Люди

Доба несвободи. Католицька церква в СРСР

Костел св. Людовіка Французького в Москві. Джерело: Вікіпедія

Костел св. Людовіка Французького в Москві. Джерело: Вікіпедія

30 грудня 2020 року пішов із життя професор Роман Дзвонковський, священник, видатний спеціаліст із історії Католицької церкви в СРСР, автор «Словника польського духовенства, репресованого у СРСР в 1939-1988 роках». Незадовго до смерті він дав інтерв’ю Бартломєю Ґайосу.

Бартломєй Ґайос: Спершу були поїздки в СРСР чи наукова праця , присвячена долі Католицької церкви та поляків у Радянському Союзі?

Роман Дзвонковський. Фото: Cлавомір Каспер / Інститут національної пам'яті Польщі

Роман Дзвонковський: Поїздки. Перша відбулася в липні 1970 року. Беручи участь у житті тамтешніх парафій , я 20 років особисто спостерігав, в якому становищі знаходяться поляки й Католицька церква. Тоді я вже публікував у паризький «Культурі» (під псевдонімами Юзеф Мірський , Чеслав Тинна, Ян Червінський та Павел Ліда) свої розвідки про історію Католицької церкви й поляків у Радянському Союзі. Але, звісно ж, перелом настав, коли в постсовєтську добу відкрили архіви.

БҐ: На відміну від попередніх публікацій , зосереджених на становищі Католицької церкви в СРСР, Книжка «Bolszewicy w walce z religią. Kościół rzymskokatolicki w Związku Sowieckim w polskich dokumentach dyplomatycznych 1922-1938» 2021 року вийде друком в Центрі польсько-російського діалогу та порозуміння. у новій книжці ви зі співавтором Анджеєм Шабацюком розглядаєте питання з перспективи дипломатичних представництв.

РД: У книжку загалом увійшли звіти польських дипломатів і консулів , які працювали на території СРСР у 1922-1938 роках. Потім ці документи відправляли у Варшаву. А польське Міністерство закордонних справ розсилало їх по головних посольствах на Заході, щоб привернути увагу тамтешніх політиків і громадськості. Завдяки цьому ми маємо до них доступ. Якби документи лишилися у Варшаві, вони б, імовірно, згоріли в пожежі війни.

БҐ: Щоб полегшити долю католиків та Католицької церкви в СРСР , польські дипломати могли ще щось робити, окрім як інформувати міжнародну спільноту?

РД: Теоретично вони могли звернутися до совєтської влади , посилаючись на міжнародні зобов’язання. Питання, пов’язані з віровизнанням поляків на території Радянського Союзу, регулювалися мирним договором, укладеним 18 березня 1921 року в Ризі між Польщею та совєтськими Росією, Білоруссю, Україною. Сьома стаття гарантувала населенню польської національності свободу в питаннях функціонування костелів та організації «релігійної обрядовості».

Тож репресії проти духовенства були порушенням цього договору. Однак совєтська влада посилалася на частину договору , згідно з якою все вищезазначене й справді гарантувалося, але «в межах внутрішнього законодавства». На практиці це означало , що всі антирелігійні постанови були пріоритетними в стосунку до декларацій про свободу, передбачених Ризьким договором. Це зв’язало руки польським дипломатам.

БҐ: Чому польська сторона прийняла такий стан речей?

РД: Я досі цього не розумію.

БҐ: Поляки мали ще якусь підтримку?

РД: Польська дипломатія підтримувала передусім фінансово , адже церковні податки постійно зростали. Однак це не завадило совєтській владі йти до своєї мети.

БҐ: В якому розумінні?

РД: Упродовж 18 років після захоплення влади більшовики закрили понад 120 костелів і каплиць , вцілілих після революції та громадянської війни. Відкритий був тільки костел св. Людовіка Французького в Москві — задля дипломатів, які десь мали відвідувати богослужіння.

БҐ: Окрім фінансової підтримки , польська дипломатія якось допомагала?

РД: У міру сил вона намагалася допомогти духовенству під час репресій. Наприклад , у березні 1923 року в Петрограді відбувся показовий процес над 15 священниками. Архиєпископа Яна Цєпляка, апостольського адміністратора Могилевської єпархії, та священника Ромуальда Будкевича засудили до смертної кари за «контрреволюційну діяльність». Совєтська влада вважала , що «католицьке духовенство у совєтських республіках — політичний місіонер польського уряду» , як зазначалося у звинуваченнях Революційного трибуналу в Мінську в справі протестувальників проти конфіскації церковного майна.

