В очікуванні апокаліпсису
Не мусить той, кого на елекції Вибори монарха. не буде, прикриватися хворобою, худобою, нестатками, бо міг би на те йому завжди неприятель вказати, що на той час, коли йшлося всім про все, ти з печі виглядав. Тяжке те звинувачення, адже нам зараз ідеться про все. Якщо зараз те все втратимо, вічний нам сором буде, вічна неволя і вічна ганьба нашому народові. Якщо згубимо раз право спільно обирати короля, нового пана нашого, того вже потім вічно не відшукаємо.
Так улітку 1572 року анонімний автор пристрасно закликав кожного шляхтича Речі Посполитої скористатися своїм правом обирати короля. Приводом для такого заклику стала смерть Зиґмунта-Авґуста, останнього з династії Яґеллонів. Ще напередодні його кончини країною почали ширитися чутки про погані знамення. Їх підкріплювало чимало недобрих знаків — пошесть сарани, поява комет та інші аномальні явища.
Король Зиґмунт-Август. Портрет Лукаса Кранаха-молодшого, приблизно 1555 рік. Джерело: Вікімедіа Свідок тих подій Анджей Любенецький писав, що всі жили в передчутті безкоролів’я так, як грішники чекають судного дня. Тільки й балачок було про страшні перспективи для держави. Боялися не лише ймовірного розвалу Речі Посполитої, внутрішніх конфліктів і беззаконня, а й самого процесу обрання нового володаря.
І це попри те, що володарів у Польському Королівстві обирали віддавна. Та зазвичай це робили наближені до короля магнати і високі урядники. Шляхтичі, які традиційно були присутні при цьому процесі, радше їм асистували для годиться, аніж відігравали якусь важливу роль.
Ситуацію змінив Зиґмунт І (Старий), який у 1530 і 1538 роках обдарував шляхту правом обирати собі володаря. Це була елекція viritim, тобто кожним голосом.
Її запровадження стало своєрідною платнею за згоду на коронування малолітнього Зиґмунта-Авґуста великим князем литовським і королем польським ще за життя батька. Тож по бездітній смерті сюзерена шляхта отримала можливість випробувати своє право, яке вважала «зіницею» шляхетських вольностей. Справді, в основі поняття «вольності» лежало уявлення про те, що вільна людина живе згідно зі своєю волею і сама керує своїм життям, а отже, сама обирає володаря та встановлює закони.
В тогочасних джерелах писалося: «Володар приходить до готових королівських прав і не він, а ми самі права і закон приймаємо, а він присягою своєю гарантує, що на нас без нас нічого встановлювати не має».
Елекція лише після конвокації
Попри всі побоювання, після смерті Зиґмунта-Авґуста апокаліпсису не відбулося, хоча суди, які діяли від імені короля, припинили свою роботу. Шляхта по окремих воєводствах швидко перебрала владу й контроль за порядком до своїх рук. Серед перших, хто так вчинив, утворивши конфедерації, Тимчасові політичні об’єднання шляхти в Речі Посполитій. була шляхта українських теренів, що демонструє її неабияке вміння самоорганізуватися.
Визначити місце й дату елекції мали сенатори, які ніяк не могли зібратися разом. Але крім цих суто технічних питань було одне значно складніше — до смерті короля так і не проговорили механізму обрання володаря всім шляхетським загалом. Отож коли наприкінці жовтня сенаторам усе ж вдалося порозумітися та зібратися, вирішили організувати спочатку конвокаційний з’їзд, Перший з серії з’їздів під час періоду безкоролів’я Речі Посполитої, присвячений виборам монарха. а потім уже й елекційний. Саме на конвокації планували розглянути всі питання, пов’язані з виборами, а також обговорити проблему реформування судочинства.
Шляхта вважала, що «поправа права» має передувати елекції. Адже короля треба обирати до прав, які могли б обмежити потенційну тиранію володаря — найбільший страх громадян Речі Посполитої. «Нового пана треба брати до добре впорядкованих прав, щоб нам згідно з ними панував», інакше, навіть якби янголом був, при поганих правах зіпсується, — такі голоси звучали в той період.
Генріх Валуа. Портрет Франсуа Кенеля, 1580–1586 роки. Джерело: ВікімедіаОднак не минулося і без тих, хто активно виступив проти конвокації. Скажімо, белзька шляхта заявляла, що в послів на конвокаційному сеймі будуть надто великі повноваження. Вони зможуть одноосібно ухвалити рішення, що стосуються всього загалу, із порушенням прав і «фундаменту вольності кожного».
Так белжани попереджали про загрозу для одного з найважливіших принципів шляхетської свободи — «нічого на нас без нас». А шляхетські мешканці Руського воєводства хоч і не протестували проти конвокації, але вимагали негайно вирішити організаційні питання елекції та в разі затримки обіцяли взятися до справи всім загáлом. Вони також наголошували, що обрання короля — не лише право, а й обов’язок кожного шляхтича.
