Обкладинка книжки Казімєжа Мочарського «Бесіди з катом». Джерело: пресматеріали
Обкладинка книжки Казімєжа Мочарського «Бесіди з катом». Джерело: пресматеріали
13 жовтня 2021

Бесіди з катом

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Рік 1949-й. Варшавська в’язниця. У одну камеру комуністи посадили Юргена Строопа, генерала СС, відповідального за криваве придушення повстання у Варшавському ґетто, та вояка Армії Крайової Казімєжа Мочарського. Останній згодом напише книжку про дев’ятимісячне співжиття з гітлерівським душогубом. Публікуємо її фрагменти.

Віч-на-віч зі Штроопом

Бо чого б вартували бунти і страждання,
Якби згодом, у мить здобування свободи
В страждань не перетворювались осягання [...]
Якби гнаний в гонителя переродившись,
Брав у пробиту цвяхом руку меч Пілата.

Антоній Слонімський, «До приятелів у Англії»

Казімєж Мочарський. Джерело: Вікіпедія

2 березня 1949 року. XI відділ Мокотова, варшавської в’язниці. Мене саме перевели до іншої камери, де сиділо двоє чоловіків. Щойно двері закрили на засув, ми почали «обнюхуватись» — як це зазвичай у в’язнів. В ієрархії внутрішньокамерних стосунків ці двоє мали тимчасову перевагу, бо я був переселений до них. Щоправда, і в мене були якісь захисні окопи. Для збереження рятівної дистанції я міг прикинутися «соляним стовпом» або вдавати «Янека з місяця». Вони не могли застосувати подібну тактику, бо вже знали один одного і становили певну динамічну цілість.

— Sind Sie Pole? — Ви поляк? Тут і далі: усі іноземні цитати (слова, вирази, звороти) там, де цього не зазначено окремо — з німецької. — запитує старший, невисокий, худорлявий з жилавими руками, картопляним черевцем і чималим браком зубів. Куртка feldgrau Feldgrau — захисний, сіро-сталевий колір (як правило – уніформи)., в’язничні штани, на ногах дерев’яні довбанці. Сорочка розхристана.
— Так. А ви?
— Німці. Ми sogennante Kriegsverbrecher
так звані військові злочинці..

Я розпаковую свій клунок, розкладаю манатки. Старший мені допомагає, хоч я його не просив. Ми не говоримо. Усі схвильовані. Тоді я думав більш-менш так: «Німці. Вперше в житті я буду з ними дуже близько. Я пам’ятаю гітлерівців періоду окупації так, ніби це було сьогодні. Ситуація складна, але на Мокотові в’язнів часто зводили в камерах, не заглядаючи в графу «національність». Німці. Нас розділяє все, а отже і тягар минулого, і світоглядна позиція. А єднають — інтереси людей в одній камері. Чи може такий ситуативний вимушений зв’язок стати кладкою над прірвою?»

Я блискавично перериваю рефлексії, бо звичка бути насторожі подає сигнал тривоги: чому той другий гітлерівець завмер і втупився у вікно? Він небезпечний чи боїться?

Облаштовуватися мені допомагав Ґустав Шільке з Ганновера, довголітній професійний унтерофіцер звичаєвої кримінальної поліції (Sittenpolizei). Під час війни унтерштурмфюрер СС Найнижче офіцерське звання (відповідник лейтенанта у Вермахті), підпоручник., архівіст краківського відділу BdS, тобто командувача Поліції Безпеки і Служби Безпеки в Ґенеральній Ґубернії.

— По справі? — запитую його я.
— Ні.
— Давно в цюпі?
— У Польщі 1 рік, 9 місяців і 27 днів. Перед тим сидів у таборах союзників у Західній Німеччині.

«Він ще рахує дні, мабуть, ставлячи риски на стіні, з надією, що розкаже внукам про в’язницю в Польщі», — подумав я.

Той другий, що непокоїв мене, був високим і навіть здавався широкоплечим чоловіком. Заслоняючи частину вікна, він ставав проти світла. Його важко розгледіти. Я знав ці методи. Він має слідчі, тюремні комплекси, — констатував я, — але поводиться фахово.

