Кампанія на підтримку президента Росії та російської армії в Ростові-на-Дону. Фото: Ерік Романенко / Tass / Forum

Кампанія на підтримку президента Росії та російської армії в Ростові-на-Дону. Фото: Ерік Романенко / Tass / Forum

Гіпноз, зомбування й безвілля. Що в головах росіян

28 червня 2022
Ідеї

Про суспільну свідомість РФ та її налаштованість на геноцид українців.

Написати такий текст нелегко , адже це спроба зазирнути в так звану російську душу. Але чим глибше я заглядав у російську душу періоду війни, тим сильніше панікував, адже усвідомлював, що в росіян спостерігається більшість передгеноцидних симптомів. Перш ніж написати першу літеру цієї статті, я видзвонював соціальних психологів і досвідченіших від мене експертів із проблем Росії. Я відчайдушно мучив їх запитаннями: чи росіяни знають про злочини своєї армії, більше ненавидять українців чи більше бояться влади, вірять пропаганді чи використовують механізм витіснення?

Найкатегоричнішим був професор Лєх Ніяковський , фахівець із питань геноциду. Він уже так багато написав на тему воєнних злочинів і злочинів проти людства , що не вбачає нічого нового в тому, що зараз коять росіяни. Це не вперше і не востаннє. А американці в Іраку? — запитував професор. А як чинить Сирія з сирійськими повстанцями , а мая в Гватемалі, а чеченці в Росії, а сьогоднішні уйгури в Китаї та рогінджа в Бірмі? Для нього це була всього лише чергова оповідь про банальність зла. Наступна серія наступного сезону добре знаного серіалу. Але для мене — ні. Не така доля була вготована моєму поколінню, а тим паче моєму регіону світу, який уже це проходив. Бо ж після Другої світової війни мало бути never again. Ніколи знову.

Зомбі у власній матриці

Почнімо з фундаментального питання. Як зазначив один із найкращих аналітиків російського суспільства Андрєй Колєсніков із ліквідованого владою РФ Московського центру Карнеґі , всі до одного росіяни знають про війну в Україні та її жахіття. Російське телебачення, преса і контрольовані службами портали «чесно» показують жахливі картини зруйнованих житлових будинків, різні в Бучі й Краматорську , ракет, що падають на центральні площі українських міст, покинуті при дорозі мертві тіла. Однак тут важливіший текст, що супроводжує ці картини. І немає значення, як ми це назвемо — управління інформацією чи транслювання наративу.

Ідеться про те , що російська пропаганда не блокує доступ до інформації (вона сама її блискавично надає), а розповідає її по-своєму, граючи на найчутливіших струнах людських емоцій — інтерпретує, апелює до страхів і фантазмів, творить образи, поєднує «факти» і викликає ненависть, пишучи наступні розділи своєї оповіді. А росіяни ще й на свій лад її перетравлюють. Не завжди один в один, бо, згідно з опитуванням GroupM, виконаним на замовлення опозиційного порталу «Медуза», телебаченню довіряють лише 23 % росіян. І водночас 78 % підтримують «спеціальну військову операцію в Україні».

І тут починається клопіт , бо нам слід брати до уваги, що коли росіяни говорять про війну, то ми маємо справу з істотами з паралельного виміру, які бачать те ж, що й ми — мертву українку в канаві або перекинутий російський танк — але інтерпретують цю картину геть по-іншому. Це як трирічна дитина, дивлячись на ноутбук, бачить у ньому не інструмент роботи й здійснення грошових онлайн-переказів, а віконце, що транслює мультфільми. Або коли мешканець Саудівської Аравії може сприймати каменування чужоложниці як належне покарання за учинок, а не як варварство.

Відразу слід спростувати патерналістський закид стосовно росіян , буцімто вони не перевіряють альтернативних, особливо закордонних, джерел інформації й не ставлять під сумнів те, що їм подають державні медіа. На жаль, так узагалі мало хто робить. Їм не вистачає часу, мотивації й зацікавлення. Крім того, їм не спадає на думку, що вони можуть стати жертвами маніпуляції й спрощеної версії дійсности. Тим більше в ситуації війни, коли відбувається племінно-військова мобілізація, пошук альтернативної інтерпретації дійсности стає для людського мозку незручним. Легше й безпечніше вхопитися за найвигіднішу й найкраще пристосовану оповідь, особливо коли інша сторона говорить, що твій президент — параноїдальний убивця, що твоя армія масово розстрілює беззахисних людей, і можливо, робить це навіть твій брат, родич чи чоловік.

