Україна та Польща повільно й болісно , як із об’єктивними, так і штучно створеними перешкодами, долають шлях від патронажу до партнерства. У моделі патронажу все було просто й зрозуміло: Польща як успішніша , заможніша й більш євроінтегрована ділилася своїми історіями успіху, підтримувала Україну на різноманітних європейських та євроатлантичних майданчиках й слугувала Україні головним, а деколи і єдиним вікном у західний світ. Україна, відповідно, називала Польщу своїм адвокатом, запрошувала польських реформаторів для порад і всіляко підтримувала наратив про стратегічне партнерство, навіть якщо, по суті, йшлося про патронаж із польського боку.

З часу незаконної анексії Криму і повернення до влади 2015 року «Права і справедливості» (ПіС) диспозиція суттєво змінилася. Польщі вперше за часів української незалежності не знайшлось місця як посереднику в конфлікті , який стосується України. Польща вперше стала непотрібна як фасилітатор Фасилітатор — людина, що забезпечує успішну, зручну і легку групову комунікацію. Фасилітатор не представляє інтереси жодної з груп-учасників чи персоналій, не бере прямої участі в обговоренні, але несе відповідальність за якісне виконання переговорів. діалогу з західними столицями — у комунікації українських топпосадовців Варшаву замінив Берлін , а деякі особливо зверхні українські урядовці навіть дозволяли собі випади на тему «Польща — це просто країна між Україною і Німеччиною». Польща вперше стала відчутно незатребуваною у промоції європейського порядку денного України. І не тільки тому , як заведено вважати, що почасти сама почала викликати відторгнення як у Брюсселі, так у деяких ключових столицях. Але й тому, що ми поступово наближаємось до моменту, коли певні аспекти європейської інтеграції України сприймаються у Варшаві не як додана вартість, а як виклик. Скажімо, експорт сільськогосподарської продукції. Як колись пожартував у дружній розмові один польський урядовець: «Навіщо полякам підтримувати реформу сільського господарства в Україні , якщо, навіть не реформувавши цю сферу, Україна демонструє такі успіхи і створює конкуренцію польським експортерам?»

Якоїсь миті допомога Польщі в реформах теж опинилась під питанням , бо польські реформатори в Україні виявилися чужими для польського уряду та незрозумілими для українського. Тим паче, що на тлі того, що в Європі гучно називали кризою верховенства права у Польщі та Угорщині, привабливість сусідньої держави як моделі реформування почала тьмяніти. Хоча й досі верховенство права у Польщі годі порівняти з нікчемним становищем української Феміди.

Польща з прикладу почала перетворюватись на докір. Причому докір тим , хто не зміг реформувати свою країну, як свого часу поляки, і примусив понад мільйон українців, які чекали на Європу в Україні майже 30 років, знайти її в Польщі в межах одного дня подорожі. Але також докір тим, хто щиро вважав і переконував, буцім членство в ЄС — це фінальний акорд у незворотності всіх реформ , зокрема і судової.

Акцент ПіСу на історичній політиці на деякий час узагалі вивів українсько-польські відносини з рівноваги , позаяк у Києві вважали, що сторінку українсько-польського примирення успішно перегорнуто ще за Кучми—Кваснєвського.

Президенти Польщі та України Алєксандер Кваснєвський та Леонід Кучма біля пам’ятника примиренню українського і польського народів , церемонія вшанування пам’яті жертв Волинської різанини, село Павлівка, Україна, 2003.
Фото: Ґжеґож Якубовський / Forum

Тривалий час в українській столиці чітко дотримувалися позиції «історія для істориків» , відмітаючи будь-які спроби польської сторони вивести це питання на політичний рівень і тим паче узалежнити від історичного діалогу інші аспекти відносин. Українці та поляки почали вчити одне одного, яким чином минуле має визначати майбутнє.

Це так , наче два водії, один із яких вважає себе значно досвідченішим, вчив би іншого, як часто слід заглядати в дзеркало заднього виду в автівці. Поляки доводили: якщо в нього час від часу не заглядати — далеко не заїдеш. Українці натомість доказували: щоб швидко рухатись уперед, не можна постійно озиратися назад.

