У Закопаному падає лапатий сніг. Насті сім років, вона вже кілька днів живе в центрі Закопаного, на третьому поверсі Hotel PRL, який, крім світлиці для дітей, надав українським біженцям номери зі сніданками, обідами та вечерями.

Мама Насті швидко знайшла роботу на кухні, тому дівчина о 6 ранку збігає вниз, щоби погратися з Пйотром на рецепції, а о 9:30 йде у світлицю гратися з іншими дітьми.

— Мама забрала з дому собаку, білизну та зарядку до телефону, — каже дівчинка, — а я ляльку Фрозен, інша залишилася, колись я за нею повернуся.

Настя вже менше боїться. Вона дивиться на Ґевонт і каже, що якщо станеться якесь лихо, то прокинеться сплячий лицар і всіх захистить.

Подруга Насті, семирічна Діана малює голуба миру. Вона забрала з Тернополя кота та плюшевого єдинорога. Її мати, Іра, розповідає, як Діана та її 15-річний брат не хотіли покидати рідний дім. Вили сирени, а вони відмовлялися сідати в автівку. Вдома залишилися бабуся, дідусь, тато та однокласники, чиї родини не мали можливості виїхати до Польщі. Зараз діти плачуть, коли розмовляють із татом телефоном, він плете маскувальні сітки для танків.

— А я на заспокійливих таблетках, бо сльози вже закінчилися, — схлипує Ірина.

Що написати незмивним маркером на плечах дитини

У світлиці тиха дівчинка наклеює на папір витинанку з фольклорними мотивами й дивиться в тіктоку, як базікає Путін — вона хоче зрозуміти, чому він напав на її країну. Вероніці 12 років, її батьки залишилися в Луцьку, а вона з молодшим братом та бабусею оселилися в пані Данути неподалік Hotel PRL. Згодом я дізнаюся, що горянка переживає за дівчинку, бо та плаче по кутах.

Міша (п’ять років) і Маркіян (сім років) граються на килимі машинками, у їхньої мами очі червоні від сліз. Вони вчора приїхали зі Львова:

— Я дітям багато не розповідаю. Коли плачу, старший каже: «Мамо, не дивись новини». Але як не дивитися? Я постійно дивлюся урядовий телеграм-канал та вайбер із офіційними новинами з України.

12-річна Вероніка з Луцька, сумує за батьками, які залишилися в Україні. Вона записує свої пісеньки і слухає на тіктоку, як Путін розповідає про напад на її країну. Фото: Барбара Ґайллот

Завтра Галина починає працювати — шитиме штори. Вона показує мені на телефоні фотографії, як їхала з донькою та онуками з Києва до Львова, 20 годин, стоячи в переповненому поїзді:

— Діти знають лише, що у нас вдома ворог, з яким треба воювати, тому тато залишився там.

Донька Галини, Марія, взяла цілу пляшечку заспокійливих таблеток. Вона — біолог-генетик, зараз на волонтерських засадах перекладає англійською мовою медкартки онкологічних хворих, яких привезли з України до Польщі.

— Моя трирічна донечка щоночі прокидається, обіймає мене за шию й постійно питає: «Мамо, ти залишишся зі мною?» Може, їй сниться цей холодний, переповнений дітьми і тваринами поїзд? Або наше київське бомбосховище з часів Першої світової війни? — розмірковує Марія. — Вили сирени, нас було 20 людей, а вона гралася з морською свинкою. Коли ми перетнули кордон, нам дали їжу, ліки, гарячий чай, дитячий візок. Якийсь чоловік з Освенцима сказав, що може відвезти до Кракова, але відвіз прямо в Закопане, де моя подруга забронювала для нас номер у цьому готелі. Тут тепло, добра їжа, донечка має компанію інших дітей, але постійно питає: «Коли ми повернемося додому?»