— Штрооп, — нарешті представився він. — Mein Name ist Stroop, durch zwei «o». Vorname: Jürgen. Ich bin General-leutnant Моє прізвище Штрооп, через два «о». Ім’я: Юрґен. Я ґенерал-лейтенант.. По-польськи це ґенерал дивізії… Enchanté, Monsieur Дуже приємно, мсьє (франц.)..

Юрґен Штрооп, 1945. Джерело: Вікіпедія

Він збуджений, вуха червоні. У мене, певно, також. Прибуття до чужої камери чи знайомство із в’язнем — сильне переживання.

Щойно я назвав своє прізвище, з’явився казан і запах обіду. Каліфактори Донощик, нахлібник., також німці, подали моїм компаньйонам знак, що я не стукач. Вони вже давно знали мене з різних випадків мокотівського життя.

Штрооп офіційно діставав подвійну порцію. Їв із апетитом, методично. Обід проходив у мовчанці. Я змушую себе ковтати спокійно, аби мої нові товариші не помітили, який я схвильований.

Отже, це сам Штрооп, довірена особа Гіммлера, варшавський SS- und Polizeiführer Командувач СС і поліції Варшавського дистрикту., ліквідатор столичного ґетто і попередник страченого нами Кучери Франц Кучера, від 1943 року — командувач СС і поліції у Варшавському дистрикті, підписував оголошення про масові публічні екзекуції у Варшаві 1943 року.. Сидить за метр і їсть обід.

П’ятдесятилітній. Як на в’язня, акуратно одягнутий. Темно-багряна вітрівка, під шиєю біла, вигадливо зав’язана хустина. Штани беж. Черевики коричневі, трохи зношені, начищені до блиску.

Шільке веслує ложкою. Швидко з’їв, замугикав «In Hannover an der Leine, haben Mädchen dicke Beine» «У Ганновері, над Ляйне, дівчата мають грубі ноги». і ніби знехотя запитав: «Давно сидите?»

Я відповів. Тоді він запропонував помити мою менашку. Я, звісно, відмовився, бо такі послуги приймають або з великої потреби, або по-дружньому.

Штрооп обідав повільно. Потім віддав Шільке помити дві миски. Перед тим він попустив штани, защіпаючи їх у поясі на один із запасних ґудзиків, пришитих ним на «середнє» або «велике» напихання живота.

Шільке миє посуд. Штрооп мовчить за столиком під вікном, опертий на лікті, лице в долонях. М’ясистий ніс виступає з-за пальців. Поза трагічного мудреця.

Мене зацікавило це замислення. Я пов’язав його з фотографіями Штроопового «вівтарика» на столику. Обіч Біблії там лежали дві пачки листів із ФРН, кілька книжок, зошит, олівці. Але що мене вразило передовсім — це фотографічний іконостас родини Штроопа. На картоні під кожним знімком ґотикою викаліграфувані написи: «Unsere Mutter», «Unsere Tochter», «Unser Sohn» і «Meine Frau» «Наша мама, наша донька, наш син, моя жінка».. У закамарках «вівтарика» — дрібні пам’ятки, серед них — пір’їнка ластівки зі смужкою блакиті і листочок. Засушений листочок берези. У замисленій позі Штроопа було щось меланхолійне, отож я запитав, про що він думає. Я не виключав відповіді: «про свої справи», а це означало би, що він думає про сім’ю і просить не заважати. Та Штрооп сказав:

— Я забув як польською називається пташка, у вас так само називають молодих жінок. Якось так: ши… ши… шинка чи подібно?
— Де ви чули це слово?
— На прогулянці, коли кримінальні в’язні із загальних камер заговорювали до арештантки з першокласним бюстом, яка працює в пральні. Не можу пригадати цього слова. Щодня його повторював. Звучить як шинка, шаманка…
— Може, казали: шматка? Але це не пташка.
— Це була таки пташка. І точно не шматка.
— Якщо ви наполягаєте на пташці, то, можливо, синичка?