Крім того , в Росії цю найзручнішу й добре відому оповідь подає ефектна російська пропаганда, що суне, мов каток по асфальту, і вже навіть не промиває мізків — бо для цифрового неототалітаризму, який постає в Росії й Китаї, це поняття вже застаріло, — а тільки моделює сприйняття і підсвідомість росіян, збуджуючи їхні найбільш рептильні ділянки мозку. Андрєй Колєсніков називає це гіпнозом і зомбуванням, що можна також перекласти як зомбіфікацію — спрямування відмерлого розуму в живому тілі на одну мету, залежно від потреб держави: на боротьбу з американцями, знищення ядерної зброї в Україні, прояв ненависті щодо бандерівської сволоти тощо. Поданий таким чином репертуар, як називають це фахівці з управління персоналом, вимагає еластичности, стійкости проти стресу та вміння швидко вчитися. Ось результат кремлівської пропаганди: гнучкі, відкриті на раптові сюжетні повороти зомбі, які від часу вибуху російсько-української війни на Донбасі 2014 року проходять постійний тренінг із ненависти.

Політичні реалісти , картонні патріоти й запрацьовані

Російська соціологиня Свєтлана Єрпильова з медіаплатформи openDemocracy очолювала проєкт , в рамах якого проведено 134 глибинні анонімні інтерв’ю з росіянами, в середньому вони тривали 40–50 хвилин. Звичайно, це не репрезентативна вибірка, та її поки що й не існує у випадку глибинних інтерв’ю. Однак такі дослідження мають більшу цінність, ніж репрезентативна вибірка, що відповідає на закриті питання на зразок «чи ти підтримуєш президента Путіна?» або «чи ти проти війни?» За результатами проведених інтерв’ю Єрпильова виділила п’ять груп росіян , які підтримують війну, оскільки вони становлять більшість із-поміж 134 респондентів. Назви цих груп та її потенційних представників придумав я.

Зомбі

Найчисельніша група. Її представником може бути 62-річний Віталій , інженер чи працівник складу, який ось-ось вийде на пенсію. Освіту він здобув у СРСР, одягнений, як багато наших дядьків, із якими ми бачимося на весіллях або риболовлі. В цій групі також Сємьон і Поліна з овочевого магазину, будівельного майданчика, косметичного салону чи широкопрофільного магазину в глибокій провінції.

Вони щиро вірять , що війна — єдиний спосіб захистити російськомовне населення Донбасу від нацистів і запобігти тому, що вони сконструюють ядерну зброю, якою за мить ударять по Росії. Звичайно, війна страшна і краще було б її уникати. Але коли доводиться захищати свою дитину від педофіла,ти не гребуєш засобами, — і так само безжально ти знищуєш бандерівців в ім’я порятунку свого народу. Їм по-людськи шкода українське цивільне населення. Проте якщо вже ти переховуєш у своїй домівці натівських солдатів, то годі чекати милосердя, ти сам винен, що ризикуєш життям своєї родини заради натівських свиней. Зрештою, чимало з тих, хто їх переховує, — теж нацики.

Мислення зомбі є похідним від мислення про Чечню , де у 2000–2015 роках невпинно полювали на терористів, які нібито переховувалися серед мирного населення. Зомбі переконані: злочини в Україні чинять українці або американці, або і ті, й інші їх інсценізують, щоб очорнити росіян, яких і без того на Заході сприймають за людей другого сорту. Зомбі вважають українців своїми молодшими братами й сестрами, які потрапили під згубний вплив і зненавиділи старшого брата. Якби зав’язати з ними довшу розмову, то Поліна й Сємьон зізнаються у тому, що не надто розбираються в політиці, проте довіряють своєму президенту, і оскільки він так вирішив, то знає, що робить. Віталій, Поліна, Сємьон насамкінець завжди наголошують: «А хто хоче війни? Та ніхто війни не хоче!»

