Ця смерть — у грудні 1961 року наклала свій відбиток на долю доньки-підлітки Генрика Голланда. Донька — Аґнєшка Голланд, одна з найвідоміших польських режисерів. Авторка фільмів «Гіркі жнива» (номінація на «Оскар» для неангломовних фільмів), «Вбити священника», «Європа, Європа», «У темряві», кількох серій серіалу «Картковий будинок», а нещодавно — стрічки «Зелений кордон».
Оcтанній фільм асоціюється передусім із різкими висловлюваннями режисерки з приводу біженців на польсько-білоруському кордоні. Її закиди польським прикордонникам викликають спротив навіть членів теперішньої владної коаліції, а що вже говорити про політиків партії «Право і справедливість», які постійно ганять режисерку. Деякі політики й публіцисти правого крила вважають, що негідна — на їхню думку — поведінка Аґнєшки Голланд обумовлена її походженням. То ким був Генрик Голланд, який став причиною таких звинувачень?
Генрик Голланд з дружиною Іреною та донькою Аґнєшкою. Джерело: сімейний архів Аґнєшки ГолландПереконаний комуніст
Історія його життя і смерти заплутана й дивовижна. Існували підозри, буцімто він загинув від рук комуністичних спецслужб, хоча сам за переконаннями був комуністом.
Генрик Голланд народився в єврейській сім’ї. Батько був кравцем — шив білизну та краватки. Між дванадцятим і чотирнадцятим роками життя Генрик був членом лівої скаутської організації «Гашомер Гацарі», Молодіжний лівосоціалістичний сіоністський рух, який готував молодь до переселення в Ізраїль і життя в кібуцах. після чого вступив до Революційної спілки незаможної шкільної молоді, пов’язаної з Комуністичною партією Польщі.
1938 року він вступив на медицинський факультет Варшавського університету. Коли у вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна, він пішов фельдшером у польовий шпиталь 36-го піхотного полку Академічного легіону.
У листопаді 1939 року він опинився в окупованому Радянським Союзом Львові. Місті, яке раніше належало Польщі, але за пактом Молотова–Ріббентропа перейшло до совєтів. Для польського єврея Львів, безперечно, був набагато безпечнішим, ніж будь-яке інше місто під німецькою окупацією. Це людський аспект цієї історії. Але був і політичний.
Польські комуністи — всупереч думці більшості поляків — совєтську окупацію Львова називали визволенням Західної України. Однак у результаті цього «визволення» не постала вільна Україна, адже ці території приєднали до Радянського Союзу.
З тодішньої комуністичної перспективи Генрика Голланда це був позитивний поворот подій, тому він підтримав совєтську владу, що для більшости поляків було ганебним; він співпрацював, хоча й нерегулярно, з польськомовною газетою Czerwony Sztandar («Червоне знамено»).
Це болючий період в історії Польщі. Чимала група поляків у Львові пішла на співпрацю з совєтською владою. Але не всі з них були до війни комуністами, хоча здебільшого симпатизували лівим. Наприклад, формально комуністкою не була письменниця Ванда Васілєвська, яка стала лідеркою колаборантів, — до війни вона належала до Польської соціалістичної партії. А для Генрика Голланда цей політичний вибір був закономірним продовженням його попередніх переконань.
Коли почалася німецько-совєтська війна, Генрик Голланд став фельдшером у Червоній армії. У червні 1943 року його обрали делегатом з’їзду Спілки польських патріотів і він приєднався до армії генерала Зиґмунта Берлінґа.
Після війни він вступив на філософський факультет Варшавського університету. Став запеклим сталіністом. В історію ввійшов його — і ще сімох студентів — відкритий лист професору філософії Владиславу Татаркевичу. Вони звинувачували свого викладача у підтримці «суто політичних виступів виразно ворожого характеру щодо Польщі, яка будує соціалізм». І це 1950 року «на семінарі Варшавського університету, який утримує важкою працею польський робітничий клас». Окрім Генрика Голланда, під цим свого роду доносом підписалися також Лєшек Колаковський та Ірена Рибчинська (дружина Генрика Голланда й мати Аґнєшки). Через кілька місяців професор Татаркевич — видатний інтелектуал і філософ, представник львівсько-варшавської філософської школи — втратив право на викладацьку діяльність.