— Так, — розпромінився він, — шиничка, шиничка, ді майзе. Та молодиця з пральні вигинала шию, як шиничка.
— Коли пан ґенерал собі під’їсть, то стає ласий до молодих бабів. Не ті часи, герр ґенерал! А ще, скажу я вам, скільки живу, ще не бачив шиничок з грудьми!

Ґенерал спопелив Шільке поглядом. Вперше в очах Штроопа я побачив свинець.

*

Камера мала одне ліжко, яке можна було підіймати і на день прикріплювати до стіни (на в’язничному жарґоні воно називалося леґімата). Дотепер на ньому спав Штрооп, а Шільке розкладав сінник на підлозі. Наприкінці дня ми мусили встановити нову систему спання. Штрооп тоді звернувся до мене: «Я йду на підлогу. Вам належить ліжко, оскільки ви представник народу-переможця, який тут керує, а отже, народу володарів». (Він сказав «Herrenvolk»).

Я остовпів. З боку Штроопа це не було жодною комедією, позою чи ввічливістю. Він просто виявив свій погляд на стосунки між людьми. З нього виперли прищеплені з дитинства культ сили і прислужництво — неминучі результати сліпого послуху.

Шільке підтримав Штроопа. Свою відмову я обґрунтував трюїзмом, що під час перебування в тюрмі всі в’язні рівні. І до останніх днів зі Штроопом і Шільке ми всі спали на підлозі, на трьох сінниках.

Я не виключаю, що Штрооп вважав мене — якщо йдеться про цю справу — за божевільного.

*

Невдовзі після конфлікту з Шільке на тему синички Штрооп запропонував мені переглянути книжки. Він мав їх близько 180; більшість — із бібліотечної збірки в’язниці. Усі німецькою мовою. Там були наукові праці (зокрема, історичні, географічні, економічні), шкільні підручники, романи, брошури і навіть пропаґандистські видання NSDAP Націонал-соціалістична німецька робітнича партія..

Я спрагло накинувся на книжки: нормальна реакція в тюрмі. Спочатку я переглядав тексти, ілюстрації й мапи. Потім зачитувався. І звичайно ж, ми дискутували. Я поглинав інформацію про Німеччину, а також коментарі обох гітлерівців до явищ, незрозумілих полякові, поглиблював знання німецької, вислуховував розмови, пояснення, думки і — неминуче — звіряння.

Я слухав розповіді про німецькі міста і села, про гори, долини, ліси, про життя не лише міст, але й сімей, і окремих людей. Переживав запах сіней і кухонь, їдалень і салонів, ресторанчиків і садів, битв і туги за гайматом Heimat — вітчизна, батьківщина.. Я, колишній солдат Армії Крайової, йшов слід у слід за життям гітлерівця Штроопа, разом із ним, біля нього і водночас проти нього, хоча, ясна річ, не з тюремними наглядачами.

*

Юрґен Штрооп. Доброволець I світової війни. Колишній ветеран детмольдського полку пруської піхоти. Співорганізатор гітлерівської партії в князівстві Ліппе. Марширує вулицями Нюрнберґа серед риків на честь Гітлера. Пнеться — попри слабку освіту — драбиною відзначень і есесівської протекції. Командує в Мюнстері й Гамбурзі. Діє твердою рукою, часто жорстоко і смертоносно, в Чехословаччині, Польщі, Україні і на Кавказі, в Греції, західній Німеччині, Франції і Люксембурзі. Любить своїх і чужих жінок, але тільки своїх дітей. Розмовляє з політиками III Райху, з Гіммлером і верхівкою СС. Їздить «горхами» і «майбахами». Гарцює на коні просторами Тевтобурзького лісу й України. Носить монокль і обожнює звання партійного ґенерала. І ніколи не скаже про Гітлера і Гіммлера інакше, ніж Адольф Гітлер і Гайнріх Гіммлер, завжди з іменами, у чому виражалося незмінно вірнопіддане ставлення до цих «великих людей Німеччини XX століття».

