Це місто вражене війною. Війна пройшлася тілом Лисичанська, зборознила душі його мешканців. Щодня відвойована нею територія збільшується. Їдеш центром — і погляд увесь час упирається у війну: зяючі провали вигорілих будівель, струпи дротів, що звисають зі стовпів, увіткнуті в землю і будинки шматки ракет і снарядів, понівечені машини, підвали та бомбосховища, де перебувають люди, які чіпляються за війну. Які не можуть з нею розлучитися. І обстріли, обстріли, обстріли. А в проміжках між обстрілами — гнітюча, ненормальна для міста тиша і лише похрускування битих шибок під ногами.
Донбас. Фото: Вікторія ІвлєваТаким я побачу Лисичанськ за кілька днів.
А подорож туди починається з уроку тактичної медицини. Мені дають його у Києві волонтери-парамедики з Англії — Сара та Стів. Вони підтримують Україну: у Сари на плечі навіть татуювання — британський та український прапори. Вони вчать мене основ першої допомоги на війні. Великий прямокутний пластир, яким можна заліпити наскрізну дірку від кулі в грудях, запам’ятовується надовго… Але головна наука — як накласти турнікет, спеціальний кровоспинний джгут.
— Одягай його на руку якомога вище, затягуй стропу щонайтугіше, закручуй фіксатор, другою рукою підписуй час! — командує Сара.
Вдягаю вище нікуди, затягую, з’являється дуже неприємне відчуття, рука німіє так, що, здається, більше ніколи не оживе. Час ледве підписую.
— Чудово! — це вже Стів. — Найчастіше люди гинуть від втрати крові, на порятунок маєш три хвилини. А турнікет можна накласти за 20 секунд. Про всяк випадок його треба прикріпити зверху до бронежилета, щоби потім не гаяти час. І не забудь про шолом.
За ці місяці я звикла до війни, але все одно ніяково, коли в центрі величезного європейського міста тобі буденно — типу «парасольку захопи, раптом дощ» — нагадують про бронежилет і шолом.
На Донбас я їду з командою БАЗА UA — невеликої волонтерської організації, яка займається доставленням гуманітарки, тренінгами з першої допомоги та евакуацією. Хлопці з БАЗИ — типовий середній клас, з початком широкомасштабної війни вони покинули свої справи та бізнес і почали вивозити людей до Львова та Польщі, потім поступово перемістилися на Донбас, зрозумівши, що тут вони потрібніші. Ентузіазм цих хлопців просто заворожує.
Взагалі український запал та волонтерство не можуть не зачаровувати будь-кого, хто з ними зіткнувся. Горизонтальні зв’язки українського суспільства вражають, і там, де держава не справляється чи справляється злецьки, завжди приходять на допомогу волонтери, які, як сказав один друг, «роблять усе, що від них потрібно, — і ще трохи».
Хлопці з команди БАЗА UA. Фото: Вікторія ІвлєваНочуємо в Слов’янську, вранці застрибуємо у два яскраво-червоні броньовані «мерседеси-спринтери», які колись у Німеччині розвозили інкасаторів, третя машина — поважних розмірів швидка допомога з написом Ambulance — подарунок з Англії.
Відстань від Слов’янська до Лисичанська трохи менша за 100 кілометрів. Спочатку асфальт, кілька блокпостів, перевірка документів — обмовлюся, у мене за всі мої дні на Донбасі не перевірили документи жодного разу — ех, одновимірний чоловічий світ, який не помічає жінок! — дорога стає вужчою, звичайних машин мало, є військова техніка, майже не видно людей і немає жодних ознак господарського життя на полях — все наче причаїлося, завмерло, намагається стати непомітним, злитися із землею.
Раптом — як привіт із недавнього мирного минулого — саморобний білборд із написом: «Холодне пиво. Горілка. Цигарки».
Яке там пиво, справді…
Кілометрів за 40 до Лисичанська виходимо з машин, одягаємо бронежилети та каски — далі буде по-справжньому небезпечно. Ця каска, що вічно сповзає на очі і до того ж зачіпає окуляри, — найнеприємніша річ у моєму екіпіруванні. Голова починає миттєво свербіти від поту, пилу і спеки. Намагаюся прилаштувати застібку під підборіддям, але ця чортова зелена каструля на мені не сидить, так і ношу — фок-фік на один бік…
Хлопці стають у коло, і хтось один промовляє слова імпровізованої та дуже щирої молитви: «Боже, благослови наш шлях, нашу дорогу, вбережи цих молодих людей від воєнних дій. Дай нам сил принести сьогодні щонайбільше користі людям, послужити навіть тим, хто не хоче їхати, пробуди їхні серця до здорового глузду, щоб ми змогли їх забрати, вивезти у безпечне місце. Нехай твої ангели йдуть попереду нас, захищаючи від куль та обстрілів. Ми віддаємо наше життя у твої руки. Амінь».
Їдемо далі. Маленькі білі хмари нерухомо зависли. Небо ясне та блакитне. Спокійне безмежжя.
Аж ось зненацька після чергового повороту на горизонті з’являється ліс тонких труб Лисичанська, а між ними, відразу з кількох боків, вертикальними зміями — чорні, як з пекла, клуби диму, які наповзають на небо. Небезпека стає майже відчутною, в самому складі повітря ніби розливаються молекули та атоми війни, роблячи його жорстким, неживим, непридатним для простого людського життя.
Чорні клуби диму — супутники обстрілів — я бачитиму щоразу, під’їжджаючи до міста.
Проскакує напис: «Лисичанськ — 15 км, Сєверодонецьк — 22». І ось ці 15 — найнебезпечніша ділянка дороги. Вона повністю відкрита і повністю прострілюється, вгадати тут нічого неможливо. Можливо лише проїхати на максимальній швидкості, ставши незручним об’єктом для прицільної стрілянини. Діма вичавлює газ на повну. Шість хвилин напруженого мовчання під свист шин — і ми у місті. 150 кілометрів на годину! Браво, червоний спринтере! Єдине, що встигаю помітити дорогою, — у мотлох роздовбаний снарядами блокпост…
Дорога на Лисичанськ. Фото: Вікторія ІвлєваЛисичанськ. Перше, що я бачу, як усім смертям на зло: маленька череда кіз і жінка з торбинкою, що бреде за ними. Потім з’являються обгорілі будинки з пробитими стінами і перевернуті на бік понівечені легкові машини. Вони викладені на дорозі зигзагом, щоб уповільнити проїзд транспорту. В одній із цих машин длубається дядько — мабуть, виколупує те, що іншим не підійшло. А повз нього, наче й не було нічого, гордо підвівши голову крокує, спираючись на ціпок, велична стара в білій накрохмаленій панамці...
