Бартломєй Ґайос: Поляки — народ емігрантів?
Маґдалена Внук: Історія Польщі останніх двохсот років — це історія поневірянь: еміграція після Листопадового (1830–1831) і Січневого (1863) повстань , мандри «в пошуках хліба» на початку ХХ століття до Північної та Південної Америк, потім так звана березнева еміграція, що була результатом антисемітської кампанії , розгорнутої владою Польської Народної Республіки 1968 року, згодом 80-ті роки і, нарешті, остання велика хвиля, пов’язана зі вступом Польщі до Європейського Союзу 2004 року , коли країну покинуло близько двох мільйонів людей. Еміграція загалом притаманна Польщі та полякам. Достатньо поглянути на список шкільної літератури: Адам Міцкевич , Юліуш Словацький , Генрик Сенкевич , Вітольд Ґомбрович , Чеслав Мілош — усі вони були емігрантами.
БҐ: Скільки людей виїхало з Польщі у 80-х роках?
МВ: Довше ніж на рік за всі 80-ті виїхало близько 1 мільйона 300 тисяч людей. У загальне число входять теж поляки , які перебували на Заході в момент введення воєнного стану і не повернулися додому — до 150 тисяч. Члени «Солідарності» та їхні родини , які виїхали в той період, — це ще близько п’яти тисяч. Найбільше людей — близько мільйона — емігрувало вже після скасування воєнного стану 1984 року.
БҐ: У своїй книзі ви пишете про поляків , які виїхали з Польщі в Європу в 80-х роках ХХ століття і живуть там досі. Чи вважають вони себе емігрантами?
МВ: Майже ніхто з 53 опитаних мною людей не вжив цього слова. Сьогодні вони не називають себе емігрантами , бо батьківщина на відстані витягнутої руки — у смартфоні. Але 40 років тому вони, безсумнівно, почувалися емігрантами. Згадуючи свій від’їзд, вони переповідали про життя Міцкевича в еміграції. Також часто згадували новелу Сенкевича «Ліхтарник на маяку», в якій розповідається про поляка, що емігрував після повстання 1830-1831 років і не міг впоратися з тугою за батьківщиною.
БҐ: Які країни були для них найбільш привабливими?
МВ: Австралія , Сполучені Штати, Канада й Південно-Африканська Республіка. У той час про ПАР ходили легенди як про емігрантський рай. Говорили, що ті, хто туди потрапляв, отримували роботу, дім і прислугу.
БҐ: Чому ваші співрозмовники вибрали Австрію , Швецію й Італію?
МВ: Зазвичай вони розглядали ці країни як тимчасову зупинку на своєму шляху за океан. Тому еміграція до Австрії , Швеції та Італії — виняток у порівнянні з поїздками до ФРН (туди виїхало найбільше поляків), Франції та Великобританії. У ці країни люди зазвичай виїжджали з переконанням, що вони залишаться закордоном назавжди.
Австрія тоді приймала біженців , щоб потім відправляти їх далі — в Австралію, Канаду або Сполучені Штати. У середині 80-х років ходили чутки, що до Канади так само легко дістатися з Італії, і це почало притягувати людей туди. Про Швецію було відомо найменше.
БГ: Проте саме в цій країні залишилося найбільше поляків. Чому?
МВ: Причина в місцевій імміграційній політиці: біженець отримував там квартиру та невеликі «кишенькові гроші» на найважливіші витрати. Крім того , держава фінансувала уроки шведської мови. Усе це привело до того, що із трьох згаданих країн тут було найлегше знайти оплачувану роботу.
БҐ: Чому люди вирішували виїхати з Польщі?
МВ: Прихильників «Солідарності» , людей, які через воєнний стан були змушені залишатися за межами Польщі, та економічних емігрантів об’єднувало одне переконання: Захід був для них запорукою кращого життя та здійснення мрій. Мої співрозмовники дуже часто виражали свої емоції вдаючись до кольористичних образів: ПНР для них була сірою, а Захід — різнобарвним. Вони вважали Польщу країною без надії, де нічого позитивного вже не відбудеться.
БҐ: Пропаганда ПНР представляла так звані капіталістичні країни як загнилі , сповнені соціальної нерівності та расизму. Це відлякувало людей?
МВ: З одного боку , створювався образ Заходу, де люди бідують, сидять без роботи, а у нас, мовляв, усі працюють, тому туди не треба пхатися. З іншого боку, були журнали для молоді, в яких розповідали про підлітків з-за залізної завіси, про їхній одяг, музику. Також важливим джерелом інформації були ті, хто бував на Заході — з 60-х років їх ставало все більше. У результаті ефективність пропаганди знижувалася: люди чудово знали, що влада бреше.
БҐ: Що пропонував Захід?
МВ: Нормальне життя. Люди самі могли вибрати собі роботу , отримати за неї гроші, а потім витратити їх у магазині. Деякі молоді поляки, з якими я спілкувалася, не були в скрутному фінансовому становищі в ПНР, але на зароблені гроші не могли нічого купити.
Еміграція стала втечею від абсурдності системи. Таким абсурдом для людей було , наприклад, те, що після навчання у виші їх розподіляли «зверху» в якесь містечко десь у глибокій провінції, куди вони зовсім не хотіли їхати.
БҐ: Якою була формальна процедура виїзду на Захід?
МВ: Найважче було отримати закордонний паспорт. Людина мусила подати документи і чекати , потім або приходила відмова, або видавали паспорт — це була лотерея. Для поїздки у західні країни також була потрібна віза, хоча саме наприкінці 70-х років Австрія та Швеція скасували візовий режим. Через такі формальні труднощі багато людей зважувалося виїхати нелегально.
