Це було очевидно від самого початку. Вже тоді, коли ми всі кинулися допомагати українцям. На кордон — перевозити людей, постачати необхідні речі, приймати в себе вдома. Але так, уже тоді було ясно: що більші ентузіазм і співчуття на початку, то сильніше маятник згодом відхилиться в інший бік. Від любові — до ненависти. Від прагнення надавати допомогу — до загальної неприязні. Див не буває, і жоден ентузіазм не триває вічно. Сумніватися було непросто — така вже логіка суспільних механізмів. Раптовий, продиктований обставинами сплеск симпатії поляків до українців і навпаки був схожий на порозуміння між фанатами «Вісли» і «Краковії» «Вісла» та «Краковія» — краківські футбольні клуби, між уболівальниками яких існує одна з найвідоміших і найзапекліших ворожнеч у польському спорті. після смерті Папи Римського. Але спочатку — спочатку було дуже зворушливо.
— Чому в Польщі немає таборів для біженців? — питали західні журналісти.
— Бо немає такої потреби, — відповідали ми. — Вони живуть у наших дом івках.
Тоді я їздив і Україною, і Польщею. В Польщі навіть у найменших містечках бачив на ратушах українські прапори. В Україні, куди б не приїхав, щойно в мені за акцентом упізнавали поляка, відразу кидалися дякувати. Я вже тоді почувався ніяково, бо ж було ясно, як усе це закінчиться.
Я перевозив українських біженців до Польщі, а на узбіччях польських доріг повсюди виднілися білборди з написом українською: «Ми з вами». Через кілька років польські фермери-страйкарі висипали на асфальт українське зерно й кричали: «Кінець гостини, невдячні скурвисини», — а телеканали й вебпортали наввипередки показували й описували милі оку депортації українців назад до охопленої війною держави. Нема різниці, чи депортували справжніх бандитів, чи дівчину, яка на концерті перестрибнула через огорожу.
Дійсно. Лише хтось справді наївний міг думати, що цього не станеться. Лише хтось наївний міг розраховувати, що ентузіазм щодо сусідів (на яких, до того ж, є образа через певні історичні обставини) триватиме вічно. Що в Польщі якимось дивом не спрацює механізм, який діє скрізь: механізм неприязні до чужинців. Особливо — в такому суспільстві, як польське, яке до цього моменту було, по суті, гомогенне, за кількома незначними винятками. І яким керують великою мірою праворадикальні політики. Ми знали, що так станеться, а якщо не знали, це означає, що ми були — і досі є — сліпими і глухими. Тож ми знали, але попри це не підготувалися до такої можливости. Ми мусили передбачити, що росіяни почнуть грати на цих антиукраїнських настроях, і мали час, щоб заздалегідь підготувати медійні та соціальні кампанії на захист українців. Або принаймні контрнаратив до наративу російських тролів, які видобувають найпаскудніші моменти спільного минулого й розпускають найпотворніші історії про те, що роблять у Польщі українці. Історії, додаймо, як справжні, так і вигадані. Бо не варто себе обманювати: погані речі також трапляються. Міграція — це вам не булка з маслом. І тим більше не тістечко. Це драма. Як для тих, хто мігрує, так і для тих, хто приймає мігрантів.
Люди залишаються людьми, див не буває. Нам слід було підготуватися до того, що коли ентузіазм щодо охопленої війною України опаде, почнеться складна щоденність, бо із щоденністю так уже є: вона завжди врешті-решт починається. І вона складна. Можна було підготувати суспільство до того, що з’являтимуться проблеми, зумовлені міграцією, — бо вони завжди з’являються. І що поставатимуть ідіотські міти — такі як той, буцімто українці мають привілеї в польській системі охорони здоров’я. Нам варто було підготуватися, щоб могти швидко розвінчати ці міти.
Замість того, щоб вести предметну дискусію на тему міграції — таку, що врахує всі плюси й мінуси, — ми поділилися на два племені: одне цілковито демонізує мігрантів, інше їх возвеличує, не дозволяючи сказати про них жодного критичного слова. Коли в бою зіштовхуються два абсолютно неправдиві наративи — вкрай негативний і вкрай позитивний, зазвичай виграє негативний. Бо все погане видно виразніше, ніж добре. І тоді негативний наратив відіграє роль єдиного правдивого.
Отже, що тепер маємо: за «правду» подають те, нібито «Упадліна» — як називають «Україну» в колах її ненависників — країна корупції, в якій уся допомога йде в приватні кишені махінаторів, держава, яка тримається на злочинності і відповідно експортує цю злочинність назовні. Натомість у середовищах українолюбів наголошують: українці приносять до державної скарбниці Польщі більше, ніж вона витрачає на них. І що з того, що друге — правда, а перше — лише частково. Негативна версія завжди перемагає. Бо українських гопників, які сидять у польських парках, бачать усі. А українську робочу силу, що виробляє польський ВВП, видно лише в статистиці. А в статистику, як відомо, можна вірити або й ні.