Здається, вони звикли тут до всього і повністю втратили відчуття небезпеки.
Рушаємо на пожежку, куди приходять люди, які це почуття не втратили і врешті-решт надумали виїхати. Кілька людей чекають там на машину від «Схід-SOS», який працює на Донбасі з 2014 року. Поруч — черга громадян із відрами, баклажками та візками за технічною водою. Нею можна тільки митися — нормальної води у Лисичанську, місті на березі Сіверського Дінця, немає з середини квітня, електрики — з 8 травня. І тут повністю, геть-начисто відсутній телефонний зв’язок. З усіх досягнень цивілізації він пропадає першим, ще на під’їзді до міста. Відчуття, що ти опинився всередині ватного кокона.
Черга по воду на пожежці. Фото: Вікторія ІвлєваПраворуч від пожежки блукають довкола своєї щойно обстріляної машини кореспонденти The New York Times. Вони заклеюють скотчем понівечене осколками переднє скло, дякувати богу, нікого не поранено, але стан у всіх далекий від веселого. Ще б пак — смерть передумала тільки в останню мить і помахала їм кістлявою рукою.
Завозимо продукти та питну воду до гуманітарного штабу, розташованого у школі, там у підвалі — бомбосховище, біля нього — черга на отримання гуманітарки. Стоять переважно літні жінки. Намагаюся зрозуміти, чому не їдуть. У відповідь: а кому ми потрібні, а де ми житимемо, а робота?.. Так, наче їм пропонують виїхати в Сахару. Чути звуки пострілів, але вони мало хвилюють жінок.
Вхід у бомбосховище в будівлі школи. Фото: Вікторія ІвлєваЇдемо за адресами, отриманими від родичів, хлопці йдуть у квартиру за літньою парою, у чоловіка якась зовсім сумна стадія раку, я тупцюю у дворі, чекаючи на них. Навпроти будинку — гараж, замість машини там стоять зсунуті столи, за якими, мирно розмовляючи, обідає велика дружня компанія. Готують вони, як і решта мешканців Лисичанська, тут, поруч, на мангалі, який спорудили самі. Наливають мені супу, компотику пропонують домашнього — начебто й немає у місті жодних смертей, прильотів, поранених.
Виїхати не хочуть категорично, чому — особливо пояснити не можуть, одна жінка починає раптово плакати і говорити: ідіть-ідіть-ідіть... Заходжу в під’їзд — у вічі впадає слово «Сицилія» на яскраво-синій пофарбованій стіні. Виявляється, це назва місцевого таксі, замовити яке можна було ще зовсім недавно, відсканувавши кюар-код. Я заворожено дивлюся з кам’яного віку, в який поринув Лисичанськ, на цю присутність віку XXI.
Саморобна піч у дворі житлового будинку — готувати у місті можна лише на багатті. Фото: Вікторія ІвлєваДруга адреса — повна невдача. Молода жінка з шизофренією і літні батьки. Ліків жодних немає. Лікаря-психіатра у місті теж немає. Мати не ходить. Усе на батькові.
Він каже:
— Ми вже намагалися один раз виїхати, та вона кинулася на людей, які прийшли допомогти. Я, щоправда, дав їй таблетки якісь сьогодні, давайте спробуємо, — чоловік дивиться на хлопців з надією.
Вони заходять до кімнати хворої — та починає щось плутано кричати, встає, погрозливо розмахуючи руками…
Ми відступаємо. Божевільна залишається у місті, не призначеному навіть для здорових. Війна, злісно вишкірившись, виграє в нас цей раунд.
Загалом із майже стотисячного Лисичанська виїхало 1080 народу, але решта — міцні горішки, які не бажають слухати жодних аргументів. А хтось навіть звинувачує тих, хто поїхав, у боягузтві, ставлячи себе за приклад як відчайдушно хоробрих людей, які залишилися охороняти квартири та будинки.
— Приїжджаєш у зону обстрілу, а тобі сміються в обличчя і кажуть: нам жодна допомога не потрібна, ми тут були, є і будемо з дітьми, і нас усе влаштовує, і взагалі вже чотири місяці минуло, а нас досі не вбило.
— Заявки на виїзд нам здебільшого надходять від родичів, які вже поїхали. Вони надсилають свої відеозвернення, благаючи рідних врятуватися. Я показую ці звернення, кажу: люди, ви розумієте, що можете більше ніколи рідних своїх не побачити? У відповідь таке, майже байдуже: так, розуміємо. Але не поїдемо.
— Іноді не розумієш, чи ти дурень, чи люди справді росіян чекають, чи просто неадекватно оцінюють ситуацію та реалії навколо, — це я цитую хлопців із БАЗА UA.
На вулиці Лисичанська. Фото: Вікторія Івлєва
На вулиці Лисичанська. Фото: Вікторія Івлєва
На вулиці Лисичанська. Фото: Вікторія Івлєва«Русскій мір» «русскім міром», його ніхто з рахунків не скидає, але головне — це те саме, рятівне, з дитинства: а я в хатці, значить, у безпеці. І тобі здається, що якщо ти сидітимеш тихо, ну, зовсім тихо, скрутившись калачиком, перетворившись на пушинку, то тебе жодна ракета не помітить, жоден снаряд не дістане. Головне — тихо. Головне — калачиком. Коли з’ясовується, що це не так, зазвичай буває пізно — ну, чи майже пізно.
Якогось дня забігаю в під’їзд, жінці допомагаю воду питну з колонки донести, а там, прямо біля ліфта на першому поверсі, сидить компанія сусідів, святкують день народження.