Наш київський дитсадок вислав на вайбер інформацію з настановами, щоб ми казали дітям правду, адже вони бачать, що ми, дорослі, боїмося і плачемо. У перший день війни ми також отримали рекомендації, що треба пришити на дитячі куртки й написати незмивним маркером на плечах дитини: адресу, ім’я, прізвище, номер телефону, дату народження, групу крові. Також нам надіслали аудіокниги для дітей, українські народні казки, психологічні ігри, щоби зняти стрес, інформацію, що треба робити, коли діти не можуть спати, коли проявляють агресію. Треба їх обіймати, пояснювати: «Я поруч і зроблю все, щоби тебе захистити». Але ніколи не обіцяйте, що все буде добре.

Я не маю можливості прийняти під свій дах, тому допомагаю інакше

Дорота Стерба, мешканка Закопаного, до широкомасштабної російсько-української війни організовувала джазові концерти та керувала туристичною фірмою. Світлиця для українських дітей — її ідея, яку вона втілила разом із приятелькою, досвідченою педагогинею.

— Я мусила втекти від війни, — каже Дорота, — Зробити хоч щось. Вистачило одного дзвінка власникові Hotel PRL, і він відразу ж надав кімнату. Другий дзвінок був до адміністраторки фейсбук-сторінки «Підгалля допомагає». Вона опублікувала пост, що дітям потрібні іграшки, пазли, настільні ігри, канцтовари. Наступного ж дня в нас було стільки нових речей, що можна було облаштувати цілий склад. Світлиця працює в першій половині дня, а також суботами. По неділях ми зачинені на дезінфекцію.

Також тут проводитиме заняття для дітей Театр Віткаци й буде йога. Зараз уже допомагає організація «Польські канатні дороги», організована доставка піци, а з дитячим психологом можна зв’язатися телефоном.

— Але бракує волонтерів для роботи з дітьми. По суботах може допомогти кожен, а на ранішні години людей не вистачає. Є також хлопець, який б’є інших дітей і створює неприємності, йому доведеться залишити світлицю, бо ми не займаємося терапією. Я вважаю, що міська влада повинна відкрити ясла для українських дітей, бо мами швидко знаходять роботу. Поки що місто мало допомагає, організували лише збір допомоги для мешканців Стрия і це все. У Закопаному найбільше акцій допомоги люди організовують власними силами, діє низова ініціатива.

Рецепція Hotel PRL, дзвонить телефон, хтось хоче передати допомогу. Питаю, скільки таких дзвінків ви отримуєте впродовж дня.

— Зараз, може, зо 20, раніше телефонували безперервно, — відповідає рецепціоністка.

— Приїжджають втомлені, з однією валізою. Одного разу приїхала жінка з котами без шерсті, дорожчими за мою машину, — сміється рецепціоніст Пйотр, ​​— а в мене чудовий фольксваген гольф. Вона залишилася в нас із дітьми й цими котами, ми їх нагодували, а коли вона виїжджала, то кинула ключами, бо в неї погано працював Wi-Fi. Проте загалом вони дуже вдячні, плачуть, коли виїжджають, одного разу трапилося, що хотіли заплатити за харчування.

— А як справляються українські діти? — запитую.

— Наймолодшій дитині рік, вона приїхала вчора. Є теж 15-річний хлопчик, який не виходить із кімнати, сидить цілий час за комп’ютером, бачимо його лише, коли приходить поїсти, — розповідає рецепціоністка. Вона хоче залишитися анонімною. — Ця допомога впливає на нас по-різному, на Підгаллі є й хвиля гейту, не кожен хоче допомагати й до того ж знеохочує інших.

— Недавно я почула, як хтось сказав, — додає інша працівниця готелю, — що ми маємо з цього якусь користь! Або кажуть, буцім ми допомагаємо заради слави.

До готелю заходить довговолоса блондинка, мешканка Закопаного, вона теж хоче залишитися анонімною.

— Упродовж тижня приходжу сюди щоденно. Я живу в багатоповерхівці й не можу прийняти під свій дах, тож допомагаю інакше. В українок різні потреби, наприклад, купити ліки за рецептом для хворої дитини. Я знаю в Закопаному багатьох, тож допомагаю знайти роботу, переважно на кухні, оскільки за прилавком вони, на жаль, не можуть працювати, бо не знають мови. У кав’ярні висіло оголошення: «Візьму на роботу», але власник пропонував жінці з України лише 10 злотих за годину. На щастя, інші місця пропонують мінімум 18/20 злотих.

