Наталя Ткачик: На початку 90-х ти закінчив Чернівецький університет за спеціальністю «Російська філологія». Тебе так захоплювала російська література?
Олександр Бойченко: Все набагато простіше. Я знав, що хочу вивчати зарубіжну літературу і теорію літератури. Тільки за дивною специфікою совєтської системи ця кафедра була на факультеті російської філології. Тож довелося вступати туди, це був 1987 рік, іншої дороги не було. Принаймні в Чернівцях.
А чи захоплювала російська… В очах середньостатистичного школяра вона точно була цікавішою за українську. Треба пам’ятати, що за часів СССР шкільна програма з української літератури була складена так, щоб підліток її читати не хотів. ХІХ століття — народні страждання, ХХ століття — мертвонароджений соцреалізм. Народні страждання — це важливо, але не для підлітка і не такі давні, які до того ж, як нам говорили, залишилися в далекому минулому. То навіщо 14-16-річному юнакові читати про те, що давно минуло і не має до нього стосунку? Пригоди Онєґіна чи Пєчоріна виглядали на цьому тлі явно привабливіше. Звісно, пізніше мені стало ясно, що більшість російських письменників на чолі з Пушкіним були — за відомою формулою Еви Томпсон — трубадурами імперії. Не всі, але таки більшість.
НТ: Тим не менш, твій перший переклад був із російської.
ОБ: Не знаю, називати такий збіг обставин долею чи випадковістю, чи, може, це взагалі одне й те саме, але я нічого перекладати не планував. Воно мовби саме так склалося. Видавництво «Класика» тоді започаткувало серію центрально-східноєвропейської літератури, і Юрко Андрухович пропонував їм авторів, яких варто видати українською. Так, наприклад, вийшла книжка Петера Зілагі про революцію в Сербії — «Остання вікножирафа» у перекладі Галини Петросаняк. Згодом Юрко відібрав роман Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін». Це було перед Помаранчевою революцією, в Україні наростали протестні настрої, і Віктор приїхав нас підтримати. Він мав творчі вечори в Чернівцях, Франківську, Львові. Юрко нас познайомив, слово по слові – і ми домовилися, що я перекладу його. Я навіть не дуже думав, як це робиться, не мав теоретичних знань про переклад. Зрештою, я й дотепер їх не маю. Але погодився і пе реклав «Хорошого Сталіна». І не шкодую.
НТ: Чому?
ОБ: Бо цей роман підводить до думки, яка щойно тепер починає доходити до свідомості людей Заходу. Але все ще дуже повільно і далеко не до всіх. Хоч ніби ця думка й не нова: тиранів створюють раби. Головна проблема Росії — не її влада. Головна проблема Росії — російський народ, який свідомо чи підсвідомо ненавидить свободу і прагне, щоб ним керував якийсь Сталін. Цього разу Сталін воскрес у постаті Путіна, бо саме на таких кровопивць у цих рабів найбільший попит.
Олександр Бойченко. Джерело: Meridian Czernowitz / FacebookНТ: Ви спілкувалися з Єрофєєвим після лютого 2022 року?
ОБ: Ні. Наскільки знаю, він виїхав із Росії. Ми з ним спілкувалися після того, як роман вийшов українською — він тоді кілька разів приїжджав. А більше нагод не було, бо ж до Росії я не їздив. Я взагалі востаннє туди їздив ще в совєтські часи. Я в такій «цікавій» Росії бував.
НТ: У якій такій «цікавій»?
ОБ: Двічі по два місяці я був у Магадані на заробітках. Ще студентом, під час канікул. Тоді там можна було добре заробити. І то був дуже цікавий досвід — побачити Магадан, працювати на якихось плодоовочевих базах, розміщених у колишніх сталінських таборах. Там навіть дроту колючого не познімали, і стояли кулеметні вежі. Певно, про всяк випадок, з думкою, що, може, ще згодяться. Ну, що я там робив — дахи перекривав, ремонтував склади, які колись були бараками і в яких так і стояли нари, тільки на них лежали не зеки, а мішки з картоплею чи капуста. Для мене цікавим було саме це поєднання простої фізичної роботи із зануренням в історію сталінських злочинів.