— Поїхали, — кажу. — Це буде найкращим подарунком вам усім.
Вони махають руками: ні-ні, ми тут. А одна жінка, підібгавши губи, відповідає:
– Ми он день тому намагалися виїхати, донька з Києва домовлялася з поліцією, приходимо на пожежку з речами — а там обстріл. Ми ледве добігли назад. Виходить, це бог нам сказав не їздити.
— Господи, воля твоя! Він передумав, ось же, я стою перед вами, посланниця того самого бога, спасіння ваше, — майже богохульствую я. — Збирайтеся й поїхали!
Вона, не вступаючи в дискусію про бога, просто відмовляється. Потім починає ридати, пише дочці записку: «Ми живі. Не плач. Тримайся. Все буде добре», — і питає несміливо:
— Ви ж передасте?
Біля місцевого Червоного Хреста я розговорилася з Альоною, милою молодою жінкою, яка чекала на евакуаційний транспорт разом із сином.
— Корови, корови, там у сусідів корови лишилися. Ми їх годувати ходили, ну, не кинеш же!
Та запросто кинеш. Тим паче син росте…
— Чоловік укотре пішов годувати. Хвилин за п’ять пролунав вибух. Прямо в полі його і вбило, живіт розпороло. Похорону не було — ми вже не змогли туди піти, щоб зібрати те, що від нього залишилося.
— Коли це сталося?
— Вчора, — відповідає Альона байдуже. — Вранці ми взяли речі й пішли на евакуацію. Поїдемо до доньки в Естонію.
Більше я її ні про що не питаю.
Абсурд лисичанського життя не може не впасти у вічі кожному, хто приїжджає сюди вперше: ось горить «Сільпо», в яке прилетіло, а люди навпроти смажать на мангалі м’ясо, тітки якісь стоять ляси точать. Через кілька днів під час близького обстрілу я бачу, як з під’їзду випурхує парочка: дівчина в короткій картатій спідниці й атлетичний юнак. Молоді люди сідають на скутер і кудись вирушають під гуркітливі звуки артилерії. Так і не знаю, що це було — акт відчайдушної хоробрості, безумства чи повної байдужості до власної долі…
Найрадісніший порятунок за цей день — Наташа та троє її дітей: Ліза, Артем та Богдан. Забираємо їх із підвалу гуртожитку, де родина провела місяць. Наташу проводжають сусіди, обіймаються, плачуть, але на пропозицію поїхати відповідають відмовою і йдуть, не дозволяючи нам хоча б поглянути, як вони в цьому підвалі влаштувалися.
БАЗА UA евакуює родину Наташі. Фото: Вікторія Івлєва
Діти Наташі — Ліза та Артем. Фото: Вікторія ІвлєваМашина заповнена людьми та речами. Здебільшого всі мовчать і дуже напружені. Ліза обіймає величезного плюшевого ведмедика. Іноді когось від трясіння починає нудити — і тут ми згадуємо, що так і не купили таблетки, і єдине, що можемо запропонувати, — обрізану ножем пластикову пляшку з-під води.
Ми виїжджаємо на шосе. Їдемо на нічліг у чудове місце абсолютного добра та спокою — маленьку церкву п’ятдесятників у Ясногірці.
Вранці до церкви приїжджає автобус «Ангелів спасіння», на підлозі автобуса на матраці нерухомо лежить стара жінка. Знаю про неї: із села Привілля, що за кілька кілометрів від Лисичанська, інсульт, звати Людочка, волонтери мали вивезти ще кілька діб тому. Декілька днів тому і приїхали, але забрати змогли лише доньку з дітьми. Інсультну Людочку, для якої було потрібне спеціальне перевезення, довелося залишити в будинку з чоловіком. Війна наближалася, Привілля закрили, проїхати туди могли лише військові та поліція. Дочка Людочки методично обдзвонювала всіх поспіль, благаючи вивезти маму. Волонтери телефонували військовим та поліції. Мама весь цей час лежала на підлозі, стогнала та слухала звуки вибухів.
І ось вивезли.
Людочка. Фото: Вікторія ІвлєваЇї переносять у кімнату, ми з церковною сестрою Сашею витягуємо з-під Людочки брудний матрац, що смердить нечистотами, знімаємо набряклий памперс, я беру вологі серветки і починаю протирати її старе немічне тіло. Людочка стогне.
— Людочко, ну, так уже краще? — питаю.
Стогін.
— Моргніть, якщо краще.
Моргає.
Я витираю її серветками далі, паралізована рука із брудними нігтями не розтискається, доводиться так і залишити.
Сестра Саша віртуозно перевертає Людочку на бік.
Ми одягаємо на неї чисту сорочку, Людочка знову стогне.
Сестра Саша каже:
— Дивіться, як у неї волосся все позвалювалося на потилиці.
Знаходимо ножиці. Сестра Саша притримує голову, я починаю тихо, пасмо за пасмом, обрізати ковтуни — як у старого собаки.
Здається, звільненій голові легшає.
Людочка засинає. Спить вона зовсім нечутно.
Одна жінка, що ночувала на сусідньому матраці, раптом каже:
— От же ж, як ви нами не гидуєте!
Я віджартовуюсь. Адже журналістика — загалом професія не для гидливих, а волонтерство, особливо ось таке, польове, і поготів. Та і як же гидувати, думаю я про себе, коли ви всі тут, у цій кімнаті, на цих матрацах, у цьому раптовому русі, у цих раптових смертях і несподіваній загибелі опинилися з вини моєї країни, як же гидувати?
Людочка в кімнаті для приїжджих Церкви християн віри євангельської. Фото: Вікторія ІвлєваНаступного ранку Людочку відвозять до дочки.
У неї на руках вона й помре за п’ять днів.
Зазвичай ми в них опинялися надвечір: довгі лагідні вечірні тіні вже блукали церковним двориком, скрізь цвіли троянди і, найголовніше, тут було напрочуд тихо, горіло світло, а з крана текла вода. Тут можна було зарядити телефон, зателефонувати рідним та видихнути у слухавку: ми живі.