Зміна оптики
Однак після смерти Сталіна Генрик Голланд почав його критикувати — так само, як Лєшек Колаковський та більшість підписантів листа проти Татаркевича. У цьому Голланд був схожий на багатьох комуністів, які відкидали не комунізм як такий, а тільки його сталінську версію, вважючи її спотвореною — хоча й сталося це лише після смерти Іосіфа Сталіна. Вони продовжували вірити в комунізм сам у собі, але прагнули очистити його від нальоту сталінізму.
Голланд із запеклого прихильника комунізму перетворився на такого ж запеклого його ворога. Він гнівно засуджував політичні вбивства. Раптом до нього почало доходити те, що вже раніше помічали поляки, не задурманені комуністичною ідеологією.
Генрик Голланд у Парижі, 1956. Джерело: Інститут національної пам'яті ПольщіПісля 1956 року Голланд працював журналістом у Польській агенції преси. Друкувався у виданнях Trybuna Ludu, Życie Warszawy, Express Wieczorny, Po prostu. Він гаряче підтримував повернення до влади Владислава Ґомулки. Поляки тоді хотіли провести багато реформ, але Ґомулка досить швидко пригальмував їхні очікування: у партії зміцнювалися впливи консерваторів за рахунок відсторонення реформаторів (яких звали ревізіоністами).
Генрика Голланда звільнили з агентства. Він захистив дисертацію з соціології (під керівництвом професора Адама Шнаффа, відомого своїми ревізіоністськими поглядами) і влаштувався у відділ соціології та історії культури Інституту філософії і соціології Польської академії наук, а згодом у відділ соціологічних досліджень. Незадовго до смерти він розлучився з Іреною Рибчинською.
Слова, які коштували життя
Долю Генрика Голладна визначила, по суті, дрібниця. Його смерть, можна сказати, — наслідок слів, які Нікіта Хрущов сказав на бенкеті після XXII з’їзду КПРС. Совєтський лідер говорив тоді про обставини смерти Іосіфа Сталіна та усунення від влади Лаврентія Бєрії. Однак учасники розмови не зберегли цих слів у таємниці. Про висловлювання Хрущова дізнався, зокрема, Станіслав Бродзький — комуніст, журналіст і другий чоловік Ірени Рибчинської. Він переказав їх Генрику Голланду, коли той прийшов провідати доньок, які жили з Іреною та її новим чоловіком. Від Генрика новина розійшлася далі — він переповів її кореспонденту Le Monde Жану Вецу. Врезультаті у французькій газеті надрукували статтю. Польські служби дізналися, хто був інформатором француза, тому що його помешкання прослуховувалося.
Владислав Ґомулка зажадав детального розслідування витоку інформації. Він побоювався, що совєтська влада звинуватить поляків у оприлюдненні таємних партійних матеріалів. Голланда затримали в грудні 1961 року. Під час дев’ятигодинного — з перервами — допиту слідчі створювали досить приязну атмосферу, намагаючись завоювати довіру Голланда. Його навіть не відправили до камери попереднього ув’язнення, він ночував на кушетці в службовій кімнаті Міністерства внутрішніх справ. Голланд чесно про все розповів.
Службісти пропонували відпустити журналіста — їм навряд чи би вдалося висунути йому бодай якесь серйозне звинувачення. Спершу Владислав Ґомулка пристав на таку пропозицію. Але через неповні дві години 21 грудня він діаметрально змінив думку, невідомо чому. І наказав продовжувати слідство.
Лише тоді Генрик Голланд дізнався, що прокуратура звинувачує його в передаванні державних таємниць, тобто в шпигунстві. Прокурор повідомив Голланду, що йому загрожує п’ять років ув’язнення — хоче насправді згідно з тодішнім чинним законодавством його можна було засудити навіть до довічного позбавлення волі або смертної кари.
