Сергій Гайдай. Джерело: 24tv.ua
Сергій Гайдай. Джерело: 24tv.ua

Сергій Гайдай: Я дуже вдячний Шойґу за те, що він так «модернізував» російську армію

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Розмова з главою Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

Кароліна Баца-Поґожельська: Ми не можемо називати, де ви зараз перебуваєте?

СГ: Поки ні, аж до перемоги.

КБП: Як вам працюється главою адміністрації області, територія якої на 99 % окупована росіянами?

СГ: Це правда, але там залишилися люди. У нас два робочі напрямки. Перший — допомагати українським військовим. Ми з ними в постійному контакті й намагаємося надавати їм усе необхідне на цей момент. Другий напрямок спрямований на людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій, а це близько 320 тисяч осіб. У них різні долі, різні ситуації, якщо йдеться про фінанси, життя, здоров’я. І в них виникає багато питань, наприклад, щодо житла й ліків. У нас чимало діабетиків і хворих на рак, держава повинна забезпечити їм безкоштовний інсулін й онкологічні препарати, — цим ми теж займаємося. Може, під час широкомасштабної війни ми не надто багато уваги присвячуємо коронавірусу, але коли хтось виїжджає в Європу, то потребує сертифікат, тому ми мусимо дбати і про вакцинацію. На своєму телеграм-каналі я створив чат-бота, в якому можна залишати запитання. Щотижня ми їх аналізуємо і публікуємо відповіді з поділом на теми, які цікавлять наших жителів.

Найближчим часом я планую відвідати Закарпатську область — плануємо підписати меморандум про співпрацю. Ми хотіли б отримати в користування тамтешні пусті помешкання, щоб люди з Луганщини могли переїхати туди й заробляти на життя. Чимало закарпатців виїхало до Польщі та Угорщини, поляки виїжджають далі на Захід, до Німеччини й Великої Британії — це трудова еміграція. Ми хочемо, щоб мешканці Луганської області могли теж так жити — завдяки роботі, а не соціальному захисту. Так само, як робоча сила потрібна в Польщі, вона потрібна в інших регіонах України. Людей потрібно мотивувати.

КБП: Тоді виходить, що ви такий собі керівник без області й людей?

СГ: Я колись написав на фейсбуці, що, можливо, в такій ситуації я вже й не потрібен. Багато користувачів відписало, щоб я залишився. Ну, і робити мені є що.

КБП: Скільки людей залишилося?

СГ: До 24 лютого в нашій області, частково окупованій від 2014 року, жило 650 тисяч старих мешканців і близько 200 тисяч переселенців. У лютому область немовби поділили на дві частини, одну з яких росіяни зайняли без бойових дій. Там, де відбувалися активні бої — я маю на увазі Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне й околиці Гірського чи Попасної, — жило близько 340 тисяч людей. Проте люди виїжджали як із тих місць, куди російська окупація прийшла без боїв, так і з територій, на яких ішли битви.

КБП: Бо не хотіли жити під російською окупацією?

СГ: Так, тому що під російською окупацією страшно. Це ментальне повернення десь у 70-ті роки ХХ сторіччя. Я народився в Сєвєродонецьку і 1986-го переїхав з сім’єю до Львова. Там я жив і навчався. Пригадую, як поляки приїжджали туди своїми малими «фіатами» і торгували усім на світі. Але через кілька років Польща пішла вперед і вже українці почали їздити туди торгувати, ситуація розвернулася на 180 градусів. У нас до початку ХХІ сторіччя тривав регрес. І саме це відбувається тепер на окупованих територіях. Повна деградація. Кілька днів тому окупанти похвалилися, що привезли до Сєвєродонецька 10 ЛАЗів, і це такий «сучасний міський транспорт». От тільки за пів року до широкомасштабної війни ми до міста привезли шість «мерседесів» — уживаних, але в дуже доброму стані. Це космічні кораблі Ілона Маска, якщо порівняти з тим, що зробили вони. Це все одно, якби поляки зараз поміняли свої сучасні автівки на ті колишні малі «фіати». Чому вони наші пожежні автомобілі вивезли до Луганська? Бо хочуть того, чого в цей момент не можуть мати й не здатні самі зробити, та й небагато в цьому розуміють. Зокрема, через те російський солдат украв в Україні пральну машину, хоч вона йому ні до чого, бо він живе там, де немає водогону й каналізації.

КБП: Що можна сказати про мешканців Луганської області, які залишилися? Це переважно ті, хто зустрічав росіян із квітами?

СГ: Ні, залишилися різні люди. Одні вважають, що їм нема чого й нема куди їхати. Інші кажуть, що тут народилися і тут помруть. Є люди хворі, прикуті до ліжка, які фізично не спроможні виїхати. Є такі, що мають нейтральну роботу й залишились удома, сподіваючись, що якось воно буде. Ну, і є, звісно, відсоток тих, хто чекав на «русскій мір». А все тому, що після 2014 року на території Луганської й Донецької областей не відключили російські телеканали. І це була помилка, бо єдине, що росіяни вміють, — це пропаганда. Адже коли нормальна людина 15–20 хвилин послухає меседжі їхнього телебачення, в неї починає пульсувати мозок і вмикається агресія. Але знайдеться хтось, хто подумає: а може, щось у цьому є, може, я досі неправильно думав?

