В опублікованій 17 листопада 1918 року статті «Середостіння» («Средостение») Сталін писав про «карликові національні уряди, що опинилися між двох вогнищ революції Сходу і Заходу». Він мав на увазі уряди країн Центральної Європи, які щойно здобули незалежність і відокремлюють соціалістичну Росію від західноєвропейських комуністів (йшлося, зокрема, про Білорусь, Литву, Польщу, Україну).
На думку автора, вони хотіли «загасити загальну революційну пожежу в Європі», а тому це середостіння між революційним Заходом і соціалістичною Росією, за його висловом, мало б бути зметене. Більшовицька верхівка Росії поділяла цю точку зору. Так, Троцький, виступаючи в день виходу статті перед загонами Червоної армії у Воронежі, наголошував на необхідності совєтизації Польщі, України і Фінляндії та об’єднання їх із майбутньою совєтською Німеччиною.
Отже, рівно через тиждень після відновлення Польщею незалежності і Троцький, і Сталін в один голос закликали принести польську державність у жертву на вівтарі світової революції. Загострення відносин між Польщею і більшовиками сягнуло свого піку 1919 року і переросло у збройний конфлікт.
Небезпечно воювати з поляками
1920 року, під час совєтсько-польської війни, Іосіф Сталін входив до складу Революційної військової ради Південно-західного фронту, який мав захопити Львів, що перебував тоді у складі Польщі. 19 липня головнокомандувач Червоної армії Сєрґєй Каменєв підписав директиву, яка містила наказ військам Західного фронту під командуванням Міхаіла Тухачевського розвивати наступ на Варшаву і завдати вирішального удару по Війську Польському. З цією метою Камєнєв розпорядився передати дві армії Південно-західного фронту (12-ту і знамениту Конармію Сємьона Будьонного) до складу Західного фронту. Сталін, який поставив у пріоритет захопити Львів, зволікав із виконанням наказу і підкорився тільки тоді, коли було вже пізно. Загони Тухачевського зазнали поразки під Варшавою.
Відповідальність за програш у війні Лєв Троцький поклав на Сталіна, звинувативши його в навмисному саботажі наказів із політичних амбіцій та особистої неприязні до командира Західного фронту. А Сталін наполягав на тому, що він занадто пізно отримав накази. На думку деяких істориків — як польських, так і російських, — сталінський інтерес до Львова був пов’язаний із тим, що місто мало стати воротами на південь Європи, першим етапом на шляху до світової революції.
Після смерті генсека точка зору Троцького набула популярності серед совєтських істориків і письменників, особливо в епоху відлиги й перебудови. При цьому, за твердженням найавторитетнішого сучасного дослідника сталінізму Олега Хлевнюка, навряд чи відмова політкомісара Південно-західного фронту допомагати Тухачевському зіграла ключову роль у перемозі поляків під Варшавою.
І влада, і суспільство путінської Росії позитивно оцінюють Сталіна. Це стосується його ролі не тільки в перемозі 1945 року, а й у совєтсько-польській війні. Набуває популярності думка, ніби Сталін узагалі був противником походу на етнічні території Польщі і його набагато більше цікавила совєтизація західноукраїнських і західнобілоруських земель, а замість «експорту революції» він вважав за краще будувати «соціалізм в одній, окремо взятій країні».
Як доказ прихильники цього твердження цитують статтю Сталіна «Новий похід Антанти на Росію», опубліковану 25 травня 1920 року в газеті «Правда». Автор застерігав:
Тил польських військ є однорідним і національно спаяним. Якби польські війська діяли на території власне Польщі, з ними, без сумніву, важко було б боротися.
Сталін розумів, що польська ідентичність докорінно відрізняється від російської. Тому вже 1920 року він пропонував Лєніну приєднати Польщу не до совєтської Росії, а до широкої конфедерації совєтських держав. Про це, зокрема, пише британський історик Норман Дейвіс.
Сталінське попередження щодо ведення боїв із поляками на їхній етнічній території (тобто, в розумінні більшовиків, на захід від річки Буг, більш-менш у межах колишнього Королівства Польського у складі Російської імперії — територія, на якій переважало польське населення) пролунало наприкінці травня 1920 року, тобто на самому початку контрнаступу Червоної армії. Згодом, коли стало очевидно, що шанси совєтської Росії на остаточну перемогу великі, більшовицьких вождів охопила ейфорія. Цей, як згодом з’ясувалося, невиправданий оптимізм поділяв і Сталін.