Я йшов за Штроопом і в квітневі дні Варшавського ґетто, хоча деколи мені було важко слухати його розповіді про Ґроссакціон Назва, яку використовував Штрооп для означення операції «цілковитого зруйнування Варшавського ґетто», яку за наказом Гіммлера він проводив з 19 квітня до 16 травня 1943 року.. Я ще чув дим цієї дільниці мого міста, нищеної і паленої 1943 року.

Ліквідація Варшавського ґетто, 1943. Джерело: Звіт Юрґена Штроопа

Я також супроводжував його під час убивства в серпні 1944 року ґенерала-фельдмаршала фон Клюґе та в ліквідації полонених пілотів США на території Райнської Західної Марки Марка — історична назва для прикордонних адміністративних частин Німеччини, введена (поновлена) в часи Третього Райху як нав’язування до «великогерманських» традицій..

Автострада й українські мрії

Одного дня ми почули із сусідньої камери українську пісню. Ми не розбирали слів, лише мелодію, співану притишеним баритоном. У кожного з нас із цією піснею були пов’язані різні спогади. Штрооп уважно слухав. Коли мелодія стихла, ми кільканадцять хвилин мовчали. Потім Штрооп почав говорити:

— Господи, як там чудово, на Україні. Гумус на глибині одного метра 80 сантиметрів, родить без проблем. Багатий край. Уявіть собі, як би все це виглядало по закінченні переможної для нас війни... гарний вечір погідного літа, світла в моєму дворі...
— Мабуть, у палаці
, — вставляю я.

— Так. У палаці, де моя Gemahlin Дружина. дириґувала би по-європейськи видресируваною прислугою. Лакей приготував би стіл до вечері. Порцеляна, срібло, кришталь, свічки. Зер елеґант! Я на подвір’ї з синочком Олафом, якого би власне навчав верхової їзди. Довкола спокій, який переривається лише дзижчанням комарів. Далекий гуркіт совєтських моторів, що помпують воду на баштани...
— Як? Ви б залишили радянські двигуни на своїх полях?
— Так, бо їхні машини дуже практичні і витривалі. — Штрооп далі снує мрії. – Чути іржання табуна моїх породистих коней на близьких пасовиськах і українські народні пісні.
— Українські? — питаю. — То у вас не було б німецьких працівників, німецьких селян?
— Та ні, що ви! Робітниками в моєму маєтку були б упродовж кільканадцяти років тільки українці. Це сильні й слухняні працівники. Може, трохи брудні. Але їхні баби такі цицькаті! Знаєте, чому вони цицькаті? Бо постійно їдять соняшникові сємєчкі.
— Ви згадали про жінку й синочка. А де ж би в той час була донька, Рената?
— Рената? —
він хвилину розмірковує. — Вона б у той час подорожувала з чоловіком Європою. Ті деґенерати-французи однак мають чудові шовки, оксамити, сукні, моди, парфуми, вина і коньяки. Ну, і пречудову Рів’єру. Отож Рената часто їздила б туди на курорти і на закупи в паризьких крамницях.
— За чий кошт?

— За кошти чоловіка і частково за мої. Бо ж із такою землею мене стало би на все. Україна, герр Мочарський, це скарб. Ми б зробили з України землю, що спливає молоком і медом...
— ... а також кров’ю слов’ян, — просичав я зі злістю. Але швидко опанував себе і згладив ситуацію кількома нейтральними реченнями, а пізніше питаю:

— Чи великі були б ваші лицарські маєтки на Україні — після переможної для вас війни?
— Не найбільші, — відповідає він. — Від двох до чотирьох тисяч гектарів, залежно від бойових заслуг того, кого обдаровує Райх і NSDAP.
— Тобто Гіммлер.
— Так. Практично земельними угіддями, фабриками і копальнями на цілому сході Європи мало розпоряджатися відомство Гайнріха Гіммлера.

