У житті кожного, хто любить читати, з’являються книжки, які запам’ятовуються на роки, десятиріччя, до яких повертаєшся, з яких черпаєш натхнення. Такі книжки — як справжні товариші, відразу й не збагнеш, що будеш згадувати про них, чекати на їхню допомогу. І це не миттєве захоплення текстом, який так сильно хочеться прочитати, з такою пристрастю, що не спиш ночами, а потім, коли дізнаєшся про фінал, забуваєш прочитане з емоційністю молодика, який плутає пристрасть із закоханістю.
Але в цьому водорозділі є особлива категорія книжок — які змінюють тебе і твій життєвий шлях. Книжок, які дають змогу інакше поглянути на пройдене й окреслити плани на майбутнє. І от таких книжок уже зовсім мало. Ба більше, з такою книжкою ти можеш так ніколи і не зустрітися в житті, як можна ніколи не зустрітися зі справжнім коханням.
Мені щастило і з коханням, і з книжками. І коли я згадую про особливі книжки, майже першими називаю щоденники Вітольда Ґомбровича. Книга, яка дала змогу подивитися на себе вже не як на журналіста й репортера, а як на публіциста. Книга, яка продемонструвала, якою може бути інтимна інтонація у спілкуванні із читачем — так, щоб ти ніби залишався наодинці з самим собою і водночас міг цей текст опублікувати, а не заховати в шухляду письмового столу чи нетрі комп’ютера. Книга, яка допомогла не боятися такого щирого діалогу. Книга, яка нагадала, що потрібно постійно розвиватися — інакше прийде день, коли ти виявишся нікому не цікавим.
Я ніколи не приховував своєї вдячності Ґомбровичу. Сама ідея почати власну щоденникову рубрику з’явилася, коли я читав есеї польського письменника. Це була щаслива знахідка. Я підшукував книжки для довгого перебування у Північній Македонії, на березі Охридського озера. І ось побачив у книгарні щойно перекладений тритомник — він захопив мене з першої ж сторінки, і я вирішив, що цих трьох томів мені точно вистачить на час відпустки. І я не просто не помилився. Не просто знайшов друга. Я знайшов шлях.
Я зрозумів, що винищення української публіцистики у совєтські часи просто вбило цю інтимну інтонацію, вміння розмовляти з читачем й не приховувати власних думок і емоцій, не боятися нерозуміння, не боятися помилок. З Охриду я повернувся іншою людиною. Так почали народжуватися тексти, які згодом ввійшли в книжку «Богородиця у синагозі». Так я почав розбиратися у публіцистичний традиції, що розвивалася на шпальтах паризької «Культури». І на зустрічах із читачами завжди повторюю, що можу присвятити першу книжку Вітольду Ґомбровичу, другу Юліюшу Мєрошевському, а третю — Ґуставу Герлінґу-Ґрудзінському. Це різні публіцисти, різні стилі, різне відчуття місії, але й мої книжки різні, і я змінювався з часом, і нові діалоги з новими текстами і письменниками проливали мені інше світло на підхід до роботи і розмови з читацькою аудиторією. Але саме Ґомбрович — досвід, на який я завжди спираюся, коли починаю відверту розмову.
І от що цікаво — після цього першого знайомства я, звичайно, зацікавився й прозаїком Вітольдом Ґомбровичем. І прочитав його неймовірні романи, які абсолютно змінили моє враження навіть не про польську, а про європейську літературу. Виявляється, можна так писати: перевернути світ догори ногами і він залишиться світом. Але в романах Ґомбрович залишався для мене чужим. Талановитим, іронічним, непередбачуваним, може, навіть великим — але чужим. Своїм він був для мене тільки у щоденниках, які з’являлися на шпальтах «Культури» і завжди ретельно обговорювалися у листуванні з Редактором.
Я зрозумів, зрештою, що Ґомбрович привів мене не до Ґомбровича. Він провів мене до Ґєдройця. І у підсумку — до самого себе.
