Юзеф Циранкевич помітно вирізнявся з-поміж комуністів, які правили Польщею. Його називали вічним прем’єр-міністром. Ніхто в ПНР не був при владі так довго, як він — понад 20 років. Жартували, що цей прем’єр обходиться дешево, бо не потрібно що кілька років міняти його портрети в установах.
Він любив жінок і автівки. У нього було три дружини і безліч коханок, здебільшого — акторки. Про це гуділа вся Польща.
Циранкевич обожнював водити авто. Часто сам сідав за кермо і відривався від охорони. Дорогою підбирав попутників, з’їжджав у кювети, звідки його автівку витягували місцеві селяни, а він відплачував їм частуванням у ресторані.
Свою посаду він дуже цінував. Коли хтось із колег на хвилину присів у крісло прем’єр-міністра, Циранкевич обурився: якщо це повториться, він більше не пустить його до свого кабінету.
Власне, Циранкевичів було два — довоєнний та повоєнний. До війни його називали «золотим Юзем», а після війни він знікчемнів, — розповідали мені його знайомі.
Перший, довоєнний Циранкевич — хлопчина з Кракова, інтелігент і бонвіван. Його місто вважалося мистецькою столицею Польщі. Вони з Вандою Васілєвською, яка тоді ще була письменницею-дебютанткою, на сцені аматорського театру поставили виставу, що критикувала закон про заборону абортів. Адже, крім мистецтва, він полюбив і політику.
До війни Циранкевич здобув ступінь магістра права у знаменитому Яґеллонському університеті. А керівники комуністичної партії Болєслав Бєрут та Владислав Ґомулка закінчили лише початкову школу. Щоправда, Едвард Ґєрек здобув диплом інженера в Польській Народній Республіці, але занять ніколи не відвідував.
Проте найбільше з-поміж польських комуністів Циранкевича вирізняло його політичне походження. Він-бо починав як соціаліст. А це — всупереч повоєнній пропаганді — політична течія, досить віддалена від комунізму. І соціалісти, і комуністи належали до лівого руху, проте їхнє бачення того, як змінювати державу, доволі відрізнялося. Соціалісти наголошували на своїй вірності нормам демократії. Щоб провести ліві реформи, слід спершу перемогти на виборах. А комуністи віддали перевагу революції, кривавій дорозі до влади. Соціалістам ніколи б не спало на думку, що для того, щоб змінити Польщу на краще, слід вбити опонентів.
Під час Другої світової війни Юзеф Циранкевич діяв у соціалістичному підпіллі, яке змінило назву Польська соціалістична партія на «Свобода, Рівність, Незалежність». Він став її керівником на території краківського округу. Одне з його рішень ввійшло в історію. Він виділив кошти на операцію звільнення кур’єра польського уряду в вигнанні Яна Карського, якого ув’язнили гітлерівці. Операція пройшла успішно, й пізніше Карський передав на Захід звіт про те, як німці в окупованій Польщі знищують євреїв.
Карський високо оцінював підпільну діяльність Циранкевича. «Тоді Циранкевич був найрозумніший із-поміж польських лідерів. Мудрий, спокійний, передбачливий. Я бачив у ньому нову зорю соціалізму», — сказав мені Ян Карський наприкінці свого життя.
Навесні 1941 року Циранкевича схопили німці. Карський хотів його звільнити, але підпільна влада не погодилася на цю операцію. 4 вересня 1942 року Циранкевич став номером 62933 — він потрапив у концтабір Аушвіц.
У правій пресі сучасної Польщі його звинувачують у тодішній співпраці з нацистами. Буцімто він розподіляв золото, відібране у відправлених до газових камер євреїв. Але хоч і було кілька таких свідчень, всі вони виявилися недостовірними. Факти не збігалися. Бо ті, хто це розповідав, були або в іншому таборі, або в тому ж, проте в інший час. Так уже трапляється з історією: з плином років у ній відбувається більше, ніж тоді, коли вона справді розгорталася. Люди починають розповідати несусвітні історії й навіть гірше — самі в них вірять.