НТ: В українських культурно-мистецьких колах панує думка, що ми не повинні мати жодних справ із жодним росіянином.
ОБ: Я з нею не погоджуюся. Росія військово сильніша за нас і хоче нас знищити. Щоб вижити, ми мусимо мати якомога більше союзників. Якщо потенційні союзники, тобто антирашисти, є серед росіян, їхню допомогу не просто можна, а обов’язково треба приймати. Я не мав претензій до таких людей, як Сєрґєй Ковальов, Валєрія Новодворська чи Анна Політковська. На жаль, уже покійних. Але є інші, які бажають Росії поразки і щось для цього роблять. Так, їх дуже мало, як мало було антинацистів у нацистській Німеччині, але вони є і, враховуючи, в яких обставинах ці люди формувалися, вони тим більше заслуговують на повагу. Ну і як на те, на боці України воює Російський добровольчий корпус. Незалежно від їхньої ідеології, ці люди об’єктивно допомагають нам сьогодні протистояти Росії. Навряд чи молоді й здорові українці, які повтікали від війни до Польщі чи Німеччини, є більшими українськими патріотами, ніж росіяни, які гинуть за Україну на фронті.
Інше питання — ставлення до російської літератури і культури загалом. Ми нарешті позбуваємося пам’ятників, назв вулиць, табличок на будинках як слідів колоніальної залежності від Росії. І правильно робимо, я про це не раз писав ще років двадцять тому. І в школах наші діти їхніх письменників не повинні вивчати. Але доросла людина має право читати що завгодно, а професійний філолог часто мусить читати навіть ті книжки, з якими категорично не погоджується. Але мусить, бо робота така. Та й не лише філолог. Щоб протистояти ворогу, його треба розуміти. А щоб його розуміти, треба читати те, що він сам про себе пише.
НТ: Кого, наприклад, варто читати?
ОБ: Та хоч Дуґіна, якщо це потрібно для справи. Читав же я колись Гітлера і Ґеббельса, щоб краще зрозуміти природу нацизму. Те саме з природою рашизму. Якщо ж говорити про росіян не ворожих і водночас корисних для розуміння Росії, то, скажімо, Сорокіна. Знову ж таки, його можна не любити, але ніхто так, як добрий російський письменник, не знає зсередини всього паскудства Росії і, відповідно, ніхто його так не опише.
Або згадати інакший — давніший – приклад: Ісаак Бабель. Єврей із Одеси. Один із найбільших, я вважаю, майстрів короткої прози у світовій літературі. Але тут є і прагматичний момент. Поляки його цінують не лише за талант, а й за те, що він у «Кінармії» і щоденнику 1920 року описав звірства, які росіяни вчиняли в Польщі. Для поляків Бабель — прямий ворог, він у складі армії Будьонного йшов на Варшаву. Але поляки розуміють: якби ті звірства описав польський письменник, то світ міг би сказати: «Ну, може, це правда, а може, й ні». А якщо автор — красноармієць, тобто навіть не свідок, а учасник, який зізнається у злочинах своєї армії, то це, очевидно, є правдою.
НТ: А книжка «Столик з видом на Кремль» репортажиста Павела Решки, яку ти переклав, — щось нове відкрила тобі про росіян?
ОБ: Я особисто зі «Столика» більше нового довідався не про Росію, а про Україну. Павел був у Криму під час так званого референдуму 2014 року. Також він на власні очі бачив сепаратистські заколоти в Донецьку, об’їздив Донбас, розмовляв з військовими і цивільними, занотовував їхні настрої. Я тоді ніде там не бував і багато про що не мав поняття.