На питання Лєніна про доцільність укладення перемир’я з Польщею він відповів:
Польські війська абсолютно розвалюються, поляки переживають розвал, від якого вони нескоро оговтаються. Я думаю, що імперіалізм ніколи не був такий слабкий, як тепер, у момент поразки Польщі, і ми ніколи не були такі сильні, як тепер, тому що твердіше ми себе поводитимемо, то краще буде і для Росії, і для міжнародної революції.
Отож Сталін вважав Польщу вже переможеною. Захоплення Варшави, на його думку, залишалося тоді всього лише питанням часу. 24 липня 1920 року в телеграмі Лєніну він пропонував не зупинятися на захопленні Польщі, а «поставити питання про організацію повстання в Італії та в таких ще не зміцнілих державах, як Угорщина, Чехія (Румунію доведеться розбити)».
Після поразки у війні 1920 року Сталін розцінював Польщу вже як серйозного супротивника і наполягав на тому, щоб проявляти щодо неї максимальну обачність. Коли на початку 1930-х років спалахнули масові бунти українських селян проти колективізації, Сталін побоювався, що Польща може скористатися цією ситуацією.
Боротьба з «польськими шпигунами»
Якщо в зовнішній політиці Сталін дотримувався обережності, то у внутрішній міг собі дозволити відкрито переслідувати представників ворожої нації. У 1937–1938 роках НКВС провів кілька так званих національних операцій, зокрема — у Польщі. За результатами досліджень «Меморіалу», репресій зазнало щонайменше 139 835 людей. 28 744 з них потрапили до таборів. До розстрілів засудили щонайменше 111 091 особу. Вони загинули, бо совєтська влада підозрювала їх у контактах із польською державою, яку Сталін сприймав як ворога СРСР. Деякі дослідники (Майкл Еллман, Ніколай Іванов) однак вважають, що польська операція НКВС була спрямована на екстермінацію польського населення, а отже, може кваліфікуватися як геноцид.
Під час «Великого терору» Сталін особисто був залучений до боротьби з «ворогами народу», про що свідчать його емоційні нотатки на різних документах. Так, на першій сторінці спецповідомлення Ніколая Єжова про перебіг польської операції генсек написав:
Дуже добре! Копайте і вичищайте й надалі цей польсько-шпигунський бруд. Трощіть його в інтересах СРСР.
Сталін боявся «польських шпигунів». На прийомі керівних працівників металургійної та вугільної промисловості партійним керівництвом у Кремлі 29 жовтня 1937 року він несподівано заявив присутнім:
Я не впевнений, що і серед вас, я перепрошую, є люди, які працюють при совєтській владі і ще застраховані там на заході в якійсь розвідці — японській, німецькій чи польській.
Ці слова не потрапили в офіційний звіт про зустріч.
Початок Другої світової
17 вересня 1939 року Радянський Союз напав на Польщу, втіливши в життя постанови секретного протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР, який увійшов в історію як пакт Молотова – Ріббентропа. Це дало привід говорити про союз Сталіна з Гітлером, поставити знак рівності між диктаторами і покласти на главу Радянського Союзу частину відповідальності за початок Другої світової війни.
Як відомо, сучасна історична політика Кремля ці звинувачення не визнає. Початком конфлікту нерідко називають не напад Третього райху на Польщу, а розділ Чехословаччини німцями з дозволу країн Заходу і за участю Польщі. Історики та публіцисти наголошують, що Варшава першою уклала договір про ненапад із Третім райхом, забуваючи при цьому згадати, що він не містив секретного протоколу проти інших країн.
Загальна позиція така: війну розв’язав Захід, домовившись із Гітлером раніше за Сталіна. Підписуючи документ про поділ Польщі, Сталін лише забезпечив інтереси СРСР у контексті неминучої війни в Європі, тобто взяв під контроль східні землі Польщі, щоб отримати «стратегічну глибину» і таким чином відділитися від агресивної Німеччини.
Як стверджує російський історик Юрій Мєльтюхов, Берлін і Москва не укладали союзу проти Польщі, а лише домовилися про можливі майбутні сфери впливу «про всяк випадок». Це виправдання видається нелогічним: адже через кілька тижнів цей «всяк випадок» настав — не випадково, а з волі обох сторін пакту.
СРСР напав на Польщу, коли долю країни багато в чому було вирішено. Червона Армія зайняла переважно ті території так званої Західної України та Білорусі, які Польща звільнила під час війни 1920 року. Сталінська пропаганда представила агресію як визволення українського і білоруського народів від гніту «польських панів».