Бувало , що втікачі користувалися фальшивими або чужими паспортами. Один із чоловіків, з ким я розмовляла, таким чином добирався поромом до Швеції. У нього був американський паспорт і мотоцикл Harley Davidson — цього виявилося достатньо, щоб переконати прикордонників.
Люди також викрадали літаки. Одна з найвідоміших історій того часу пов’язана з капітаном Чеславом Кудлеком: 1982 року він мав пілотувати рейс Варшава — Вроцлав , а замість цього приземлився в Західному Берліні, в аеропорту Темпельгоф. На борту літака була його родина — вони все ретельно спланували заздалегідь. Після цього в Польщі з’явився жарт: що означає абревіатура LOT – назва польського державного перевізника? Landing on Tempelhof, (посадка у Темпельгоф).
Пілот Чеслав Кудлек , який викрав пасажирський літак. Джерело: документальний фільм «Велика втеча. Рейс 747»БҐ: Якими були перші враження емігрантів?
МВ: Багато людей передусім згадують своє захоплення тим , що життя стало яскравим і класним. Через деякий час з’явилася туга за батьківщиною та сім’єю. У 80-х роках зв’язок із родичами, які залишилися в країні, був дуже ускладнений. Тоді дзвінок до Польщі вимагав величезної логістичної операції: потрібно було встановити час, щоб хтось із рідних був біля телефону на пошті, а самому чекати біля телефонної будки.
Багато людей згадували недобрим словом процедуру оформлення тимчасового проживання в Австрії: натовпи в центрах для біженців , фотографування, ніби ти ув’язнений, відчуття підвішеності та кілька місяців очікування на документи.
БҐ: Як у той час сприймали поляків австрійці , шведи та італійці?
МВ: Найбільший вплив на імідж поляків мала «Солідарність». До емігрантів зазвичай ставилися як до тих , хто у власній країні чинив опір комуністичній системі та СРСР. Лише згодом почали з’являтися стереотипи, які переважно мають позанаціональний характер: економічні емігранти забирають роботу в місцевих мешканців, не вчать мови, п’ють і тиняються вулицями. В Італії замість позитивного образу поляка-жертви репресій незабаром прийшов образ поляка-п’яниці.
БҐ: Наскільки правдивим був цей образ?
МВ: У порівнянні з Австрією та Швецією Італія пропонувала емігрантам найменшу соціальну допомогу. Наприкінці 80-х років цю допомогу ще більше скоротили , і центри для біженців почали закриватися. Дехто з поляків, опинившись в Італії (це були в основному робітники та їхні дружини, що опікувалися дітьми), не змогли впоратися з такою важкою ситуацією й починали пити.
БГ: Чи польські емігранти стикалися з дискримінацією?
МВ: Мої співрозмовники з Австрії та Швеції дуже вдячні цим країнам і переконані , що польським мігрантом не пасує говорити про дискримінацію. Дехто мимохідь згадував ситуації, коли хтось не отримав роботи, бо не знав мови. Але вони не сприймали цього як дискримінацію — навпаки, для багатьох це стало мотивацією, щоб почати серйозно її вивчати.
БҐ: Від кого поляки могли сподіватися допомоги?
МВ: Велику роль відігравала Церква. Окрім того , декому дуже допомогли інші поляки, наприклад, післявоєнні емігранти. Це суперечило усталеному стереотипу, ніби в еміграції ніхто тебе так не обдурить, як свої.
БҐ: Чи серед польських емігрантів траплялися конфлікти?
МВ: Звичайно. Були конфлікти між поколіннями , між представниками різних хвиль еміграції. Післявоєнні емігранти сприймали тих, що прибули у 80-х роках, як вискочок, яких цікавить лише матеріальна вигода. Вони вважали, що в еміграції потрібно передусім боротися за благо власної країни, а не заробляти гроші.
БҐ: Після падіння комуністичної системи в Польщі 1989 року поляки почали повертатися на батьківщину?
МВ: Кількість тих , хто повернувся, невелика — максимум кілька десятків тисяч людей. Вирішальним був прагматизм: люди, які виїхали 1981 року, за вісім років уже встигли влаштувати своє життя. Повернення на Батьківщину для них означало б необхідність починати все спочатку. З іншого боку, ті, хто емігрував 1987 року чи пізніше, боялися, що їхнє повернення сприймуть як поразку.
БҐ: Через 15 років Польща вступила до Євросоюзу. Чи це щось змінило у ситуації мігрантів?
МВ: З’явилося відчуття , що ми «великою мірою у себе вдома». Тепер Польща — повноправний член спільноти, і більше немає чого соромитися. Крім того, відбулася велика психологічна зміна: відкриття кордонів породжує відчуття, що Батьківщина стала ще ближча. Але коли я запитувала, як часто емігранти їздять до Польщі, мені зазвичай відповідали, що не надто часто — раз на рік-два. Але можливість поїхати є завжди.
БҐ: Ким сьогодні почуваються ці люди?
МВ: Більшість із них відчуває , що, окрім польської ідентичності, у них з’явилася ще одна: австрійська, шведська чи італійська. Подвійній ідентичності сприяє уявлення про себе як про європейця та переконання, що між цими елементами немає суперечностей, що не обов’язково потрібно вибирати щось одне. Я — поляк, але я знаю австрійську культуру, беру в ній участь, маю друзів-австрійців. Європа все поєднує в собі.
Переклала Ірена Шевченко