Наташа, вивезена разом із трьома дітьми з Лисичанська, розмовляє з родичами у церковному дворі. Фото: Вікторія Івлєва— Танюшка, ми сьогодні виїхали! У чому стояли, в тому й побігли, їхали в такій пилюці. Щас змивати з себе піду, бо там жили, як у селі, — в тазик води. З миски черпачком. І посуд так само. Посуд помили — віднесли в потрібне місце, щоб подвійна користь була.
— Моя ти дитинко! Прямо із Вовчеярівки і забрали нас. Ми там як у ґетто були. Сильно нікуди не висовувалися, стріляли ж з усіх боків.
— Наташа, привіт, моя зайка, привіт моя доню, дочечко моя! Ми виїхали. Будинок розмолотило…
Евакуйовані БАЗОЮ UA мешканки Лисичанська розмовляють з рідними у гостьовій кімнаті Церкви християн віри євангельської. Фото: Вікторія ІвлєваЦе починалася територія миру, і я спостерігала від людини до людини, як сходило напруження з облич, як потрішки від людей відповзав страх війни.
Головний у цій церкві — правильно вона називається Церква християн віри євангельської — брат Юрій (тут усі одне одному брати та сестри), йому допомагають кілька молодих чоловіків та дві славні жінки — сестра Саша та сестра Наташа. Це вони миттєво накривають довгий, призначений для великої дружної родини, стіл, ставлять миски з хлібом та обов’язковий суп — так буває щоразу, коли привозять евакуйованих. Якось ми ввалилися до них уже після комендантської години з купою народу та речей — вся церква миттєво почала рухатися, тягнулися подушки, матраци, витягувалося все, що можна. Людей розмістили просто в молитовному залі, але всі матраци були, як завжди, застелені ідеально випрасуваною чистою білизною. І жодного разу на моїй пам’яті не було, щоби комусь чогось не вистачило. І ніхто ні разу ні на кого не підвищив голос, і ніхто ні разу ні на кого не образився. І всі одне одного любили.
Я думаю, це і є справжні брати і сестри та справжнє служіння.
Церква християн віри євангельської — перший притулок для евакуйованих. Фото: Вікторія Івлєва
Церква християн віри євангельської — перший притулок для евакуйованих. Фото: Вікторія ІвлєваЇду з Русланом і Максом — він тимчасово приєднався до БАЗА UA. Навколо пострілюють, але так, начебто не дуже близько, час є. Руслан везе інсулін старенькій — донька з Польщі передала через десяті руки. Бабуся радіє. Потім розповідає про важке життя без електрики, але, слава богу, хоч криниця є у дворі, а дід он лежить, не встає майже. Над бабусиним парканом нависають темні зрілі вишні. Вишнями засипана і земля довкола.
— Доча, — звертається до мене старенька, — та заберіть ви ці вишні хоч усі! З коренем вирву та й віддам вам, навіщо воно мені?!
Хлопці записують на відео послання від бабусі до Польщі:
— Доню, — каже бабуся, — як я за тобою скучила, сил немає…
Потім плаче та додає:
— Приїдь додому, тут так добре!
Раптом стрілянина посилюється, бахкає дедалі ближче. Бабуся, витираючи сльози, йде ховатися в льох.
Ми їдемо далі, і вже під безперервні звуки стрілянини хлопці біжать уздовж будинків та дерев за жінкою, яку просили вивезти родичі; я відстаю і раптом чую дитячі голоси за парканом. Штовхаю хвіртку — двором, заваленим усяким мотлохом, метушаться дві дівчинки та хлопчик. Гуркотить уже так, начебто прямо у них у дворі і стріляють.
— Діти, — кричу я. — Діти, чому ви самі? Де дорослі?
Я кричу щось іще, не пам’ятаю що, ми забігаємо в будинок, який увесь хилитається і трясеться. Боги мої! Посеред цього гуркітливого кошмару сидить молода жінка і годує грудьми дитину.
— Негайно збирайтеся! У вас є дві хвилини!
У такі моменти вся нарощена за життя шкаралуща, вся рожева піна миттєво спадає з тебе, залишається головне — кинути виклик війні, перемогти її єдиним можливим способом — не дати цій тварюці вбити людину, врятувати — чоловіка, жінку, дитину.
Вберегти. Вивезти. Закрити собою.
— Як вас звати? — кричу крізь гуркіт.
— Даша. Я Даша Галич.
— Діти ваші?
— Мої.
Звідкись з’являється Дашин тато, міцний дядько Юра, і непримітна жінка — мама. Юра велить дітям закинути хоч якісь речі в мішки і йти зі мною і Русланом, що примчав на допомогу, миттєво збирає документи, засовує їх Даші в сумку. Сам їхати відмовляється.
Тут гуркотить так, що розлітаються тріски від дверей.
Вибігаємо з дому, Юра несе немовля, прикриваючи його голову руками.
— Татку, татку, — благає Даша, — поїхали з нами, будь ласка, татку!
— Я хочу подивитися, чим усе це закінчиться, — каже він і залишається.
Кажу ж, міцний дядько. Зовні трохи на художника Пікассо схожий.
Я тягну якийсь Дашин мішок із дитячими шмотками, здається, що зараз осколки полетять прямо в нас, головне — всім якнайшвидше застрибнути в машину і мчати геть. Застрибуємо, Руслан тисне на газ, ми мчимо, діти сидять тихо, хлопчик затискає вуха руками.
Це було не страшно, а якось бездонно. Словами не описати.
Евакуація сім’ї Даші Галич. Фото: Вікторія Івлєва
Евакуація сім’ї Даші Галич. Фото: Вікторія ІвлєваЗалишаємо Дашу з дітьми в бомбосховищі, самі з Русланом і Максом мчимо шукати за адресою ще одну стареньку, насилу знаходимо будинок, стукаємо нескінченно довго, Руслан показує відео від онуки, яка, мало не ридаючи, благає бабусю виїхати до неї в Дніпро в окрему квартиру.
— Я нікуди не поїду, — каже бабуся, оком не моргнувши. — Це моя земля. Я хочу померти тут, тут мої батьки.
