Єжи Стемповський і Станіслав Вінценз. Колаж: Нова Польща
Єжи Стемповський і Станіслав Вінценз. Колаж: Нова Польща
09 квітня 2021

Карколомна втеча. Як Вінценз і Стемповський рятувалися від совітів

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Друга світова застала їх на Гуцульщині. Щоб вирватися з окупованої совітами Польщі, польські письменники здійснили небезпечну мандрівку до Угорщини, відтак повернулися, щоб… знову втікати.

Ця історія цілком могла би стати пригодницьким фільмом із голлівудськими суперзірками в головних ролях, хоча насправді трапилася з двома польськими письменниками. У ній нічого не треба вигадувати — тут є і сутичка двох кровожерних режимів, і страшна війна десь у тлі, і смертельна небезпека, і щира людська відданість.

Мова про події в житті Станіслава Вінценза і Єжи Стемповського восени 1939-го й навесні 1940-го років, коли вони неодноразово (!) втікали з окупованої совєтами Польщі в союзну нацистам Угорщину. Українському читачеві ця історія може видатися подвійно цікавою, бо тоді кордон між СРСР і Угорщиною проходив Чорногірським хребтом, тобто можна сказати, що Вінценз і Стемповський із надзвичайними труднощами проривалися із Галичини в Закарпаття.

Цю карколомну й смертельно небезпечну мандрівку майже похвилинно дослідив Анджей Рущак, який вивчав не тільки спогади, щоденники й документи, а й сам здійснив подорож слідами своїх улюблених письменників. Нижче я спробую коротко переповісти основні перипетії.

Хто?

Почати варто з основного: хто ж такі Станіслав Вінценз і Єжи Стемповський? Кажучи коротко, це поважні класики польської літератури ХХ століття. Належать до еміграційного середовища журналу «Культура», адже після Другої світової війни були змушені жити поза межами Польської Народної Республіки. І ще один важливий аспект — обоє були тісно пов’язані з Україною.

Станіслав Вінценз. Джерело: Вікіпедія

Станіслав Вінценз (1888–1971) з’явився на світ на українській землі, в селі Слобода теперішнього Коломийського району. Народження на Гуцульщині фактично визначило його творчий шлях, адже до історії літератури він потрапив завдяки своєму magnum opus — тетралогії «На високій полонині» (українською маємо два переклади — Богдана Сенежака і Тараса Прохаська), в якій колоритно і з любов’ю описав життя на Верховині.

Крім цього, як етнограф він зробив чимало для дослідження й запису гуцульського фольклору, професійно займався мистецтвом античної Греції, а ще на своєму обійсті поставив перший в історії пам’ятник Іванові Франку.

Єжи Стемповський. Джерело: Вікіпедія

Єжи Стемповський (1893–1961) — один із найвизначніших польських есеїстів, вдумливий критик, перекладач, майстер стилю й афористичного вислову. Хоч народився в Кракові, але виріс у маєтку Шебутинці на українському Поділлі, тому змалку знав українську мову. Ба більше, батько письменника, Станіслав Стемповський, за часів визвольних змагань був міністром у двох українських урядах і навіть подейкують, що врятував життя Симона Петлюри! Українському читачеві доступна книжка «Вибрані есе» Єжи Стемповського у блискучому перекладі Віктора Дмитрука.

Коли?

Карколомні події, про які я прагну вам розповісти, відбуваються у надзвичайно тривожний час — восени 1939 й весною 1940 років. Це означає, що вже почалася Друга світова війна — і почалася вона саме на цих теренах.

Як ми всі знаємо, 1 вересня на Польщу нападає Гітлер. А вже 17 вересня того ж року зі східного боку на Польщу наступають совєтські війська. Варто зауважити, що це тепер нам відомо про існування пакту Молотова-Ріббентропа і домовлений поділ Польщі між двома кровожерними імперіями, а в той час наступ Червоної армії став для поляків страшною й несподіваною катастрофою, що поклала край надіям на опір і збереження державності.