Завдяки діям , зокрема, польських дипломатів, які на Заході зчинили шум довкола цієї справи, на совєтську владу натиснули. Тож смертельний вирок архиєпископу змінили на десять років позбавлення волі, а вже за рік його вислали в Польщу. Однак отця Будкевича врятувати не вдалося: його розстріляли.

БҐ: Священників часто висилали з СРСР?

РД: Між Радянським Союзом і Польщею існувала домовленість про обмін політичними в’язнями. Більшовики її використовували цинічно. Як писав отець Теофіл Скальський у листі до примаса Авґуста Гльонда: «У Радянському Союзі схоплюють невинних людей і виносять їм драконівські вироки , щоб ними, як розмінною монетою, розплатитися за комуністів». Цими невинними дуже часто були священники.

Останній такий обмін , найчисленніший, відбувся 1932 року: відпустили 70 католицьких священників. У Польщу повернувся, зокрема, отець Донат Новицький, в’язень Соловків, де його висвятив єпископ Болєслав Слонскас. Мені випала честь з ним познайомитися, коли він викладав російську мову в духовній семінарії паллотинів Римсько-католицьке об’єднання (монаший орден), заснований святим Вікентієм Паллотті в Римі. у Олтажеві.

БҐ: Польських дипломатів цікавили тільки католики чи й інші віровизнання в СРСР?

РД: Передусім католики. Однак у звітах згадувалися протестанти й Православна церква , яка тоді також зазнала великих переслідувань. Набагато більших ніж Католицька. 1922 року на це особливу увагу звернув тимчасовий довірений у справах представництва Речі Посполитої Томаш Моравський: «Очевидно , що зараз в Росії відбувається боротьба уряду з релігією в усіх її формах, особливо з православ’ям як історичним віровизнанням російського народу».

БҐ: Ситуацією католиків цікавилася й Апостольська Столиця. 1926 року в СРСР з таємною місією реорганізувати Католицьку церкву прибув посланець Папи Пія ХІ єпископ Мішель-Жозеф Бурґеньйон д’Ербіньї. Польська дипломатія знала про його цілі?

РД: Спочатку небагато. Тільки в звіті політичного радника польського посольства в Москві Альфреда Понінського від 1930 року доволі детально описано його діяльність , зокрема висвячення чотирьох нових священників. Підбиваючи підсумки візиту папського посланця в СРСР, він заявив: «Тоді півтора мільйона вірян (…) зміцнилися у своїй вірі й відданості Церкві». Але місія д’Ербіньї була безнадійна.

БҐ: Чому?

РД: Бо більшовики відразу розгадали мету його приїзду і вдалися до репресій. Сам єпископ був змушений негайно залишити СРСР , щойно отримав такий наказ від совєтської влади.

БҐ: Чи існувала різниця між тим , як становище Католицької церкви в СРСР розцінювали Варшава і Ватикан?

РД: Польська дипломатія зазначала , що опорою Католицької церкви в СРСР є поляки, позаяк вони серед вірян найчисельніші. На жаль, Апостольська Столиця проявила недостатню обізнаність і нерозуміння ситуації. Що, зрештою, не змінилося досі.

Пригадую , як в Україну приїхав єпископ Франческо Коласуонно, апостольський нунцій у СРСР і Російській Федерації в 1990-1994 роках, і здивувався, звідки тут стільки поляків. Схожу необізнаність із національно-релігійними реаліями в цій частині світу продемонстрував єпископ Антоніо Менніні, апостольський нунцій у Росії в 2002-2010 роках.

Пікет вірян перед будівлею Комітету у справах релігій при Раді міністрів СРСР , 1989. Джерело: Vinkap Cappuccini / Facebook

БҐ: Повернімось до вашої подорожі в СРСР. У 70-х роках такі поїздки були викликом для пересічного громадянина ПНР , не кажучи вже про католицьке духовенство.

РД: Як це не парадоксально , але я потрапив у сприятливий період. Політична ситуація в світі і Радянському Союзі була відносно стабільна. Щоб перетнути кордон, звісно, потрібно було владнати певні формальності. У моєму випадку все будувалося на фікції.