Геополітики

Друга за чисельністю група. Їхнім представником може бути худорлявий і вдягнений на західний манір 34-річний Сєрьожа , який на щодень працює в міжнародній корпорації, а після роботи полюбляє грати в пейнтбол і відвідувати стрільбище. Він преться від стратегічних комп’ютерних ігор і геополітики, читає Алєксандра Дуґіна Російський філософ, політолог, соціолог, якого західні ЗМІ називають ідеологом Путіна. й Модеста Колєрова. Російський історик, видавець і громадський діяч, пропутінець. Не до кінця вірить Путіну й пропаганді , але належить до сповідників ідеї російської імперії, яка віддавна в конфлікті із Заходом, а отже, Сєрьожа вважає, що нарешті маски скинуто і «нема чого церемонитись». Він усвідомлює злочини , які чинить російська армія, і не займається самообманом, ніби це інсценізація бандерівців чи фейкові новини Заходу, оскільки вважає себе політичним реалістом. А політичний реаліст розуміє, що імперія і війна вимагають грошей і коштують море крові й страждання — точно так само, як у його улюбленій стратегічній комп’ютерній грі. Тому якщо в критичну мить потрібно буде використати ядерну зброю, то саме так, не вагаючись, і слід зробити.

Сильна націоналістична Росія — не тільки його мрія , але й місія самої російської держави. «Росія або велика , або ніяка» , — проголошує Сєрьожа в післяробочий час, який у нього розділений на геополітику, пиво з піцою, тренажерний зал із друзями, інтернет-порнографію й комп’ютерні ігри. У такі миті Сєрьожа не боїться навіть санкцій. Ну, може, поки не втратить через них роботу в міжнародній корпорації.

Скептики

Серед них може бути Сєрьожин колега по роботі , а також Настя — спеціалістка з питань маркетингу, Антон — університетський викладач чи Даша з мережі Starbucks (поки вона ще працює в Росії). Вони мають багато застережень щодо внутрішньої політики Путіна, є досить толерантними, часом навіть заглядають в опозиційні джерела інформації, як-от телеканал «Дождь» (поки його не ліквідували) чи «Медуза». Вони знають, що війна принесе в Росію економічний крах, якого їм зовсім не хочеться. Водночас скептики переконані, що українці ненавидять росіян і дозволяють, щоб ними маніпулювало НАТО, яке тим часом підступає до російських кордонів, створюючи військову загрозу. А якщо вже почався конфлікт із НАТО, то потрібно захищатися. Крім того, якщо воює їхня держава, то, згідно з принципом my country, right or wrong, вони не можуть виступити проти неї. У їхній системі координат це було б зрадою.

Коли скептики чують про такі злочини , як різанина в Бучі, то найчастіше відповідають: «А хто там їх знає , на війні всі брешуть». Представники цієї групи найчастіше вдаються до витіснення. Їм у вухах дзвенить , що щось не так, але вони просто хочуть, щоб було так добре, як до війни, і вони могли їздити на відпочинок до Туреччини або навіть Португалії.

Запрацьовані

Це друзі й подруги Скептиків. Хоч вони й заявляють , що підтримують «військову спецоперацію в Україні», та не називають жодних аргументів «за», адже, як самі пояснюють, не мають своєї думки щодо спецоперації й політика їм до одного місця. У них на все одна відповідь: «Не знаю , не розбираюся, не орієнтуюся, я запрацьований». Вони співчувають українцям і не бачать сенсу в цій війні , але, самі не надто в це вірячи, кажуть, що якщо вже в Кремлі ухвалили таке рішення, то, мабуть, там знають, що роблять, і в цьому є якийсь глибший зміст. Запрацьовані не можуть його окреслити, тому знехотя кидають якісь уривки суджень про НАТО, американців, змову, змову і ще раз змову. Вони полюбляють теорії змови, пророцтва ясновидиці Ванги й езотерику та астрологію в широкому розумінні. Але й без цього вони б найохочіше заявили: «Ну , і хай, підтримую я війну, залиште мене нарешті в спокої».

Донбасці

Убого вдягнена Настя з вічно сумним поглядом , багато кричить на своїх трьох дітей, а її чоловік, таксист Міша, ще більше п’є. Це найменша група, але саме вона найщиріше ненавидить українців, бо або втекла з Донбасу, або має там родичів. Так чи сяк, але вони почували себе в Україні дискримінованими й на власній шкірі відчули жорстокість війни. Вони знають, що їхня самопроголошена республіка на чолі з сепаратистами , чи то луганська, чи то донецька, не мають жодного майбутнього, але вони і в Росії почуваються громадянами третього сорту, яких використовують на найнижче оплачуваній роботі. Вони хотіли б, щоб увесь Донбас приєднали до Росії, тому розраховують на те, що повномасштабна війна нарешті спонукає Путіна змінити думку й анексувати обидві сепаратистські республіки.