Бахкає капітально. Горобину біля входу на ділянку трясе так, що ламаються гілки. 15 хвилин умовлянь, прохань, волань — усе безрезультатно. Бабуся підхоплює собаку, що саме вискочила, і ховається за залізною блакитною хвірткою з написом «Живуть люди».
Пригинаючись під обстрілами, мчимо назад.
Поки ми вмовляли вперту бабусю, Антон та Філіп на другому «спринтері» привезли сім’ю: мама, хлопчик і поранений у ногу тато, який невчасно вийшов по воду. І це татові ще дуже пощастило: сусіда, який вийшов разом із ним, убило. На дні машини на спеціальних мішках лежить знайдена завдяки сусідам людина з інсультом, яка не говорить і напівпаралізована, нею займається парамедик Джон.
Даша, діти, сім’я з пораненим татом, ще кілька бабусь і дідусь Федорич на милицях, якого привозять ще з однієї поїздки Антон і Філіп, їдуть на ночівлю до церкви, Антон і Джон відвозять паралізованого до приймального покою.
Чудовий день!
Евакуація дідуся Федорича. Фото: Вікторія ІвлєваУвесь цей день я намагаюся щось фіксувати хоча б на мобільний, тому що наводити на різкість, виставляти діафрагму чи змінювати витримку на моїй маленькій плівковій «лійці» вже майже не виходить. Скільки разів я стояла перед цим вибором — бути журналісткою чи врятувати людину.
І завжди енергія порятунку за мене вибирала людину.
Я ніколи про це не пошкодувала. Енергія порятунку давала сили жити далі.
Через день хлопці вивозять Олександру Петрівну, шкільну вчительку математики. З поваги та любові всі навколо кличуть її професоркою. Олександрі Петрівні 90 років, і це її друга евакуація в житті. Перша була 41-го з Ленінграда.
У під’їзд будинку, у підвалі якого знаходилася вся їхня чудова компанія бомбосховищних сидільців, влучив снаряд. Снаряд міг і підвал розлупашити, та врятувало велике горіхове дерево, яке росло у дворі. Дерева більше немає, залишився шматок стовбура, весь посічений так, що тепер він схожий на старе мочало.
Обстріляний під’їзд, де в бомбосховищі перебувала Олександра Петрівна та ще вісім людей. Фото: Вікторія ІвлєваОлександра Петрівна у хвацько заломленому беретику сидить в інвалідному кріслі посеред бусика як королева-мати, всі решта пасажирів — на двох лавках уздовж бортиків. Троє поранені, в одного ще й контузія, ми відвозимо їх до лікарні. Ті, що залишилися, ночують, як завжди, у церкві у п’ятдесятників, а вранці приїжджає автобус «Ангелів порятунку». На ньому всі їдуть до Покровська, звідки щодня ходить безкоштовний евакуаційний потяг до Львова.
Евакуаційний автобус «Ангелів порятунку» везе людей до Покровська. Фото: Вікторія ІвлєваБрат Олександр на руках заносить Олександру Петрівну до «ангелів», вмощує на зручніше сидіння. Лисичанськ сьогодні закритий через обстріли, що посилилися, і я вирушаю до Покровська.
Їдемо. Теревенимо про математику та життя — рідкісний випадок, коли можна ось так просто побалакати, зазвичай говоримо тільки по ділу: чи всі документи з собою, де телефон, чи замкнена квартира і таке інше.
— Не розумію, — раптом каже Олександра Петрівна, — що Путін творить. Він начебто так добре все робив, а зараз...
— Ага, ось у 14-му році він добре все зробив?
— Це не він, — впевнено відповідає вчителька. — Це Порошенко розпочав війну. Розстріляв із літака людей у Луганську. Награбував сті-і-ільки грошей. Америка чортзна-що виробляє. Америка сюди запустила війська. Найманців посилає. І що дивного, що мені Путін подобається?
— Ну, він же війну почав…
— Де він почав? Він просто за росіян та російську мову.
— А вам забороняли російською мовою говорити?
— Так. Тут узагалі вийшов закон, що не можна російською мовою говорити.
— Вам забороняли? Прямо казали: закрийте рота?
— Так. Так і сказали, я по хліб пішла у нас на РТІ: обслуговувати не будемо, у магазині говоріть українською.
— У Лисичанську, де всі говорять російською, вам, літній жінці, не продали хліба?
— Так.
Сусіди по автобусу починають сміятися, один, колишній далекобійник, каже: та я у Львові зайшов до їдальні, російською мовою зі мною там говорили…
Олександра Петрівна, не звертаючи на нього уваги, продовжує:
— Тут завжди було багато росіян. А підручники вже всі українською. І фізика, і хімія навіть!
Я розумію, що доводити щось марно, і питаю:
— А у вас у Лисичанську на початку війни телебачення працювало?
— Так. Росію дивилися.
— А Україну дивилися?
— Ой, Україна такі нісенітниці несла, що неможливо було слухати. Брехня одна. А Росія всю правду казала...
— А чого ви тепер евакуюєтеся?
— Тому що війна йде.
— То її ж Путін почав! На Київ літаки полетіли російські...
— Ні, коли на Донбас прийшли війська, Путін каже — ми захистимо росіян, ось що він сказав.
— І що в результаті — ось ви росіянка, вам 90 років, і ви їдете невідомо куди…
— А зараз невідомо куди, бо всюди все стріляє.
— Так це ж Путін так зробив.
— Ні, він росіян захищає.
Я розумію марність суперечки, мені стає її шкода, ми переходимо на якусь нейтральну тему.
Олександра Петрівна разом із сусідами з бомбосховища у «Спринтері» БАЗИ UA. Фото: Вікторія ІвлєваІ все-таки, як так виходить, що вчителька математики математичні двічі два і всілякі формули косинусів і тангенсів розуміє, а двічі два життєві порахувати ніяк не може?
