Обкладинка книжки «Jerzy Giedroyc, Józef Łobodowski. Listy 1947-1988». Джерело: пресматеріали
Обкладинка книжки «Jerzy Giedroyc, Józef Łobodowski. Listy 1947-1988». Джерело: пресматеріали
26 липня 2022

Ґєдройць, Лободовський і витоки польсько-українського діалогу

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Редактор легендарної паризької «Культури» Єжи Ґєдройць і один з її авторів, літератор і публіцист Юзеф Лободовський, в 1947–1988 роках вели активне листування, в якому величезна увага приділялася українському питанню і польсько-українським відносинам. Ця кореспонденція, опублікована 2022 року, показує, як у післявоєнному емігрантському середовищі робилися перші кроки в напрямку нинішнього взаєморозуміння між поляками й українцями.

Російська агресія проти України увиразнила фундаментальну зміну в польсько-українських відносинах, зокрема — що має ключове значення — між суспільствами цих країн. Однак ця зміна не взялася нізвідки — вона є результатом тривалого процесу, започаткованого в еміграційних колах після Другої світової війни. Свіжовидане листування Єжи Ґєдройця та Юзефа Лободовського за період 1947–1988 років дає можливість зазирнути за лаштунки формування української програми «Культури».

Єжи Ґєдройця, засновника й редактора головного часопису та інтелектуального осередку польської еміграції, представляти не потрібно. Менш знаним є Юзеф Лободовський, хоч він був одним із найцікавіших та найпопулярніших еміграційних публіцистів. А до того — інтригуючим поетом і захопливим романістом, видатним перекладачем і чудовим знавцем літератури, запальним полемістом і бунтівником із твердими принципами, який наголошував: «Я ніколи не граюся в дипломатію». Варто також додати, що мало хто знав так добре, як він, Росію та Східну Європу з їхньою неочевидністю, шаленством та всіма особливостями.

Лободовський прославився ще в 30-х роках, але в списку заборонених авторів у часи ПНР він теж займав високе місце. Передовсім через його антисовєтську діяльність, зокрема в прометеївському русі, тобто середовищі, переконаному, що совєтську імперію можна перемогти лише шляхом підтримки свобод народів, які до неї входять. Майже пів сторіччя Лободовський прожив у Мадриді, далеко від ключових осередків еміграції, але співпрацював — рідкісний випадок — і з паризькою «Культурою», і з лондонською газетою Wiadomości.

Однією з причин недостатнього ознайомлення з літературною та публіцистичною спадщиною Лободовського є її розпорошеність. Як слушно зауважує Боґуміла Бердиховська, авторка блискучого редакторського опрацювання 839 листів, які впродовж понад чотирьох десятиріч курсували між Мезон-Лафіт і Мадридом, «подорож Лободовського до належного йому місця в польській літературі досі триває».

Розпочати діалог

Зазвичай ключовим голосом «Культури» у формуванні концепції нової східної політики вважається Юліюш Мєрошевський, хоча свої найважливіші тексти на цю тему він написав лише в 70-х роках. Тим часом роль Лободовського в обговоренні українського питання була вагомішою, адже він став у цьому першопрохідцем. Уже 1949 року він опублікував у газеті Wiadomości статтю «Відсутність східної програми», в якій постулював необхідність опрацювати новий підхід до народів, які колись входили до складу Речі Посполитої. Лободовський швидко знайшов спільну мову з Єжи Ґєдройцем, для якого однією з найважливіших ідей-фікс був початок польсько-українських перемовин у колах обох еміграцій, що з часом мало б призвести до порозуміння між двома народами. Однак старт цих починань був доволі складний.

Польські еміграційні середовища зазвичай не мали нічого спільного з прометейськими ідеями, згідно з якими без порозуміння з українцями совєтську імперію розмонтувати не вдасться.

Значення українського питання для Польщі в еміграційному середовищі применшувалося, а водночас панувало переконання, нібито повернення Львова — тільки справа часу.

Це останнє скерування думки добре передає стаття Владислава Студніцького, опублікована на шпальтах газети Wiadomości 1950 року. Цей публіцист, якого іноді вважали «майстром реалістичного мислення», писав:

Владислав Студніцький

Мале значення совєтської України не провіщає створення окремої, не пов’язаної з Росією української держави. Україна завжди буде аванпостом Росії.

У відповідь Лободовський метав громи й блискавки в листі до Ґєдройця:

Юзеф Лободовський

[Стаття Студніцького] — це просто злочин. Виходить, що одні зі шкіри пнуться, щоб погасити польсько-український конфлікт, а потім виходить такий собі Студніцький і однією безглуздою статтею все перекреслює.

