Обкладинка книжки Леопольда Тирманда «Злий». Видавництво «Український письменник». Джерело: пресматеріали
Обкладинка книжки Леопольда Тирманда «Злий». Видавництво «Український письменник». Джерело: пресматеріали
14 вересня 2021

Злий

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Відомому польському письменнику, популяризатору джазу Леопольду Тирманду (1920–1985) найбільшу популярність приніс кримінальний роман «Злий», дія якого розгортається у Варшаві 50-х років. Публікуємо фрагмент бестселера.

Бачите, мої дорогі, велике місто завжди повне несподіванок, прихованих слідів. Коли я йшов у відпустку, у Варшаві починалась епопея Злого. Я не міг не зацікавитись нею. А решта — справа випадку. Я розповім вам зараз те, чого не знає навіть поручник Дзярський, — тут Йонаш Дробняк зніяковіло вклонився поручнику.

Потім запалив сигарету і заговорив: — Ви вже знаєте, що справжнє прізвище Філіпа Мериноса — Владислав Бухович, правда ж? І знаєте також, що він робив відразу після війни. Але вам невідомо, що було з ним до війни, під час війни та після невдалого замаху на Генрика Новака. Отож слухайте. Владислав Бухович був сином дрібного магістратського чиновничка, але фізичною будовою він вдався, мабуть, у матір, могутню, дебелу жінку, вищу від свого чоловіка майже на голову.

Були це тихі, чесні люди, які намагались виховати свого єдиного сина пристойною людиною і дати йому освіту. Спочатку у них були підстави радіти, бо Владек виявляв неабиякі здібності, наука давалась йому легко, вчився він добре.

Але разом із успіхами в навчанні Владек виробляв у собі своєрідну життєву філософію: вже тоді вбив він собі в голову, що чесний трудовий шлях — неймовірно довгий, важкий і надто повільно веде до щастя, якщо взагалі веде до нього. І ще в середній школі він дійшов до рішення, яке реалізовував згодом протягом усього свого життя. Все почалося з більярда з грибком і дешевого покеру, але незабаром Владек почав відвідувати похмурі, повні диму кав’яреньки на Злотій, Зєльній і Вєлькій, де збиралися професійні гравці в пірамідку і карамболь, шулери, скупники крадених речей, різні комбінатори й відомі злодюги. Швидко знайшлися жінки легкої поведінки. Бухович почав пити, не раз брав участь в пияцьких оргіях…

І от він несподівано кинув школу перед екзаменами на атестат зрілості; не сказавши на прощання жодного слова, кинув рідний дім. Не взявши з дому навіть запасних шкарпеток, Владек перейшов до однієї зі своїх коханок, яка мешкала на Шлізькій вулиці. Пані ця, старша від Владека років на п’ятнадцять, грубо кажучи, заклала основу його обізнаності з жінками. Проживши з нею місяців зо два, Бухович побив її й викинув із квартири, а ще через два місяці поставив управителькою невеличкого закладу, який обслуговувало кілька дівчат і який він устиг заснувати, скориставшись цінними вказівками колишньої подруги, поділивши з гідною подиву кмітливістю її дві кімнати на десять окремих кабін.

Через рік молодий, пристойний, елегантно одягнений Бухович став популярним у злочинницькому світі великої Варшави. На Желязній вулиці та в її околицях він був відомий як Владек Бугай, або Владек Ляля. Але йому мало було грошей. Він жадав чогось більшого, величнішого, слави, як то кажуть, у світовому масштабі.

В ньому прокинувся величезний, невідомий досі талант верховоди й організатора. Цілими днями він пролежував на тапчані в одній із кабін, гарячково щось обмірковував і мріяв. Ці розмірковування перервала війна. Звичайно, Владек Бухович уникнув мобілізації.

Під час облоги Варшави, рятуючись від бомбардувань, він зовсім випадково потрапив у Сєкєрки й залишився там. Не повернувся у центр міста. Знайшов свою обітовану землю.

Йонаш Дробняк на хвилину замовк. На нього невідривно дивилися очі слухачів, сповнені палкої цікавості.