Коли ти ненавидиш зрадників імперії

Досконалим доповнення проєкту openDemocracy було глибинне дослідження у формі репортажу , проведене журналістами порталу «Медуза». Вони опитали понад 500 людей віком від 20 до 75 років, яких зустрічали на московських вулицях, базарах, у модних кав’ярнях і магазинах, а також у Калузькій та Костромській областях. Розмови, проведені «Медузою», — це оголена нервова система п’яти груп росіян із дослідження openDemoracy. Голі емоції укладаються у колаж із ненависти й звинувачень, почуття зради, переконання у власній доброті й моральній вищості, віри у свого лідера, а також явищ витіснення і викривлення.

Звичайно , більшість із цих понад пів тисячі людей підтримує війну. Однак найпоказовішими виявилися реакції на журналістів, які безупинно ставили питання за питанням, намагаючись з’ясувати внутрішню мотивацію співрозмовників. Агресія була лише одним із методів захисту, найбільш очевидним, — опитувані просто зараховували журналістів до зрадників, провокаторів і п’ятої колони. Цілком імовірно, що дехто з респондентів згодом повідомив про все правоохоронні органи.

Журналісти досить часто чули: «Мої родичі з України кажуть , що … (і тут вставляли будь-який злочин росіян), але я їм не вірю». Опитувані стверджували , що українці очорняють росіян — з ненависти або через те, що хтось їм наказує це робити, або ж у них мізки промиті пропагандою. Чому це так важливо? Тому що десятки мільйонів росіян мають родичів в Україні, з якими перебувають на зв’язку, а отже, отримують інформацію з перших вуст, від надійних людей, і часто це розповіді про особисто пережиту кривду.

Проблема в тому , що якщо на новину, яка звучить: «мій дім сплюндрували російські солдати» , «моя сусідка втратила дитину через російську бомбу» , «мою колегу по роботі зґвалтували чеченські найманці» — ти реагуєш вигуком «це неправда!» , то використовуєш автоматичний механізм заперечення, бо розумієш: перед тобою правда, тягаря якої твоя психіка не витримає, правда, що руйнує твою впорядковану картину світу і яка — що найгірше — змушує тебе змінити хід думок. А отже, ти чиниш, як мати, доньку якої роками в тісній двокімнатній квартирі ґвалтує батько, а вона стверджує, що цього не бачила. Чи могла вона не бачити? Не могла. Але вона відвертала голову, заперечуючи це явище, або пояснюючи його «невинними забавами» чи — що, мабуть, зустрічається найчастіше — звинувачуючи жертву. Так само як роблять це росіяни, використовуючи аргумент «мій родич з України бреше». Як зазначає професор Ніяковський , тільки мала частина людей здатна прийняти таку страшну правду. Така вже людська природа.

З усіх висловлювань респондентів «Медузи» випливало , що вони усвідомлюють страждання українського цивільного населення, але водночас накладають на це широкий спектр виправдань. Вони перекручують факти, позаяк «це ж не війна , а всього лише хірургічна військова операція». Раціоналізують , себто «без крови немає імперії». Приймають позу жертви , яка повторює: «А що ж ми можемо вдіяти , якщо українці вісім років мордували росіян на Донбасі, ненавидять нас і хочуть знищити Росію?» Над Росією нависла смертельна загроза , від якої потрібно захищатися. Роль жертви посилює у співрозмовників розчарування з приводу гаданої зради українців. Кількасот років ми жили в одній державі, багато всього разом пережили, а тепер ви нас залишаєте? Ідете до Заходу, проти якого ми пліч-о-пліч воювали? Ви — зрадники. А хто такий зрадник? Найгірше стерво. На що він заслуговує? На покарання.

Респонденти занурювалися ще глибше в дегуманізацію: в їхніх очах українці не є ані справжньою нацією , ані повноцінними людьми, бо наскільки повноцінною людиною може бути зло в людській подобі, тобто нацист? Адже нацист — це той, хто хотів здійснити геноцид слов’ян, безжалісно ґвалтував і вбивав, прагнув стерти росіян із лиця землі. Що цікаво, після дегуманізації українців спостерігалося дивне явище: співрозмовники досягали рівня спокою, а разом із ним на них сходило самоприйняття, тобто традиційне переконання, що «ми хочемо, щоб було добре». Ми не прагнемо війни, ми тільки хочемо жити з українцями в дружбі. Ми робимо те, що необхідно, знищуємо нацистів в ім’я добра й майбутнього миру. І він настане. Коли ми переможемо, запанує мир на правильних, себто російських умовах. Бо ми, росіяни, добрі, війна насправді непотрібна. Якби ж тільки ті кляті американці не влазили між нами й українцями, було б прекрасно.