Марія з Києва та українські дівчатка в Hotel PRL у Закопаному. Фото: Барбара Ґайллот

Гірський магараджа та українські діти

На Hotel PRL висить банер із зображенням дитини й написом українською мовою: «Тату! Я в безпечному місці. Чекаю на тебе в Закопаному». У власника готелю, Пйотра Зиґарського, багато справ, мені вдається зловити його над тарілкою гарячого супу.

— Твердження, нібито всі горяни підтримують керівну партію ПіС і не хочуть допомагати, ображає, — каже Зиґарський. — Хочу нагадати, що наш готель був першим туристичним об’єктом у Польщі, який перестав приймати росіян після анексії Криму. Тоді ми зустрілися з величезним гейтом із боку закопанської торгово-промислової палати та деяких колег по готельному бізнесу, бо вони вважали, що росіяни залишають багато грошей, тож їх треба пускати табунами.

Зиґарський виглядає втомленим, він уже 10 днів на кордоні, перевіз 25 сиріт із дитячого будинку для дітей з особливими потребами з-під Луцька, а також їхніх нянь, які постійно плачуть. Він розмістив їх у своєму другому об’єкті в Щебжешині біля Замостя.

Зиґарський каже, що коли летить вертоліт, діти прикривають голови руками.

— Дуже легко взяти дітей із мамою, маленьку блондиночку з блакитними очима й усміхненого хлопчика, — каже він. — Однак моє оголошення про трьох дітей з епілепсією висіло на різних форумах 48 годин без жодної відповіді, ніхто не зголосився. У мене було багато таких випадків, коли матері на залізничному вокзалі в Перемишлі пхали своїх дітей мені до рук, бо самі хотіли повертатися й воювати. Ми на це не погоджуємося, беремо цілі сім’ї.

А ви пам’ятаєте, що під час Другої світової війни магараджа приймав у Індії польських сиріт? Сьогодні поляки — це такий колективний магараджа, тож коли пан Дворчик каже, що дасть 40 злотих на дитину, то за вирахуванням оренди, оплат за газ, електрику, воду та сміття, залишається 11 злотих на їжу, одяг та ліки. За препарат для однієї дитини я заплатив 700 злотих. У нас є діти, яких ми прихистили, і якщо я ще раз почую, як почув від одного місцевого політика: «То треба було не брати», то обіцяю, що дам по морді. Не хотілося б, щоби ми були змушені брати наших польських дітей за ручку і тікати з ними через німецький кордон.

Зиґарський підвищує голос:

— Я віддав у Закопаному 30 кімнат, а хвиля біженців іще попереду. Цей мільйон — це були багатші люди, яким вдалося втекти, нас іще чекає мільйон бідноти, якою ніхто не займеться. До мене телефонують лише з двох номерів: о 9 ранку з повітової адміністрації, а о 18 з поліцейського відділку. Питають: «Скільки у ​​вас на борту людей?» На моє питання, коли ж вони почнуть цікавитись, чи потрібно нам молоко та хліб, вони відповідають: «Ми телефонуємо, бо збираємо інформацію для статистики». Невдовзі відповім їм так само, як захисники острова Зміїний: «Ідіть нах**».

Мер: за грошима ще ніхто не приходив

Що до цього моменту зробила мерія? Організувала пункти збору пожертвувань для мешканців Стрия й українців у Закопаному, надрукувала інформаційні листівки, плакати польською та українською мовами, організувала телефонну лінію «Допомога Україні», а також пункт інформації.

Анна Карпєль-Семберецька з відділу фізичної культури та соціальної комунікації пояснює, що місто саме впроваджує в дію спецзакон: 40 злотих на добу для тих, хто приймає біженців, а також надає українцям номери PESEL.