— Сєкєрки ніколи не мали у Варшаві доброї слави, — вів далі Йонаш Дробняк, — ця околиця була заселена специфічною мішаниною дрібного міщанства і люмпенпролетаріату; її населення жило з професій, пов’язаних із фізичною працею і комбінаторством. Сезонні муляри і спеціалісти із квашення капусти мешкали там у малих напівсільських будиночках упереміш зі злодюжками та повіями; возії піску, рибалки, перевізники через Віслу жили по сусідству зі зломниками. Між кривими парканами рідко забудованих вуличок, на кругляках болотистих бруків, у темні ночі коїлися тут темні справи, але матері, жінки й сестри з Сєкєрок, чистячи картоплю чи пришиваючи ґудзики, рідко відривалися від своєї роботи, навіть коли чулися револьверні постріли чи крик розпачу людини, яку добивали ножами.

Як же Бухович міг вкоренитися в цьому замкненому середовищі? На це було кілька причин. По-перше, його організаційний талант. Саме в той час у Сєкєрках розвинувся великий промисел: тут нелегально гнали самогон. В умовах окупації це давало величезний зиск. Бухович дуже швидко зорієнтувався в цих необмежених можливостях, навів лад і впровадив організованість у дикі стосунки самогонників, що діяли на власну руку, конкуруючи один з одним; створив щось на зразок монополії, картелю, вплив якого поширився на ближчі райони — Чернякув, увесь нижній Мокотув, Садибу, Вілянув. Звичайно, початок був важкий. Сєкєрки лише згодом оцінили по-справжньому діяльність Буховича. Саме тоді у Владека Буховича без пам’яті закохалася жінка, яка майже правила Сєкєрками й яку скрізь прозивали Королевою Сєкєрок.

Звалась вона Анелею; була це дебела вродлива дівчина легкої поведінки; але владна й рішуча. Вона мала величезний вплив у своїй околиці. Коли Бухович прибув у Сєкєрки, Анелі перевалило за 30, і вона вже тричі була одружена; останнім її чоловіком був відомий своїм диким норовом і фізичною силою бандюга Ян Хаберек, засуджений ще перед війною на довічне ув’язнення.

Під час вересневого розгардіяшу Хаберек утік із в’язниці, відвідав на короткий час Сєкєрки, побив до непритомності Анелю з чисто дидактичних міркувань і, залишивши їй чимало грошей, добутих невідомо як, зник десь на років п’ять. Саме в цей час з’явився Бухович. Анеля закохалася в нього по вуха, але чим дужче кохала, тим дужче відштовхувала від себе. Вона вдала з себе холодну і неприступну, — як відомо з давнини, це один із найпевніших способів привернути до себе увагу жаданого мужчини. Але Бухович із проникливістю мудрого сутенера відразу оцінив ситуацію і збагнув, що Анеля зробить йому в тисячу разів більше послуг як спільниця, а тому налагодив з нею стосунки в плані злодійсько-грошових інтересів.

Був це надзвичайно хитрий крок; гроші Королеви Сєкєрок та її вплив були до послуг Буховича, водночас горда жінка, що не знала досі поразок, пломеніла в дикому тамованому коханні. Це тривало років зо два, протягом яких Бухович анітрохи не цікавився Анелею як жінкою. Дебела Королева Сєкєрок відкрила раптом предивний світ важких і складних почуттів; вона вперше зазнала любовної муки, потопала в солодких хвилях жаданого щастя. А Бухович тільки посміхався, перелічуючи кипи банкнот, що пливли до нього в кишеню завдяки цій спілці.

Одного вечора підпилий Бухович звернув увагу на безтямно закохану в нього жінку, але наступного ранку так віддубасив Королеву Сєкєрок, що вона тижнів зо два відлежувалась в лікарні. Повернулася вона звідти його слухняною невільницею і прив’язалась до нього на все життя з глухою упертістю тих простих і неспокійних сердець, які сліпо йдуть за своїми ідеалами, скоряючись всякій долі, при всяких умовах. Але Буховичу вона вже заважала.

Тепер він сам був божком Сєкєрок. Анеля втратила для нього значення як спільниця. Отож вона стала його служницею, була нею, доки його не заарештували.

Після війни, коли закінчилися золоті часи торгівлі самогоном, Сєкєрки дуже підупали. Тепер вони були занадто малі й тісні для Буховича. Він перебрався на Праґу. Що він там робив, нам відомо з розповідей Новака. Звичайно, Новак багато чого не знав. Не знав, наприклад, що Бухович цілими ночами мріяв. Його мучила предивна ненаситна жадоба влади, — він прагнув керувати, за всяку ціну диктувати свою волю.