Знаєш, на презентаціях в Україні кілька разів лунало питання: навіщо нам, українцям, читати про росіян, якщо ми і так уже все про них знаємо? Проблема однак у тому, що мільйони з нас ще донедавна сиділи по вуха в російському «культурному продукті» й узагалі багато в чому орієнтувалися на Росію. Не всі, але повторюю, йдеться про мільйони громадян України. І такими розумними ті мільйони стали тепер не з власної волі, а під російськими бомбами, ракетами і дронами.
Одне слово, я хотів, щоб українські читачі, які не володіють польською мовою, мали змогу прочитати «Столик з видом на Кремль» і простежити за еволюцією автора.
Олександр Бойченко. Фото: Юлія Драган / особистий архівНТ: Якою вона була?
ОБ: Від певного замилування до повного краху ілюзій. Павел довго працював у Росії, мав там друзів, читав російську літературу, дивився фільми, тобто міг би далі залишатися зачарованим Росією. Але не залишився, а навпаки — розгледів усю її мерзенну сутність, хоч персонально йому ще нічого не загрожувало. Гадаю, однією з ознак людини розумної є здатність усвідомлювати небезпеку бодай за хвилину до того, як у неї почнуть стріляти, а не після.
При цьому Павела здивувала одна річ. Він не покладав жодних надій на російську владу, але коли почалася повномасштабна війна, сподівався, що його нібито ліберальні друзі захочуть поговорити, скажуть: «Ну, ми ж друзі, Путін сволочь, ми його не підтримуємо», щось у цьому дусі. А ні. Всі відморозилися, навіть не захотіли з Павелом поспілкуватися. Почалася війна — і їхній прихований імперіалізм виліз на поверхню і виявився сильнішим за людську дружбу. Не знаю, чи це типова російська риса, але для Павела така поведінка друзів стала найбільшим розчаруванням. Мене б теж щось таке здивувало, я дружбу розумію цілком інакше.
НТ: Як почалася твоя пригода із польською літературою?
ОБ: У 2000-х я читав поляків в українських перекладах. Першим, з ким познайомився, був Анджей Стасюк — він із дружиною Монікою Шнайдерман заїжджав до Франківська і Чернівців. Потім запізнався з іншими письменниками.
Я взагалі люблю, щоби все відбувалося самé, без моєї ініціативи. І так воно сталося й тоді. Польські друзі, зокрема Оля Гнатюк, намовили мене податися на стипендію Gaude Polonia. І поки я був на Майдані — бо то було під час Помаранчевої революції — прийшла позитивна відповідь.
Ми з Юрком Андруховичем видавали часопис «Потяг 76» і вирішили, що ця стипендія — добра нагода підготувати окремий номер, присвячений Польщі. Польської мови я майже не знав і їхав на стипендію не як перекладач, а як редактор цього номера. Перекладати мали перекладачі, а я — відбирати тексти сучасних польських авторів. Так воно й робилося, тільки десь на третьому місяці перебування в польськомовному середовищі я більш-менш… ну, не скажу вивчив мову, але принаймні звик до неї. І подумав: що це, всі перекладають, один я не перекладаю. Ну й почав перекладати, зрозуміло, сучасну польську літературу. Бо це легше.
НТ: Чому?
ОБ: Я тоді вже встиг познайомитися з багатьма польськими письменниками, відповідно, завжди міг їх запитати, про що їм ішлося, коли чогось не розумів. Почав я з фрагменту роману Єжи Пільха — хотів просто спробувати, чи зможу. Потім переклав оповідання Анджея Стасюка, Ольги Токарчук, інтерв’ю з Яцеком Подсядлом, есей Лєшека Колаковського. Моя наставниця, професорка Данута Сосновська, знайшла мені його поштову адресу в Англії.
НТ: Ти листувався з видатним філософом?