— Ми не знаємо, скільки у Закопаному біженців, вони не всі зареєструвалися, тож це триватиме певний час. Що ж стосується житлової бази, то ініціатива мешканців вражає, вони часто самі їздять на кордон та забирають людей додому, — розповідає Карпєль-Семберецька.

Ясел для дітей українських мам поки що не буде, бо в Закопаному взагалі їх немає. Українки можуть записувати своїх дітей у дитсадки.

— У нас небагато вільних місць, але ми можемо приймати дітей, матері яких працюють. Оплата як для громадян Польщі: п’ять програмних годин безкоштовно, за кожну додаткову годину оплата один злотий, — розповідає Анета Звіяч-Козіца, очільниця міського відділу освіти та соціальних питань. — Поки що ці діти бояться відходити від своїх мам навіть на п’ять хвилин, вони потребують психологічно-педагогічної допомоги. До того ж мовний бар’єр, як порозумітися з цими малюками? Але ми готові відкрити додаткові дитсадки.

Директора міського осередку соціальної допомоги в Закопаному, Влодзімєжа Сломчинського, мені вдалося спіймати в спекотну пору, бо власне надійшли бланки одноразової допомоги на 300 злотих. Вони польською мовою, чекають на українські.

— А що ж із 500 плюс? — питаю.

— Цим займеться Управління соціального страхування, — відповідає директор — у нас уже немає фінансів, щоби допомогти. Після того, як громадянин України легалізує перебування у статусі біженця, то він зможе подати заявку на інші види допомоги.

Тим часом мешканці Закопаного діють самостійно. Крім Hotel PRL, ще одним «магараджею» став величезний Hotel ZNP, Готель Спілки польських учителів. де прихистили та харчують 51 дитину, батьки яких воюють в Україні. Координаторка не допускає до них чужих людей, бо діти потребують спокою та психологічної допомоги.

Початкова школа в Чарному Дунайці прийняла на свою базу відпочинку для спортсменів 59 дітей із житомирських сімейних дитячих будинків. Директорка школи розповідає, що діти не відходили від нянь, звуки дзвінка або блискавки від валізи їх лякали, а коли їм казали сісти, вони сідали.

Старші діти відвідали школу, їх здивували шафки для речей та навушники біля комп’ютерів.

— Це самоврядування ґміни фінансує витрати на утримання біженців, а мешканці села приносять гостинці. Ми якраз зараз впроваджуємо спецзакон: працевлаштовуємо українських вчителів математики, фізики та англійської мови. Процедура проходить справно, бо нам не потрібно завіряти українські дипломи, ми лише вимагаємо довідку про несудимість. Діти матимуть шість годин польської мови на тиждень під керівництвом польських вчителів. І не йдеться про те, щоби ми їх примусово полонізували.

Голова ґміни Чарний Дунаєць Марцін Ратуловський:

— Школа вже не зможе прийняти більше дітей, але зголошуються наступні готельні об’єкти. Приватний пансіон «Дукат» на 200 місць заповнений на 60 %, людей туди направляють за рішенням воєводи. Ці готелі отримують від нас продукти із зібраної гуманітарки, а за грошима поки що ніхто не приходив. У нас зареєструвалося близько 250 біженців. Багато з них зупиняється на деякий час і їде далі на захід. У нашому управлінні є таблиця, де українці вписують свої дані: коли приїхали, на який час, де зупинилися. Не у всіх є паспорти, діти виїжджали за свідоцтвом про народження, а трапляється й так, що в декого взагалі немає документів, у таких ситуаціях ми реєструємо на підставі тих даних, які вони надають.

У загальноосвітній школі в Закопаному директор Марек Донатович прийняв 25 українських дітей, ситуація постійно змінюється, створюється підготовча група, щоби навчити молодь польської мови та полегшити освоєння польської навчальної програми.

Нещодавно ми дивилися на телефоні, як діє атомна бомба

Біженці почали заповнювати Закопане ще до прийняття спецзакону. Пансіонат Ari прийняв 60 осіб. Власник не має бажання розмовляти: «Нема чим хвалитися». А на запитання, як дає собі раду з фінансами, відповідає: «Поки що я цим не переймаюсь».

