Кадр із фільму «Боже тіло». Джерело: пресматеріали
07 жовтня 2020

«Неважливо, звідки ти — важливо, куди йдеш»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

У цих словах головного героя фільму Яна Комаси «Боже тіло» (Boże Ciało), що претендував на «Оскара» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою», міститься вагомий авторський комунікат. Це твердження може здатися самоочевидним, однак польський режисер надав йому вельми небанальної форми.

Ян Комаса належить до молодого покоління польських режисерів, яких можна назвати дітьми Польського інституту кіномистецтва (PISF): саме з заснуванням цієї установи 2005 року відкрилася нова сторінка в історії польського кіно.

Гучно дебютувавши 2011 року кінострічкою «Зала самогубців», де гостро поставлено проблему втечі підлітків від щоденних проблем у віртуальний світ, Комаса на кілька років пішов у історичне кіно. Результатом цього стали випущені 2014 року фільми «Варшавське повстання» та «Місто 44», що взаємно доповнюються: перший — це монтаж кольоризованої хроніки Варшавського повстання 1944 року, а другий, навпаки, — підкреслено постановний бойовик, що місцями нагадує комп’ютерну гру.

Хоча обидва воєнні фільми, без сумніву, цікаві й мали резонанс, залишалося відчуття, що це не зовсім стихія Комаси. Попрацювавши деякий час над серіалами, режисер урешті повернувся у великий кінематограф фільмом «Боже тіло», що став справжнім фестивальним хітом (нагороди у Венеції, Стокгольмі, Люксембурзі, Мінську і, звісно ж, на Національному кінофестивалі у Ґдині).

Історія частково заснована на реальних подіях. Праця над сценарієм — дебют Матеуша Пацевича — тривала дуже довго і, очевидно, саме завдяки цьому він вибудуваний настільки чітко. Головного героя Даніеля (у блискучому виконанні Бартоша Белені, одного з найбільш перспективних польських акторів) глядач у початкових кадрах бачить у виправній колонії. На перший погляд, хлопець нічим не відрізняється від решти ув’язнених, але невдовзі з’ясовується, що він проявляє особливе зацікавлення релігією. Він навіть мріє вступити до семінарії, але з його судимістю це неможливо. Отримавши умовне звільнення, Даніель має вирушити працювати у столярну майстерню в підкарпатському селі, але несподівано (зокрема й для самого себе) відрекомендовується мешканцям священником. А оскільки настоятель місцевого храму якраз вирушає на лікування, героєві випало його замінити. Зауважимо принагідно, що казусів із фальшивими священниками за останні роки було в Польщі чимало, і майбутній сценарист написав про них кілька репортажів.

Упродовж усього фільму Комаса вміло балансує між жанрами: кримінальної драми й комедії, мелодрами та філософської притчі. Він не дає глядачеві готових ключів до сприйняття стрічки, при тому що внутрішньо вона цілісна й логічна.

Історія злочинця, який перебрався за ксьондза, автоматично надає сюжету ледь не гоголівського абсурдизму, однак комедійний потенціал вичерпується двома-трьома сценами, після чого тон стає переважно серйозним. Несправжній священник, який виявляється найсправжнішим із можливих — ось парадоксальний образ, створити який прагнули автори.

Даніель помічає на головній вулиці меморіал — дошку, увінчану квітами, перед якою щовечора відбуваються колективні молитви (згадується традиція щомісячних молебнів у центрі Варшави в пам’ять про жертви авіакатастрофи під Смоленськом). З’ясовується, що за рік до того в селі відбулася трагедія: вантажівка зіштовхнулася з машиною, в якій їхало шестеро підлітків. Загинули всі, в тому числі й водій вантажівки, але його фотографії на дошці чомусь немає. Розслідуючи справу, головний герой відкриває глибокий конфлікт між мешканцями села.

Фільм Комаси опинився на перетині двох помітних тенденцій у польському кіно останніх років. Перша — звернення до теми життя в глибинці, причому режисерові явно ближчий підхід, запропонований Пйотром Домалевським у «Тихій ночі» (2017): погляд на провінцію не з варшавсько-краківських висот, не зі зверхньою іронією, а зі співчуттям і спробою зрозуміти. Друга — рефлексії щодо місця і ролі релігії в суспільстві. Звичайно ж, найяскравіший приклад — «Клір» (2018) Войцєха Смажовського, присвячений найтемнішим аспектам життя духовенства.

Цікаво, що і «Клір», і «Боже тіло» підтримав Кшиштоф Зануссі як експерт Польського інституту кіномистецтва. Класик відверто говорить про кризу Католицької церкви і необхідність її реформування. Але якщо Смажовський робить це з притаманною йому різкістю, Комаса підводить глядача до ідеї оновлення начебто ненароком. Спочатку проповіді Даніеля досить невмілі (що не дивно), але, поступово впавши в пасію, він виголошує хоч і не зовсім вільні, але глибоко гуманістичні промови, змушуючи парафіян аплодувати. Його неформальний стиль знаходить благодатний ґрунт: автокатастрофа заторкнула більшість мешканців, і вони як ніколи потребують живого слова.

Режисер Ян Комаса. Фото: Кшиштоф Ярош / Forum

Режисер не ідеалізує героїв. Передовсім це стосується самого Даніеля. Він далеко не «новий святий», не зненацька навернений грішник. Звершуючи богослужіння й вислуховуючи сповіді, поза храмом герой продовжує жити розгульним життям. У його глибоко посаджених очах на довгих великих планах прочитуються і похмуре минуле, і невпевненість у собі, і дещиця божевілля... Фінал лише підсилює неоднозначність цього образу. Зрештою, інші персонажі (у зйомках, окрім акторів, були задіяні реальні мешканці села) на ділі виявляються набагато складнішими, ніж спершу видавалося. «Тут живуть добрі люди», — кажуть вони про себе, але за мить глядач отримує докази зворотнього. Комаса дивиться на героїв критичним поглядом, водночас позбавленим насмішки, яка домінує, наприклад, у фільмі Малґожати Шумовської «Обличчя» (2017).

У «Божому тілі» послідовно проводиться думка, що треба прагнути до примирення між людьми, необхідно разом проговорювати болючі теми для досягнення компромісу, але робити це слід дбайливо й поступово. Такого роду ідея вкрай актуальна не лише в сучасній Польщі, роздертій внутрішніми конфліктами, але й у всьому світі. Напевно, саме тому фільм Комаси привернув увагу Американської кіноакадемії. Інша справа, що в ньому немає такої візуальної витончености, як в «Іді» Павла Павліковського, яка виграла в цій самій номінації п’ять років тому, чи в «Паразитах» Пон Джун-хо — головному супернику «Божого тіла».

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Денис Вірен

Кінознавець, перекладач із польської, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Державного інституту мистецтвознавства в…