Більшість свого часу в Польщі я проводжу в замку XVI століття у Войновіцах: через пандемію я єдиний тут постійний гість і навіть маю ключі від споруди. Хочеш того чи ні, але така ситуація вже сама по собі показова і контрастна: холодна камера вузького підвалу «МГБ» так званої ДНР — та просторий замок у твоєму розпорядженні. Ось цеглинки того абсурду, про який давно написано і без мене. Вчора навіть запитував про це у Вроцлаві в єпископа УГКЦ — чи має Бог почуття гумору?

Загалом же в Польщі в людей зовсім інший порядок денний, аніж в Україні, — і не тільки через війну. Сподіваюсь, ми теж колись житимемо проблемами, які зараз актуальні для поляків і хвилюють Європу — екологія, сортування сміття та ін.

* * *

Одним із маркерів суспільного розвитку для мене є те, що відбувається на цвинтарях. Так вийшло, що з самого дитинства я бачив картину: сотні людей на величезному донецькому кладовищі у поминальні дні, розкладені огірки, яйця, котлети, змокрілий від спеки сир, горілка на совєтських металевих гробничках із червоними зірками та пофарбованими «серебрянкою» поржавілими загорожами, сміх, анекдоти вже сп’янілої публіки, розмови про все на світі, тільки не про покійного. І все це — на тлі величезних териконів, які чи то потроху з’їдали цвинтар, невпинно насуваючись на нього, чи то самі могили відходили в руду гору, яка колись давала всім тут роботу та, власне, життя.

Коли я мешкав у Празі, майже щодня проходив повз місцевий цвинтар із фамільними склепами й неймовірними скульптурами Діви Марії та Христа — справжні витвори мистецтва. Тут неможливо навіть уявити якісь котлети чи огірки. Скромні букети квітів — так. Цивілізаційна межа між російським Сходом та Заходом проходила для мене, зокрема, повз ці склепи.

У Войновіцах під Вроцлавом, де я зараз мешкаю, теж є кладовище. Єдина щоденна подія в цьому селищі — запалення десяток лампадок на цвинтарі. Вечорами хтось приходить і запалює свічки навіть на могилах середини минулого століття — які, до речі, виглядають так само охайно та чисто, як і нові поховання. І відбувається це практично непомітно, поза інформаційними штормами фейсбуку й теленовин. Я б навіть сказав, що цвинтар віддає певним теплом, якщо таке слово взагалі доречне до місць поховання.

Не знаю, з якими думками живе людина, яка по кілька годин щоденно витрачає на запалення, але мені здається, що поляки в цьому селищі бережуть щось важливіше за пам’ять про рідних чи просто минувшину. Я б навіть сказав, що в цих лампадках палає світло й нових поколінь.

* * *

Днями відвідав енергетично найпотужніше, як на мене, місце Варшави. За невисокими будинками, у глибині двориків скромно стоять залишки муру єврейського ґетто.

Ще на підході, в проході між будинками на іншій стіні видніється напис: «Зона вільна від ненависті». А вже потім впадає у вічі сам мур. Посеред відбудованої Варшави та вже відкритих після карантину літніх кав’ярень він наче з картин Далі: відносно недавно по той бік ще стояли люди й бачили, як їх замуровують, цеглина за цеглиною, у цей самий сюрреалізм. А тепер тут лежать квіти, просто на мур виходять вікна звичайних квартир, де, можливо, мирно готують вечерю.

Залишки муру Варшавського ґетто. Джерело: особистий архів Станіслава Асєєва

Залишки муру — своєрідний Символ Віри, тільки без слів — одні сенси. І квіти, які колись понесуть і до руїн російських концтаборів.

* * *

Підсумовуючи місяць перебування у Польщі на стипендії, хотів би згадати про речі, які годі побачити в музеях. В тій самій місцині, де люди щовечора запалюють лампадки на кладовищі, напередодні дня Конституції майже на кожному будинку майорів польський прапор. Я спеціально велосипедом проїхався кількома селищами — там теж розвівалися біло-червоні прапори. Навіть коли я виїхав із глухого лісу стежкою на якийсь одинокий будинок — і там господар вивісив прапор, який, окрім нього, не бачив ніхто. Відсутність державних символів тут вважається поганим тоном.

У Варшаві дуже популярні велосипеди — весь центр у спеціальних доріжках. Якось я був приємно вражений, коли з десяток роверистів просто завмерли посеред вулиці, аби я зробив буквально два кроки через їхній трек у пішохідну зону — такий собі затор із ввічливих велосипедистів.

Ну і добив електрик, який зранку прийшов щось перевірити в квартирі, й на моє «Вибачте, я погано розумію польську» відповів: «Sorry, can I speak to you in English?»

Я часто задумуюсь, чому полякам вдалося. Адже ні прапор посеред лісу, ні лампадки, ні електрик не регламентуються політикою. Але це інша свідомість, яка подолала соціалістичне минуле і не ліпить із нього бога для нових поколінь (поляки, до речі, були вражені, коли я їм перерахував назви деяких донецьких вулиць — Лєніна, Фрунзе, Дзержинського, Абакумова тощо).

І ще з позитивних речей — домовилися з Колегіумом Східної Європи імені Яна Новака-Єзьоранського про переклад та видання «Світлого Шляху» у Польщі. Тож про «ізоляцію» скоро дізнається і польський читач.