ОБ: Я написав до нього звичайний лист, рукою на папері, бо він не користувався електронною скринькою. Попросив дозволу перекласти й опублікувати його есей «Інтелектуали». Пан Лєшек дуже швидко відповів, мовляв «Дорогий Олександре, прошу дуже, перекладайте. Тільки дивіться, бо моя дружина в дитинстві кілька років ходила до української школи, тож вона перевірить, чи ви добре переклали». Видатний філософ любив і вмів пожартувати.
Потім українською в моєму перекладі вийшов роман «Тартак» Даніеля Одії. А 2008 року я вдруге приїхав на Gaude Polonia. Моїм наставником був Адам Поморський, який сказав приблизно таке: сучасну літературу ти вже знаєш достатньо, пора заглибитися в трохи давнішу. І підсунув мені найважливіші твори Боровського, Налковської, Щепанського, Філіповіча, Новаковського, Гена…
НТ: І Гласка?
Обкладинка книжки Марека Гласка «Красиві двадцятилітні», переклад Олександра Бойченка. Джерело: пресматеріали ОБ: Наскільки пригадую, Гласка я вперше прочитав у перекладі Лариси Андрієвської. То було кілька оповідань, які ми опублікували в інтернет-версії «Потяга 76». А вже значно пізніше, років за десять, я проковтнув польською майже всі його твори і захотів щось із того перекласти. Зупинив вибір на «Красивих двадцятилітніх» — книжці, яка вдає автобіографію, хоча це радше сповнений вигадок роман. Звичайно, вигадки ці перемішані з фактами, але для мене найціннішим було те, як трагікомічно Гласко передає атмосферу Польської Народної Республіки. Як на мій смак, чиста трагедія і чиста комедія — однаково нудні жанри, а от трагікомедія — це якраз те, що треба. Хоча б тому, що саме таким є людське життя: нестерпно трагічним і водночас ідіотично комічним. До речі, багато гумору — дуже чорного, але гумору — є навіть в аушвіцьких оповіданнях Боровського.
Друга причина, чому я вибрав «Красивих двадцятилітніх», — мова. Я собі подумав, що належу до останнього покоління, яке ще пам’ятає ті формули з совєтських часів, то кому ж і перекладати це, як не мені?
НТ: Як ти шукав ключ до тієї мови?
ОБ: Це таке контрастне чергування живого вуличного мовлення з мертвотними формулами офіційних повідомлень і партійних зборів. Я просто пригадував, як це звучало в Радянському Союзі. Навіть не треба було підчитувати старі газети чи переслуховувати якісь аудіозаписи — так глибоко сидить у пам’яті ця залізобетонна совєтська стилістика.
НТ: Які книжки тобі при перекладі далися найважче — емоційно і мовно?
Обкладинка книжки Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці», переклад Олександра Бойченка. Джерело: пресматеріали ОБ: Боровський, звичайно, Тадеуш Боровський. І емоційно, і мовно. Я вирішив, що рано чи пізно укладу і перекладу його збірку. Вирішив — і зробив, але це зайняло кілька років. Я двічі перечитував ці тексти. Потім мусив з різних боків дослідити аушвіцьку тему, тричі їздив у музей до Освєнцима, щоб усе, як слід, роздивитися, зрозуміти, як ті блоки і бараки виглядають зсередини, ззовні, де був бордель, а де футбольний майданчик, як ідеться з Аушвіца в Біркенау і так далі. Я перелопатив гори літератури, розпитував поляків про незрозумілі слова. Тобто спочатку пережив цю книжку, і коли вона вже перестала мене вибивати з рівноваги, аж тоді сів її перекладати. Коли вже треба було змагатися з мовою, а не з тим, що вона описує. Коли вже знав, чим це все закінчиться. Що на наступній сторінці дівчинці відірвуть ногу, що оцих персонажів заженуть до газу, цю жінку кинуть у палаючий рівчак, а ці в’язні кинуться їсти сирий людський мозок. Коли я це все емоційно пережив, лиш тоді сів перекладати.