Аушвіц — найбільш героїчний період у житті Циранкевича. Він був одним із керівників лівого табірного підпілля.
Це добре задокументовано: збереглося чимало «маляв», які він надсилав з-за колючого дроту. Однак не всі в Польщі можуть змиритися з думкою, що прем’єр комуністичного уряду колись був героєм. У ролі мерзенного зрадника він краще підходить до спрощеного, чорно-білого образу історії.
А от повоєнний, другий Циранкевич, безсумнівно, був майстром конформізму комуністичних часів. Він пожертвував своїми переконаннями заради розкішного життя. І був прем’єр-міністром не лише «незмінним», а й «мінливим»: він-бо підхоплював найменші подуви політичних змін.
Відразу після війни він відновив Польську соціалістичну партію (ПСП). Але насправді вона була звичайною ширмою для комуністів. У неї не хотіло вступати багато видатних довоєнних активістів, як-от Казімєж Пужак або подружня пара Лідія та Адам Цьолкоші. Вони залишилися в еміграції й засуджували Циранкевича. Але знайшлося чимало й тих, хто вступив у цю підставну партію, а потім був виключений перед проголошенням об’єднання ПСП з Польською робітничою партією (ПРП).
Кульмінацією знищення польських соціалістичних традицій став грудень 1948 року. На той час комуністична Польська робітнича партія об’єдналася з Польською соціалістичною партією Циранкевича, і, таким чином, постала Польська об’єднана робітнича партія, що керувала до 1989 року. Хоча насправді возз’єднання було радше «поглинанням» соціалістів комуністами.
Циранкевич говорив про це так: я просив руки однієї жінки, а на весільному килимі опинився з іншою. Адже переговори про об’єднання він починав із Владиславом Ґомулкою, проте його зняли з посади і головою ПРП став Болєслав Бєрут. Однак Циранкевич все ж пішов у цей союз і за правління Бєрута був і прем’єром, і віце-прем’єром.
Він очолював уряд у найчорніший період комуністичної Польщі — польського сталінізму (1948–1956 роки).
Тоді відбувалися сотні політичних процесів, репресії зачепили десятки тисяч поляків, багатьох було засуджено до страти. Вбивали не тільки солдатів повоєнного антикомуністичного підпілля, але й колишніх аківців солдатів Армії Крайової, які повернулися до мирного життя і вже не вели боротьбу з комуністами. Переслідували Католицьку церкву, переслідували власників промислових підприємств і великих сільських господарств.
Втім, посада Циранкевича була не настільки високою, як це відповідало б обов’язкам прем’єра. Він практично не мав впливу на найважливіші відомства, однак, міг посприяти в отриманні роботи чи квартири: чимало людей згадує, як він їм допоміг.
Коли Циранкевич був прем’єром, на страту засудили очільника підпілля в Аушвіці Вітольда Пілецького. Його звинуватили в шпигунстві на користь генерала Владислава Андерса, який із Польською армією залишився на Заході. Пілецький справді був таємним емісаром Андерса і сьогодні його діяльність оцінюється однозначно як боротьба за незалежність Польщі.
Тоді Циранкевича просили допомогти в справі Пілецького, проте він не зробив нічого, щоб уберегти підпільника від смертної кари. Але цілком ймовірно, що Циранкевич просто не знав, про кого йдеться: Пілецький Аушвіці був відомий під іншим іменем, окрім того, підпільники часто не знали один одного.
Циранкевич заплямував себе зневажливим ставленням до долі Казімєжа Пужака, легендарного лідера соціалістів. Його Циранкевич знав прекрасно, і попри це нічого не зробив, коли перед об’єднанням ПРП і ПСП Пужака посадили у в’язницю, де він потім і помер.
Про цей випадок мені також розповідав Ян Карський.