Навіть сьогодні багато російських істориків називають напад на Польщу визвольним походом робітничо-селянської Червоної армії. Крім того, події вересня 1939 року оцінюються як відновлення справедливості або помста за поразку під Варшавою під час совєтсько-польської війни.
Катинь
Ідея помсти присутня також у сучасній риториці щодо Катинського злочину. Нагадаємо, що 5 березня 1940 року політбюро ухвалило рішення розстріляти тисячі польських офіцерів, чиновників, поміщиків, фабрикантів, жандармів, а також представників польської інтелігенції, призваних до армії. Усі вони перебували в таборах для військовополонених і в’язницях. У квітні − травні 1940 року розстріляли 21 857 людей.
Уперше про відкриття масових поховань у Катинському лісі 1943 року повідомили німці, які тоді окупували цю територію. СРСР заперечував свою причетність до розстрілу, намагаючись перекласти провину на Третій райх. Під час Нюрнберзького процесу совєтська влада навіть запропонувала розглянути розстріли в Катині як німецький злочин, однак безуспішно. 1990 року СРСР нарешті визнав провину НКВС.
Виявлені архівні матеріали у своїй сукупності дають змогу зробити висновок про безпосередню відповідальність за злодіяння в катинському лісі Бєрії, Мєркулова та їхніх підручних. Совєтська сторона, висловлюючи глибоке співчуття у зв’язку з катинською трагедією, заявляє, що це один із найтяжчих злочинів сталінізму.
Водночас Міхаіл Ґорбачов наказав знайти в архівах докази будь-якого польського злочину, щоб таким чином створити симетрію провини між Польщею і СРСР. Під час цієї пропагандистської операції (що отримала назву «анти-Катинь») совєтська, а потім російська історична політика почала просувати тему червоноармійців, які померли в польських таборах для військовополонених, куди потрапили під час війни 1920 року.
Сторони називають різну кількість жертв — від 16 до 80 тисяч. Військовополонені помирали від голоду, важких хвороб і внаслідок епідемій. На відміну від Катинського розстрілу, тут немає жодних доказів навмисного, спланованого владою знищення військовополонених. Однак багато російських істориків, публіцистів і політиків називають загибель червоноармійців геноцидом. При цьому табори для військовополонених навмисно, всупереч фактам, називають концентраційними, щоб викликати асоціації з нацизмом.
На офіційному рівні Москва не скасувала вибачень Ґорбачова. Однак Катинський розстріл дедалі частіше інтерпретується владою як помста Сталіна або за поразку в совєтсько-польській війні, або за «геноцид» совєтських військовополонених.
Як іронічно зауважив у публікації на сторінках «Нової газети» Нікіта Пєтров із «Меморіалу»: совєтський диктатор безумовно думав про загиблих 1920 року в Польщі, тільки трьома роками раніше — і переймався він не тими, хто загинув, а тими, хто мав нещастя повернутися до СРСР із полону. Під час польської операції НКВС репресії торкнулися всіх, на кого впала підозра в шпигунстві на користь Польщі, зокрема й колишніх червоноармійців, які пройшли через польські табори.
Питання: чого б це Сталіну мстити полякам за червоноармійців, які потрапили в польський полон, коли 1937-го в СРСР добивали тих із них, хто вижив і повернувся?
Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР Москві потрібна була підтримка Заходу. Сталін відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Польщі, який перебував у Лондоні. З польських військовополонених, які не загинули в Катині, сформувалася армія Андерса. Було оголошено амністію для поляків, які після 17 вересня 1939 року опинилися в совєтських в’язницях і таборах.
Читати далі
Армія Андерса покинула СРСР і воювала з Німеччиною на Заході. Коли стало відомо про Катинський розстріл і польський прем’єр-міністр Сікорський погодився на розслідування Міжнародного Червоного Хреста на місці трагедії, Сталін скористався нагодою і розірвав дипломатичні відносини з урядом Другої Речі Посполитої. Совєтській владі це було вигідно — вона готувалася до совєтизації Польщі після звільнення її території від німецьких окупантів.
Позиція Сталіна щодо Польщі залишилася незмінною — він не мав наміру анексувати її до складу СРСР як шістнадцяту республіку: він задумав нову Польщу як формально незалежну державу, з польською (з деякими ідеологічними змінами) символікою, польською (а не російською) державною мовою. А також із польською армією, яку дозволив сформувати з тих, хто не загинув у Катині й не встиг виїхати з СРСР разом із Андерсом. Звісно, це була всього лише видимість незалежності. І армія, і держава залишалися під повним контролем совєтського керівництва.