Саме в цьому Росія точнісінько повторює схему нацистів із 1939 року. Росія — найкраща, росіяни — найчудовіші, їхня армія — непереможна (ми вже бачили як), а зброя — найсучасніша (що ж, після п’яти місяців кожен може сам оцінити). Вони в такому відчаї, що на окупованій території нищать українські книжки. І не тільки видані українською, але й російськомовні, які не відповідають їхній лінії пропаганди. Вішають білборди: «Не бійтеся розмовляти російською». Чи на російськомовному Донбасі хтось колись боявся говорити російською мовою? Як я вже казав, я народився в Сєвєродонецьку. Я взагалі не знав української мови! Тільки коли переїхав до Львова, її вивчив. І не тому, що хтось мене примусив, а тому, що навколо були чудові люди, які показали мені, яка вона чарівна й мелодійна, а також завдяки яким я зрозумів, що Україна повинна розмовляти своєю мовою. Коли я повернувся до Луганської області через 35 років відсутности, дуже багато людей тут говорило російською мовою, але дедалі більше — українською. Ні в кого з цим проблем не було. Подам також приклад із війни: там, де люди потрапили під окупацію без воєнних дій, вони виходили на мирні протести з українськими прапорами, за Україну. Поки росіяни їх не обстріляли.

КБП: Що в Луганській області змінилося за вісім років війни на Донбасі?

СГ: Усі говорять: Донбас, Донбас, а треба знати, що Донеччина й Луганщина абсолютно різні, зокрема ментально. Донецька область завжди вважалася ніби старшою сестрою, сюди постійно інвестували більше. До 2014 року Луганська область була таким собі постсовєтським регіоном, з якого висмоктали всі гроші — із шахт і підприємств. Один раз за 35 років своєї відсутности в регіоні я прилетів до Луганська літаком із Києва, на кілька годин. І доїхавши до міста й побачивши, наскільки там страшно, я відразу захотів повернутися. Там ніби час зупинився на 90-х роках: усе знищене, розграбоване. Адже розвиток приходить із грішми, а тут їх не було.

Не хотів би себе хвалити, але є промовисті факти. За моєї каденції нам вдалося зробити в регіоні більше, ніж за попередні 10 років. Будівництво доріг, інфраструктури, спортивних об’єктів, зокрема одного з найбільших комплексів в Україні — цифри говорять самі за себе. Ми почали будівництво тролейбусної лінії Сєвєродонецьк — Лисичанськ — Рубіжне. У нас було підготовлено 80 мільйонів євро на ремонт каналізації в Попасній. За рік ми відкрили 75 нових спортивних майданчиків, тоді як за всі попередні 10 їх збудували всього 15. Також ми відремонтували чимало шкіл — і йдеться не тільки про фасади, а про весь інтер’єр. За цей період президент приїжджав до нас 21 раз. Ніколи раніше жоден глава України стільки разів не відвідував цю область.

КБП: Що буде далі?

СГ: Війна аж до нашої перемоги. У жодному разі не можна заморозити війну на пів року чи рік і дати Путіну час зализати рани й напасти знову, бо він воює не тільки проти України. Усе це йому дозволила європейська спільнота, закриваючи очі на події в Чечні, Грузії, Сирії, Придністров’ї й на Донбасі. Він тероризує всіх, як злодій, якого схопиш за руку, а він каже, що це не його рука. Росія битиме, вбиватиме й ґвалтуватиме, поки її не зупинять. А якщо її не зупинити, вона піде далі — на Польщу або Литву чи Молдову. Вони дурні, але сильні. Їх треба надовго ізолювати, бо поранений звір хоче тільки нищити, вбивати. Тим часом Росія отримує мільярд доларів щодня за газ і нафту, а поза Москвою біда аж пищить. То на що йдуть ті гроші? Я хотів би дуже подякувати міністрові Шойґу за те, що він так «модернізував» російську армію. Молодець, так тримати, ти дуже нам допоміг. Ми бачили їхнє спорядження — і зброю, й аптечки, в яких тальк із совєтських часів. Але хіба може бути по-іншому в країні, яка торгує газом, але навіть не подбала, щоб людей по селах забезпечити загальною газифікацією?

Переклав Андрій Савенець

Стаття була опублікована на сайті видання
Wprost

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Кароліна Баца-Поґожельська image

Кароліна Баца-Поґожельська

Журналістка, гірнича інженерка, випускниця Варшавського університету, співавторка чотирьох книг про вугілля, зокрема «Чорне золото. Війни за…

Читайте також