З приходом Зеленського , для якого питання сприйняття України як рівноцінного партнера, а не прохача та реципієнта чужої допомоги явно досить болісне, з’явились нові нюанси: Київ зробив ставку на економічну дипломатію. У польсько-українських відносинах економічна дипломатія сповнена своїх особливостей та почасти парадоксів. З одного боку , торгівля між країнами жвавішає, і це добре. З іншого, будучи суттєво потужнішою в економічному плані, Польща не може похвалитись, що робить такий же внесок у зростання економіки України, як Україна у розвиток польської завдяки своїм народним інвесторам: нашим трудовим мігрантам. Останніми роками внесок українців у зростання польської економіки становив 11 %. Ми закликаємо наших міжнародних партнерів , зокрема й поляків, інвестувати в Україну, проте з якоїсь миті їм просто стало невигідно це робити, позаяк робоча сила, яка мала працювати на польських підприємствах у Західній і частково Центральній Україні, виїхала працювати до… Польщі.

Крім того , після приходу Зеленського ми отримали у двох країнах владу із дуже схожим підходом до ведення справ: головне — реакція електорату, а думка міжнародних партнерів і прорахунок того, як ті чи інші рішення можуть відрикошетити на відносини з якоюсь навіть дуже важливою країною — або взагалі не цікавлять, або стають далеко другорядними. За президентства Коморовського у Польщі та Порошенка в Україні думка міжнародних партнерів мала набагато більше значення.

Президенти України і Польщі Петро Порошенко та Броніслав Коморовський , Варшава, 2014. Фото: Адам Хелстовський / Forum

Крім того , спроба зупинити війну, проголошена як пріоритет номер один у президентстві Зеленського, виявилась такою ж шкідливою для довірливого діалогу між Україною та Польщею, як і активна фаза війни, коли поляки з порогу відмітали будь-які пропозиції України про оборонні союзи, всіляко даючи зрозуміти: у них є НАТО і партнерство зі Сполученими Штатами. Натомість налаштованість примиритися з Путіним примусила Зеленського бути дуже вибірковим у міжнародних контактах і спільних заявах , які можуть роздратувати Кремль і таким чином нашкодити миротворчим зусиллям українського президента на російському напрямку.

Як результат: єдине досягнення , яке ми бачимо у відносинах із миті обрання Зеленського президентом — це зміна самої атмосфери відносин.

Вона справді стала більш довірливою і дружньою. Про суттєвий прогрес у відносинах говорити наразі щонайменше передчасно. А вважати , що у нас із Польщею вже все чудово, тому потрібно сфокусуватись на інших напрямках (і такі думки в українському уряді теж є) — абсолютно хибний підхід.

Так , Зеленський двічі відвідав Польщу, але Дуда жодного разу не побував в Україні. Тому було б дуже логічним і бажаним кроком, якби свій перший закордонний візит переобраний президент Польщі здійснив саме до України. Схоже, це буде його перший візит поза межі ЄС або загалом другий (після Ватикану), що також є важливим сигналом.

Так , питання пошукових та ексгумаційних робіт (головний токсичний елемент часів пізнього Порошенка) Україна з приходом Зеленського розблокувала, однак до ексгумаційних робіт Польща так і не дійшла: прогрес зупинився на видачі кількох дозволів на пошукові роботи у Львові. Принципове і вже якоюсь мірою символічне для України питання — відновлення меморіальної таблички у селі Верхрата на могилі воїнів УПА в Підкарпатському воєводстві Польщі — так і не стало доконаним фактом , попри те, що польські партнери обіцяли його вирішити відразу після виборів.

Так , створили Люблінський трикутник Платформа для політичного, економічного, культурного й соціального співробітництва між Литвою, Польщею та Україною, метою якої є підтримка інтеграції України в ЄС. Спільну декларацію міністри підписали 28 липня 2020 року в Любліні. за участі міністрів закордонних справ , але чи є підтримка цієї ініціативи на найвищому рівні та наскільки життєздатною вона буде, враховуючи, що її автор, Яцек Чапутович, уже не є міністром закордонних справ Польщі?

Навіть при тому , що ця ініціатива прекрасно вписується в яґеллонський вимір зовнішньої політики Польщі з акцентом на розвиток відносин із сусідами на Сході, який на тлі протиріч із Берліном помітно пріоритетніший для уряду Польщі, аніж п’ястівський, зорієнтований якраз на посилення зв’язків із Берліном та Парижем.

