Зоряна Вареня: Польські політики одностайно відкидають можливість відправки військових до України, хоча Польща має чималий досвід участі в міжнародних контингентах. Як ви ставитеся до такої категоричності?
Роман Полько: Виключати таку можливість, навіть не знаючи, яким саме буде формат місії у майбутньому, — повний абсурд. Національний інтерес Польщі — аби Україна продовжувала чинити опір і в майбутньому мала надійний захист, зокрема завдяки присутності миротворчих сил.
При цьому важливо розуміти: розміщення контингенту на українській території зовсім не означає вступу Польщі у війну з Росією. Йдеться про перебування військ в Україні виключно після досягнення мирних домовленостей. У такому разі Варшава разом з іншими союзниками змогла б долучитися до міжнародної місії. У ній могли б брати участь військовослужбовці не лише країн НАТО, а й, скажімо, Китаю.
Досвід показує, що угода з росіянами без реальної військової сили не варта й паперу, на якому вона написана, тож будь-який майбутній договір України з Росією повинен передбачати чіткі гарантії, щоб не стати черговим Будапештським меморандумом чи Мінськими домовленостями.
Миротворчі сили мали б стежити за дотриманням угоди й контролювати зону розмежування, щоб домовленості й справді були реальним інструментом миру, а не працювали на користь РФ.
Насправді у нинішній позиції міністра оборони Польщі Владислава Косіняка-Камиша простежується суперечність. З одного боку, як політик він публічно заявляє про неможливість перебування польських військових в Україні. З іншого — сам сприяє налагодженню контактів між арміями й обміну досвідом, зокрема у протидії дронам.
Як на мене, не використовувати можливість вчитися безпосередньо в умовах сучасної війни в регіоні — безглуздя. Адже важко перейняти унікальний досвід бойових дій, якщо ми апріорі відкидаємо власну присутність там. Крім того, польські спецпризначенці, зокрема бійці GROM, уже були в Україні.
ЗВ: Чим саме вони займались?
РП: Забезпечували безпеку польських та європейських політиків під час їхніх візитів до Києва на початку повномасштабної війни. І попри те, що це епізодична присутність із суто захисною функцією, вона встала фактом нашого часткового залучення.
ЗВ: Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вважає, що Альянсу знадобилося б лише шість тижнів, аби зробити з російськими нафтопереробними заводами те, що українцям вдалося за пів року. В Україні це висловлювання сприйняли досить скептично.
РП: Ця заява була відповіддю фаталістам, які стверджують, ніби ми програли б війну за два дні, бо польська армія не готова, а Європа слабка — саме такі наративи нам намагається нав’язати Росія, і їх необхідно спростовувати.
Людський потенціал Європи втричі більший за російський, а європейська стратегічна авіація — навіть без залучення США — має двократну перевагу над РФ. Тобто у нас справді є спроможності, яких у росіян немає. Саме тому Кремлю залишається лише вдаватися до залякувань, особливо зараз, коли Україна вже п’ятий рік ефективно протистоїть агресії та значно виснажує бойовий потенціал РФ.
Якщо ж Росія все-таки наважиться напасти на Європу, ми маємо всі можливості завдати серйозного удару у відповідь. Це призведе до катастрофічних наслідків для російської сторони — зокрема для її й без того виснаженої економіки.
Саме тому стратегія НАТО та, зокрема Польщі не обмежується лише підготовкою до оборони. Спостерігаючи за подіями на російсько-українському фронті, ми бачимо: важливо не тільки захищатися, а й атакувати противника. Путін відчутно ослаблений тим, що Україна перехопила ініціативу.
ЗВ: Російські дрони вже неодноразово порушували повітряний простір Польщі та інших країн НАТО, зокрема Литви, проте чіткої відповіді з боку Альянсу так і не було.
РП: Очевидно, що певні межі вже перетнуто. НАТО мусить реагувати так, щоб Росія чітко зрозуміла: жодні провокації не залишаться безкарними — ані вербування так званих одноразових диверсантів для підпалів та підривів залізниць, ані активність у кіберпросторі, де за певних умов також може бути застосована п’ята стаття.
Проблема полягає в тому, що Альянсу досі важко підібрати інструмент для цієї відповіді. Росія діє за «доктриною Ґєрасимова»: гібридними методами вона роками веде підпорогову війну та поступово посилює тиск, розмиваючи межу між миром і війною, аби уникнути відкритого зіткнення. Якби йшлося про пряму агресію, рішення про те, як реагувати НАТО, було б значно простішим, адже не виникало б жодних сумнівів щодо застосування п’ятої статті, тобто принципу колективної оборони.