Працівники Служби безпеки забрали Голланда на обшук його помешкання на вулиці Марцелія Новотка, 10 (сьогодні вулиця генерала Владислава Андерса). Саме тоді, 21 грудня 1961 року, Генрик Голлад загинув, випавши з вікна.
Його похорон перетворився на своєрідну політичну демонстрацію, хоча на ньому не виголошували жодних промов. Прийшло дуже багато політиків, учених, журналістів, які асоціювалися з ревізіоністами. Згодом від багатьох із них влада вимагала пояснень. Коли одного з учасників церемонії, публіциста Павела Бейліна, запитали, чому він прийшов попрощатися з Голландом, той відповів: «Тому що Генрик помер».
Могила Генрика Голланда. Джерело: Lukasz2 / Wikimedia«Хто взяв меча — від меча і загине»
У перші роковини смерти Генрика Голланда в паризькій «Культурі» з’явилася стаття Вітольда Єдліцького «Хами і євреї». «Хамами» були «твердоголові» (так часто називали малоосвічених партійних діячів), a «євреями» — ревізіоністів (багато з них і справді мали єврейське походження). Автор представив смерть Голланда як ланку у ланцюжку внутрішніх конфліктів польського партійного істеблішменту.
Ситуацією, пов’язаною з витоком інформації у французьку пресу, намагався скористатися заступник міністра внутрішніх справ Мєчислав Мочар, «твердоголовий» член партії, який викорінював з неї своїх конкурентів-ревізіоністів. Він певним чином маніпулював Ґомулкою, передаючи йому документи спецслужб, записані таким чином, щоб переконати його в ненадійності інтелігенції і ревізіоністів, себто людей із кола Генрика Голланда.
Все це цілком вписувалося у політику Ґомулки, який робив дедалі більшу ставку на партійних консерваторів як на людей більш надійних — такі ніколи б не зрадили партії. Натомість від ревізіоністів можна було всього сподіватися. Владислав Ґомулка не раз накидався на журналістів, які гостро критикували його в роки сталінізму, а після 1956-го не менш фанатично вимагали реформ.
Сьогодні ми вже майже напевно знаємо, щó тоді відбулося. Працівник спецслужб не вбили Генрика Голланда. А знаємо ми це, тому що… зберігся магнітофонний запис. У помешканні Голланда був встановлений підслуховувальний пристрій. На плівці зберігся момент загибелі й паніка службістів. Спершу вони нервували, говорили, що громадська думка звинуватить їх у вбивстві. Ці подробиці через багато років виявив історик Кшиштоф Персак, отримавши доступ до засекречених раніше документів.
За часів сталінізму трапилася схожа історія, пов’язана зі смертю знаменитого бійця Армії Крайової — Яна Родовича з позивним Анод. Він загинув унаслідок падіння з вікна під час допиту в Міністерстві громадської безпеки. Люди вважали, що його виштовхали працівники органів, натомість ті стверджували, що під час допиту Анод наклав на себе руки й вистрибнув із вікна. Імовірно, в обох випадках трапилися самогубства через неуважність слідчих, які не надто ретельно наглядали за затриманими.
Виходить, що працівники служб не брехали, стверджуючи, що Генрик Голланд скоїв самогубство. Але «той, хто взяв до рук меча, від меча й загине». Службісти так часто брехали, що ніхто їм не повірив, коли вони говорили правду. Влада сама доклала рук до того, щоб на неї впали підозри. Сім’я кілька днів не знала, де знаходиться тіло. Цензура заборонила повідомляти про дату похорону й підписати некролог «Сім’я та друзі». У тексті не знайшлося місця для інформації про політичну діяльність покійного. Влада не дозволила опублікувати прощальний лист від імені Спілки польських журналістів.
Рішення Генрика Голланда накласти на себе руки могло мати багато причин. Арешт і звинувачення в шпигунстві — це далеко не все, що гнітило його перед раптовою смертю. Двома роками раніше він розлучився з Іреною Рибчинською і, кажуть, дуже тяжко переживав самотність.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