Міністри закордонних справ Литви , Польщі та України Лінас Лінкявічюс, Яцек Чапутович, Дмитро Кулеба під час оголошення створення Люблінського трикутника, Люблін, 2020 рік.
Фото: Яцек Шидловський / Forum

Так , взаємодіємо у міжнародних питаннях, але Дуда, якого вітають як дорогого гостя у Білому Домі Трампа навіть за лічені дні до президентських виборів, так і не став важливим об’єктивним міжнародним голосом про Україну в Овальному кабінеті. Міжнародним голосом, якого так бракувало на тлі негативу про Україну, що відрами виливали на главу Білого Дому інші міжнародні діячі.

Цей перелік можна продовжувати чи не по всіх напрямках. Більш динамічному партнерству між Україною та Польщею у дечому завадили польські вибори. У дечому — COVID-19 (той же візит Дуди до України планувався і навіть готувався на квітень цього року). Але головною причиною , чому відносини так і застрягли десь на стадії між старим-добрим патронажем і повноцінним українсько-польським партнерством, стало те, що в обох країнах якоїсь миті надломилась віра: у Польщі похитнулася віра в те, що Україна із вічної невдахи-сусіда перетвориться у життєздатну європейську країну, в Україні — що Польща й надалі буде прикладом успішних реформ, доказом правильно зробленого вибору на користь членства в ЄС і НАТО , і за потреби — захисником України.

Швидше Україна бачить себе з 2014 року в ролі захисника Польщі , бо як грубо, але відверто і точно зауважив один польський стратег східної політики: «Жоден убитий на Сході України російський солдат ніколи не дійде до Польщі».

Україна як захисниця Польщі від Росії перемогла у свідомості багатьох українських посадовців та інтелектуалів Польщу як захисницю України у ЄС та НАТО.

Як результат такої зневіри в українській столиці (за польську нехай скажуть польські фахівці) — часто неспроможність дати однозначну й чітку відповідь на питання: а що , власне, ми очікуємо від нашого партнерства з Польщею? Що очікує від нього нинішній президент України, до якого деякі радники ще до інавгурації намагались донести, що Польща — це надто дрібно на тлі інших пріоритетів? Щойно затверджена президентом Стратегія національної безпеки в цьому сенсі є досить показовою , коли Польща опинилась у другій лізі стратегічних партнерів разом із Азербайджаном, а не в першій — зі США, Німеччиною, Британією, Канадою, Францією.

Доки ми не в змозі чітко та розлого відповісти на питання , чого очікуємо від партнерства з Польщею, порядок денний наших відносин і надалі складатиметься з речей, про які кожній стороні хочеться говорити, а не які насправді потрібно робити.

Дійсно , буде прикро, якщо наш діалог невдовзі знову наповниться кризовим менеджментом, без взаємної амбіції на хоча б одну потужну «історію успіху» Києва та Варшави, яка відновила надламану (але не зруйновану!) віру в додану вартість одна одної.

На жаль , ризик загрузнути у поточних викликах є і він досить високий. Адже, скажімо, вже найближчим часом знову доведеться вести переговори щодо надання польських дозволів українським транспортним компаніям. Поляки чітко дають зрозуміти, що не збираються спонсорувати українську корупцію. Йдеться про те, що через одну нереформовану державну компанію дозволи, які офіційно коштують умовних 70 гривень, перепродувались на ринку за 700 доларів. Натомість українські партнери вважають, що справа тут не в корупції, а в конкуренції, яку становлять українські транспортні компанії, та бажанні Варшави використовувати це питання як певний важіль впливу на Київ. В українській столиці знову вирують ідеї винести цю проблему з двостороннього порядку денного на рівень України та Європейського Союзу. Що досить показово. Бо це той випадок, коли не у Варшаві ми шукаємо поради, як нам бути з ЄС, а в Брюсселі прагнемо знайти підтримку в переговорах із Варшавою. Щоправда, перш ніж апелювати до Брюсселя, в Києві мають добре прорахувати, як це відрикошетить по наших відносинах із Варшавою загалом, ще й напередодні візиту Дуди до України.

Українсько-польський кордон. Фото: Томаш Адамович / Forum

Історія успіху , якою міг би (і мав би!) стати українсько-польський кордон , досі залишається історією великої ганьби. Замість того, щоб пріоритезувати це питання і спробувати перетворити українсько-польський кордон у зразковий кордон об’єднаної Європи — ми досі не можемо поставити фінальну крапку в історії з нещасним кредитом у 100 млн євро на прикордонну інфраструктуру , наданим ще за часів прем’єрства Еви Копач 2015 року (!)