Конвокаційний сейм у січні 1573 року ухвалив низку важливих рішень. Проголошено генеральну конфедерацію, яка легітимізувала та символічно поєднала мережу самоврядних шляхетських корпорацій по всій державі. Як йшлося в одному з політичних текстів — за відсутності короля вся шляхта є королями.
Елекцію призначили на 6 квітня того ж року під Варшавою. Водночас на конвокації був ухвалений акт, який перевершив за своїм значенням для майбутнього всі інші. Так звана Варшавська конфедерація проголошувала релігійний мир та гарантувала свободу віровизнання мешканцям Речі Посполитої. На цей акт посилатимуться всі оборонці Православної церкви після Берестейської унії 1596 року та всі скривджені католицькою контрреформацією, що з часом набиратиме обертів.
Поштовхом до солідарних дій представників різних конфесій стали реальні шанси обрати королем учасника Варфоломіївської різанини в Парижі Генріха Валуа. Звістки про цю трагічну подію швидко долетіли до Речі Посполитої та неабияк налякали протестантів.
Врешті на конвокації вирішили, що вибори матимуть два або три етапи, а остаточний результат визнають лише тоді, коли вдасться досягнути одностайності. Такий підхід ґрунтувався на засадах шляхетської демократії, яка передбачала формальну рівність усієї шляхти незалежно від статків і суспільного становища. Одностайність можна було забезпечити лише шляхом узгодження позицій, що звалося притиранням: потрібно було переконати меншість пристати до думки більшості, запропонувавши їй прийнятний компроміс.
На початку квітня 1573 року під Варшавою біля села Камінь облаштували елекційне поле, на яке прибуло щонайменше 50 тисяч виборців.
А що шляхту, особливо багату, зазвичай супроводжували великі почти, то кількість мешканців Варшави та її околиць тимчасово поповнилася на, ймовірно, 400 тисяч прибульців. Усі оглядачі зауважували добру організацію «заходу» та дивовижний порядок, який панував серед виборців.
Пересічну шляхту розквартировували в навколишніх селах, знатніших осіб — у місті. Організоване було й харчування на елекційному полі. Категорично заборонили торгувати алкоголем. Посередині поля поставили центральний намет, у якому могло вміститися до шести тисяч людей. У центрі в колі засідали сенатори, далі були лави для послів від воєводств, — усе це мало символізувати сейм. Тут відбувалися головні наради, точилися дискусії та вислуховувалося представників кандидатів на трон.
Навколо головного намету були розташовані менші — для окремих воєводств, організацією яких займалися воєводи. Попри велику напругу на елекційному полі та жорсткі дискусії, до серйозних ексцесів справа не доходила.
Серед головних претендентів на трон був ерцгерцог Ернест Габсбург, син імператора Священної Римської імперії. Цю кандидатуру підтримували передусім магнати, які становили більшість сенату. Вони сподівалися, що Ернест не допустить до серйозного розширення шляхетських вольностей. Натомість категорично проти була шляхта, яка боялася домінування католиків, тиранії Габсбургів і втрати Річчю Посполитою своєї суверенності поряд із сильним сусідом.
Анна Яґеллонка. Портрет Лукаса Кранаха-молодшого, приблизно 1555 рік. Джерело: ВікімедіаКонкурентом Ернеста став французький королевич Генріх Валуа. Від його імені виступав біскуп Жан де Монлюк, блискучий дипломат і людина широких поглядів. Французи обіцяли виборцям золоті гори, навіть погодилися на весілля 50-літньої королівни Анни Яґеллонки, сестри померлого Зиґмунта-Авґуста, із 22-літнім Генріхом. Цим остаточно звабили частину виборців, які мали великі сентименти до Анни. Подейкували, щоправда, про два гроші добових для кожного з прибічників на елекційному полі, що теж мало магічну силу переконання. Чудеса еквілібристики продемонстрував Монлюк, виправдовуючи участь Генріха у Варфоломіївській різанині. Він твердив, що насправді принц із озброєним загоном вирушив у місто, щоб завадити надмірній жорстокості. Але його люди приєдналися до винищення протестантів, хоч він і намагався цьому запобігти.
Спритний французький біскуп Римо-католицький єпископ. вважав найнебезпечнішим суперником Івана IV, за якого готова була проголосувати велика частина шляхти. А однак ця кандидатура одразу вилетіла з перегонів, бо посольства московського царя не було на елекційному полі. Іван IV вважав, що це до нього мали присилати людей із проханням зайняти трон. До того ж він висунув неприйнятні для шляхти вимоги — поєднати в одне ціле Польське Королівство, Велике князівство Литовське та Московію, які ставали б дідичною власністю царської родини. І хоч Іван Васильович обіцяв не порушувати прав і вольностей, а навіть їх розширити, це вже не мало значення.