Передгеноцидна Росія

З усього вищепереліченого й складається колективна свідомість росіян. Я не вживаю слова «геноцид» у юридичному розумінні , бо не маю наміру нікого звинувачувати до Міжнародного кримінального суду. Мені йдеться лише про те, що росіяни проявляють усі симптоми суспільств, які вже здійснили злочин геноциду.

Лєх Ніяковський терпляче роз’яснює мені головні елементи , які супроводжують геноцид, і рекомендує почитати більше на цю тему. Найважливіша з таких публікацій — «Зрозуміти винищення. Соціальна психологія Голокосту» Ральфа Ербера та Леонарда Ньюмена. Одним із ключових елементів геноциду є те, що кат окреслює свою жертву, як це робили німці щодо євреїв у нюрнберзьких расових законах Третього райху. Путін, а з ним і державне телебачення й інтернет, а відтак і все російське суспільство, назвали українця (не давши йому можливість оборонитися) зрадником, агресором і нацистом. Про це пише, зокрема, професор Сєрґєй Мєдвєдєв, публіцист російського видання «Форбс» та щоденної газети «Ведомости», а також автор виданої у Польщі книжки «Повернення російського Левіафана»:

Сєрґєй Мєдвєдєв

Російська пропаганда використовує поняття фашизму як синонім остаточного , абсолютного зла з метою дегуманізації ворога. Уся російська ідентичність збудована на риториці перемоги над фашизмом. Відбувається онтологізація конфлікту з Україною — як війни абсолютного добра з абсолютним злом.

Подібно до того , як серфер пливе на високій хвилі, так визначення жертви відбувається на екстремально високих регістрах мови ненависти, яка є наступним обов’язковим елементом. І дегуманізацію, і мову ненависти чути в кожному реченні опитуваних росіян та в кожному реченні кремлівської пропаганди, в кожній промові Путіна, який офіційно поклав на свої плечі роль провідника в цьому злочині.

Третій елемент — звинувачення. У формуванні п’ятої колони народність хуту звинувачували тутсі , а турки — вірменів. Гватемальські збройні сили винищували корінних мая, приписуючи їм комуністичні погляди, а німці звинувачували євреїв у тому, буцімто ті висмоктують соки з німецької нації та планують більшовицьку революцію, яка знищить німецьку державу. Майже під час кожного геноциду лунали звинувачення у вбивстві дітей. Звинувачення стають ключовою точкою геноциду, оскільки підсовують привід і виправдання. Винні в геноциді ніколи не вбивають просто так, а завжди «в рамках самооборони», завжди випереджуючи смертельну загрозу, яка є наступним елементом пазла. Як говорив Великий Лебовські з популярного фільму братів Коенів, або ти їси ведмедя, або ведмідь їсть тебе. Тому кремлівська пропаганда витворює звинувачення, ядром яких є наготована хімічна й біологічна зброя, смертельні вороги, ЦРУ й Пентагон, присутні в київських урядових будинках, а створення ядерної зброї, яка має знищити Росію — справа якихось кількох тижнів. Якщо ти живеш цією оптикою — а росіяни живуть нею щодня — слова Путіна про те, що «нам не залишили вибору», стають цілком переконливими. Буча і депортації українців далеко вглиб Росії показали, що слова Путіна про денацифікацію не були метафорою й ненав’язливим відсиланням до історичного процесу.

Якби російські війська зайняли всю Україну , схожих Буч було б сотні, а кількість жертв убивств і депортацій сягнула б мільйонів. Цьому мали слугувати заздалегідь підготовані виправдання. Зрештою, розмови з росіянами показали, що палітра цих виправдань надзвичайно широка, а керівники пропаганди, немов найкращі менеджери з продажу, постійно розширюють асортимент. Це діє, як безлімітні розмови, й показує, наскільки ефективно цифровий неототалітаризм адаптувався до механізмів капіталізму.