Проти занадто активної підтримки українських ідей виступали й настільки різні публіцисти, як Вацлав Збишевський, пов’язаний із газетою Wiadomości, а потім із «Радіо Вільна Європа», та Єнджей Ґєртих, один із лідерів партії «Народове сторонництво», пол. Stronnictwo Narodowe. який пропагував поширене до війни переконання, що незалежна Україна була б ворожим Польщі союзником Німеччини. Тож Лободовський і Ґєдройць у своєму підході до майбутнього українського питання та в прагненні порозумітися з українцями були в абсолютній меншості.

Проти упирів минулого

1951 року Лободовський опублікував у «Культурі» статтю «Проти упирів минулого», яка стала основним викладом програми часопису з польсько-українського питання та декларацією готовности до перемовин з українцями. Він постулював у ній, зокрема, безумовну підтримку поляками українського прагнення незалежности та переосмислення історії, в тому числі фатальної політики Другої Речі Посполитої щодо національних меншин. Текст помітило багато українських еміграційних видань, а сам Лободовський писав Редактору:

Юзеф Лободовський

Усе може мати своє маленьке значення у подальшому розвитку відносин і перемовин з українцями.

Лише роком пізніше «Культура» опублікувала знаменитий лист отця Юзефа Маєвського, в якому він закликав визнати після ялтинський східний кордон, що започаткувало одну з найважливіших дискусій у середовищі польської еміграції.

У цей період Ґєдройць планував організувати польсько-український з’їзд у Мезон-Лафіт, та ця ідея виявилася занадто сміливою й передчасною. Ситуація повинна була визріти. Натомість 1954 року Літературний інститут Видавництво Ґєдройця, в якому виходила «Культура». видав «Золоту Грамоту», поему Лободовського про Україну, яка мала пожвавити польсько-українські контакти. Вона суттєво посилила повагу, яку автор мав з боку українців, зокрема як видатний знавець української літератури. Нарешті 1955 року з’явилися «Очерети» — перша частина української трилогії Лободовського. Цей захопливий роман, у якому змальовуються соціальні наслідки більшовицької революції, на жаль, сьогодні залишається маловідомим.

Хоча Лободовський формально ніколи не був членом редакції «Культури», Ґєдройць консультувався з ним у найважливіших питаннях, пов’язаних з діалогом як з українцями, так із росіянами. До нього теж регулярно зверталися як до перекладача української, білоруської та російської літератур, зокрема поезії. Однак його функція в часописі виходила поза рамки східної проблематики. 1956 року він писав Ґєдройцю:

Юзеф Лободовський

Роль спеціаліста з українських питань дуже спокуслива, але мені, однак, цього мало.

І справді, він неодноразово коментував у «Культурі» інші питання — згадати хоча б текст «На зайняття Праги», написаний на хвилі вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року.

Лободовський відіграв також важливу роль в ініційованій Ґєдройцем спробі співпраці з російською еміграцією, що радше ускладнювало, ніж полегшувало діалог з українцями. 1960 року, коли «Культура» працювала над виданням російськомовного номера, він застерігав Ґєдройця:

Юзеф Лободовський

Якщо діалог [із росіянами] має бути щирий і вичерпний, то не можна оминути найбільш чутливих питань, зокрема прагнень до незалежності України, Кавказу тощо.

У своїй відповіді Ґєдройць ішов іще далі:

Єжи Ґєдройць

Потрібно працювати, щоб добитися якогось союзу між цими народами, але ми говоримо тепер лише про нормалізацію наших стосунків. Якщо ми думаємо про розпад російської імперії, то я не бачу іншого реального шляху.

Декларація щодо українського питання

Для повної картини ситуації слід сказати, що українські еміграційні кола не розуміли таких кроків, а часто й не бажали розмовляти з поляками. Чимало українців вважало, що, по суті, в підході до «українського питання» між Польщею та Росією невелика різниця. Довготривала й послідовна робота «Культури» з часом сформувала в українських колах повагу до неї, проте спершу ситуація здавалася безнадійною.

А складний діалог з українцями (і нічим не легший — із росіянами) залишався на другому плані на тлі ключового завдання «Культури», яким була «реформа монашого ордена польськости» (Юліюш Мєрошевський), що нагадувала «проповідь у пустелі» (Юзеф Лободовський). На це, своєю чергою, накладалася відсутність зацікавлення з боку Заходу, що прекрасно передають слова Ґєдройця з листа, адресованого Лободовському 1971 року, в якому він стверджує, що західні держави не хочуть «морочити собі голову Україною. Вони не хочуть чути про жодних українців, бо це псує відносини з Москвою і далекосяжні щодо неї плани». Навіть через пів століття ці слова можуть звучати актуально.