За мить до мене звертається жінка із сусіднього сидіння:
— Ми з цією вчителькою поряд у церкві ночували, ви не думайте, вона хороша. Ви, напевно, вважаєте, що вона сєпарка, і про мене подумаєте, що теж сєпарка, але скажіть, як би мені потрапити до Краснодара, у мене син там старший, він на мене чекає у Краснодарі, мені треба до нього молодшого відвезти і прилаштувати. Він один жити не може, ось він, ви ж бачите, у нього діагноз, він нездоровий, змалку такий. Він був обвитий пуповиною, не дихав довго. Я теж хвора, ледве рухаюся, у мене розсіяний склероз, а колись я була тренером зі спортивної гімнастики, він сам не виживе, а я довго доглядати його не зможу, виходить, його в будинок для людей похилого віку, а не можна йому туди, він іноді злий стає, а я знаю, як з ним бути і як заспокоїти, і брат знає. Він його точно візьме і в інтернат ніколи не здасть, як би мені в Краснодар потрапити?
Господи, думаю я, от їм, оцим двом нещасним, обвитою пуповиною на все життя пов’язаним, за що оце все, за що? І як їй потрапити до Краснодара?
У Покровську всіх висаджують ще в одній церкві, багатшій, із кондиціонером у молитовному залі, але не в такій душевній. Знімати в ній не дозволено, мене так і взагалі запідозрюють у фальшивій акредитації ЗСУ і не відповідають до ладу на жодне запитання, але обідом годують.
Упізнаю симпатичного чоловіка з величезним сірим котом, БАЗА UA вивезла його, дружину та кота напередодні.
— Що ж ви раніше не виїжджали? — питаю.
— Чесно вам скажу: тримали помідори. Ми займаємося помідорами, і у нас вони найкращі у Лисичанську. Усі нас знають.
— У нас є навіть такий американський колекційний сорт помідорів, називається «Знаменита полуниця місіс Шлаубах», — додає дружина Алла, агрономниця. — Я купую насіння тільки у колекціонерів, у нас по Україні дуже хороші є, — от у чоловіка з дружиною у Вовчанську, там двоколірні — біколор, вони смачні.
Чоловік: А чорні у нас які смачні!
Дружина: Так, або ось з антоціаном, корисна така для обміну речовина, надає помідорам фіолетового кольору.
— Тобто ви вважали, що помідори дорожчі за життя, так?
— Це було, — скрушно каже чоловік. — А зараз ми плюнули на все. Наша дача знаходиться прямо за «Дитячим світом», якраз на «Азот» виходить. Туди летить — звідти летить, усе на нас. Неможливо — сусідів одних убило, других убило, третіх убило.
Дружина: Так, а пам’ятаєш, третього числа був жахливий обстріл, загинув наш друг по городу, де мої улюблені детермінантні помідорчики ростуть, там і поховали, і хрест поставили.
Чоловік: Позавчора ввечері приїжджаємо — добрих наших ще одних сусідів убило, і я кажу своїй Аллі: все, я не можу більше, одні ледарі залишилися...
Дружина: Я вам скажу, чому ми ще досиділися — у мене кімнатні квіти дуже гарні, аденіуми називаються, троянда пустелі, такі пляшкоподібні, ціла колекція. Ну, я їх полила перед від’їздом, розпрощалася… Ще тримало, що квартира в нас ціла була, і ми думали: та доки у вікна не летить, начебто жити можна…
Чоловік: У результаті зібралися за годину. І все як відрізало — і томати, і аденіуми.
Я розумію, що справа не в помідорах та аденіумах, а в нормальності життя, за яке вони чіплялися з останніх сил, як могли. Психологи, звісно, можуть це якось науково пояснити.
Двір церкви в Покровську. Фото: Вікторія ІвлєваНазад із Покровська ми повертаємось із Себастьяном Плохарським, моїм товаришем, фотографом та оператором із Польщі. Виходимо з автобуса на шосе та йдемо якимись закутками до церкви. Ясногірку поки що не обстрілюють. Навколо не те щоб тихо, просто звуки всі звичайні, з нормального життя. Тобто не треба бути у постійній напрузі. І я запам’ятовую як момент найбільшого щастя цю свободу ось так просто йти вулицею, базікати з приятелем, сміятися, рвати червоно-чорну шовковицю та вишню, облизувати сік з пальців і не боятися прильотів та смерті.
Щоранку команда БАЗА UA починає із заїзду на великий склад, завантажуємо всі машини гуманітаркою на повну, і тільки потім у дорогу. Цього разу я їду в англійській швидкій допомозі. Сиджу позаду, ніби в такому окремому шарабані, де возять хворих, вся завалена розфасованими продуктами. Навколо просто якийсь інтернаціонал їжі: польські шпроти, паштет і суп з лососем, італійські консервовані овочі, шинка в банці та макарони, упакована в Німеччині пачка рису з М’янми, словацькі протеїнові батончики, українське згущене молоко та три апельсини невідомого походження.
Багато хто з тих, кому це везеться, ніколи таке не їли, думаю я з якимось наче докором і тут же розумію: ніхто з тих, кому це везеться, ніколи так страшно не жив.
Розвантаження гуманітарної допомоги. Фото: Вікторія ІвлєваЇхати сьогодні доведеться довше — підірвано залізничний міст, тулимо в об’їзд польовою дорогою, пилюка стоїть неймовірна, мені з мого шарабана нічого не видно, маленьке віконце заклеєне плакатом із синьо-жовтим серцем і написом Ukraine.
Раптом зовсім поруч лунає свист мінометів і якихось вибухів, настільки поряд, що в нас ось-ось влучать. Ігор впивається в кермо, б’є по газах, машина виляє вузькою дорогою так, що шарабан мій, здається, ось-ось від неї відірветься, весь цей інтернаціонал їжі колотиться і б’ється, краєм ока вихоплюю апельсин, що катається по підлозі, мене хитає в різні боки, обстріл не припиняється... Гострий панічний страх за життя охоплює мене, я можу тільки кричати, і я істерично кричу перші рядки, що прийшли в голову —
Та-хто-ми-є-і-звідки-коли-від-всіх-тих-літ-
лишились-пересуди-а-ми-на-світі-ні…
Ми мчимо вперед. Усе стихає так само раптово, як і почалося. Ми зупиняємось. З двох червоних «спринтерів» виходить решта хлопців. Всі вирішують до Лисичанська сьогодні більше не потикатися. Під’їжджаємо до розбитої автозаправки, з’ясовується, що швидку допомогу польова лисичанська дорога і обстріл добили, умільці Ігор і Руслан залазять під неї і майструють щось із підручних дощечок, я викидаю розбиті банки з консервами. Потім посеред варварства війни ми їмо апельсини з розірваних пакетів.