Передостаннім елементом є утопія: комуністична батьківщина , країна, вільна від зрадників, квітуча й багата, селянська або національна держава, імперія або тисячолітній райх. Неважливо, що обере пропаганда — наприкінці завжди повинна бути земля обітована. Для росіян упродовж останніх восьми років цю утопію створювали під різними назвами: «русскій мір», об’єднана з Росією Україна, нова імперія, що дожене США, Москва, яка вершить устрій світу.

Лєх Ніяковський , професор

Без ідеології немає геноциду. Адже бажання стерти з лиця землі цілу націю або її частину є складною мисленнєвою операцією. Це не лише фізичний , але й інтелектуальний виклик. Метою геноциду завжди є утопія.

Останній елемент — хронічний конфлікт. Він не є необхідним чинником , але дуже допомагає. Російсько-українська війна триває з 2014 року, проходячи то холодні, то гарячі фази. Вісім років — це майже половина покоління, через наступні вісім років у Росії ніхто вже не пам’ятатиме, що стало початком конфлікту. А особливо агресори, які після 24 лютого скинули з себе майже всі зобов’язання стосовно західних держав, а отже, можуть без обмежень убивати й чинити репресії. Єдиним обмежувальним чинником, як у випадку гітлерівської Німеччини, є логістичні й фінансові труднощі. Іншими словами, Путіну вже начхати на міжнародні організації й договори, він править суспільством, що, мов губка, просякло ненавистю, що втрачає орієнтацію, чому саме воно ненавидить. Хоча, звісно, коли виникне потреба, причини знайдуться, менеджер із продажу подбає про те, щоб пропозиція була приваблива, адже тренінг із ненависти йде повним ходом.

Сміх невільників

Готовності до геноциду сприяє те , що російське суспільство вже понад сто років супроводжують масові злочини. За сталінських часів держава не лише влаштувала Голодомор в Україні (мільйони смертельних жертв), але й масово розстрілювала політичну опозицію (сотні тисяч убитих), змушувала до рабської праці в таборах (мільйони померлих) та депортувала цілі національні й етнічні групи (чергові мільйони загиблих). Увесь постсталінський Радянський Союз — це репресивне бетонування пам’яті про ті події. Відтак прийшли єльцинська і путінська епохи, позначені збройними конфліктами. Дві чеченські війни, так звана антитерористична операція на Північному Кавказі, війна в Грузії та Донбасі. У кожній із них російська армія чинила воєнні злочини та злочини проти людяности, що насаджувало росіянам переконання, ніби стан війни і масові вбивства — це в їхньому житті як меблі в кімнаті, тобто елемент, що співіснує з нормальним життям. В результаті цього головною проблемою росіян став страх, що нещастя масового вбивства постукає в їхні двері. А це своєю чергою зробило їх нечутливими до страждання й витворило пасивність щодо політичної реальности, позак твоїм основним життєвим девізом є залишитися невидимим.

Другою причиною податливости є колоніалізм. Як написав Олексій Радинський у часописі Krytyka Polityczna , російське вторгнення — це не що інше, як спроба реколонізувати Україну, що вписується в кількасотрічну імперську традицію Росії, яка сприяє масовому насильству. Колоніалізм — як російський, так і західноєвропейський — раціоналізував злочини, надаючи їм статусу інструменту модернізації «відсталих» підкорених народів. Завдяки цьому, як пише Акілле Мбембе у книжці «Політика ворожости. Некрополітика», «колонії становлять найвищою мірою місця , де контроль і гарантії правового порядку можна призупинити» , оскільки «насильство виняткового стану має діяти на благо цивілізації». Це своєю чергою вимагає ефективніших і раціональніших форм насильства , таких як «концтабори , модерна тотальна війна, атлантичне рабство, структурний расизм, депортації, голод як інструмент регулювання популяції, винищення цілих суспільств».