Після першого туру голосування залишилося три кандидатури — Ернест, Генріх і шведський король Ян ІІІ, протестант, одружений із сестрою Зиґмунта-Авґуста Катажиною. Однак Габсбурга шляхта настільки боялася, що навіть криваве минуле Генріха видавалося меншим злом. Зрештою, Франція була далеко. Тож у третій тур вийшли швед і француз. Для більшого унаочнення чеснот претендентів кожному з них призначили трьох «адвокатів», які й мали переконати виборця.
Генріхові «Артикули»
Генріх впевнено вів перед у виборчих перегонах, тож протестанти змусили присутніх під загрозою зриву елекції укласти так звані Генріхові «Артикули». Це був варіант конституції, який містив основні засади державного устрою та низку обмежень повноважень короля. «Артикули» стали частиною присяги всіх наступних володарів Речі Посполитої. Їх згадував літописець подій Святослав Ожельський, який зазначав, що прикре для всіх безкоролів’я натомість надало шляхті унікальний шанс ухвалити важливі для всіх свободи.
Не на королі тримається кожна Річ Посполита, а на порядку, не на короля спирається, а на право.
Серед параграфів «Артикулів» були акт про релігійний мир, принциповий для всіх некатоликів; пункт про ухвалення трибуналу як вищої апеляційної інстанції (себто в короля відбирали важливий владний інструмент — право карати й милувати) та право народу на спротив королю, який порушуватиме право.
В «Артикулах» заторкувалося і приватне життя володаря. Він не міг самостійно обрати собі дружину, відмовлятися від подружніх обов’язків чи шукати причини для розлучення, окрім тих, що були передбачені в духовних законах. Випрацювано також форму особистих зобов’язань монарха — pacta conventa, які укладатимуть окремо для кожного з володарів трону Речі Посполитої. Їх разом із Генріховими артикулами мали затверджувати коронаційною присягою.
Монлюк купив Генріхові королювання за такі обіцянки: виплатити всі борги попередника, щорічно вносити до державної скарбниці 450 тисяч золотих із власних прибутків, особистим коштом побудувати флот на Балтійському морі та запровадити частину французьких кораблів до берегів Речі Посполитої, забезпечити піхотинців для війни з Московією та укріпити замки. А водночас шляхта не забула і про своє інтелектуальне майбутнє. Від Генріха вимагали запросити французьких професорів для викладання у Краківській академії та щороку навчати у Франції своїм коштом сотню студентів із Речі Посполитої. До речі, про тих сто студентів йшлося і в передвиборчих обіцянках Ернеста Габсбурга. Отож не лише у грошах і флоті вбачала свої потреби шляхта.
Шляхетський обранець міг стати королем, лише підтвердивши ці документи присягою. Генріх спритно спробував скористатися суперечками всередині посольства, яке прибуло з-під Варшави до Парижа з повідомленням про обрання, та не присягти на підтвердження окреслених зобов’язань. Він твердив, що практично кожен пункт пропонованих йому артикулів ображає королівський маєстат, особливо параграф про відмову народу коритися володареві, який порушує право. На це не змовчав коронний гетьман Ян Зборовський і сказав слова, які ввійдуть в історію як метафора королювання в Речі Посполитій.
Не присягнеш, — не будеш королювати.
Отож Генріх та його королівська родина змушені були присягнути. Утім під час коронації у Кракові 21 лютого він присягнув за дещо зміненою старою формулою, не підтвердивши принципових для шляхти документів. Обурені посли практично покинули сейм, не прийнявши підсумкового рішення. Подейкували, що шляхта спеціально по воєводствах зволікала з відновленням судів, які мали діяти від імені короля. Цим вона символічно продовжувала безкоролів’я навіть після коронування Генріха. Конфлікт закінчився несподіваною розв’язкою: отримавши звістку про смерть брата і вільний французький трон, Генріх таємно проти ночі 19 червня покинув Краків і більше ніколи туди не повертався. Хоч до кінця життя так і не зрікся свого титулу.
* * *
Упродовж другого безкоролів’я шляхта ухвалить важке рішення про детронізацію обраного всім загалом помазаника божого (12 травня 1575 року), що уявлялося нечуваним кроком для тодішньої Європи. Вона обере королем трансільванського князя Стефана Баторія. І це після того, як частина сенаторів оголосить володарем імператора Священної Римської імперії Максиміліана ІІ у грудні 1575 року. Вона легітимізує свій вибір, забезпечивши йому широку підтримку по всьому королівству. Вона проведе коронацію 1 травня 1576 року, оголосивши загальну мобілізацію, щоб захистити свої здобутки. І весь цей непевний час шляхта забезпечуватиме роботу самоврядних судів на місцях та дбатиме про порядок. Цей досвід напевно придасться їй на майбутнє. Принаймні сформує низку важливих елементів політичної культури та стане предметом неабиякої гордості. Як зазначав шляхтич, політичний діяч Якуб Собєський 1632 року під час четвертого безкоролів’я:
Нам королі народжуються не в пелюшках, а у вільних серцях і наших голосах. Тих за панів собі обираємо, яких хочемо, а не тих, яких мусимо.
Редакція висловлює вдячність порталу Локальна історія за можливість публікації