*

Одного дня ми дискутували на популяційні теми. Коли Штрооп зауважив, що слов’янські і східні люди плодючіші за німців, я запитав, чи Гіммлер не замислювався, що народжуваність росіян, білорусів і українців могла б загрожувати (після виграної Гітлером війни) німецькому пануванню.

— У розмовах і планах на цю тему в штабі райхсфюрера СС ми дискутували про небезпеку швидкого росту автохтонного народонаселення. На початковій фазі господарського освоєння України ця людність була б нам потрібна, особливо у зв’язку з інтенсифікацією сільського господарства і переробної промисловості. Але згодом, в міру механізації рільництва і промисловості, ми напевно мали б забагато українців. Існували різні концепції розв’язання проблеми. Я мав свій план, але про нього не буду вам розказувати.

Кілька разів я замислювався над таємничими проєктами Штроопа в царині зниження демографічного потенціалу України. Але окрім таких методів, як розстріли, мордування, переселення за Урал і голодомор, нічого не міг придумати. (Я, звісно, намагався міркувати в гітлерівській, тобто аморальній площині). За деякий час, у бесідах на інші теми, я принагідно відкрив і проєктований Штроопом метод «поетапного» ґеноциду.

Ми саме розмовляли якось про наркотизацію й алкоголізацію. Штрооп, як я вже згадував, був прихильником поміркованого вживання алкогольних напоїв. Він також мав свою думку про ступінь алкоголізації інших народів. Про французів говорив, що це країна «винних» алкоголіків, які від надмірного споживання вина страждають на національну хворобу — цироз печінки. Англосакси, згідно з ним, постійно заливаються віскі («Черчилль вічно був під газом»). «Поляки, росіяни, українці і скандинави – це поглиначі спиртóвих напоїв».

— Чому не дати українцям горілки, якщо вони так її прагнуть, – сказав він одного разу. — Також їм треба дозволити співати, бо співають вони справді гарно. Якщо б горілка, міцна горілка, була дешевою і її всюди можна було б купити, то українці були б нам вдячні за полегшення доступу до цієї насолоди.

Іншим разом, розказуючи про мільйонні наклади совєтських книжок і газет, Штрооп сказав до Шільке:

— Звичайно, друковану продукцію російською чи українською мовою ми обмежили б до нечисленних газет, пісенників, молитовників і розважальної літератури.

— Але в кожній українській чи російській хаті, — відповів Шільке, — віддавна зберігаються совєтські видання, дешево і великими накладами надруковані в Радянському Союзі. Домашні бібліотеки — інструмент самоосвіти окупованого нами населення України — підтримували і поглиблювали б їхню відрубність, а також патріотичні позиції.

— На це є вихід, — зауважив Штрооп. — Треба було б створити спеціальні монопольні крамниці, де о будь-якій порі й за низькою ціною продавали б міцні алкогольні напої, але лише в обмін на принесену книжкову й газетну макулатуру.

Я зрозумів, що мав на увазі Штрооп, коли згадував про німецькі проєкти антипопуляційної діяльності на теренах СРСР. Тільки в його голові міг народитися такий план, схвалений Гіммлером. Він полягав у тому, щоб український народ (та інші народи СРСР) спивався і вироджувався протягом двох-трьох поколінь. Такі ж наміри мав Гітлер і мафія СС щодо поляків; їх реалізація розпочалася в 1939 році, з початком окупації.

Душогуб Штрооп приготував би на одному вогні (якби це вдалося) дві страви. Допровадив би український народ до тотального алкоголізму, до психічного й біологічного виродження населення. Водночас за горілку Штрооп відбирав би сутність культурного багатства — друковане слово. Диявольський задум! Вони хотіли винищити «унтерменшів» «недолюдина», расово неповноцінна людина. Одна із найважли-віших категорій нацистської ідеології. кулею, таборами смерті, а в майбутньому — також алкоголем!

Фрагмент друкується за виданням: Казімєж Мочарський. Бесіди з катом; переклад з польської Олеся Герасима. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2009.

Редакція висловлює вдячність видавництву Книги – ХХІ за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також