У міжвоєнний період кілька європейських держав уклали двосторонні пакти про ненапад. Майже всі договори (крім одного) відповідали своїй назві, позаяк сприяли стабілізації міжнародних відносин та віддаляли привид війни
1932 року Польща й Радянський Союз підписали пакт про ненапад. Аналогічний договір — Декларацію про незастосування сили — Польща уклала з Німеччиною 26 січня 1934 року. Жодна з цих угод, на відміну від пакту Молотова — Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, не мала додаткових секретних протоколів.
Історична пропаганда путінської Росії віддавна подає польсько-німецьку угоду про ненапад як змову Пілсудського з Гітлером, яку порівнюють із пактом Молотова — Ріббентропа. Це абсурдне порівняння.
Підписавши з Німеччиною декларацію про ненапад, Польща продемонструвала, що зацікавлена в стабілізації своїх західних кордонів. Ба більше, це був прояв бажання покращити відносини з обома державами: спочатку 1932 року — зі СРСР (ніколи ще взаємини між Польщею та СРСР не були такими добрими, як після підписання пакту про ненапад), а потім, 1934 року — з райхом. Договір 1934 року був початком розрядження напруги на осі Варшава–Берлін.
Пакт Молотова — Ріббентропа, навпаки, розв’язав Гітлеру руки, щоб почати Другу світову війну, й розділив Східну Європу між двома хижацькими наддержавами, внаслідок чого СРСР напав на Польщу й Фінляндію; Литва, Латвія та Естонія втратили незалежність, а Румунія прийняла ультиматум щодо Бессарабії та Північної Буковини.
Для світової спільноти польсько-німецький договір 1934 року був такою ж великою несподіванкою, як і звістка про те, що 22 серпня 1939 року гітлерівський міністр летить у Москву, щоб у Кремлі підписати пакт про ненапад із комуністичною державою, яка багато років була об’єктом нападок ґеббельської пропаганди. Однак на цьому їхня схожість закінчується.
Неважко здогадатися, якими мотивами керувався Гітлер 1933 року. Із суто тактичних міркувань він вибудовував образ політика, який прагне миру й тільки вимагає рівних прав для Німеччини, з якою 1919 року «несправедливо повелися» країни-переможниці, змусивши підписати «принизливий» Версальський договір. Унормовуючи відносини з Польщею, Гітлер хотів продемонструвати світові: навіть у такому болючому для райха питанні він намагається знайти мирне рішення. Він хотів виграти час, потрібний для зміцнення режиму й переозброєння німецької армії.
Однак невдовзі Гітлер прийшов до висновку, що через договір про ненапад із Польщею можна її в ролі союзника райха залучити до запланованої війни з СРСР.
Проте коли у Варшаві на початку 1935 року Герман Ґерінґ запропонував Юзефу Пілсудському військову співпрацю проти Радянського Союзу, польський маршал навіть не хотів про це розмовляти. Як писав сам Ґерінґ, Пілсудський відрізав:
«… Польща має тисячі кілометрів спільного кордону з Росією, й ми хочемо миру».
У подальші роки німецька сторона неодноразово висувала схожі пропозиції (зокрема, приєднання до антикомінтернівського пакту), проте вони натикалися або на байдужість, або на пряму відмову.
У циркулярі, розісланому 9 листопада 1937 року по польських дипломатичних представництвах, міністр іноземних справ Юзеф Бек наголошував, що Польща не може приєднатися до антикомінтернівського пакту «…через своє особливе становище, а саме — сусідство з СРСР, а також принципове неприйняття блоків». Через три дні ці ж слова було повторено в повідомленні Польської політичної агенції, наближеної до уряду, і додано: «Необхідність підтримати політику рівноваги між двома сусідніми країнами не дозволяє Польщі приєднатися» до антикомінтернівського пакту.
У кінцевому підсумку відмова призвела до того, що 1939 року Гітлер вирішив почати свою довгоочікувану (і вже анонсовану в Mein Kampf) війну — нападом на Польщу.
Звісно, у контексті нападок путінської пропаганди нас більше цікавлять мотиви, якими керувався Пілсудський 1933 року, коли приймав рішення підписати з Німеччиною договір про ненапад. Міжнародне становище Польщі на початку 30-х років було надзвичайно складним. Польська стратегія безпеки спиралася на альянс із Францією, укладений 1921 року. Однак Париж із самого початку ставився до свого польського союзника як до васала.
На Локарнській конференції 1925 року, тобто ще до приходу Гітлера до влади, Франція погодилася з тим, що Німеччина гарантує незмінність лише своїх західних кордонів. Те, що Німеччина відмовилася від таких гарантій щодо східних кордонів, а також послаблення й розмитість положень нового союзного договору між Польщею і Францією стали для Варшави потрясінням. Пізніше маршал Юзеф Пілсудський із притаманною йому прямотою прокоментував конференцію в Локарно: «Кожен пристойний поляк плюється, коли чує це слово».