НТ: Ти згадав про труднощі зі словами. Наведеш приклад?
ОБ: Наприклад, незрозумілим було слово «gryzioki». В оповіданні «У нас, в Аушвіці…» згадувався табірний спеціаліст від «ґризьоків» — і жодного тобі контексту, аби можна було здогадатися. А я вперся, що не віддам книжку до друку, поки не знайду цього слова. Я консультувався з різними людьми, гортав табірні словники, якісь енциклопедії. Нічого. Тоді я подивився переклади оповідання іншими мовами. Загалом того не роблю, але тут була безвихідна ситуація. Росіяни перебрехали цього спеціаліста на кочегара. А в англійському перекладі взагалі опустили «спеціалізацію» персонажа.
З того відчаю я набрався нахабства і прийшов у гості до дочки Боровського — пані Малґожати. Вона викладала у Варшавському університеті і мала всі переклади батькової прози. І ми просто розклали їх і почали один за одним перевіряти це місце. Нема, нема, нема. Ну, і відгадай з трьох разів, в якому перекладі знайшли? В німецькому. Німці ретельні. Вони вжили не сленґове слово, а описали, про кого йдеться: «той, що рве зуби». Тільки в цьому випадку йшлося про золоті зуби, які виривали тим, кого вже вбили в газових камерах. Я дав у перекладі слово «фікси».
НТ: Вийшло з десяток книжок про табори і в’язниці — і сталінські, і гітлерівські — які ти або перекладав, або редагував. Вони теж так важко емоційно і мовно давалися?
ОБ: Не аж так, як Боровський. Можливо, тому що він був першим, з ким я занурювався у цю тему. А редагував серед інших «Бесіди з катом» Казімєжа Мочарського й «Інший світ» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського, які переклав мій добрий приятель Олесь Герасим. За якийсь час я знову повернувся до теми і переклав книжку Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц». Сподіваюся, 2026 року Міколай нарешті приїде до України і сам розповість про неї українським читачам.
НТ: Навіщо українцям зараз, під час повномасштабної війни, польська література?
ОБ: Від імені всіх українців я говорити не уповноважений, але можу навести несподіваний, здається, приклад із власного досвіду. У перші тижні великої війни книжки мені взагалі не читалися, весь час забирала всіляка хаотична діяльність і стеження за новинами. Котрогось дня я однак зрозумів, що задля психічного здоров’я треба повертатися до читання. Але щось нове в голову не лізло, і тоді я відрухово зняв з полиці читаний колись роман Леопольда Тирманда «Злий». В українському перекладі Геннадія Андрощука роман вийшов 2020 року у видавництві «Український письменник». І знаєш, як я перечитав цей роман про бандитський терор у Варшаві 50-х років, у якому добро з кулаками наважується чинити опір великому нахабному злу? Як роман про російсько-українську війну. Тирманд був би дуже здивований, але я з цього зробив висновок: під час війни ти можеш читати будь-що, воно все одно асоціюватиметься тобі з війною. Інша річ, що більшості людей на землі і більшості українців теж ніяка література взагалі не потрібна, але ті, кому потрібна, і без моїх порад знають, що і чому вони читають.
НТ: Як ти ставишся до допомоги ШІ при перекладі літератури?
ОБ: Для мене очевидно: що більше в нашому житті штучного інтелекту, то менше інтелекту людського. Не лише ШІ в цьому винен, але мені здається, сьогоднішній середньостатистичний землянин років сто тому вважався би за розумово відсталу істоту, а оскільки ще не було моди на політкоректність, то його так би прямо й називали. Загалом я ставлюся до всілякого науково-технічного прогресу приблизно так, як Станіслав Лем, який добре на цьому знався і говорив, що люди примудряються всі винаходи обертати собі на шкоду. Він це сказав у зв’язку з появою інтернету. Звичайно, потрібна якась золота середина, бо зовсім без винаходів ми б досі жили в печерах.