Біженців під свій дах прийняла й заступниця директора ліцею, але вона про це не розповість, бо зайнята: «Таких, як я, багато».

Мешканка Закопаного (ім’я під час розмови не подає, назвімо її Ганя):

— Тут зараз два табори: ті, які допомагають, і ті, які кажуть, що помічники роблять це заради слави.

Ганя віддала свою квартиру, призначену для туристів, родині зі Львова: бабусі, двом її донькам та онукам чотирьох та семи років. Дідусь залишився захищати дім.

— Вони жили недалеко аеропорту, у перший же день його розбомбили, — розповідає Ганя. — Я намагаюся організувати їхній час, допомогла дістати сім-карти, показала, як вибирати в магазині продукти, бо вони ж читають кирилицею, воджу їх на футбол, на дитячий майданчик.

Ресторан «Закопянські смаки» оголосив на фейсбуці, що впродовж двох тижнів годуватиме біженців обідами. Поки ж вони не знайдуть роботу (а вони дуже хочуть працювати), то сніданки та підвечірки, на мою думку, я зобов’язана їм забезпечити. Одяг теж, бо приїхали в кросівках, вони думали, що війна закінчиться за три дні. Українські жінки дуже гарні, доля звела мене з дуже доброю, освіченою родиною, дівчата красиві та доглянуті. Для них надзвичайно принизливо шукати одяг серед гуманітарки.

Як я з цим справляюсь? Я під наглядом терапевта. У перші дні війни в мене була паніка, я запаслася в аптеці ліками, харчами, збиралася летіти в Штати, але допомога біженцям допомогла мені самій. Відколи вони тут, я не маю часу на хвилювання. Дівчата показують мені чергові розбомблені будівлі. Цікаво, чому багатоповерхівки не падають, а залишаються з дірками? Нещодавно дивилися на телефоні, як діє атомна бомба.

Пані Данута з Закопаного віддала кімнату, яку зазвичай здає туристам, родині з Луцька, бабусі з онуками 12 та 5 років. Вони приїхали п’ять днів тому.

— Я трохи переймалася, бо невідомо, у якому стані приїдуть ці люди. Але жінка дуже мила, 60 років, трохи розуміє польську, бо двічі була в Польщі на полуницях. Коли вони приїхали, то були на адреналіні, довго не могли заснути. Ця пані дуже соромиться, постійно наголошує, що як тільки знайде роботу, то буде платити, відповідаю їй, що не треба. Ми разом займаємося домашніми справами, у мене кілька гостьових кімнат, я вчу її, як прибирати, бо вона дуже хоче працювати, чимось зайнятися, щоби не думати. Усі її діти на фронті.

Коли хтось телефонує з України, то ця бабуся приходить до Данути й усе розповідає. Плачуть разом. Сьогодні зателефонував молодший син-студент, який захищає Житомир, розказав, що гранати впали на дитячий майданчик і маленькому хлопчику відірвало руку.

Я не рахую, скільки витратив грошей, бо дуже щасливий

Сніг і далі падає, а в селі Ваксмунд на Підгаллі горяни прийняли чотири українські родини. Станіслав Дуткєвич, його донька Міхаліна та її наречений Мацєй тримають пральню та роками здають кімнати для робітників траси Закопянка. Після того, як почалася війна, облаштували додаткову кімнату зі свіжим ремонтом. Міхаліна запропонувала Віталієві, одному з українських працівників, допомогу. Віталій зневірився, бо вже роками тяжко працює в Польщі, заощаджує, щоби доньці та дружині в Україні було краще, нещодавно навіть відремонтував дім. А тепер що? Усе пішло намарно. На щастя, йому вдалося забрати дружину й дітей, а також сестру дружини. За 300 км від Одеси вони тиждень чекали на автобус.

