Коли я пригадую свої перші відвідини Кракова, відразу бачиться затишний зимовий вечір, розмова біля вікна у якомусь маленькому ресторані, сніг і спокій навкруги. Насправді цей спогад немає нічого спільного з реальністю. Вперше я побував у Кракові влітку 1991 року. Було спекотно, гамірно. Місто готувалося до папського візиту, я придбав собі сріблясту повітряну кульку із зображенням Папи, й вона ще довго літала моєю московською квартирою. Але спогади — річ відносна. Адже ми запам’ятовуємо не події, а образи. Так і в мене образ Кракова — це образ спокою і тиші, яку щогодини перериває звук труби на вежі.
Я не можу сказати, що закохався у місто в ті перші відвідини. Але я щиро переконаний, що закохався саме зимового вечора, в передчутті свята. Хоча в перші відвідини стояло літо і було гамірно — я не закохався. Я просто вже більше ніколи без Кракова не жив.
Cтаре місто Кракова. Джерело: UnsplashСаме тому всі мої численні приїзди, які тепер і не полічити, і не пригадати, стали для мене життям у місті, відкриттям міста, розширенням його кордонів. Краків змінювався так, що мені було ніколи нудьгувати.
Я не можу сказати, що мандрував Краковом, ні.
Я розвивався разом із ним, ось чим я зобов’язаний цьому місту — відкриттям того, як у вічному зароджується молода усмішка, як студентська вечірка пасує до середньовічного майдану.
Я ще пам’ятаю Краків, який немовби весь зосереджувався в стінах Старого міста, а за ними був якийсь суворий соціалізм, пошарпані будівлі, що руйнували враження від захованої у Старому місті казки. Здавалося, якщо ти вийдеш з цих стін, перетнеш кордон між ПлантамиКраківський парк навкруги Старого міста, завдовжки 4 км. Заснований у 1822-1830 рр. й рештою міста — казка розсиплеться, немов її ніколи й не було. Можна було хіба що швидким кроком пройти дистанцію між Старим містом і КазімєжемМистецький район Кракова, який раніше був окремим містом. Важливий центр єврейського життя., тоді ще надзвичайно занедбаним, дорогою кидаючи оком на Вавель.
Але як це швидко закінчилося, Господи! Як почали змінюватися райони навколо, як прикрашалися околиці, як повернулося життя до Казімєжа, який, здавалося б, ніщо ніколи вже не оживить. Я почав відкривати будинок за будинком, район за районом, історію за історією. Я перестав бути туристом. У мене з’явилися свої кінотеатри, свої книгарні, свої кав’ярні, свої люди. Так Краків назавжди став місцем, в якому відчуваю себе щасливим.
І я можу згадати — або вигадати — як уперше прийшов із вокзалу в Старе місто й оселився в ніби кінематографічному старосвітському готелі, від якого всього дві хвилини до Ринку. І потім ніяк не міг із цим готелем розпрощатися, хоча й варто було. Як я блукав нічними Плантами — виявляється, були часи, коли я гуляв нічними парками, аж до ранкової меси! Як уперше оселився на Казімєжі. Не прогулявся, а саме оселився й вперше фізично відчув пустку, яка залишилася в цьому дивовижному районі після Голокосту.
Краківський район Казімєж. Джерело: Wikimedia Як кожна вулиця, прогулянка дарували нові емоції, нові відчуття. Ось садиба в одному з музеїв, де під яблунями я так любив пити чай із шарлоткою. А ось дах новітнього павільйону ЧапськогоПавільйон-музей, присвячений польському інтелектуалу, тісно пов’язаному з паризькою «Культурою»., звідки можна дивитися на старі будинки. А ось квартира на Зиблікевича, завдяки якій я дізнався, що один із найвідоміших очільників Кракова, Миколай Зиблікевич, був українцем зі Старого Самбора. А ось велосипед, який ще в часи, коли не було прокату, давав мені на кілька годин товариш, семінарист із Ополя, щоб я мав можливість не просто прогулятися, а проїхатися містом, як справжній краків’янин. А ось ми йдемо через СукєнніцеОдин із головних історичних об’єктів Кракова, де торгували різноманітним крамом, у тому числі й сукном. Сьогодні там розташована Галерея польського малярства та скульптури, крамнички, а також відома кав’ярня Новорольського. зі старшим приятелем, знаменитим польським дипломатом Єжи Баром, розмовляємо про його мемуарну книжку, і я бачу, наскільки він схожий на своє місто. І так, це була остання така наша прогулянка. Але Краків залишився, а, значить, і пан Єжи залишився, як залишилося чимало інших людей, яких я зустрічав у цьому місті й, можливо, вже не зустріну.
Ці люди не обов’язково були моїми знайомими, ні. От старший пан, який завжди попиває каву в «Ложі» на Ринку, коли я снідаю у цій кав’ярні. Саме такий, яким має бути старший пан у «Ложі» — завжди при метелику, в ошатному костюмі, поважний і артистичний водночас. Мені іноді здається, що скільки років я там снідав — стільки років він там пив каву. Я дорослішав, а він не старів. Може, це також був образ Кракова?
Адже Краків не старіє. З часу нашої першої зустрічі він тільки помолодшав. Я вірю, що люди можуть змінюватися разом із ним. Що у прогулянці вулицями цього повсякчас мінливого міста і захований рецепт душевної молодості.