На початку 1944 року Армія Крайова розпочала операцію «Буря». Її метою було звільнити польські території від німецької окупації до приходу Червоної Армії. АК у боях із німцями часто співпрацювала з совєтськими військами. Після загальної перемоги НКВС зазвичай роззброював і заарештовував польських партизанів. Незважаючи на це, АК вирішила не змінювати тактику.
1 серпня 1944 року почалося Варшавське повстання. Повстанці також хотіли звільнити столицю до приходу совєтських сил. Червона армія зупинила наступ, не бажаючи допомагати своїм політичним противникам. Німецькі окупанти потопили повстання в крові. Олег Хлевнюк зазначає:
Цей трагічний епізод став причиною гострих розбіжностей між Сталіним і союзниками, які звинувачували його в навмисному ненаданні допомоги. Звинувачення чималою мірою, хоча навряд чи повністю, були справедливими. Однак у Сталіна була своя правда, і він не збирався поступатися. Зрештою, лондонські поляки організували повстання зовсім не для того, щоб допомогти Сталіну, — чому ж Сталін мав допомагати їм?
На Тегеранській конференції вирішили, що Польща віддасть західноукраїнські та західнобілоруські землі, захоплені Червоною армією 1939 року. Східний кордон країни встановили приблизно по лінії Керзона, тобто по демаркаційній лінії між Польщею і Радянською Росією, яку 1920 року запропонувала Велика Британія. Як компенсацію Польща отримала німецькі землі на заході та на півночі. Колись ці території в тій чи іншій формі входили до складу польської держави, тому їх назвали «повернутими землями».
Після війни головнокомандувачем Війська Польського став совєтський маршал польського походження Костянтин Рокоссовський. За наказом Сталіна формувалися органи нової, комуністичної влади Польщі. На початку це був Союз польських патріотів, потім Польський Комітет національного визволення і Державна національна рада.
США та Велика Британія примушували уряд Другої Речі Посполитої в Лондоні співпрацювати з комуністами. Частина лондонських поляків погодилася на так званий компроміс. У Варшаві сформувався Тимчасовий уряд національної єдності. До його складу ввійшли як польські комуністи, так і деякі еміграційні політики. Однак досить швидко виявилося, що вся влада зосереджена в руках комуністів, а над представниками інших політичних сил нависла загроза репресій. Не залишалося жодних сумнівів — генсек не планував ділитися владою в Польщі. Правити у Варшаві могли тільки його маріонетки. «Процес шістнадцяти» дав змогу Сталіну обезголовити польський підпільний рух, що перешкоджав совєтизації Польщі.
Післявоєнна Польща відчула, що таке сталінський терор. Влітку 1945 року Сталін влаштував «малу Катинь», як деякі історики називають серпневу облаву — військову операцію Червоної армії та НКВС, спрямовану проти антикомуністичного підпілля. Вона проводилася на території Польщі, в її нових, встановлених совєтським диктатором кордонах. У результаті цієї операції без суду розстріляли щонайменше 592 людини.
Сьогодні, крім пам’ятника жертвам «малої Катині», про часи сталінізму нагадує збережена донині будівля Палацу культури й науки, одна з найвідоміших і наймонументальніших будівель Варшави, розташована в її центрі. «Сталінську висотку» збудували в 1952–1955 роках як подарунок СРСР польському народу. Її перша назва — Палац культури й науки імені Іосіфа Віссаріоновича Сталіна. Час від часу лунають пропозиції знести «подарунок».
Сам «червоний цар» у Польщі був один раз, ще до революції 1917 року. Після втечі із заслання 1912 року Сталін брав участь у нараді ЦК РСДРП із партійними працівниками в Кракові.
Саме з Кракова майбутній диктатор написав знаменитого ніжного листа Лєву Каменєву, що містить такі слова:
Цілую тебе в ніс, по-ескімоськи. Чорт мене побери. Сумую без тебе страшенно. Сумую — клянуся собакою! Нема з ким мені, нема з ким по душах поговорити, чорт тебе задави. Невже так-таки не переберешся до Кракова?
Адресатом був той самий Лєв Камєнєв, революціонер і партійний діяч, якого через 24 роки розстріляють під час Великого терору.
Переклала Наталка Римська