Однак варто зауважити, що хоча Лободовський досконало знав українців, ані він, ані Ґєдройць українофілами не були. У їхній кореспонденції знайдемо багато чітких формулювань про українців, яким вони закидали манію величі та націоналізм. 1971 року Ґєдройць писав Лободовському:

Єжи Ґєдройць

Ідею обскакати українців я підтримую з ентузіазмом. Вряди-годи їм потрібно давати по руках.

Однак обидва вони усвідомлювали, наскільки важливе значення для Польщі має владнання українських справ. І хоча «Культура» визнавала незмінність після ялтинського кордону, її співробітники теж формулювали очікування стосовно української сторони. 1972 року Ґєдройць писав у Мадрид:

Єжи Ґєдройць

Ми зі свого боку (я маю на увазі «Культуру») зайшли занадто далеко, визнаючи приналежність Львова до України. Але треба шанувати власну історію. Пару сотень років Польщі на Червенських землях неможливо викреслити боротьбою з пам’ятками, нищенням цвинтаря Орлят тощо.

1977 року з ініціативи Ґєдройця з’явилася декларація в українській справі, в якій проголошувалося, що «не буде по-справжньому вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців». Переклад Сергія Яковенка Текст, підписаний з польського боку, зокрема, Юзефом Лободовським, Юзефом Чапським, Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським і Алєксандром Смоляром, визнавав за українцями особливе місце як «народу, що найнаполегливіше — поряд із литовцями — прагне вибороти собі незалежне державне буття». До декларації приєдналося й четверо росіян: Андрєй Амальрік, Владімір Буковський, Наталья Ґорбанєвська, Владімір Максімов, що зустрілося з критикою з боку їхніх співвітчизників у еміграційному середовищі. Це добре передають слова одного з російських часописів: «Незалежна Україна потрібна жменьці галицьких емігрантів-сепаратистів і польським русофобам». Ось такі були відносини у польсько-українсько-російському трикутнику.

У пошуках осикового кілка

Листування Ґєдройця та Лободовського регулярно переживало складні періоди, зазвичай тому, що останній не виконував обіцянок, і це доводило редактора «Культури» до шалу. 1967 року він скаржився Казімєжу Вєжинському, що Лободовський не відписує на листи, але «позаяк це божевільний, цілком імовірно, що він раптово появиться». Інколи знайомство (вони ніколи не перейшли на «ти») було на межі зриву. Однак перемагала інтелектуальна близькість та усвідомлення того, що обидві сторони потрібні одна одній.

Ґєдройць розумів, що йому важко буде знайти такого блискучого перекладача («Ваш переклад, як завжди, довершений») та експерта з українських питань. А Лободовському — окрім необхідності публічно висловитися щодо питань, які він вважав важливими, — постійно були потрібні гроші. Він неодноразово мусив віддавати у заставу в ломбард свою друкарську машинку. І щоб покращити фінансове становище Лободовського, Ґєдройць регулярно організовував йому різноманітні стипендії.

Листування Ґєдройця та Лободовського відкриває нові пласти не лише історії того дивовижного явища, яким була «Культура», але й польської культури та життя еміграції загалом. Але передовсім воно, можливо, показує, як багато можна зробити завдяки послідовності та вірі в силу ідеї й правильність обраного шляху. Зрештою, маємо чергове підтвердження того, наскільки цікавим джерелом є кореспонденція, особливо при професійному опрацюванні. Боґуміла Бердиховська, відома дослідниця польсько-української проблематики та учасниця діалогу, що постійно триває, виконала титанічну роботу, щоб розкрити численні таємниці, які містяться в листах, та прояснити читачам їх безкінечні контексти.

1951 року Лободовський написав на шпальтах газети Wiadomości:

Юзеф Лободовський

Я досі шукаю осиковий кіл, таку точну думку й такі влучні слова, які б раз і назавжди прицвяхували до землі кривавого упиря ненависти й братовбивчої боротьби. Переклад Андрія Павлишина.

Через понад 70 років після цих слів важко уникнути враження, що не просто вдалося знайти осиковий кіл, але й стосунки між поляками та українцями навіть кращі, ніж Ґєдройць із Лободовським могли сподіватися. Звісно, польсько-українська історія не закінчується, але багато вказує на те, що ці народи збудували надійний фундамент під свої відносини, у що ці дві людини зробили великий внесок.

Переклав Андрій Савенець

Книжка «Jerzy Giedroyc, Józef Łobodowski. Listy 1947–1988» («Єжи Ґєдройць, Юзеф Лободовський. Листи 1947–1988», опрацювання, вступ і коментарі Боґуміли Бердиховської) вийшла у видавництві Więź Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві 2022 року.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також