Мені особисто цілком би вистачило паперових книжок і газет, каналізації, стаціонарного телефону, холодильника і автомобіля. Тобто того, що вже було на світі в часи мого дитинства. А без інтернету, смартфонів, соцмереж і ШІ я б охоче обійшовся. Зрештою, я і так живу без соцмереж і ШІ. І навіть без телевізора.
Олександр Бойченко. Фото: Валентин Кузан / особистий архівНТ: В майбутньому, як думаєш, ШІ замінить перекладачів?
ОБ: Не знаю, мене це з огляду на вік не дуже хвилює, але якщо так, то хай би вже замінив і письменників, і читачів. Прекрасне майбутнє, правда? Штучний інтелект сам собі пише, сам перекладає, сам читає і сам із собою дискутує у віртуальній реальності, без нас. Думаю, це було б справедливо.
НТ: Із ким із польських письменників товаришуєш?
ОБ: Таких письменників і — ширше — людей культури дуже багато. Це, звичайно, ті, кого я перекладав і залишився з ними в доброму контакті. А також ті, кого не перекладав, але давно з ними знайомий: від Богдана Задури до Яцека Денеля, від Кшиштофа Чижевського до Ґжеґожа Ґаудена, від Олі Гнатюк і Боґуміли Бердиховської до «Варштатів культури» в Любліні. Всі вони морально, а часто і матеріально нас підтримують. Але є ще й ті, хто постійно їздить ближче до фронту і возить різну допомогу. З-поміж приятелів згадаю бодай Анджея Стасюка, Яцека Подсядла і Томека Сікору. Останній так багато часу і сил віддає Україні, що ми вже його називаємо Хома Синиця.
НТ: А антиукраїнські настрої з боку поляків відчував на собі?
ОБ: До повномасштабної війни я бував у Польщі досить часто, проте від лютого 2022-го взагалі не виїжджав з України, тому й нинішніх антиукраїнських настроїв відчути не міг, а без особистого досвіду важко судити. Хтось скаже, що українців у Польщі стало забагато, а «co za dużo, to niezdrowo». Мабуть, так і є, особливо враховуючи, що не всі українці, м’яко кажучи, поводяться у суспільному просторі найкращим чином.
З іншого боку, чимало польських політиків використовують цей факт задля підвищення власних рейтингів. Політики накручують виборців, накручені виборці вимагають дедалі радикальніших кроків від політиків. Замкнене коло. Навряд чи його вдасться розірвати, доки така кількість українців залишатиметься в Польщі.
НТ: Яке твоє найбільше літературне відкриття останніх років?
ОБ: Це навіть не якесь конкретне ім’я, а наша колективна творча реакція на війну. Тепер її менше — дається взнаки втома, психічне виснаження і дедалі гірша ситуація на фронті. Але на першому році з’явилося безліч текстів, відео, пісень, малюнків, усіляких дотепних мемів. Справжній новітній фольклор, часто пронизаний гумором. Нас вбивають, а ми масово жартуємо. Звісно, це значною мірою невротичні реакції, але я був від них у захваті.
Правду кажучи, я поки що не ставлю якихось надто високих мистецьких вимог до українських авторів, бо ми живемо в час, коли передусім треба свідчити про те, що відбувається. А з мистецькими вартостями будемо розбиратися трохи пізніше. Хоча є і в мистецькому плані дуже сильні свідчення. Скажімо, проза Валерія Пузіка чи Павла Белянського, поезія загиблого Максима Кривцова. З-поміж тих, кого редагував, можу згадати Артема Чеха, Артема Чапая, Ярину Чорногуз. А з тих, кого не редагував, — Олександра Михеда. Всі вони — військові та ще й мої друзі, як їх не згадати? З найновіших прочитаних мені дуже сподобалася книжка «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня. Там є, на мою думку, певні літературні недоліки, але переваг значно більше.