Лежачи на брудному тапчані та раз у раз простягаючи руку до пляшки горілки, що стояла на підлозі, він цілими годинами міркував, як би взяти в залізні лабета, організувати й систематизувати злочинний світ Варшави. Він знав, що серед брудних румовищ столиці, з мільйонним колись населенням, блищить золота жила, яку мусить хтось вигребти з болота і сміття, взяти в руки. Бухович відчував у собі сили зробити це. Він снував неймовірні плани, обмірковував їх до найменших подробиць.

І нарешті трапився випадок, що наче осяяв усе, підказав, що саме слід зробити. В одному з празьких закутків, у огидній норі, серед запліснявілих запасів продуктової крамнички, де відвідувачі випивали, сидячи на мішках із цвілою крупою, Бухович зустрів Яна Хаберека. Той був уже тоді справжнім недолюдком, безнадійним алкоголіком; у нього було прострелене піднебіння; з горла вихоплювалося тільки хрипке невиразне белькотіння. Бухович дивився на Хаберека довго й загадково: в його голові зародився велетенський план, такий майстерний та сміливий, що перед ним блідли усі попередні комбінації. Він витяг Хаберека за волосся з нори, перевіз його до Рембертова, в надійне місце, і невдовзі сам безслідно зник із Праґи.

Через кілька місяців у Варшаві на вулиці Хмєльній відкрилася галантерейна крамниця. Власник її називався Філіпом Мериносом.

Був це високий, міцно збудований чоловік зі смаглявим м’ясистим лицем, темним волоссям і темними очима. Одягався вишукано, поводився делікатно, з підкресленою стриманістю післявоєнних варшавських бізнесменів. Незабаром він виявив себе досить здібним комерсантом. Справи його йшли успішно. Крамниця на Хмєльній поповнювала свої запаси з невеличкої фабрики на вулиці Пружній, що почала виробляти нейлонові сумки, пояси, галантерею. Незабаром Філіп Меринос буквально засипав Варшаву невеличкими сумочками власного виробництва, так званими косметками; майже кожна варшав’янка мріяла придбати собі таку, і Меринос у колах фахівців користувався великою славою; його називали королем сумочок. Він нажив на цьому великі гроші.

Скрізь ширилась слава про його фінансові успіхи; такі плітки, уміло розповсюджувані, швидше затемнюють, ніж прояснюють справу. І справи Філіпа Мериноса ще більше затемнилися, коли він зовсім несподівано перетворив своє підприємство на виробничий кооператив «Торбинка». Тоді казали, що Меринос надто поквапився, що він міг би ще спокійно попрацювати з хорошим зиском, замість задовольнятись зарплатою голови кооперативу.

Були це безглузді балачки: Філіп Меринос добре знав, що робить. Дурні, що ширили плітки, не знали, звичайно, що кооперативу «Торбинка» легше було провадити, з бухгалтерським обліком, мільйонний обіг, що здійснювався в його магазинах на вулиці Баґно, прокладати спеціальні телефонні лінії, розкопувати своїми силами дуже важливу ділянку навколо колишньої центральної телефонної станції й конструювати рухому стіну в підвалі, будувати схованки й штольні на невідремонтованім поверсі однієї з кам’яниць. Такий кооператив міг, не викликаючи ніяких підозрінь, провадити у своїй бухгалтерії рахунки так званого транспортного відділу, який насправді був окремим підприємством із мільйонним зиском. За цією фірмовою вивіскою приховувалась друга бухгалтерія кооперативу Філіпа Мериноса, де фігурували так звані відділи: відділ квитків, відділ вітамінів, відділ торгівлі цеглою, відділ екскурсій і відпочинку, відділ роздягання…

Йонаш Дробняк на хвилину замовк і запалив сигарету. Посміхнувся, побачивши цікаві погляди, спрямовані до нього звідусюди.

Стояла глибока тиша.

—Так, так… — закивав головою Йонаш Дробняк, — це була велика банда, організована з гідною подиву майстерністю. Основою для неї послужив детальний аналіз суспільних умов міста в той період. Це були роки, коли перед громадськістю Варшави, що підводилась із руїн, постала грізна проблема боротьби з хуліганством.