Гуманітарку вирішуємо роздати в сусідньому маленькому містечку Сіверську, де вже теж були прильоти.
Заїжджаємо у Сіверськ. У дворі двоповерхового будинку голий до пояса чоловік грається з кошенятами, сушиться білизна, лавочка стоїть, зворушливо прикрита сірою оренбурзькою хусткою. Зелена травичка, квіти, вишня, черешня, кошеня залазить під машину, всі кидаються його діставати. Потім з’ясовується, що любитель кошенят живе у льоху за будинком, що в квартиру його на другому поверсі потрапила ракета і вся квартира вигоріла, дякувати богу, нікого в будинку не було, а дружина його загинула від снаряда 2014-го, він тоді не поїхав, а тепер і поготів.
Сіверськ. Квартира, що вигоріла вщент внаслідок прямого влучення снаряда. Фото: Вікторія ІвлєваЗ дірки, пробитої снарядом у його квартирі, відкривається краєвид на луганський степ.
Їдемо в центр міста. І там на нас буквально накидається натовп спраглих гуманітарки. Вони поспішають з усіх боків, чоловіки, жінки, діти, бабки з паличками, біжать, відпихаючи одне одного, кожен другий повідомляє, що вдома залишився лежачий-неходячий, і йому теж потрібні безкоштовні продукти, потім починаються розповіді про сліпих, які можуть іти, але не бачать куди, з’являється жінка приємної зовнішності, що благає дати їй пакет з їжею для дівчинки, у якої «замість живота плівка, ви б тільки бачили!»
— Ходімо негайно до дівчинки, ми відвеземо її до лікарні, — пропонує Мишко. — Як це — у дитини плівка замість живота?
— Ну, вона не зовсім дівчинка, — відповідає жінка. — Це я так сказала, їй 62. Дайте краще кульок з їжею.
Наприкінці підбігають дві майже однакові старенькі в білих в’язаних капелюшках, розповідають про страшне своє життя-буття, про онуків у підвалі та про всяке інше, що прийшло з війною.
— Поїдемо до вас, заберемо і онуків, і всіх інших, і сьогодні вже ви ночуватимете в тиші та спокої, — пропонує Мишко.
— Ні-і-і-і! — істерично кричить один із білих капелюшків. — Де ви були 24 лютого? Тоді треба було нас вивозити… Нам тепер нічого цього не треба! Давайте нашу гуманітарку!
Жителі Сіверська розбирають гуманітарну допомогу від БАЗА UA. Фото: Вікторія ІвлєваНажахана тим, що відбувається, я повертаю за ріг і бачу у дворі накритий стіл, за ним — молоді жінки і кілька солдатів. Вони весело розмовляють, довкола мирно граються малюки, на мотузці сушаться дитячі труси та майки.
На моє запитання про від’їзд одна з жінок каже:
— Нас є кому захистити! — і кокетливо дивиться на солдатів.
Я розумію, як безглуздо виглядаю у своїй касці та броніку на цій маленькій території почуттів, що зароджуються, і відступаю, зробивши один знімок на згадку…
Сіверськ залишає тяжке враження.
Конкретні прильоти по містечку, руйнування та жертви розпочнуться за кілька тижнів.
Сіверська ідилія. Фото: Вікторія ІвлєваЄдина нагорода за цей божевільний день — пізно ввечері забираємо із села Аллу, жінку років під 50, Аллині сусіди — родина з двома маленькими дітьми — їхати відмовляються, ігноруючи всі аргументи Антона та Діми.
Кожного свого дня на Донбасі хлопці з БАЗА UA, ризикуючи життям, заходять у підвали та бомбосховища, витягують звідти розгублених і очманілих від гуркоту гармат дітей та дорослих, рятують одиноких старших людей з обстрілюваних квартир і будинків, привозять і роздають гуманітарну допомогу, умовляють, просять, благають, проповідують і бозна що ще роблять, аби вирвати людей із лап війни. Під кінець кожного такого дня вони вкриваються кіркою дорожнього пилу, ледве стоять на ногах від утоми, а наступного дня їдуть знову. Так робить будь-який рятувальник, це правда, але я була з цими, і для них моє захоплення та вдячність.
Щоденна робота волонтерської організації БАЗА UA. Фото: Вікторія ІвлєваІду двором багатоповерхівки. Біля під’їзду на табуретках безтурботно сидять і покурюють мужики, на пропозицію поїхати чую чергове нє-нє, ми не хочемо, хто там нас чекає, на що ми там житимемо (а на що ви тут живете?), роботи там немає (а тут, у постійно обстрілюваному місті без світла, води та телефону, її багато?), — загалом, повний набір. Розуміння, що ТАМ ти точно будеш живий, а тут — невідомо, оце просте життєве розуміння кудись із людей дівається, залишається лише відчуття своїх стін як маленького щастя та захисту від лиха.
Я вже навіть не сперечаюся. Запитую просто:
— Діти, хворі є?
— Дітей немає, а он, підніміться на четвертий чи шостий, там лежачий був, сусіди його доглядали.
Лисичанськ. Під’їзд багатоповерхового будинку. Фото: Вікторія ІвлєваПіднімаюсь на четвертий. На дверях у передбанник напис: «ЖИВУТЬ ЛЮДИ». Гупаю в нього руками, відповіді немає. Заходжу всередину, гупаю руками та ногами у двері квартири. Мовчання. Біжу на шостий, гупаю там. Виходить жінка з непримітним втомленим обличчям, вона виявляється медсестрою Людмилою, яка й доглядає хворого.
— Виїхати не хочете? — питаю про всяк випадок.
— Ми із чоловіком ні. Ми вже так. А ось Юрія Миколайовича вивезіть.