НТ: Які недоліки?
ОБ: Артур про деякі дуже важливі речі говорить прямо, як-от про Бога. На мій — якраз гемінґвеївський — смак, найважливіші речі не варто називати прямо. Я вважаю, що найважливіше має бути замовчане, твір від цього тільки стане сильнішим. Але якщо Артур Дронь продовжуватиме писати, його чекає велике літературне майбутнє.
НТ: Питання до тебе як редактора: хто з українських авторів пише так, що майже нема що редагувати? І наскільки ти собі як редактор дозволяєш втручатися в текст?
ОБ: Майже нема що редагувати в Юрка Андруховича. Він не квапиться, дає книжці полежати, іноді кілька місяців або й пів року, тоді перечитує, виправляє, а головне — точно знає, чого хоче від власного тексту. Моє редагування його книжок — це радше коректорська робота. З іншими буває по-різному, але ще ніколи не виникало конфліктних ситуацій. Я завжди заздалегідь обговорюю з авторами їхні очікування від мене. Хтось просить бути строгим, втручатися, якщо я бачу таку необхідність, у сюжет чи в характери персонажів, а комусь досить суто стилістичних правок. Правки відкриті, виділені кольорами, автор їх приймає або відкидає, це вже його справа. Одне слово, хто чого бажає, те від мене й отримує, я собі зайвої роботи не шукаю.
НТ: Кілька років тому ти переніс важку хворобу. Одужання тобі бажало все літературне середовище. Як ти себе зараз почуваєш? Чого хвороба тебе навчила?
ОБ: Хотілося б виголосити якусь вічну істину і залишити її у спадок нащадкам, але ні. Я вже й раніше це зауважував: потрапляєш в екстремальну ситуацію, наприклад, штурм Майдану. І думаєш: якщо виживу, перестану перейматися всілякими дурницями, почну робити те, цінувати се… А тоді минає трохи часу — і все повертається на круг свій. Я навіть курити не кинув після операції. Тобто кинув, але за якийсь місяць знову закурив. Пішла вся наука в ліс. А почуваюся, дякую, терпимо. Мушу дотримуватися графіка харчування, приймати щоденно деякі препарати, ну, це не надто цікаві деталі.
НТ: Яким ти собі уявляєш перший день після закінчення війни?
ОБ: Я його не уявляю, бо до нього не доживу. Маю на увазі не настання тимчасового миру, а остаточне закінчення війни. Бо остаточне закінчення передбачає лише два варіанти: або розвал імперської Росії, або знищення незалежної України. На жаль, я не побачу першого, але, на щастя, не побачу і другого варіанту. Натомість перший день тимчасового миру я уявляю як суміш полегшення, пустки і скорботи. Ми — як держава — втратимо території і підемо на якісь інші поступки. І багато людей будуть себе запитувати: за що загинули наші родичі, друзі й знайомі? І не всі знаходитимуть відповідь.
НТ: Ти не думав про це писати?
ОБ: Я не вважаю себе письменником. Я пишу фейлетони і зрідка есеї, хоча від 2022-го три роки взагалі нічого не писав. Бо що є головною темою під час війни? Війна. Але я — не на війні, не служу у війську.
Сотні тисяч людей мають що сказати на цю тему незрівнянно більше за мене. І принаймні сотні людей, які мають фронтовий досвід, щось пишуть. Декотрі пишуть добре або й дуже добре. Я відчував, що на їхньому тлі мушу помовчати. І лише тепер — важко і повільно — повертаюся до писання. Зрештою, не знаю, чи надовго, написав усього кілька текстів, і всі вони є спробами знайти теми, в яких би я почувався відносно впевнено. Це може бути і щось дотичне до війни, але опосередковано. Або зовсім не про війну. Побачимо, що з того вийде. Може, й нічого.
Редактор Євген Клімакін