Cовєтські солдати руйнують польські прикордонні укріплення, 17 вересня 1939 року. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі

Не можна оминути увагою й той факт, що за пів року до початку Другої світової, 15 березня 1939-го, відбулася ще одна жахлива подія: Угорщина збройно окупувала щойно проголошену Карпатську Україну (раніше — частину Чехословаччини). Це означало, що на карпатському хребті, який тепер є межею Львівської й Івано-Франківської областей та Закарпаття, пройшов державний кордон Польщі (пізніше СРСР) і Угорщини.

Де?

За сучасними мірками описані події відбувалися на досить невеликій площі (усього кількадесят кілометрів), якою сьогодні прокладено чимало популярних туристичних маршрутів. Фактично це була мандрівка з прикарпатської в закарпатську Гуцульщину, але яка небезпечна!

Станіслав Вінценз мав будинок у селі Бистрець (нині — Верховинський район Івано-Франківщини), яке розташоване під полониною Гаджина й горами Ребра, Шпиці, Бребенескул. До нього часто приїжджали визначні представники інтелігенції, одним із таких гостей у фатальний час 1939 року був Єжи Стемповський.

З цього села двоє письменників і вирушили на теперішній закарпатський бік, у гуцульські села Луги й Кваси. У той час по Чорногірському хребту проходив уже кордон між СРСР і ще відносно вільною, але вже дружньою до Гітлера Угорщиною: кордон між комунізмом і нацизмом.

Перший раз — майже легально

Перша мандрівка за угорський кордон розпочалася в садибі Вінценза в неділю 17 вересня 1939 року. Саме того дня він почув по радіо, що совєтська армія перейшла східний кордон Польщі. По обіді Вінценз зі Стемповським поїхали в Кути, ближче до румунського кордону, але шансів для втечі там не знайшли.

Тому наступного дня — 18 вересня — виїхали автівкою в сторону Татарського перевалу (нині його називаємо Яблунецьким). За спогадами Вінценза, там уже поволі збиралися автомобілі, екіпажі, брички, велосипедисти й піші втікачі. Опівдні на угорському кордоні поставили стіл, за яким офіцер перевіряв документи. Робив він це приязно (Угорщина прихильно ставилася до Польщі й вважала її союзницею), пропускали всіх, навіть якщо люди не мали закордонного паспорта. Таким чином уже по обіді польські письменники опинилися в Ясіні, де й заночували.

Татарський перевал, 1939. Джерело: Мандрівка Старим Кордоном

Протягом наступних днів їхня подорож проходила через Рахів, Берегово й Ужгород (тут вони переночували в монастирі василіян, де містився осідок «Червоного Хреста», тепер це фізичний факультет Ужгородського національного університету), а пізніше вирушили в Будапешт. Та вже через місяць письменники знову повернулися на Верховину і зупинилися у Квасах, за кілька кілометрів від кордону, який так щасливо перетнули у вересні.

Причина проста: Станіслав Вінценз залишив у Бистреці й Слободі Рунґурській свою родину, за якою тепер друзі й повернулися. Метою поїздки зі Стемповським у Будапешт було роздобути там офіційні документи й гроші, щоб пізніше перевезти сім’ю у безпечну Швейцарію.

«Стой, кто ідьот?!»

З грішми й документами Вінценз і Стемповський знову опинилися на закарпатській Гуцульщині. Тепер їм треба було розвідати, яка ситуація з совєтського боку, адже жодного зв’язку з рідними не було. Вони намагалися знайти місцевих людей, які за гроші б погодилися перейти гірський хребет і дізнатися там потрібну інформацію. Але охочих не знайшлося.

Тому письменники автобусом переїхали в закарпатське село Луги, розташоване під самим кордоном, і там зупинилися в людини, яку самі описують як «короля контрабандистів». Слід додати, що в ті (й попередні) роки там процвітала контрабанда, і чимало місцевих, маскуючись під заблукалих пастухів, переносили через кордон цінні товари. Але і в короля контрабандистів не виявилося охочих перейти на совєтський бік — це було дуже небезпечно. Тому Вінценз вирішив іти сам.

Стемповський дуже зворушливо описує прощання з Вінцензом уже під самою горою. А от Вінценз у спогадах згадує кумедний факт, який сам потрактував як лихий знак: друг сказав йому «з Богом!», хоча був атеїстом. Це відбулося 20 жовтня 1939 року.