Проте я вважаю , що аби пояснити російську передгеноцидну колективну свідомість, слід пірнути глибше. На ютюбі можна знайти фрагмент записаного у 80-х роках інтерв’ю з поетом Йосіфом Бродським, якого 1964-го засудили до дворічного розкидання гною в таборі за звинуваченням у дармоїдстві, а 1972-го позбавили громадянства й вигнали з Радянського Союзу. Для Бродського це обернулося на краще: він став викладачем у Нью-Йорку, а 1987 року отримав Нобелівську премію з літератури. В інтерв’ю поет говорить, що найбільшою трагедією російського політичного й суспільного життя є зневага людини до людини. Вона є наслідком того, що упродовж десятків, якщо не сотень років тоталітаризму захисним механізмом росіян стала іронія й вишкіряння зубів у розлогому безоглядному реготі. Росіяни реготали й жартували, тобто вдавалися до дій, відносно приємних, щоб захистити самих себе і свою психіку, щоб їхнє життя на тоталітарній планеті Росія стало стерпним. Проте через це вони теж впали в цинізм, і навіть нігілізм. Замість того, щоб після досвіду сталінізму об’єднатися у спільному переживанні страждання, вони повернулися до старої доброї нігілістської іронії. У результаті, стверджує Бродський, російське суспільство занепадає і кожен живе виключно для себе, а ідеалом людини в Росії став садист-дотепник, який і пожартує гарно, і володіє достатньою силою, щоб знущатися з інших. Досить подивитися на колишнього кадебіста Путіна, що цинічно жартує з приводу отруєння Алєксєя Навального, чи на росіян, які деруться вгору драбиною корумпованого дарвіністського капіталізму, щоб зрозуміти, що Бродський ні в чому не помилився. Нобеліат підсумував свою розповідь цитатою з Набокова:

Владімір Набоков , письменник

Ми посміялися досхочу , але наш сміх — це сміх невільників, які безжалісно висміюють свого господаря, чистячи його стайню.

Ґеґінґ , або Підвестися з колін

Письменник Сєрґєй Мінаєв також вважає , що сучасні росіяни уособлюють «бунт невільників» Ніцше, оскільки їм не дає спокою ресентимент.

Сєрґєй Мінаєв , письменник

Росіянам потрібен зовнішній світ , що їм протиставлений, зовнішні стимули, щоб узагалі діяти. Іншими словами, ресентимент — це ненависть невільників до всього, в чому їм ввижається свобода.

На думку Мінаєва , власне через ресентимент росіяни непристосовані до ринкової реальности та глобалізації. Так само як упродовж останніх кількох сотень років вони відстають від Заходу, а тепер ще й від азійських країн — Китаю, Японії, Тайваню, Сінгапуру, Південної Кореї, Гонконгу тощо.

Сєрґєй Мінаєв , письменник

Війна , яку Росія веде в Україні, це антиполітика, чистий негативізм, народжений із почуття безсилля, компенсація комплексу неповноцінности. Влада неспроможна покращити позицію Росії у світі за допомогою м’якої сили та економічних успіхів, нездатна забезпечити собі повагу та визнання партнерів. Абсолютна більшість суспільства, замкнута в жорсткі рамки повернутої Путіним станової системи, вона не вміє вийти поза бар’єри державного патерналізму, а по суті — станового рабства, позбутися синдрому навченої безпорадности. Створення уявного ворога у вигляді України та уявних перемог виконало функцію символічної компенсації.

Почуття комплексу , продовжує Мінаєв, прирікає росіян на постійне вишукування кривди. По суті, це державні ЗМІ створили цілу індустрію шукачів тих, хто образив Росію, та тих, хто захищатиме її честь кулаками й автоматом. Ви побачите це в кожній програмі, в новинах і запрограмованій попкультурі. Звідти береться така параноїдальна залюбленість росіян у теорії змов, поєднані із ножем, вбитим у спину, що досконало показує конспірологічна концепція теперішньої війни — апофеоз віри в таємні лабораторії, змови й союзи, остаточною метою яких є фізичне знищення Росії.

Ресентимент невільника чи радше когось , кого я назвав би безвільником — істотою ХХІ сторіччя, яку виковують цифрові неототалітаризми в Китаї та Росії — зростає через війну, яка не тільки не завершилася вивішенням російського прапора в Києві, але й дошкульно оголила кінець марень про утопійну імперію.

Константін Еґерт , колишній керівник російської служби BBC

Путін добре знає росіян. Він спрямовує злість бідних людей , які внаслідок його правління стали виключеними, на когось іншого. Кремль усвідомлює, що не виграє цієї війни й не досягає своїх цілей. Аби якось це компенсувати, він мусить надихати на ще більше насильство проти мирного населення в Україні. Своєю мовою і політикою Путін розбурхав два психологічні комплекси постсовєтської людини — почуття приниження і злість.

Однак Путін не вигадав нічого нового , адже цю саму лють приниження внаслідок програної світової війни й масового безробіття використовував Адольф Гітлер. Тільки Гітлерові удар у спину мали завдати євреї, а Путіну — українські нацисти.