Ба більше, ревізіонізм зовнішньої пропаганди Веймарської республіки й міркування, що польсько-німецький кордон був встановлений ціною інтересів німецької сторони, знаходили у Франції дедалі більший відгук. Після 1925 року франко-німецькі відносини процвітали, а економічна війна, яку Веймарська республіка вела проти Польщі з року в рік посилювалася.
Через кілька тижнів після приходу Гітлера до влади (30 січня 1933 року) загострилася криза відносин між Польщею та німецькою владою вільного міста Данциґ (Ґданськ), яка намагалася обмежити польські повноваження. Під тиском Варшави влада Данциґа відмовилася від своїх намірів. Тоді ж (березень 1933 року) Муссоліні висунув проєкт «Пакту чотирьох»: спільного правління (директорії) наддержав (Франції, Великобританії, Німеччини й Італії). Адже вони могли б «запропонувати» іншим державам переглянути міжнародні домовленості, подальше виконання яких «становило б загрозу миру в Європі». Для Варшави це був тривожний сигнал, адже найбільш спірним у Європі залишався польсько-німецький кордон, і саме він міг стати об’єктом зацікавлення учасників пакту.
Франція хутко розпочала інтенсивні переговори щодо проєкту Муссоліні, які вкотре доводили Варшаві: Париж нехтує життєво важливими інтересами свого польського союзника. Завдяки рішучим діям польської дипломатії «Пакт чотирьох» затвердили в липні 1933 року вже не в такій ультимативній формі, як спершу планувалося. Проте позиція Франції вкотре підтвердила польські побоювання.
У ситуації, коли не доводилось розраховувати на допомогу французького союзника, польська сторона з радістю прийняла гарантії миру від канцлера Гітлера, висловлені в розмові з послом Польської Республіки на початку травня 1933 року. Коли ж Німеччина в жовтні вийшла з Ліги Націй, Польща запропонувала райху укласти договір про ненапад, а 26 січня наступного року цей документ було підписано.
Пілсудський не вірив, що зміни у відносинах із Берліном будуть постійними: «Комендант вважає, що добрі стосунки між Польщею та Німеччиною потривають, либонь, ще чотири роки (…) Проте він не може поручитися за дальше майбутнє», — записав слова Пілсудського один із учасників наради в березні 1934 року. Проте тоді з міжнародної арени зникло питання перегляду польських західних кордонів, припинилися нападки німецької преси на Польщу, закінчилася також польсько-німецька економічна війна.
Приїзд міністра Ґеббельса в червні 1934 року розпочав серію візитів високопоставлених гітлерівських чиновників у Польщу, а польських — у Німеччину. В лютому 1934 року міністр Бек також відвідав Москву, однак невдовзі польсько-совєтські відносини погіршилися. Особливо вони зіпсувалися після того, як Польща не погодилася на реалізацію проєкту так званого Східного пакту, який передбачав допомогу Польщі з боку СРСР у разі нападу Німеччини: Варшава боялася совєтської допомоги не менше ніж німецького нападу.
Якщо ж враховувати ще й політику Франції та Великобританії, яка набула відверто пронімецького характеру, то нормалізація відносин із Берліном була для Польщі першочерговою проблемою
Що б ми зараз робили (…), якби не мали польсько-німецької декларації про ненапад? Адже на лондонських переговорах нас продали б за 2 фунти і 13 шилінгів.
Ці слова міністр Бек сказав своїм колегам у лютому 1935 року після чергового франко-британського узгодження політики щодо Гітлера. А дещо раніше Бек заявив прем’єрові Франції:
Політика Варшави не може бути залежною ні від Москви, ні від Берліна.
Уже 1934 року в західній пресі почали з’являтися чутки, що Польщу й Німеччину пов’язує таємна угода. У лютому 1934 року про це написав британський New Statesman, який симпатизував СРСР, а через кілька місяців повторив тижневик The Week, який підозрювався в контактах із совєтським посольством.
У розмові з польським дипломатом впливова у Франції прорадянська журналістка Женев’єва Табуї повідомила, що в деяких паризьких колах таємна польсько-німецька угода вважається доконаним фактом. На її думку, нова війна на континенті «почнеться зі спільного польсько-німецького нападу на СРСР». Чутки, наче польсько-німецька угода про ненапад має таємний протокол, скерований проти СРСР, кружляли в міжнародній пресі. Саме ці журналістські плітки вже понад десять років згадуються в сучасних російських ЗМІ: буцімто це неспростовний доказ того, що польсько-німецький договір про ненапад 1934 року мав такий самий агресивний характер, що й пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року.
Сумлінний дослідник зовнішньої польської політики 30-х років жодним чином її не виправдовуватиме, особливо з огляду на сумнівні дії Польщі під час чехословацької кризи 1938 року. Возвеличення чи виправдання політики за будь-яку ціну суперечить етиці історика. Проте й вбачати в польсько-німецькому договорі про ненапад 1934 року щось більше ніж у ньому написано — вияв невігластва або злої волі.
Переклала Оксана Горошко