БҐ: Тобто?

РД: Щоб в’їхати в СРСР , необхідно було мати запрошення від родини. Я таке отримав від своєї нібито двоюрідної сестри з-під Ошмян (зараз це Білорусь, тоді БРСР). Прибувши на місце, я мав стати на облік у місцевому міліційному відділку й там почув, що «вне района выезжать нельзя». Звісно, я не послухався і вже під час першої поїздки відвідав кілька місць у сьогоднішній Латвії, Україні й Росії. Ясна річ, нелегально.

БҐ: Ви просто сідали в автобус і їхали?

РД: Так. Доводилося бути обережним , не розмовляти голосно польською в громадських місцях, щоб не викликати підозру і не привертати увагу міліції, яка могли перевірити документи. Тож залишалося просто купити білет і їхати.

БҐ: Вам бувало лячно?

РД: Мені щастило. У мене жодного разу не перевіряли документи. Але пригадую іншу пригоду. Під час якоїсь (уже легальної) поїздки в СРСР , незадовго до Різдва , совєтські митники на кордоні наказали вийти з потяга. Обшукували багаж. Відкладали тільки релігійні речі: книжки, платівки з колядками гурту «Мазовше». Я мав вісім релігійних книжок, віз їх для священників і черниць, які працювали в підпіллі, — для них вони були на вагу золота. Я сказав митникам , що без книжок не зможу проводити богослужіння. Митники мовчки їх повернули. А їхня реакція наштовхнула на думку попросити повернути ще й речі моїх супутників.

БҐ: Вдалося?

РД: Я помітив , що митники виконували свої обов’язки, але без особливого запалу. На слова, що родичі моїх супутників також мають право на релігійну літературу, я почув: «Яке право? Хто їм дав таке право?» Я відповів, що Бог. Вони глянули на мене з іронічними посмішками: «А доведіть , що Бог існує». На запитання , як тоді виникли космос і мікрокосмос, я почув, що завдяки законам матерії. Тоді запитав: якщо є закони, то має бути і законодавець. У СРСР це Верховна Рада, а для всього світу — Бог.

Роман Дзвонковський. Фото: Cлавомір Каспер / Інститут національної памʼяті Польщі

БҐ: Це їх переконало?

РД: Ні , але дискусія була жвава.

БҐ: Що вас найбільше здивувало під час цих поїздок?

РД: Для мене це був геть інший світ у порівнянні з тим , який я знав. Він вирізнявся багатокультурністю. Особливо на Віленщині, де я щодня зустрічався з людьми, які говорили кількома мовами, залежно від ситуації: польською, російською, діалектом чи литовською. До того ж караїми — невелика етнічна група , яка сповідувала релігію, похідну від іудаїзму.

Я сприймав цю багатокульторність як щось гармонійне , незважаючи на конфлікти, які траплялися між різними групами в минулому. Мені здавалося, в 70-х роках вони вже не мали жодного значення.

БҐ: Однак взаємовідносини між державою та Церквою в Радянському Союзі гармонійними ніяк не назвеш.

РД: Совєтська влада підпорядкувала собі Православну церкву і використовувала її з пропагандистською метою для Заходу: показати , буцім у СРСР існує релігійна свобода. Яскравим доказом цього слугували видання Святого Письма російською.

БҐ: Яким на цьому тлі було становище Католицької церкви?

РД: Незважаючи на переслідування її адміністративними заходами , вона зберегла духовну незалежність. Католицький священник, зазвичай польського походження, не мав права відправляти літургію публічно. Це було порушенням закону і каралося негайним висланням із СРСР. Тому богослужіння відбувалися нелегально, потайки у костелах.

Тоді один священник сказав мені , що «Бог про нас забув». — «Чому?» — запитав я. — «Ми вимираємо , костелів мало, ходити в них можуть тільки люди похилого віку, а молоді до 18 років це заборонено. Яке нас чекає майбутнє?» У 70-х роках важко було уявити , що прийде Перебудова, Радянський Союз розпадеться і настане релігійна свобода.

Переклала Ірена Шевченко

Інтерв’ю взяте 21 грудня 2020 року. Воно не авторизоване

19 січня 2021