Путін переконав російського безвільника в тому , що відвоював гідність імперії завдяки силовому приєднанню Криму і війні з могутньою Америкою. Але той самий російський безвільник на один лише порух пальця представника влади, мера чи офіцера ФСБ — що часто на одне виходить — загримить за ґрати і втратить надбання всього життя, якщо тільки завинить перед ними або якщо їм заманеться покласти лапу на його ресторан, квартиру чи сімейну крамничку з усякою всячиною.

Сучасний російський безвільник у державі-Левіафані , якою заволоділи офіцери ФСБ, може вивищуватися над хохлами, ляхами та гейропейцями, може ненавидіти, проклинати й принижувати, а потім за командою вбивати, ґвалтувати й плюндрувати. Безперечно, тоді йому здається, що він встав із колін, бо зазнає первинної свободи, яка, на його думку, дозволяє йому робити все — навіть убити, якщо він того захоче. Але наприкінці дня безвільник повертається до себе й знову падає на коліна. І що на тих колінах він робить своїй владі, щоб вона його не скривдила?

У порножаргоні на позначення цього є багатозначне слівце «ґеґінґ» , яке означає примусовий оральний секс або затикання рота кляпом-кулькою для садо-мазо. У мові політики «ґеґінґ» — це затикання рота й обмеження свободи висловлювання. Російська влада займається зі своїми громадянами ґеґінґом. А тепер пригадайте постать мазохіста з фільму «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно — чоловіка на ланцюгу і в шкіряній масці на обличчі, яка не дає йому можливости говорити. Чи він повстав проти своїх кривдників, коли трапилася така нагода, бо вони ґвалтували Марселаса, а Бутч сидів зв’язаний на стільці з помаранчевим кляпом-кулькою для садо-мазо в роті? Ні. Він сміявся з них, але перелякався й нажахано вив, коли Бутч звільнився. Бо невільник ненавидить тих, хто звільняється з неволі.

Він ненавидить їх так сильно , що готовий убити. Або дозволити, щоб їх убили.

Як пише The New York Times , 1965 року американську агресію у В’єтнамі підтримувало 65 % американців. Ця кількість зменшувалася лише тоді, коли у двері стукала поразка. 2003 року підпертий великою брехнею напад на Ірак підтримало близько 60 % американців. У діяльності, яку можна зарахувати до розряду «придумай собі безглузду війну» росіяни не є винятком. Але, враховуючи ударну силу російської пропаганди, треба сказати, що 19 % росіян, які не підтримують війни, і 3 %, які не мають власної думки, тобто бояться сказати, що вони проти, це справді багато. Ці 22 % вселяють надію.

Окрім цих 22 % понад мільйон росіян засудило вторгнення в Україну своїми ногами — саме стільки їх поспіхом виїхало з Росії після 24 лютого. До кінця року їх буде ще більше , якщо вже влада запустила кампанію, щоб працівники IT-сфери не залишали батьківщини, а офіцери ФСБ відвідують їхні сім’ї, щоб родичі переконали повернутися тих, хто вже виїхав. Як зазначив письменник Віктор Шендерович, у 1939–1945 роках у Третьому райху за антивоєнні демонстрації заарештували всього 40 осіб. У Росії після нападу на Україну протестувало загалом кільканадцять тисяч людей. Але нереально очікувати, щоб мільйони росіян вийшли тепер на вулиці протестувати проти війни. Це неможливо з точки зору індивідуальної та соціальної психології.

Переважна більшість нас , потрапивши під пропагандистські струмені інформації, що моделюють свідомість, могли б стати безвільниками й частиною геноцидної колективної свідомости. Можливо, в цьому й полягає банальність зла, що воно є таким гіпердемократичним, повторюваним, а до того легкозрозумілим у використанні, як смартфон. Дискусійним питанням залишається натомість, чому вже кілька сотень років російська влада регулярно саме цю банальність активізує, а росіяни стають її слухняними аватарами.

Дякую за консультацію передовсім Лєхові Ніяковському , видатному фахівцеві з питань геноциду. Також таким експертам, як Ернест Зозунь, Барбара Влодарчик, Пйотр Жоховський, Павел Крупа та Міхал Садловський.

Переклав Андрій Савенець

Редакція висловлює вдячність tvn24 за можливість публікації

Куба Бенедичак profile picture

Куба Бенедичак

Всі тексти автора

Читайте також