Владислав Бухович, тобто Філіп Меринос, відчув у хуліганстві ідеальний ґрунт для розвитку злочинності. І він влучив у самісіньку ціль. Пристосував злочинництво до вимог дня, осучаснив його, так би мовити, спираючись на вивчення нових суспільних умов. До війни ніхто не нажив би капіталу на підробці квитків на спортивні змагання, на шантажуванні вуличних продавців овочів.

Філіп Меринос бачив усе це і вводив у дію все нові відділи. На погано освітлених вулицях на початку відбудови буйно квітнули такі злочини, як роздягання запізнілих прохожих. Створений Мериносом «відділ роздягання» систематизував хаотичні взаємини в цьому прибутковому ділі: з того часу купи точно оціненої одежі заповнювали магазини кооперативу «Торбинка», і вигук: «Роздягайся, пане!», що не раз лунав у похмурих завулках зруйнованих вулиць, був швидше робочою формулою, ніж грізним вигуком грабіжника.

Відомо було, що на величезних просторах Мазурських озер, цієї чарівної місцевості, куди приїздили туристи та де проводило відпустку безліч людей, несло службу всього кільканадцять поліціянтів. Це створювало чудові перспективи для діяльності невеличкої групи сильних і обдарованих фантазією службовців «відділу екскурсій і відпочинку» кооперативу «Торбинка». Після кожної службової поїздки в цей район, де було повно байдарок, що снували поодинці, та закоханих пар, що шукали самотності на лоні природи, ця група поверталася до варшавської бази, навантажена сотнями фотоапаратів, годинників, різних коштовностей та грішми, здобутими за допомогою таких нескладних знарядь як шматок кабеля, залізна труба чи просто дерев’яна палиця.

Для того, щоб успішно розвивати своє підприємство і створювати все нові відділи, Філіпу Мериносу потрібні були дві речі: по-перше, процвітання хуліганства; по-друге, — символ, що був би пострахом, грозою, водночас незаперечним авторитетом для варшавських шахраїв і хуліганів. Так виник міф про громадянина Кудлатого. Уміло вигадана, обміркована до останніх подробиць чутка поширилась по Варшаві. Коли вона обросла вуличними сагами й легендами, настав час діяти.

Якось глупої ночі Меринос і Роберт Крушина привезли напівпритомного виродка Яна Хаберека з Рембертова у підвал на вулицю Баґно. Через кілька днів після цього сталася велика злодійська розправа в одному з бараків на Корольковій вулиці. Авторитет громадянина Кудлатого серед злочинців був уже такий сильний, що коли хтось із людей Мериноса запропонував передати громадянину Кудлатому засудженого за нелояльність злодія, всі з ентузіазмом пристали на це. Підсудного доставили вночі на вулицю Баґно, звідти труп його був вивезений перед світанком і кинутий на луках в околиці міста, за Західним вокзалом. Відтоді слава про громадянина Кудлатого стала справжнім культом. Таємнича безплотність цієї постаті збільшувала віру в її могутність, забобонно переростала в якусь надприродну силу.

Треба визнати, що Філіп Меринос геніально поставив цю криваву оперу. Хаберека в ролі Кудлатого не бачив ніхто, окрім приречених до страти та Роберта Крушини, який відчував перед ним невимовний жах. Людей, яких були винні Кудлатому, приймав сам Меринос, так щоб не бачив навіть Крушина. Так довго грав свою роль Меринос, що під кінець і сам уже не знав добре, хто з них громадянин Кудлатий, хто бандит і кат Хаберек, а хто Філіп Меринос, голова кооперативу «Торбинка».

Одне можна сказати напевне, Бухович, тобто Меринос, переживав найкращі дні свого життя: він самовладно керував злочинним світом Варшави, завдяки так майстерно створеній легенді. Він здійснив свої давні мрії про могутність і вдовольнив свою жадобу до таємничої, лихої слави. Гроші та матеріальні здобутки були для Буховича засобом, а не метою, — за мету його стало здійснення безмежного жадання піднестися над людьми свого середовища, жадання, яке точило його з ранньої молодості. І от коли Філіп Меринос досяг вершин слави й могутності, на обрії з’явився Генрик Новак під прізвиськом Злий.

Фрагмент друкується за виданням: Леопольд Тирманд. Злий; третє видання, доповнене; переклад з польської Геннадія Андрощука. — Київ: Український письменник, 2020.

Редакція висловлює вдячність видавництву Український письменник за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також