Тому ключове завдання для нас — просто не дати себе залякати. Варто згадати Франкліна Рузвельта, який казав, що єдине, чого слід боятися, — це самого страху.
Наскільки я розумію, під час візиту наприкінці серпня 2026 року до Москви очільник ЦРУ передав Кремлю чіткий сигнал. Звичайно, ми не знаємо, про що саме він говорив зі своїм російським колегою, але, як я припускаю, йшлося, зокрема, про те, що російські дії або плани, пов’язані з ескалацією терористичної діяльності в Європі, не залишаться без реакції Сполучених Штатів.
Утім, окрім таких попереджень, критично важливим залишається подальше запровадження та жорстке виконання вже ухвалених санкцій.
ЗВ: Але складається враження, ніби країни НАТО лише захищаються й спостерігають за діями Росії на своїй території. Що варто було б зробити?
РП: Було б добре створити своєрідний «санітарний пояс» для захисту повітряного простору. Для цього НАТО — за погодженням із Україною та президентом Зеленським — мало б ухвалити правила, які дозволять знищувати російські ракети та безпілотники у смузі щонайменше кількох десятків кілометрів від кордону НАТО.
Паралельно нам необхідно унормувати власні безпекові процедури. Польща лише зараз починає рухатися в цьому напрямку — краще пізно, ніж ніколи — але в умовах загрози повітряний простір повинен закриватися. Сподіваюся, ми невдовзі ухвалимо законодавчі норми, які знімуть обмеження з наших систем ППО і скасують вимогу обов’язкового візуального розпізнавання цілі: будь-який ворожий об’єкт, що наближається до польського кордону або перетинає його, має підлягати негайному знищенню.
Звісно, це потребує чіткої координації між Варшавою та Києвом. Під час виконання патрульних чи бойових завдань ми повинні чітко знати, яка авіація працює з українського боку, аби уникнути friendly fire та випадкового ураження союзників.
ЗВ: Неунормованість процедур, про які ви кажете — зараз головна ахіллесова п’ята польської армії?
РП: Наша армія зараз у процесі перебудови, зокрема під впливом технологічної революції. Багато новітніх систем, про які люблять говорити політики, насправді лише починають впроваджуватися. Через це ми досі маємо прогалини: наприклад, ворожі дрони біля кордону поки що змушені знешкоджувати не наземні сили, а винищувачі. Виліт F-16 чи F-35 коштує колосальних коштів, проте це тимчасове рішення: новітні системи лише вводяться в експлуатацію, тож потрібен час.
Загалом армія почувається доволі впевнено, процес її модернізації просувається послідовно і належним чином, завдяки, наприклад, програмі SAFE. Тому твердження, ніби Росія здатна легко розгромити Польщу, не мають під собою підстав.
Значно вразливіше місце — формування суспільної свідомості та відчуття відповідальності за власну безпеку. На жаль, у Польщі цивільна оборона та захист населення були дуже занедбані. Відставання від реальних загроз накопичувалося протягом кількох десятиліть. Наші системи кризового управління та відповідні центри часто укомплектовані людьми, які потрапили туди випадково. Хоча там працюють і фахівці, загальний стан цієї галузі й надалі залишає бажати кращого.
У цьому контексті критично важливо продовжувати й посилювати підтримку України. Вона виборює для нас дорогоцінний час, аби ми встигли усунути всі ці прогалини, що виникли через ілюзорну європейську стратегію «Безпечна Європа в безпечному світі».
ЗВ: Тобто на п’ятий рік повномасштабної війни Росії проти України Польща лише розпочинає модернізацію?
РП: Насправді в нас уже є чимало вдалих рішень та якісне озброєння — винищувачі F-35, переносні зенітні ракетні комплекси Piorun, бойові машини піхоти Borsuk, самохідні артилерійські установки Krab і міномети Rak. Це стосується й тактики та оперативного мистецтва: на полі бою важливі не лише безпілотники, адже «мода» на той-таки Bayraktar чи інші технології постійно змінюється. Сьогодні вирішальною є багатодоменність — здатність вести ефективні бойові дії у всіх вимірах одночасно.