Врешті Вінцензу вдалося перейти чорногірський кордон і потрапити на територію СРСР непоміченим. Утішившись цьому, він, уже зовсім не криючись, пішов до себе додому, але, як виявилося, совєтські солдати чекали його в засідці саме там. Перед рідним порогом його зупинив викрик «Стой, кто ідьот?!»

У ведмежому барлозі

Єжи Стемповський мав чекати на свого друга з родиною на закарпатському (угорському) боці гір. Але оскільки жодних новин не надходило, він вирішив і сам піти в напрямку Слободи Рунґурської (а це 130 кілометрів гірськими хребтами!). Жовтнева погода швидко псувалася, тож його подорож зупинили холод і сніг.

Десь під самим Чорногірським хребтом самотній Стемповський знайшов ведмежий барліг, де сховався й переночував. Коли прокинувся, його вже лихоманило — почалося запалення легень. У напівсвідомості, не знаючи куди йде, Стемповський таки знайшов сили знову спуститися на безпечніший закарпатський бік. Десь там його й знайшли місцеві контрабандисти.

Чорногора. Джерело: Мандрівка Старим Кордоном

У криївці контрабандистів Стемповського обклали гарячою цеглою й почали лікувати, але пізніше таки довелося його везти в лікарню у Кваси. Про серйозність хвороби свідчить той факт, що в гірському шпиталі він пролежав від 29 жовтня 1939 до 2 січня 1940 року, а потім ще місяць лікувався у Будапешті. Але завдяки цій смертельно небезпечній мандрівці він написав один із найкращих есеїв у історії центральноєвропейської літератури — «Бібліотека контрабандистів».

Біженці на лижах

Тим часом Вінценза та його сина арештували совіти. Хтозна, чим би все закінчилося, якби за колегу не заступилися українські письменники, зокрема Іван Ле. Завдяки його втручанню Вінценза відпустили й дозволили повернутися до родини в Бистрець.

Станіслав Вінценз думав утікати в Угорщину ще того самого дня: настільки був нажаханий зустріччю з совєтською системою. Але після тюрми не мав достатньо сил, та й родина не була готовою до такої несподіваної й важкої мандрівки. Крім цього, гори засипало снігом — і небезпека замерзнути була вищою, ніж небезпека бути спійманими прикордонниками.

Усю зиму 1939–1940 років сім’я Вінценза готувалася до втечі через кордон. План був такий, що треба дочекатися відлиги і в травні рушати. Але двом синам письменника довелося втікати швидше — вже 19 березня 1940 вони перейшли засніжений кордон на лижах. Річ у тім, що їх могли мобілізувати в совєтську армію, тож не можна було зволікати.

Нарешті свобода!

Аж 26 травня 1940-го року Станіслав Вінценз із родиною покинули сімейне обійстя в Бистреці й вирушили в гори. Цілу зиму вони готувалися, зокрема розвідували інформацію про чергування прикордонників, шукали зручне взуття й одяг для виснажливої мандрівки, складали план і маршрут утечі. Вирушили вдосвіта досить великою групою: шість членів сім’ї та двоє місцевих гуцулів за провідників.

Дорога була довга, виснажлива й важка, у групі були люди різного віку й стану здоров’я, тож рухалася вона повільно. Не раз доводилося залягати в кущі й перечікувати прохід совєтських прикордонників. Та найбільше уповільнювала рух утікачів важка ноша — Вінценз забрав із собою найважливіші свої записи, щоденники, етнографічні матеріали, рукописи творів і улюблені книжки, була серед них навіть «Божественна комедія» Данте!

28 травня втікачам вдалося перейти кордон і вже невдовзі вони здалися першому угорському патрулю. Офіцер їм повідомив, що є наказ: усіх біженців повертати назад і віддавати в руки совітів. Але, на щастя, він не зробив цього. Тому в ніч на 29 травня шестеро біженців уже ночували в млині закарпатського села Луги, звідки вранці вирушили у своє вільне європейське майбутнє. Так завершилася одна з найцікавіших пригод в історії польської літератури ХХ століття.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Андрій Любка image

Андрій Любка

Український поет, прозаїк і перекладач. Автор низки книжок, які друкувалися як в Україні, так і Австрії, Польщі, Великобританії, Словенії й…

Читайте також