Міхаліна:

— Ці мами розповідають, що діти ховалися, плакали, кричали: ракети, шум, сирени, поганий сон у підвалі. Їм тут, у Польщі, спокійніше. Я принесла коробку кубиків, іграшок, у куточку поставила для них батут та кольоровий столик. Щоденно запитую мам, що їм потрібно, і даю гроші на їжу. Коли власник магазину їх уперше побачив, то розплакався й обдарував дітей цукерками.

Чи знаю в нашому селі ще когось, хто прийняв біженців під свій дах? Якась пані в Лопушні, візажистка, та жінка, яка працює в магазині Media Ekspert, — перераховує Міхаліна. — Дитячий ігровий клуб у Новому Тарзі теж приймає українських дітей, а коли був потрібен холодильник, я написала про це у фейсбуці пост і за три години справа була вирішена.

Питаю Дуткєвича, як він розв’язуватиме питання з грошима.

— Ну, я дзвонив до війта, щось обіцяють, бо треба платити великі рахунки за воду та світло. Але я не рахую, скільки витратив грошей, бо я дуже щасливий. Треба мати одне до одного велике серце.

Владек Бентковський із села Косцєлісько та Наталія Лук’янчук, яка втекла з бомбардованого Києва. Фото: Барбара Ґайллот

Подруга чекала босоніж з однією валізою та дитиною на руках

Велика горянська хата в Косцєліську, у вікні висить український прапор. Власник, Владек Бентковський, природознавець та провідник по Татрах, каже, що його хаті сто років і вона вимагає нескінченної праці. Нещодавно вони з дружиною зробили кімнату для друзів, які до них приїжджають у гості. У ній уже кілька днів живе киянка Наталія Лук’янчук із донькою Вікою, якій 10 років.

Бентковський:

— На Підгаллі останнім часом можна почути, що багато хто з власників пансіонатів перед початком сезону може перестати допомагати, що вони припинять фінансово підтримувати біженців, а можливо, й проситимуть залишити їхні заклади. Бо якщо хтось живе з оренди і віддав увесь пансіонат на потреби біженців, то це непростий вибір. Але насправді можна зробити так, щоби прийняти когось під свій дах і далі жити звичайним життям: працювати, готувати, зустрічатися з друзями. Я зовсім не розумію того, що горяни бояться, як про них думатимуть інші. Що ж поганого в тому, щоби просувати позитивні ідеї?

Наталія Лук’янчук — українська акторка й телережисерка. Її донька Віка сьогодні вперше була на заняттях у польській школі, діти пригощали її їжею, кричали до неї: «Ходи до нас», і вона підходила. Віка раніше була відкритою на інших людей, а зараз у Закопаному навіть не хоче вийти з автівки чи піти в ігрову кімнату, каже, що не має сил кататися на санчатах.

— У четвер, коли почалася війна, — розповідає Наталія, — до мене зателефонувала подруга, журналістка: «Тікай із Києва». До цього я вже домовилася зі знайомою, у якої мала дитина й немає машини, що якщо що-небудь станеться, то я їй допоможу. Я вже збиралася до неї зателефонувати, а тут бах, бах — бомбардування. Я в паніці почала збирати все з полиць і шафок. Віка стояла спокійна й готова, вона зібрала свої речі кількома днями раніше. Шкодую, що не розбудила сусідів, — плаче Наталя, — у мене був такий стан, що я нічого не розуміла. Забула адресу тієї знайомої, у мене тремтіли руки, почала шукати в інтернеті, питаю Віку: «Що робити? Чи їдемо забрати знайому? Бо падають бомби й горить аеропорт. Чи одразу їдемо на захід?». А Віка відповідає: «Якщо обіцяла, то треба їхати».

І ми поїхали до неї, знайома чекала босоніж з однією валізою та дитиною на руках. Потім до Тернополя, до мами, 12 годин, я тішилася, що ми в безпеці, а тут знову починають вити сирени. Шукала бомбосховище, пішли до церкви, постукали у двері, ніхто не відчинив, знайшла бомбосховище під школою. Там мені спало на думку, що ми сидимо в підвалі, що ж буде якщо на нас завалиться будинок? Я подивилася на Віку та інших дітей, які тремтіли, і кажу їм: «Запам’ятайте, ви будете розповідати про це своїм дітям». Оскільки на акторстві нас вчили, що треба пам’ятати свій стан для того, щоби зіграти його на сцені, тоді змінюється наша увага.