Кидається у вічі і так званий «батальйон Варшава» чи «батальйон Польща», як іронічно називають в Україні тих, що втекли від призову і можуть собі дозволити жити за кордоном три з половиною роки повномасштабного вторгнення. І якщо ті, що заробляють на це життя працею, ще не викликають у польських ненависників вкрай негативних емоцій (кожен задумується над тим, чи у разі війни мав би відвагу йти воювати), то ті, що не мусять працювати, бо походять із багатих сімей, гасають польськими містами дорогими автомобілями на київських номерах — ті викликають набагато більшу ненависть. Ба гірше — ця ненависть проєктується на всіх інших.
До цього додається російська пропаганда, яка нав’язує тезу: «Українці — фашисти». І тут, на жаль, чимало українців аж ніяк не допомагає — в Україні процвітає культ відповідальних за волинські злочини радикальних націоналістів на чолі з командувачем УПА Романом Шухевичем. Їхні прихильники у розмовах з поляками часто намагаються розмити відповідальність своїх героїв за етнічні чистки, навіть якщо внаслідок цього розмивання відповідальности вони приходять до абсурдних висновків, ніби командувач УПА, якому сьогодні ставлять пам’ятники, упродовж кількох років або не мав уявлення про те, що його люди здійснюють масштабні масові вбивства, або — як переконував мене нещодавно один український знайомий, людина загалом поміркована й толерантна, — «може, й знав, але не міг зупинити ті вбивства, бо під час війни накази не завжди виконуються», з чого міг би випливати радісно-абсурдний висновок: добрий командувач УПА хотів рятувати поляків, але не зумів. Що ж, нічого дивного, що поляки, яким підсовують таку аргументацію, відчувають, що їх, так би мовити, розводять.
Ну, але гаразд. Волинь була і залишається темою, щодо якої наші погляди розходяться. Тільки от у житті ідеальних ситуацій майже не буває, а якщо задуматися, то Волинь — єдине питання, яке нас ділить. Щодо всіх інших ми маємо спільні інтереси — від спільного політичного напрямку на Захід, у якому Польща має допомагати Україні, по спільну загрозу, в якій не тільки Польща може допомагати Україні, але й Україна — Польщі.
Чи справді ми хочемо мати Україну за ворога? Уявімо мілітарно потужну, загартовану в боях і досвідчену Україну, яка ставиться до нас із неприязню та зміцнює образ Польщі як вічної жертви, оточеної ворогами. Яких, додаймо, нам не тільки посилає геополітика, але яких ми й самі вміємо собі створити.
Або ще гірше: уявімо Україну, яка відбилася від Росії, але за кілька–кільканадцять років — подібно до нинішньої Грузії — знову потрапила в орбіту російських впливів. Сьогодні це здається неможливим, як і в Грузії кільканадцять років тому, відразу після російського вторгнення. Та вистачило Москві «вмонтувати» в Тбілісі впливового проросійського політика й підтримати консервативні середовища — і це спрацювало. Зрештою, про що говорити, якщо навіть центральноєвропейські країни, члени ЄС і НАТО, як-от Словаччина й Угорщина, можуть бути промосковськими. Чи справді ми хотіли б, аби ця зміцніла на полі бою, загартована Україна замість бути нашим захисним буфером перетворилася на новий потенційний фронт, що становив би для нас загрозу?
Крім того, якщо Україна — як того бажають численні ненависники — програє цю війну, то до Польщі прибуде така маса українців, що бідні «конфедерати» вмиватимуться сльозами. «Конфедерати» — прихильники польської правої партії Konfederacja Wolność i Niepodległość («Конфедерація Свобода і Незалежність»), яка часто виступає з антимігрантськими, євроскептичними й часто проросійськими позиціями.
Відколи публічний дискурс правих сил став нахабнішим, прихильнішим до корисливости й егоїзму, простацьким, насильницьким, неготовим до діалогу, нетерпимим, спрямованим на виключення й примус, токсичним і непередбачуваним — дедалі частіше правиця подає це як моральне оновлення. Моральне оновлення, в рамках якого добрі християни дотримуються ordo caritatis, себто «порядку милосердя»: мовляв, спочатку потрібно подбати про себе і своїх, а вже потім — про інших. А оскільки уваги до себе й своїх ніколи не забагато, то хрін з іншими (і все це — у сяйві божественної слави). Звідси вже тільки крок до того, що трапляється нині — до регулярних нападів й публічних принижень українок і українців.
Якщо ми не помічаємо, що цей тип «моральности» насправді лихий, якщо в рамках ordo caritatis ми можемо дбати лише про себе і керуватися логікою «Бог із нами, хрін із вами», то зрозуміймо бодай те, що добрі відносини з Україною нам просто вигідні.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Редакція висловлює вдячність порталу Dwutygodnik за можливість публікації