В 70-х роках я приїжджав у Польщу і тоді мене відшукав Циранкевич. Ми проговорили пів ночі. Він мене підвіз: елегантний, на задньому сидінні автівки парасоля, на ньому — капелюх. Я йому розповів, як пішов до Пужака 1942 року, коли Циранкевич був у Аушвіці. Запитав, чи може, можна щось зробити для порятунку Циранкевича: відбити силою чи когось підкупити. Пужак розізлився: «Щоб ви знали: польський робітничий клас не забув про майбутнього генсекретаря Польської соціалістичної партії». Я кажу Циранкевичу в машині: «Юзеку, коли ти був у таборі, Пужак думав про тебе як про майбутнього генсека». Пауза. І Циранкевич відповідає: «Ну що ж, після війни Пужак втратив свій вплив».
Як це не дивно, але Циранкевич зберіг посаду і після смерті Бєрута. Коли Владислав Ґомулка повернувся до влади у жовтні 1956 року, Циранкевич залишився на плаву. І це при тому, що всі найближчі соратники Бєрута, пов’язані з польським сталінізмом, втратили свої позиції.
Однак Ґомулка був зацікавлений у тому, аби в ПОРП і надалі був помітний вплив вихідців із ПСП. А їх безперечним лідером був саме Циранкевич.
Неможливо розповісти про Циранкевича без опису його стосунків із Ґомулкою.
Владислав Ґомулка та Юзеф Циранкевич протягом 14 років (1956–1970) займали перше та друге місця в польській політиці. Дует протилежностей. Справа навіть не в тому, що Ґомулка був комуністом до мозку кісток, а Циранкевич спочатку належав до соціалістів. Вони і в житті були абсолютно різними.
Ґомулка — аскет, Циранкевич — гедоніст. Розповідають, як одного разу ввечері, коли Циранкевич сидів за щедро накритим столом в урядовому центрі в Ланську, охоронець прийшов з інформацією, що приїжджає товариш Вєслав — таким був підпільний псевдонім Ґомулки за часів окупації. Циранкевич наказав негайно зняти зі столу ікру та поставити кров’янку.
Невідомо, чи це правда, але анекдот й не повинен бути фактом, щоб донести істину. Циранкевич, безумовно, любив смачно поїсти, Ґомулка ж не звертав уваги на те, що йому подають.
Незабаром після війни Юзеф Циранкевич зустрів свою другу дружину Ніну Андрич. Вперше він побачив її як актрису на сцені театру. А Ґомулка зі своєю половиною познайомився під час довоєнного страйку на сірниковій фабриці, де вона працювала.
Після весілля Юзеф та Ніна стали першою парою ПНР. Ґомулка та його дружина для цієї ролі були геть непридатні.
Красень Циранкевич (через голомозу голову й струнку постать його тоді порівнювали з голлівудським актором Юлом Бріннером) та Ніна Андрич, яка грала королев і цариць. Коротун Ґомулка і непомітна Зоф’я, яка відмовилася від традиційного єврейського виховання, щоб стати комуністкою. Важко знайти більшу протилежність.
У 1960-х роках перша пара з двотижневим офіційним візитом відвідала країни Азії. Поляки уважно стежили за цією подорожжю, показаною в довгих барвистих телепередачах, а її кульмінацією стала поїздка Циранкевича й Андрич на спині слона.
Однак із року в рік роль Циранкевича в політиці маліла. Зрештою він повністю поступився цим полем деспотичному Ґомулці.
Прем’єр насолоджувався розкішним життям, а політика відійшла на друге місце. На засіданнях уряду він читав детективи — видавці надсилали йому машинописні тексти, ззовні схожі на урядові документи.
У грудні 1970 року він підтримав рішення Ґомулки стріляти в робітників, які протестували проти підвищення цін на продовольство. Через пасивність і конформізм Циранкевича відбулася одна з найбільших трагедій повоєнної Польщі. Тоді загинуло щонайменше 45 людей, понад тисячу було поранено.
З часом Циранкевич перетворився на одутлого чолов’ягу, який більше не нагадував героя-коханця. Один із його друзів запам’ятав слова Циранкевича, сказані йому незабаром після втрати влади на початку 1970-х: «Дивись, не стань тим, чим став я. Карикатурою на Циранкевича».
Переклала Жанна Слоньовська