І власне з ними це сталося, діти відразу почали розмовляти про те, що розкажуть нащадкам. А моя мама в Тернополі? Боже, вона лежить, у неї хворі ноги, я показала їй «безпечні місця»: де немає скла, вікон, дверей, бажано несуча стіна, у ванну не можна, бо плитка може поранити, найкраще сховатися на сходовій клітці. Подруга з Києва поставила собі ліжко на сходовій клітці й там живе.

Ми поїхали з цією подругою та її дитинкою до Львова, я чула, як вона плакала цілу ніч, а на світанку сказала, що залишається. Ми з Вікою поїхали за кордон, на заправці я хотіла купити каву, але були проблеми з банківською картою. «Боже, у мене немає грошей, у мене є гривні, але що з ними робити?» Хтось на касі це побачив, зробили нам чай, і тільки тоді я розплакалася.

Зараз я плачу весь час, із вдячності. Батько Владека, вітаючи нас, сказав: «Почувайся як удома, ти наша родина» й дав нам гроші. Мені дуже пощастило знайти родину Владека, може, це Бог нагородив мене за те, що я допомогла вивезти з Києва ту родину? Добро повертається.

Я розумію, що я тут у безпеці, що зробила все так, як слід, але в душі мені соромно перед людьми, які залишилися в Україні. Я розмовляла тут з іншими, вони відчувають те саме. У мене є подруга, яка живе в центрі Києва, я написала до неї на жіночий день, що пишаюся нею, бо вона готує й розвозить обіди. Вона відповіла: «Я пишаюсь вами, що ви знайшли сміливість виїхати в безпечне місце».

Яґода й Алєксандра з Гуртка сільських господинь у Косцєліску з восьмирічною Оленою з Ірпеня. Світлиця Hotel PRL, Закопане. Фото: Барбара Ґайллот

Сідаю на підлогу у світлиці Hotel PRL разом із Поліною з Києва (8 років), і Соломією зі Львова (7 років).

— Що вам тут подобається? — питаю.

— Гори, — відповідають.

— Ви знаєте якісь польські казки?

— Про двох хлопчиків, Болека й Льолека, — всміхаються вони.

Поліна та її мама Оля живуть у горянки безкоштовно. Оля зараз обмотує пластикові трубки вирізками з газет, буде плести кошики. У Києві вона була директоркою школи, викладала біологію, вела авторський курс «Уроки щастя»: медитація, дихання, коло добра та дарування щастя через волонтерську допомогу (у своєму місті вона допомагала онкохворим дітям).

— Я хочу зберегти мир у собі, — каже Оля, — щоби мої діти, коли ми повернемося в Україну, мали здорову психіку. Ті, які там залишилися, мають панічні атаки. Я й тут хочу допомагати українським мамам, бо я чарівниця, — сміється вона. — Буду вести свій курс щастя.

Львів’янка Анна, яка до війни керувала туристичною фірмою, а зараз живе з онуками в однієї горянки в районі Ольчі, показує мені на телефоні відео: бомби, вибухи. Каже, що від усього цього в неї скаче тиск, учора був 170.

— Діти теж воюють, — каже вона. — Висилають ці фільми на російські портали, до російських родин, друзів, щоби ті усвідомили, що коїться в нашій країні.

А потім Анна показує відео відомої в Україні ясновидиці Магдалени, яка кілька років тому перемогла в телешоу «Битва екстрасенсів». Магдалена стверджує, що Путін — антихрист, якого захищають 33 шамани, але це йому не допоможе, бо з усіх сторін світу збираються енергетичні поля, які його знищать. У своїх видіннях вона розрахувала, що війна закінчиться за два з половиною тижні.

Переклав Валерій Бутевич

Стаття була опублікована на сайті видання Okko.pres