблю так само погано, то кому від цього стане краще? У першу чергу недобре буде мені, та й іншому не полегшає.
Я більше ніколи не приїжджала туди, де народилася. Часто сняться ті місця, хоча там уже давно, мабуть, немає ні нашого дому, ні господарства. Думаю, до місць зі своїх спогадів не варто повертатися. Люди дуже чутливі, вразливі. Пам’ять зазвичай домальовує, прикрашає, і все здається таким величним, красивим. А потім, коли ми порівнюємо образ із реальністю, усе виявляється геть іншим. Це як з дитиною, яка грається під столом і їй багато місця, але коли вона стає дорослою, то там навіть не поміститься.
Пам’ятаю, коли мені тоді було два-три роки, до нас прийшов друг тата, взяв мене на руки і високо підняв. Тоді я побачила світ в іншій перспективі. Для цього завжди треба було задирати голову, а тут я дивилася на все згори. Це було неймовірне враження. У своєму дорослому житті я не раз мріяла, щоб хтось з’явився і показав мені цей світ з іншого, неординарного ракурсу. Але врешті цією людиною стала для себе сама.
Записала і переклала Олена Міщенко