Ми наполягаємо на нових спільних пунктах пропуску , але не можемо привести до ладу під’їзди до діючих пунктів пропуску з українського боку (можливо, щоб відразу, навіть неозброєним оком було помітно, де закінчується ЄС і починається не-ЄС?) Будівництво нового автомобільного пункту пропуску (Нижанковичі—Мальховичі) лише готується до запуску — попри те, що відповідна угода була підписана 2012 (!) року. Цікаво, що хоч відкриття нових пунктів пропуску активно лобіювала українська сторона, фінансування повністю взяла на себе польська (приблизно 750 млн грн), і вона вже будує дорогу зі свого боку (на відміну від української).

Чи варто вже говорити про пішохідні переходи на наявних пунктах пропуску , які в часи пандемії були б дуже навіть доречними? Вкотре дозволю собі нагадати: на польсько-словацькому кордоні був не менш інтенсивний рух перед приєднанням обох країн до Шенгенської зони, але там налічувалося 55 пунктів перетину кордону, а не 14, як у нас із Польщею, і на всіх, окрім залізничних, дозволявся пішохідний рух.

Українсько-польський кордон.
Фото: Яцек Шидловський / Forum

Так , у наведенні ладу на кордоні більше зацікавлена українська сторона, позаяк саме з України до Польщі спостерігається потужна міграція. Крім того , кордон — це ще й вияв мінімальної турботи про сотні тисяч українських трудових мігрантів, які постійно перетинають його. Якщо ми не можемо затримати їх у країні — не таким, звичайно, добровільно-примусовим способом, як намагався зробити це Шмигаль навесні, прикриваючись COVIDом — то принаймні можна спростити їм добирання до місця роботи в сусідній країні.

Паралельно до справ сусідських можна подбати і про наші регіональні справи.

Люблінський трикутник — це добре , але в інтересах і України, і Польщі, щоб Україну максимально «тегати» в усіх можливих європейських форматах. Ми розуміємо, що в осяжній перспективі Україні — не стати членом ЄС і НАТО, але ніхто не заважає максимально інтегруватись у формати, в яких беруть участь країни-члени ЄС і НАТО. Така собі інтеграція з чорного входу.

Саме тому було б добре , якби Польща як співзасновниця ініціативи «Тримор’я» пол. Trójmorze, міжнародна економічно-політична ініціатива, що охоплює 12 держав ЄС, розташованих у регіоні Балтійського, Чорного й Адріатичного морів. Постала 2015 року. посприяла тому , щоб Україна була присутня на саміті ініціативи в Естонії у жовтні цьогоріч та стала спостерігачем цього об’єднання. Як на мене, недооціненим та недопрацьованим є потенціал нинішньої польської влади як своєрідного фасилітатора діалогу між Києвом та Будапештом — і надалі найбільш проблемного кейсу у відносинах України з західними сусідами. Хоча стара приказка про те, що Polak - Węgier — dwa bratanki i do szabli , i do szklanki знову як ніколи актуальна у польсько-угорських відносинах. І , можливо, працюючи над «історією успіху» з Варшавою, ми могли б бонусом отримати ще й історію порозуміння з Будапештом?

Паралельно має відбуватись політичний діалог. Бажано не транзитом до Вільнюса , як зробив це нещодавно спікер Верховної Ради Разумков. Про візит польського прем’єра до України ми вже починаємо мріяти — з миті повернення ПіСу до влади (тобто з 2015 року) жоден очільник польського уряду так і не доїхав до України , нинішній прем’єр якої, до речі, декларує, що знає польську мову.

Ну і так , у жовтні чекатимемо в Україні президента Дуду із , сподіваюся, не порожніми руками, а принаймні символічним подарунком — вирішеним питанням із МонастиромЙдеться про знищену пам’ятну дошку з іменами вояків УПА, які загинули у 1945 році на горі Монастир у Підкарпатському воєводстві Польщі. Нещодавно Президент України Володимир Зеленський заявив, що Польща має відновити знищену дошку..

Такі політичні контакти потрібні не для оновлення офіційної довідки про двосторонні відносини; вони потрібні для того , щоб речей, які нас роз’єднують, поступово ставало менше на тлі тих, які об’єднують. Наразі баланс не надто на користь останніх.