Також для нас критично важливо підтримувати постійний прямий контакт із українськими військовими, аби обмінюватись досвідом і дотримуватися головного армійського принципу: спускатися в окопи. Потрібно на власні очі бачити, що відбувається на передовій і які рішення дійсно працюють. Технології застарівають за лічені місяці — ми це чітко бачимо на прикладі дронів. Тому український досвід безцінний як для підготовки підрозділів першої лінії, які безпосередньо боронять країну, так і для розбудови загальної стійкості й відповідальності суспільства за власну державу.
У цьому контексті я очікував би значно глибшого обміну інформацією. Скажу відверто: якби у сферах, до яких я залучений, зокрема у силах спеціальних операцій, існував щоденний робочий контакт, це дозволило б уникнути багатьох політичних непорозумінь, які виникли останнім часом. Тісна співпраця допомогла б краще зрозуміти історичний контекст і усвідомити, що зараз точно не час порушувати певні чутливі для союзників теми.
ЗВ: Якщо подивитися російські канали, то там прямо говорять, що вони з легкістю дійдуть переможним маршем до Варшави. Такі меседжі варто сприймати як реальну загрозу?
РП: Це класичний елемент інформаційно-психологічної війни. Якби подібні заяви лунали лише від Мєдвєдєва чи інших кремлівських пропагандистів, мене б це зовсім не хвилювало. Значно більше занепокоєння викликає те, що деякі польські медіа у гонитві за сенсаціями та окремі політики фактично підхоплюють і поширюють ці російські наративи. Показовий приклад: 2025 року, під час диверсій на польській залізниці на відрізку Варшава– Дорогуськ, 40 % користувачів соцмереж і низка медіа відразу звинуватили в провокації Україну — попри очевидні докази зворотного, — а ще 19 % поклали провину на польський уряд.
Коли в нашому просторі починають лунати заяви про «українську загрозу», «українізацію» чи «бандеризацію» Польщі, а то й про «німецьку загрозу», Кремль відверто радіє. Вірус внутрішнього розколу, який Росія намагалася в нас посіяти у межах «доктрини Ґєрасимова», на жаль, діє. Тому зараз для нас найголовніше — чітко усвідомити: єдиною справжньою загрозою для безпеки Польщі є Росія.
ЗВ: Що ви думаєте про українську армію?
РП: Вона володіє колосальним досвідом, хоча й зазнала важких втрат і зіштовхнулася з гострою проблемою кадрів. Мені справді бракує слів, аби передати вдячність усім, хто пожертвував життям заради безпеки не лише України, а фактично Польщі.
Це захоплення стосується й усього українського суспільства. Попри неймовірні труднощі та важке повсякдення в умовах війни, росіянам так і не вдалося зламати українців та їхню стійкість. Це викликає величезну повагу.
Для мене це й особиста історія. Свого часу я мав честь командувати українською ротою під час першої польської місії НАТО в Косові. Я бачив характер українських солдатів: це дивовижні воїни та надійні бойові побратими, з якими ми підтримуємо дружні стосунки й досі.
ЗВ: Як виглядає обмін досвідом між солдатами НАТО та українськими військовими? Не раз у медіах писали, що українці розгромили Альянс на навчаннях.
РП: Звичайно, я маю величезну повагу до військовослужбовців, які воюють на фронті, але є багато нюансів. У НАТО є спеціальні навчальні центри для обміну досвідом, і Альянс все ще має знання, які може передати Україні. Освоєння новітньої військової техніки та нових технологічних рішень вимагає базової підготовки фахівців у спокійних умовах — як це було з пілотами F-16 чи екіпажами HIMARS.
Водночас дуже важливо, щоб процес навчання рухався й у зворотному напрямку. На деяких полігонах НАТО, зокрема польських, досі застосовують застарілу тактику, яка взагалі не враховує сіру зону, зайняту сучасними безпілотниками. Альянс лише починає це опрацьовувати, спостерігаючи, як в Україні, наприклад, змінюється роль танків і як їх переобладнують спеціальними баштами для захисту від атак із повітря. Сучасна війна вже зовсім не схожа на ту, яку ми звикли бачити у фільмах про Другу світову.
ЗВ: Якби ви очолили Міністерство оборони Польщі, якими були б ваші перші рішення?
РП: У мене немає політичних амбіцій, але якби від мене це залежало, я б керувався простим принципом: менше пропаганди — більше конкретних дій.
Насамперед я б максимально посилив співпрацю та обмін досвідом із тими, хто воює на фронті. Саме реальний бойовий досвід дозволяє створювати ефективні навчальні програми та якісно готувати війська до сучасних викликів. Україна сьогодні має найкращу армію у світі, адже вона щодня гартується у реальних боях.
Редакторка Наталя Ткачик