Ідемо у квартиру. Людмила відчиняє двері — бачу в коридорі людину зі скуйовдженим сивим волоссям, тонким обличчям, палаючими, просто блискучими очима. Перед ним чомусь стоїть порожня дитяча ванночка для купання. На людині надіті одні труси, прихоплені великою жовтою прищіпкою. Людина не просто худа — вона повністю виснажена, і фраза «шкіра та кістки» перестає бути для мене просто фразою, перетворюється на живе, все тривале життя цього невідомого, майже вбитого обставинами війни чоловіка.
— Юрію Миколайовичу, — звертається до нього Людмила, — ось жінка може вас вивезти.
Він зненацька легко погоджується.
Ми починаємо збиратися. Де що лежить у квартирі, він не надто знає. Але паспорт виявляємо швидко, додаємо до паспорта пару теплих шкарпеток (ноги у мене весь час мерзнуть, треба тепліше, — каже жалісно), кросівки, ще одні домашні шльопанці.
Зненацька:
— А сейф! Треба ж узяти сейф.
Сейф знайшовся, це металева зелена коробочка з іржавим ключем, що стирчить із неї.
— Можливо, якісь фотографії? — запитую. — Он у вас у шафі стоять.
— Ні, нічого не треба. Паспорт узяли?
— Взяли.
— А де він?
— Ось, у мішечку целофановому.
— Я мушу перевірити.
Перевіряє.
Беремо розкішну, в трояндах, плюшеву ковдру з ліжка та подушку. Біжу за місцевими волонтерами, вони приходять, приміряються, як знести Юрія Миколайовича вниз. За вікном чутно вибухи, але ніхто з нас не прискорюється. Ми розуміємо, що це не близько, не наше, в сенсі, поки до нас не долетить.
У кімнаті повний безлад. На столі лежать два французькі багети, які невідомо коли і звідки взялися.
— Людмило, — запитую, — чому він такий худий?
— Він майже перестав їсти. Дружина, коли виїжджала, вмовляла його разом їхати, він усе казав завтра-завтра, вона якоїсь миті не витримала, поїхала до доньки, залишила йому повний холодильник їжі та ще продуктів усяких, я приходжу — нічого не торкнувся, все зіпсувалося.
Дружина Юрія Миколайовича поїхала 1 квітня, вважаючи, що і він підтягнеться, але він не підтягнувся, потім перестали працювати мобільники, і зв’язок із сім’єю — будь-який — було втрачено.
І так він і лежав день за днем, чекаючи кінця — бодай чогось.
— Юрію Миколайовичу, любий, давайте, на ковдрі ми вас якось спустимо, хлопці он із чотирьох боків візьмуться, ми помалесеньку…
— Ні, — раптом каже він. — Я сам. А де паспорт?
— Та ось він, і сейф тут. Поспішімо, га? Вечір уже скоро…
Я допомагаю йому вдягнути взуття, спортивні штани, светер, він знову питає про паспорт, і нарешті ми обережно вибираємось із квартири. На сходах військові тягнуть якісь дроти. Волонтери, які прийшли на допомогу, підтримують Юрія Миколайовича, він повільно, приставляючи ногу до ноги, спускається сходами. Ми з Людмилою несемо його речі.
Це фото Юрія Миколайовича, яке я зробила на мобільний телефон, увійшовши до його помешкання. Публікується з дозволу Юрія Миколайовича та його сім’ї. Фото: Вікторія ІвлєваПоки я вожуся з Юрієм Миколайовичем, хлопці з БАЗИ UA здійснюють свої щоденні подвиги: забирають людину, посічену осколками, забирають чоловіка зі зламаною ногою; потім хтось розповідає їм про самотню бабусю, вони піднімаються до квартири: бабуся лежить гола у власних екскрементах, зверху плед, рука зламана, води немає ніякої, просить поїсти, коли востаннє їла — не пам’ятає. Джон провозиться з нею близько трьох годин, відмиваючи вологими серветками і витираючи ганчірками. Зрештою її вантажать разом із пораненими та везуть до лікарні до Краматорська.
Укладаємо Юрія Миколайовича на матраци, вкриваємо ковдрою з трояндами.
Все, в дорогу!
Юрій Миколайович виявляється останнім евакуйованим мешканцем Лисичанська — наступного дня військові вже не пускають у місто нікого, надто небезпечно.
Ми їдемо з ним разом до Покровська, сідаємо в евакуаційний потяг, я — до Дніпра, він — до Львова. Поїзд повний. У сусідньому з нами вагоні їде до шпиталю ветеранів війни Раїса Василівна, яка народилася у квітні 45-го року в концтаборі в Ессені. Навпроти Раїси Василівни їде в свою першу евакуацію десятимісячний Ярославчик. Я ніколи не думала, що побачу закільцьованість історії ось так прямо.
Вікторія Івлєва. Фото: Вікторія ІвлєваЯ виходжу в Дніпрі, прощаюся з Юрієм Миколайовичем, він встає, тримаючись за столик, і каже мені, явно хвилюючись: зачекайте, Віко, я хотів вам сказати... ось що я хотів вам сказати: ви дуже гарна жінка!
Буде жити, думаю я. Буде жити.
Ми обіймаємось на прощання, я виходжу з евакуаційного поїзда, човгаю по платформі, потім щось у мені ламається, я сідаю на сходинки дніпровського вокзалу і довго плачу, жаліючи всіх нас, обпалених війною.
P.S. Замість епілогу. Даша Галич із дітьми перебуває у Львові, у центрі розміщення евакуйованих. Доля впертої бабусі, яку внучка кликала до Дніпра, невідома. Олександру Петрівну відправили до санаторію. Юрія Миколайовича зустріли у Львові рідні, з ним усе гаразд. Альона з сином дісталися до доньки в Естонії й живуть на кораблі. «Жінка з дня народження», як і раніше, перебуває в Лисичанську. Помідорні фахівці живуть у друзів на Черкащині. БАЗА UA продовжує евакуювати людей із Донбасу. З другого липня Лисичанськ перебуває під контролем Російської Федерації.
Переклала Марія Шагурі
Стаття була опублікована на порталі Радіо Свобода 3 серпня 2022 року
